Інші судові витрати оплачуються наступним чином

Документом про оплату витрат є квитанція установи банку або відділення поштового зв'язку, які прийняли платіж, платіжне до­ручення, підписане уповноваженою посадовою особою і скріплене печаткою установи банку з позначкою про дату виконання платіж­ного доручення. У разі, коли оплата витрат здійснюється шляхом перерахування коштів з рахунка вкладника, відкритого в установі банку, додається довідка, засвідчена підписом контролера, скріп­леним печаткою фінансової установи.

Повернення коштів, внесених для оплати витрат, здійснюєть­ся у випадках та в розмірі, передбачених процесуальним законо­давством, шляхом їх перерахування на рахунок платника, відкри­тий в установі банку, грошового переказу через іншу фінансову уста­нову або відділення поштового зв'язку після звернення особи. По­вернення зазначених коштів здійснюється в порядку, передбачено­му для повернення державного мита.

Постановою передбачені такі розміри витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом господарських справ: для позивачів, у встановленому порядку звіль­нених від сплати державного мита, - за нульовою ставкою; для всіх інших позивачів - за ставкою 118 гривень.

В основу розподілу судових витрат покладено принцип відпо­відальності за шкоду тієї особи, яка цю шкоду заподіяла. Тому судові витрати несе особа, яка виявилася неправою в спорі. Роз­поділ судових витрат проводиться згідно зі ст. 49 ГПК України. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарсь­кий суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не має бути неспіврозмірним, тоб­то явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обста­вин конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Якщо суддя не прийняв рішення щодо розподілу судових ви­трат чи повернення державного мита з державного бюджету, то за заявою сторони або прокурора, який брав участь у судовому про­цесі, а також з власної ініціативи він на підставі ст. 88 ГПК Украї­ни має право прийняти додаткове рішення чи ухвалу зі справи.

31. Звільнення від сплати судових витрат.

Згідно зі ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються:

1) позивачі — за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин;

2) позивачі — за подання позовів про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю фізичної особи;

3) позивачі — за подання позовів про стягнення аліментів;

4) позивачі — за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з виплатою компенсації, поверненням майна, або за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” (962-12);

5) особи, які страждають на психічні розлади, та їх представники — за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з розглядом питань стосовно захисту прав і законних інтересів особи під час надання психіатричної допомоги;

6) позивачі — за подання позовів про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення злочину;

7) державні органи, підприємства, установи, організації, громадські організації та громадяни, які звернулися у випадках, передбачених законодавством, із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб, а також споживачі — за позовами, що пов’язані з порушенням їхніх прав;

8) інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;

9) інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп;

10) позивачі — громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

11) органи прокуратури — при здійсненні представництва інтересів громадян або держави в суді;

12) Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення у справах, що вирішуються на підставі законодавства про захист економічної конкуренції та законодавства про здійснення державних закупівель;

13) Міністерство юстиції України — за подання позовів про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виконання рішень Європейського суду з прав людини, постановлених проти України;

14) позивачі — за подання позовів про уточнення списку виборців;

15) органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування — за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з відчуженням земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;

16) військовослужбовці, військовозобов’язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори і проходять службу у військовому резерві, — за подання позовів, пов’язаних з виконанням військового обов’язку;

17) позивачі — за подання позовів про відшкодування збитків, завданих внаслідок неповернення у строки, передбачені договорами або установчими документами, грошових та майнових внесків, залучених до акціонерних товариств, банків, кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які залучають кошти та майно громадян;

18) Пенсійний фонд України та його органи; органи Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального захисту інвалідів і його відділення;

19) громадські організації інвалідів (спілки та інші об’єднання громадських організацій інвалідів), їх підприємства, установи та організації, громадські організації ветеранів, їх підприємства, установи та організації — за подання позовів, з якими вони звертаються до суду;

20) органи праці та соціального захисту населення — за подання позовів щодо призначення і виплати всіх видів державної соціальної допомоги, компенсації, виплат та доплат, установлених законодавством;

21) Міністерство фінансів України, місцеві фінансові органи, Державна податкова служба України, Державна митна служба України, Державна казначейська служба України, Державна фінансова інспекція України та їх територіальні органи, Державна служба фінансового моніторингу України і Національний банк України — у справах, пов’язаних з питаннями, що стосуються повноважень цих органів.

32. Судові штрафи в господарському процесі та інші заходи відповідальності

В основу розподілу судових витрат покладено принцип відпо­відальності за шкоду тієї особи, яка цю шкоду заподіяла. Тому судові витрати несе особа, яка виявилася неправою в спорі. Роз­поділ судових витрат проводиться згідно зі ст. 49 ГПК України. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарсь­кий суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не має бути неспіврозмірним, тоб­то явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обста­вин конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Згідно п. 5 ст. 83 ГПК господарський суд, приймаючи рішення, має право: стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Також згідно ст. 49 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які є учасниками процесу або присутні в судовому засіданні, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Згідно ст. 185-3 КУпАП неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, - тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до ст. 115 ГПК України рішення, ухва­ли, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються в порядку, установленому ГПК України та іншими законодавчими актами. Гарантією забезпечення реалізації цього принципу є встановлення відповідальності за ухилення від виконання рішення, ухвали, по­станови особами, яким пред'явлено для виконання.

33. Поняття та правові засади господарських процесуальних строків.

Встановлення процесуальних строків є гарантією забезпечення як­найшвидшого відновлення порушених прав та охоронюваних за­коном інтересів учасників господарських правовідносин. Значення процесуальних строків полягає в тому, що вони забезпечують стабільність і визначеність господарських процесуальних право­відносин, реальність судового захисту прав суб'єктів, які беруть участь у справі, можливість підготуватися й виконати певні проце­суальні дії. Тому правове регулювання строків розгляду і вирішен­ня справ у господарських судах, виконання рішень суду, здійснен­ня певних процесуальних дій набувають важливого значення. Отже, важливим засобом забезпечення захисту прав під час розгля­ду справи господарським судом є період часу, протягом якого здійснюється судовий розгляд або певні процесуальні дії, які нази­ваються процесуальними строками.

Під строком у праві розуміють певний період, із закінченням якого закон пов'язує виникнення тих чи інших юридичних наслід­ків. Процесуальний строк - це проміжок часу, протягом якого господарський суд, сторони та інші учасники процесу повинні ви­конати певні процесуальні дії. Процесуальний строк також визна­чається як встановлений законом або господарським судом промі­жок часу, протягом якого повинна або може бути здійснена та чи інша процесуальна дія або закінчена певна частина провадження у справі.

За загальним правилом, закріпленим у ст. 50 ГПК України, процесуальні дії вчиняються в строки, встановлені Господарським процесуальним кодексом України. У тих випадках, коли процесу­альні строки не встановлені, вони призначаються господарським судом.

Строки для вчинення процесуальних дій визначаються точною календарною датою, зазначенням події, що має неминуче настати, чи періодом часу. В останньому випадку дію може бути вчинено про­тягом усього періоду. Перебіг процесуального строку починається з дня, наступного після календарної дати або настання події, якими визначено його початок. Він триває безперервно, до нього зарахо­вуються і неробочі дні, крім випадків, передбачених ст. 51 ГПК України.

Перебіг процесуального строку, який обчислюється роками, місяцями або днями, починається наступного дня після календар­ної дати або настання події, якими визначено його початок.

34. Види процесуальних господарських строків.

Процесуальне законодавство розрізняє два види процесуальних строків: а) строки, встановлені законом, для суду й осіб, які беруть участь у справі; б) строки, які встановлюються судом для осіб, які беруть участь у справі, а також для осіб, які не беруть участі у справі. Якщо строки окремих процесуальних дій не встановлено законом, вони встановлюються судом. Розрізняються також строки: а) здійснення певних процесуальних дій; б) завершення певної частини судового провадження.

Також у юридичній літературі виділяють два види строків: строки господарського судочинства - строки, які звернені до суду та які встановлюють періоди часу, протягом якого здійснюються певні частини провадження у справі в госпо­дарському суді; строки окремих процесуальних дій - розрізняються за су­б'єктами, які здійснюють певні дії. Так, строки, протягом яких мають бути здійснені окремі процесуальні дії, встанов­люються законом і мають на меті надання провадженню в господарському суду оперативності.

Господарським процесуальним кодексом України встановлені такі процесуальні строки: п'ятиденний строк для надсилання матеріалів справи за встановленою підсудністю (ч. 1 ст. 17 ГПК України); п'ятиденний строк для винесення й надсилання ухвали про відмову в прийнятті позовної заяви (ч. 2 ст. 62 ГПК України); п'ятиденний строк для винесення й надсилання ухвали про повернення позовної заяви і доданих до неї документів без розгляду (ч. 2 ст. 63 ГПК України); п'ятиденний строк для винесення й надсилання ухвали про порушення провадження в справі (ч. 1 ст. 64 ГПК України); двомісячний строк для вирішення спору (ч. 1 ст. 69 ГПК України); місячний строк для вирішення спору про стягнення заборго­ваності за опротестованим векселем (ч. 2 ст. 69 ГПК України); місячний строк для продовження строку вирішення спору у виняткових випадках. Рішення приймає голова господар­ського суду або його заступник (ч. З ст. 69 ГПК України); п'ятиденний строк для розсилання рішень та ухвал госпо­дарського суду (ст. 87 ГПК України); п'ятиденний строк для надсилання сторонам постанови Вер­ховного Суду України з дня її ухвалення (ч. 4 ст. 111-10 ГПК України); двомісячний строк для перегляду за нововиявленими обста­винами за заявою сторони, поданням прокурора судового рішення господарського суду з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення (ст. 113 ГПК України); місячний строк для розгляду господарським судом заяви, подання прокурора про перегляд рішення, ухвали, поста­нови за нововиявленими обставинами з дня її надходження (ч. З ст. 114 ГПК України); п'ятиденний строк для надсилання сторонам, прокурору рі­шення, ухвали, постанови за результатами перегляду судо­вих рішень за нововиявленими обставинами з дня їх прийнят­тя (ч. 6 ст. 114 ГПК України); тощо.

ГПК виділяє два основних види строків розгляду справи у господарському процесі: загальні та спеціальні.

Згідно зі ст. 73 ГПК України встановлюється загальний строк розгля­ду справи в господарському суді першої інстанції. Цей строк не повинен перевищувати двох місяців. Початок строку визначається вказівкою на подію – одержання позовної заяви господарським судом. День одер­жання позовної заяви до господарського суду визначається датою реєст­рації позовної заяви в канцелярії господарського суду. День надходжен­ня позовної заяви до господарського суду, відповідно до п. 2.3 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Го­лови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. № 75, засвідчується в правому нижньому куті або вільному від тексту місці пер­шого аркуша поставленням реєстраційного штампа, дати надходження до суду, реєстраційного номера.

ГПК або іншими законами можуть бути встановлені спеціальні стро­ки розгляду справи в господарському суді.

Спеціальні строки розгляду справ про банкрутство встановлені Зако­ном України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом».

Спеціальні строки розгляду справи можуть коригуватися з урахуванням норм міжнародних договорів. На запитання, чи може господарський суд з урахуванням вимог Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах розглянути справу у більш тривалий строк, ніж передбачено статтею 69 ГПК, у п. 12 інформаційного листа від 11.04.05 р. №01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» Вищий господарський суд України відповів, що Конвенція відповідно до Закону України від 19.10.2000 р. № 2052-ІІІ набрала чин­ності для України з 26.11.2000 р. і відповідно до статті 9 Конституції Ук­раїни є частиною національного законодавства. За Конвенцією, зокрема, судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що судовий документ було вручено або доставлено особисто відповідачеві і це буде здійснено в належний строк, достатній для здійснення захисту. У випадку, передбаченому частиною другою статті 15 Конвенції, суд мо­же постановити рішення, якщо з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який стано­вить щонайменше шість місяців.

У частині 2 ст. 73 ГПК України встановлено скорочений строк роз­гляду справи зі спору про стягнення заборгованості за опротестованим векселем: справа повинна бути розглянута в місячний строк з дня надходження позовної заяви до господарського суду. Встановлення скоро­ченого строку розгляду справи про стягнення заборгованості за опротес­тованим векселем пояснюється тим, що доказом заборгованості є про­тест векселя, який у розгляді справи про стягнення заборгованості за цим векселем не може оспорюватися.

Частина 3 ст. 73 ГПК України передбачає можливість розгляду справи у більш тривалий строк, ніж це встановлено частинами 1 та 2 ко­ментованої статті. У виняткових випадках голова господарського суду чи його заступник має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць. Продовження строку розгляду справи не більш ніж на місяць відбу­вається з ініціативи судді, який розглядає справу. З урахуванням особли­востей конкретної справи, її складності, великого обсягу доказів, кіль­кості осіб, що беруть участь у справі, суддя може дійти висновку про не­обхідність продовження строку розгляду справи та звернутися до голови суду чи його заступника з метою вирішення питання про продовження строку. У цьому випадку питання про продовження строку розглядається головою суду (його заступником) без виклику сторін і незалежно від їх­ньої думки з цього питання.

Відповідно до частини 4 ст. 73 ГПК України за клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сторони, погодженим з іншою стороною, спір може бути вирішено у більш тривалий строк, ніж установлено ч. 1 коментованої статті. Слід звернути увагу на те, що за клопотанням сторін може бути про­довжено лише строк, установлений ч. 1 ст. 73 ГПК України. Продовжен­ня строку, встановленого ч. 2 ст. 73 ГПК України, за клопотанням сторін не передбачено. Для встановлення більш тривалого строку розгляду справи сторони мають право подати суду спільне клопотання. Клопотання може також подати одна зі сторін, погодивши його з іншою стороною. Господарсь­кий суд не наділено повноваженням на власний розсуд установлювати більш тривалий строк розгляду справи, якщо про це немає відповідного клопотання сторін.

У п. 3.5 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного про­цесуального кодексу України» зазначається, що у строк більше двох місяців суддя може вирішити спір, якщо про це є письмове клопотання обох сторін чи однієї сторони, погоджене з другою стороною. За наяв­ності цих обставин у судді немає необхідності порушувати перед головою господарського суду або його заступником питання щодо продовження строку вирішення спору.

35. Закінчення процесуальних господарських строків.

Ст. 51 ГПК встановлює правила визначення дати закінчення процесуального строку. Ці правила застосовуються у випадках, коли про­цесуальний строк визначається часом, протягом якого повинна бути вчи­нена певна процесуальна дія. Відповідно до ст. 50 ГПК строк може об­числюватися роками, місяцями, днями.

Згідно із частиною 1 Ст. 51 ГПК якщо строк обчислюється роками, то його закінчення припадає на відповідні місяць і число остан­нього року строку.

Частина 2 Ст. 51 ГПК встановлює, що процесуальний строк, який обчислюється місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку.

Відповідно до частини 3 Ст. 51 ГПК якщо останній день строку припадає на неробочий день, останнім днем строку буде перший за неробочим робочий день. Стаття 67 Кодексу законів про працю встановлює, що загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочо­му тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з виборним ор­ганом первинної профспілкової організації (профспілковим представни­ком) підприємства, установи, організації і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем. У випадку коли святковий або неро­бочий день (стаття 73) збігається з вихідним днем, вихідний день пере­носиться на наступний після святкового або неробочого. Вихідними дня­ми є субота і неділя.

За змістом частини 4 Ст. 51 ГПК за загальним правилом строк закінчується в останній день строку о 24-й годині цього дня. Однак у тому випадку, коли процесуальну дію слід учинити в господарському суді або в іншому державному органі чи на підприємстві, в установі, ор­ганізації, процесуальний строк закінчується із закінченням робочого дня.

Певні процесуальні дії можуть бути вчинені направленням відповід­них документів (чи здачі грошових сум) через засоби зв'язку. ГПК у та­кому випадку встановлює, що коли позовну заяву, відзив на позовну за­яву, заяву про перегляд рішення та інші документи здано на пошту чи те­леграф до 24-ї години останнього дня строку, процесуальний строк не вважатиметься пропущеним. Ці документи може бути передано іншим за­собам зв'язку. Під іншими засобами зв'язку можуть розумітися кур'єрсь­ка служба доставки чи інші аналогічні служби.

36. Продовження та поновлення процесуальних строків. Строки, що не підлягають поновленню.

Ст. 53 ГПК встановлює порядок вирішення питань, що вини­кають із відновленням пропущеного процесуального строку, а також по­довження процесуального строку.

Частина 1 ст. 53 ГПК надає господарському суду право відновити пропущений процесуальний строк. Питання про відновлення пропущеного процесуального строку розглядається судом за заявою сто­рони, прокурора або з власної ініціативи. У заяві повинно міститися об­ґрунтування поважності причин пропуску процесуального строку. Суд від­новлює процесуальний строк, якщо визнає причини пропуску строку поважними. Відновлення процесуального строку означає лише, що суд надає дозвіл особі вчинити процесуальну дію, незважаючи на те, що строк для її вчинення пропущено. Тобто відновлення строку не означає, що перебіг строку продовжується. Відновлення пропущеного строку мож­ливо як для строків, установлених законом, так і для строків, що вста­новлює суд. Питання про відновлення строку може бути поставлене ли­ше після закінчення процесуального строку.

З заявою про відновлення пропущеного строку можуть звертатися лише сторони (треті особи, оскільки вони користуються правами сторо­ни), прокурор. Будь-які інші особи не вправі звертатися з такими заявами.

Водночас слід мати на увазі, що відповідно до ст. 107 ГПК касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків. Такі особи користуються правами та несуть обов'язки осіб, які беруть участь у справі, а отже, мають право звертатися із заявами про поновлення пропущеного строку на подання скарги.

ГПК не встановлює випадків, коли пропущений процесуальний строк відновленню не підлягає, тобто є пресічним.

Втім відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вимоги кон­курсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затвер­джує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновлен­ню не підлягає.

У деяких нормах ГПК міститься обмеження строку, протягом якого може бути відновлено пропущений процесуальний строк.

Це стосується, зокрема, відновлення пропущених строків на стадії апеляційного перегляду судових актів. Так, відповідно до ст. 93 ГПК відновлення пропущеного строку для подання апеляційної скарги (вне­сення подання) можливе протягом трьох місяців від дня прийняття рішен­ня місцевим господарським судом. На стадії касаційного перегляду час, упродовж якого можливе відновлення пропущеного строку на подання касаційної скарги, не обмежений.

Заява про відновлення пропущеного строку розглядається без вик­лику сторін.

Частина 2 ст. 53 ГПК встановлює, що про відновлення про­пущеного строку зазначається в рішенні, ухвалі чи постанові господарсь­кого суду.

Це означає, що суд у випадку задоволення заяви про відновлення пропущеного процесуального строку не виносить окремого процесуаль­ного документа. Про відновлення пропущеного процесуального строку господарський суд зазначає в судовому акті, який виноситься за резуль­татами розгляду відповідного питання. Так, про відновлення пропущено­го строку для подання апеляційної чи касаційної скарги суд зазначає в ухвалі про прийняття до розгляду відповідної скарги.

Водночас про відмову у відновленні пропущеного процесуального строку виноситься ухвала, яка оформлюється окремим процесуальним документом.

Розгляд заяви про відновлення пропущеного процесуального строку має передувати розгляду документа по суті. Документ розглядається по суті, якщо заяву про поновлення пропущеного процесуального строку су­дом задоволено.

Частина 3 ст. 53 ГПК надає право на оскарження ухвали про відмову у відновленні пропущеного процесуального строку.

У частині 4 ст. 53 ГПК встановлено, що призначені госпо­дарським судом строки можуть бути ним продовжені за заявою сторони, прокурора чи з власної ініціативи.

На відміну від відновлення пропущеного строку, питання про продов­ження процесуального строку можна ставити лише щодо строків, вста­новлених судом. Господарському суду надано право продовжити лише встановлений ним строк. Питання про продовження процесуального строку розглядається за заявою сторони, прокурора чи з власної ініціативи. Заява про продовження строку не повинна задовольнятися, якщо її по­дано після закінчення процесуального строку. Вирішення питання про продовження процесуального строку, на відміну від відновлення пропу­щеного строку, не пов'язується з причинами, з яких особа подає заяву про продовження строку.

37. Правові наслідки перебігу у процесуальних строків та порядок їх поновлення.

Наслідком пропущення строків процесуальних строків є втрата права на вчинення процесуальної дії. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку. Строки, встановлені судом – продовжуються, а строки, встановлені законом – поновлюються.

Частина 1 ст. 53 ГПК надає господарському суду право відновити пропущений процесуальний строк. Питання про відновлення пропущеного процесуального строку розглядається судом за заявою сто­рони, прокурора або з власної ініціативи. У заяві повинно міститися об­ґрунтування поважності причин пропуску процесуального строку. Суд від­новлює процесуальний строк, якщо визнає причини пропуску строку поважними. Відновлення процесуального строку означає лише, що суд надає дозвіл особі вчинити процесуальну дію, незважаючи на те, що строк для її вчинення пропущено. Тобто відновлення строку не означає, що перебіг строку продовжується. Відновлення пропущеного строку мож­ливо як для строків, установлених законом, так і для строків, що вста­новлює суд. Питання про відновлення строку може бути поставлене ли­ше після закінчення процесуального строку.

З заявою про відновлення пропущеного строку можуть звертатися лише сторони (треті особи, оскільки вони користуються правами сторо­ни), прокурор. Будь-які інші особи не вправі звертатися з такими заявами.

Водночас слід мати на увазі, що відповідно до ст. 107 ГПК касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків. Такі особи користуються правами та несуть обов'язки осіб, які беруть участь у справі, а отже, мають право звертатися із заявами про поновлення пропущеного строку на подання скарги.

ГПК не встановлює випадків, коли пропущений процесуальний строк відновленню не підлягає, тобто є пресічним.

Втім відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вимоги кон­курсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затвер­джує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновлен­ню не підлягає.

У деяких нормах ГПК міститься обмеження строку, протягом якого може бути відновлено пропущений процесуальний строк.

Це стосується, зокрема, відновлення пропущених строків на стадії апеляційного перегляду судових актів. Так, відповідно до ст. 93 ГПК відновлення пропущеного строку для подання апеляційної скарги (вне­сення подання) можливе протягом трьох місяців від дня прийняття рішен­ня місцевим господарським судом. На стадії касаційного перегляду час, упродовж якого можливе відновлення пропущеного строку на подання касаційної скарги, не обмежений.

Заява про відновлення пропущеного строку розглядається без вик­лику сторін.

Частина 2 ст. 53 ГПК встановлює, що про відновлення про­пущеного строку зазначається в рішенні, ухвалі чи постанові господарсь­кого суду.

Це означає, що суд у випадку задоволення заяви про відновлення пропущеного процесуального строку не виносить окремого процесуаль­ного документа. Про відновлення пропущеного процесуального строку господарський суд зазначає в судовому акті, який виноситься за резуль­татами розгляду відповідного питання. Так, про відновлення пропущено­го строку для подання апеляційної чи касаційної скарги суд зазначає в ухвалі про прийняття до розгляду відповідної скарги.

Водночас про відмову у відновленні пропущеного процесуального строку виноситься ухвала, яка оформлюється окремим процесуальним документом.

Розгляд заяви про відновлення пропущеного процесуального строку має передувати розгляду документа по суті. Документ розглядається по суті, якщо заяву про поновлення пропущеного процесуального строку су­дом задоволено.

Частина 3 ст. 53 ГПК надає право на оскарження ухвали про відмову у відновленні пропущеного процесуального строку.

У частині 4 ст. 53 ГПК встановлено, що призначені госпо­дарським судом строки можуть бути ним продовжені за заявою сторони, прокурора чи з власної ініціативи.

38. Поняття та ознаки доказів в господарському процесі.

Згідно зі змісту ст. 32 ГПК України доказами в справі є будь-як фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Докази, зазначав М.Строгович, це, по-перше, ті факти, на підставі яких встановлюється злочин або його відсутність, винність чи невинність тієї чи іншої особи у його вчиненні, й інші обставини справи, від яких залежить міра відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті, передбачені законом джерела, з яких суд одержує відомості про факти, що мають для справи значення, і за допомогою яких ці факти встановлюють.

На думку Ю.К. Осипова, фактичні дані, які є судовими доказа­ми, виступають у судовому процесі або у вигляді відомостей про факти, що цікавлять суд, отриманих за допомогою засобів доказу­вання з джерел доказів, або у вигляді доказових фактів. Співвідношення понять «фактичні дані», «джерела фактичних даних» та носії фактичних даних» потребують з'ясування. Визна­чаючи докази як відомості про факти, які отримано з належних джерел, Л.М. Карнєєва зазначає, що вони є тісно пов'язаними, але не створюють єдності.

Судовими доказами, вважає Д.Чечот, є усі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, що у передбачених законом процесуальних формах використовуються у суді для всебічного і повного дослідження обставин і винесення законного й справедливого рішення.

Отже, судові докази можна визначити як ві­домості про факти, які належить встановити для вирішення конкрет­ної господарської справи, які отримано в порядку, визначеному гос­подарським процесуальним законодавством і належними засобами. Судові докази - це поняття, яке охоплює два взаємопов'язаних еле­менти: фактичні дані як зміст доказів (вони відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням) і засоби доказування як про­цесуальну форму, за допомогою якої отримуються фактичні дані.

Важливим ознаками доказів є їх належність та допустимість.

У частині 1 статті 34 ГПК викладено принцип належності до­казів, який є традиційним для процесуального права в цілому та госпо­дарського процесуального права зокрема. Він полягає в тому, що госпо­дарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи) і подають докази суду.

Частина 2 статті 34 ГПК України містить відомий процесуальному пра­ву принцип допустимості доказів (засобів доказування). Традиційно пра­вило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.

39. Поняття доказування. Співвідношення доказів та доказування.

Згідно ст.. 33 ГПК (обов’язок доказування і подання доказів) «кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу».

Треушников М.К. відзначає, що судове доказування - це врегульований нормами процесуального права шлях (перехід) від імовірних суджень до щирого знання, що забезпечує винесення обґрунтованих і законних судових рішень як у судах загальної юрисдикції, так і в господарських судах. Цей процес переходу від імовірності до істинності складається із сукупності процесуальних дій за твердженням сторін і інших осіб, що беруть участь у справі, про факти, що мають правове значення в справі (шуканих фактах), із вказівки зацікавлених осіб на докази, подання доказів, витребування доказів судом по клопотанню осіб, що беруть участь у справі, або в окремих випадках зі своєї ініціативи, дослідження й оцінки доказів.

На думку К.С. Юдельсона судове доказування – це діяльність суб'єктів процесу зі встановлення за допомогою зазначених законом процесуальних засобів і способів об'єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами, тобто фактів підстави вимог і заперечень сторін.

На думку Васильєва С.В., процесуальне доказування - це розумова й процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що спрямована на встановлення істини в конкретній справі й вирішення спору між сторонами.

І. В. Решетнікова розглядає елементи доказування як послідовні стадії процесу доказування, що включають: 1) визначення кола обставин, що підлягають доказуванню; 2) виявлення та збирання доказів по справі; 3) дослідження доказів; 4) оцінку доказів; 5) перевірку правильності судового доказування при перегляді судових актів. Сукупність цих стадій визначає процес судового доказування.

Васильєв С.В. вважає, що метою судового доказування є всебічні, повні й об'єктивні з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон зв'язує виникнення, зміну й припинення спірних правовідносин між сторонами, і інших обставин, які мають значення для правильного рішення справи. У меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку - відображається й подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.

В свою чергу, Степанова Т.В. підкреслює, що докази, що використовуються в судовому доказуванні у порядку господарського судочинства, мають зміст та процесуальну форму, регламентовану законом (засоби доказування, передбачені ст. 32 ГПК України).

Згідно зі змісту ст. 32 ГПК України доказами в справі є будь-як фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Отже, докази є засобами доказування та співвідносяться як часткове та ціле, як факт та як процес.

40. Види доказів.

Докази у господарському процесі можна класифікувати наступним чином.

За способом (процесом) формування докази поділяються на: первісні докази, тобто докази-першоджерела; похідні докази, тобто докази, які відтворюють зміст іншого доказу. Поділ доказів на первісні й похідні має значення для практики судового доказування: значення процесу формування тих чи інших доказів дозво­ляє правильно вести процес дослідження доказів в ході су­дового розгляду, правильно формулювати питання сторо­нам, свідкам, експерту та з'ясовувати відомості, які необ­хідні у справі; закон зобов'язує намагатися отримати первісні докази у ви­падку сумніву в достовірності похідних; при дослідженні доказів необхідне проведення перевірки умов формування похідних доказів та обставин, що впливають на їх достовір­ність; суд не може відмовити в приєднанні до справи доказів з при­чин, пов'язаних з їх першоджерелами. Достовірність як пе­рвісних, так і похідних доказів оцінюється судом шляхом співставлення тих чи інших з усіма матеріалами справи.

За джерелом отримання судові докази поділяються на особисті та речові (предметні) залежно від того, хто є джерелом доказів - людина чи матеріальний об'єкт. Якщо має місце предмет матері­ального світу, впливаючи на який отримують відображення яви­ща дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Якщо явище відображається у свідомості людини, впливаючи на її органи відчуття, то джерелом відомостей завжди буде людина незалежно від того, яким чином вони будуть нею закріплені. До особистих доказів належать пояснення сторін, свідчення свідків, висновки експертів, до речових (предметних) - письмові та речові докази.

За характером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно установити по тій або іншій справі, докази поділяються на прямі і непрямі. На підставі прямого доказу можна зробити тільки один висновок: про наявність або відсутність доказуваного факту, оскільки зв'язок між доказом і фактом однозначний. Побічний доказ має з доказуваним фактом багатозначний зв'язок, що дозволяє судові зробити не один, а кілька ймовірних висновків про факт. На підставі одного побічного доказу неможливо одержати достовірного висновку про шуканий факт, тому практика виробила наступні правила їхнього застосування: а) щоб на підставі побічних доказів зробити достовірний висновок, потрібно їхній мати не одне, а кілька; б) вірогідність кожного з них не повинна викликати сумнівів; в) сукупність їх повинна представляти визначену систему, що дає підставу зробити один єдино можливий висновок про доказуваний факт.

Бабенко В.В. пропонує також поділ доказів в господарському процесі на: матеріальні – тобто такі докази, які стосуються безпосередньо суті спору. Ними можуть бути різноманітні договори, акти, протоколи, розрахункові документи тощо, тобто всі ті документи, які підтверджують наявність чи відсутність обставини, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень; процесуальні – докази, які стосуються підтвердження виникнення певних процесуальних дій в господарському процесі.

Також частиною 2 ст. 32 ГПК України визначено засоби доказування, до яких належать письмові і речові докази, висновки судових екс­пертів, пояснення учасників судового процесу.

Стаття 36 ГПК України дає конкретне визначення: письмових доказів. «Письмові докази – це документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору».

Речові докази є першоджерелом факту здійснення правопорушення, прямим доказом його здійснення. Згідно діючого законодавства речовими доказами є предмети, які своїми властивостями свідчать про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ст. 37 ГПК України).

Одним із засобів доказування є висновок експерта. Господар­ський суд призначає судову експертизу для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору та потребують спеціальних знань. Проведення експертизи має бути доручено ком­петентним організаціям або безпосередньо спеціалістам, які мають необхідні для цього знання. Порядок призначення та проведення судової експертизи визначається Законом України «Про судову екс­пертизу» і нормами Господарського процесуального кодексу Укра­їни, зокрема, ст. 31 «Участь в судовому процесі судового експерта» та ст. 42 «Висновок судового експерта».

41. Витребування, огляд та дослідження доказів.

Згідно ст.. 38 ГПК якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

Господарський суд може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід у порядку, встановленому статтями 43-1—43-10 цього Кодексу.

Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази.

Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону.

Частиною 1 ст. 38 ГПК встановлено правило, відповідно до якого у випадку, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Слід зазначити, що це положення дещо суперечить принципу змагальності, закріпленому у ст. 4-3 цього Кодексу. Відповідно до класичного принципу змагальності суд не може витребувати доказів з власної ініціативи, оскільки він має розглядати справу за наявними доказами. Очевидно, витребування таких доказів є можливим лише за клопотанням сторін у випадках, коли сторони з різних причин не можуть подати ті чи інші докази.

Господарський суд має також право знайомитися з доказами безпосередньо у місці їх знаходження (див. коментар до ст. 39 цього Кодексу).

Господарський суд відповідно до ч. 2 ст. 38 ГПК може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід у порядку, встановленому статтями 43-1—43-10 цього Кодексу (докладніше про це див. коментар до зазначених статей).

У частині 3 ст. 38 ГПК зазначається, що витребування речових доказів здійснюється у порядку, встановленому для витребування письмових доказів, тобто особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб речових доказів, повинна зазначити: який речовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, обставини, які може підтвердити цей доказ.

Згідно ст. 39 ГПК речові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до господарського суду. Суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати речовий доказ для надання його суду.

Речові докази оглядаються судом, а також подаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в разі необхідності — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким подані для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з доказом та його оглядом.

Протоколи огляду речових доказів, складені у порядку забезпечення доказів, виконання судового доручення або за результатами огляду доказів на місці, оголошуються у судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів. Особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу речових доказів експертам, спеціалістам, свідкам, які їх оглядали.

Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження в разі складності подання цих доказів.

За результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол приєднується до матеріалів справи.

Господарський суд відповідно до ч. 1 ст. 39 ГПК має право знайомитися з доказами безпосередньо у місці їх знаходження. Процедура та дослідження доказів при цьому така: розгляд письмових доказів, огляд речових доказів, заслуховування пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, про достовірність відображених в них фактів, їх заперечень. У необхідних випадках огляд доказів відбувається за участі експертів.

Результати огляду фіксуються у протоколі, який підписується суддею і оголошується під час розгляду справи. Особи, які беруть участь у справі, додають пояснення щодо цих доказів. Протокол приєднується до матеріалів справи разом з іншими необхідними документами.

42. Оцінка доказів.

Оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування з визначення належності, допустимості доказів, їх достовірності, достат­ності і взаємного зв'язку, яка здійснюється на підставі законів логіки в умовах, установлених правовими нормами.

Оцінка доказів має здійснюватися з дотриманням таких принципів: а) суд здійснює оцінку відповідно до своїх внутрішніх переконань; б) суд оцінює докази безпосередньо, повно, всебічно, об'єктивно в їх сукупності; в) при оцінці доказів суд зобов'язаний керуватися законом.

Внутрішнє переконання — це ставлення суду до обста­вин справи, що ґрунтується на доказах. Підтвердженням принципу оцінки судом доказів лише відповідно до його внутрішніх переконань є норма ст. 111¹² ГПК, згідно з якою постанова господарського суду касаційної інстанції про скасування рішення суду першої інстанції чи постанови апеляційної інстанції не може містити приписів про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Безпосередність оцінки доказів означає, що суд повинен дослідити докази безпосередньо в судовому засіданні. Для встановлення фактів господарський суд безпосередньо досліджує письмові та речові докази, висновки експертів, аудіо- та відеозаписи, заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі, експертів, а також оголошує такі пояснення, по­казання, висновки, викладені в письмовій формі.

Повнота оцінки доказів означає, що суд зобов'язаний дослідити й оцінити всі зібрані у справі докази, які є допустимими.

Всебічність означає оцінку доказів з урахуванням доводів усіх осіб, які беруть участь у справі. Об'єктивність оцінки доказів означає незаці­кавленість суду в результаті вирішення справи, відсутність упередженості суду при оцінці доказів.

Згідно ч. 3 ст. 43 ГПК встановлено, що ніякі докази не ма­ють для суду наперед установленої сили. Тобто кожен доказ підлягає оцінці господарським судом разом з іншими доказами.

Принцип, згідно з яким ніякі докази не мають для суду наперед уста­новленої сили і кожен доказ підлягає оцінці господарським судом разом з іншими доказами, означає, що: ні в законі, ні підзаконних актах не повинно міститися вказівок, які заздалегідь установлюють доказову силу і значення доказу; ніякі органи чи посадові особи не вправі давати суду вказівок щодо доказової сили і значення того чи іншого доказу; докази повинні оцінюватися за їх властивостями; не можна вважати, що певний вид доказів має переваги, та без на­лежної оцінки і врахування всіх доказів обґрунтовувати ним рішення.

Частина 3 ст. 43 ГПК визначає ще один принцип оцінки су­дом доказів, який полягає в тому, що визнання однією стороною фактич­них даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Під визнанням обставин слід розуміти згоду з фактом, на якому інша особа ґрунтує свої вимоги чи заперечення. Отож, виходячи з розподілу обов'язку по доказуванню, сторона повинна визнавати ті обставини, які повинна доводити інша сторона.

Згідно з цим принципом суд не зв'язаний тим, що сторони визнають певні обставини, а виходячи з вимог ч. 1 ст. 43 ГПК зобов'яза­ний оцінити докази, що спростовують чи підтверджують ці обставини, в сукупності з іншими доказами.

Результат оцінки доказів наводиться в судовому рішенні. Результат оцінки доказів полягає в мотивації прийняття чи відмови у прийнятті до­казів, що подані особами, які беруть участь у справі, з метою обґрунту­вання своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст. 84 ГПК в мотивувальній частині вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; докази, на підставі яких прийнято рішення; доводи, за якими господарсь­кий суд відхилив докази сторін.

43. Забезпечення доказів: поняття та порядок.

Забезпечення доказів – це їх процесуальна фіксація судом під час розгляду справи, з метою використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подача стане неможливою або утрудненою. Забезпечення доказів здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Враховуючи ту обставину, належні докази у справі не завжди знаходяться у заінтересованих осіб, на яких покладений обов’язок по доказуванню певних обставин, а у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання настанню таких наслідків ЦПК передбачений інститут забезпечення доказів, тобто вжиття судом невідкладних заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як докази при розгляді цивільних справ.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що вони будуть втрачені або подача потрібних доказів стане неможливим. Відповідно способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

Процесуальною підставою позову є заява з клопотанням про вжиття відповідних заходів. У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів може бути подана протягом усього розгляду справи. Також суд за заявою заінтересованої особи може забезпечити докази до пред’явлення нею позову. У цьому випадку заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п’яти днів судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено, - місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів, з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою, яка може бути оскаржена. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

44. Поняття та правові засади запобіжних заходів.

Відповідно до ст. 43-1 ГПК України особа, яка має підстави побою­ватися, що подача потрібних для неї доказів стане згодом немож­ливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права по­рушені або існує реальна загроза їх порушення, має право зверну­тися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних за­ходів до подання позову.

Господарський процесуальний кодекс України не містить ви­значення поняття запобіжних засобів. Але аналіз норм кодексу дозволяє їх визначити як заходи, спрямовані на забезпечення збе­реження доказів до звернення особи до господарського суду. Запо­біжні заходи як правова категорія потребують ґрунтовного дослід­ження, практика їх застосування породжує низку проблемних пи­тань, які потребують свого вирішення.

Запобіжні заходи можна розглядати як заходи, які спрямо­вані на запобігання господарському правопорушенню, вони є про­філактичними заходами, що здійснюються з метою попереджен­ня порушень прав юридичних та фізичних осіб та усунення пере­шкод для здійснення цих прав. Якщо позовна заява - це захист та поновлення вже порушеного права, то заява про вжиття запо­біжних заходів - це охорона права, попередження правопорушен­ня та забезпечення можливості подальшого захисту порушених прав.

У Господарському процесуальному кодексі України підстави за­стосування запобіжних засобів визначені нечітко. Аналіз ст. 43-1 ГПК України дає можливість такими підставами вважати: побоювання особи щодо неможливості й утрудненості по­дачі потрібних для неї доказів; припущення особи щодо порушення її прав або існування реальної загрози їх порушення.

Особа, яка звертається до суду із заявою щодо застосування запобіжних засобів, має довести їх обґрунтованість.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються докумен­ти, які підтверджують сплату державного мита у встановлених за­коном порядку і розмірі, а також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Розмір держав­ного мита за подання заяви визначений Декретом Кабінету Мініст­рів України «Про державне мито». При цьому нормами ст. 43-3 ГПК України не передбачаються сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Статтею 43-3 ГПК Украї­ни не передбачений обов'язок заявника повідомляти контрагента (особу, щодо якої заявник просить вжити запобіжних заходів) про подання заяви до господарського суду, але встановлено необхід­ність надати суду копії заяви відповідно до кількості осіб, щодо яких просить вжити запобіжні заходи. До обов'язку господарсько­го суду не входить надсилання копії заяви, а повідомлення про вжит­тя запобіжних заходів відбувається шляхом надсилання копії ухвали про вжиття запобіжних заходів відповідно до ч. 5 ст. 43-4 ГПК України.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних захо­дів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи ді­ють як заходи забезпечення позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінте­ресованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду заяви.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запо­біжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлен­ня особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживан­ню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарсь­кого суду. Розмір застави визначається господарським судом з ура­хуванням обставин справи, але не має бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обран­ня, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така при­значена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсила­ється особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, встановлених ст. 43-1 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ч. З ст. 43 ГПК Украї­ни, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 ГПК України, бо не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправлення недоліків. Коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всі перелічені в ст. 43-3 ГПК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить моти­вовану ухвалу.

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, установленому для виконання судових рішень. У разі за­безпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіж­них заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

44. Підстави застосування запобіжних заходів.

Згідно ст. 43-1 особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реаль­на загроза їх порушення, має право звернутися до господарсь­кого суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінте­ресованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду заяви.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запо­біжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлен­ня особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживан­ню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарсь­кого суду. Розмір застави визначається господарським судом з ура­хуванням обставин справи, але не має бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обран­ня, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така при­значена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсила­ється особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, встановлених ст. 43-1 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ч. З ст. 43 ГПК Украї­ни, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 ГПК України, ібо не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк встановлений строк не виконає всі перелічені в ст. 43-3 ГПК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить моти­вовану ухвалу.

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, установленому для виконання судових рішень. У разі за­безпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіж­них заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні захо­ди, остання протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухва­ли про вжиття запобіжних заходів. Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається протягом трьох днів господар­ським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересова­них осіб не перешкоджає розглядові заяви. За результатами розгля­ду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних за­ходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скар­гу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеля­ційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

45. Види запобіжних заходів.

Стаття 43-2 ГПК визначає види запобіжних заходів. Суд може застосувати такі запобіжні заходи: витребування доказів; огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжи­то запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Перелік запобіжних заходів, які може бути застосовано судом, є ви­черпним і розширенню не підлягає.

Може бути застосовано як один із перелічених запобіжних заходів, так і декілька одночасно.

Витребування доказів та огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, провадяться з метою фіксування доказів правопорушення.

Витребування доказів здійснюється за правилами ст. 38 ГПК щодо витребування доказів під час розгляду справи. Огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, повинен здійснюватися в порядку, встановленому ст. 39 ГПК, як огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження.

Накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб, призначене за­безпечити відновлення порушеного права під час виконання рішення су­ду. Накладання арешту на грошові кошти як запобіжний захід не допус­кається.

Арешт може бути накладений на будь-яке майно, зокрема й те, яке не пов'язане із тим порушенням права або загрозою порушення, про яке зазначається в заяві. Тобто законодавець не обмежує кола речей, на які може бути накладено арешт.

46. Порядок застосування запобіжних заходів господарськими судами.

Для вжиття запобіжних заходів подається заява, яка має міс­тити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, їх поштові адреси; документи, що під­тверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

3)вид і суть

Поиск по сайту: