Поняття та ознаки суб'єкту злочину

Вступ

Із початком нової віхи в історії України, обрання нового політичного та ідеологічного курсу, який акцентує увагу на людину, як на найвищу соціальну цінність, почали відповідно змінюватися і галузі права. Певна модернізація та акцентування уваги в юриспруденції саме на людську гідність і честь, активізувало як теоретиків права, так і законодавця. Першочерговим завданням держави є забезпечення законності, справедливого правопорядку, забезпечення рівності громадян. Кримінальне право займає досить важливе місце, що склалось мабуть історично, в соціальному бутті особи, адже безпосередньо охороняє особи від найтяжчих протиправних дій інших осіб. Кримінальне право має значний превентивний вплив на поведінку особи, 25% людей бояться скоювати злочини, через те що зазнають покарання, яке передбачене законодавством. Тому своєчасне попередження і припинення злочинів, їх оперативне та повне розкриття є одним з найважливіших завдань правоохоронних органів держави.

Сьогодення має адекватно відбиватися у правових реаліях, що звужують застосування силових рішень або зменшують їх негативні наслідки.

Отже, у діяльності правоохоронних і судових органів має реалізуватися соціальна функція української держави, що є вагомим фактором ідеології державотворення та суспільної моралі, соціальних уявлень про справедливість та ефективність конституційного порядку.

Питання суб'єкту злочину є дуже важливим в теорії і практиці застосування норм кримінального права, оскільки суб'єкт злочину є одним з елементів складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Без встановлення суб'єкта злочину не може бути виконане і одне з кримінально-процесуальних завдань, а саме: покарання винних і недопущення покарання невинних.

Як свідчить аналіз багатьох кримінальних справ, злочин може вчинятися і особою, яка на момент його скоєння не усвідомлювала своїх дій і не могла ними керувати, тому однією з ознак злочину визначено осудність, як підставу визнання особи психічно здоровою.

Особу може бути притягнуто до кримінальної відповідальності і покарано, якщо вона вчинила злочин у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність. Законодавець визначає загальний вік кримінальної відповідальності - 16 років, а за деякі особливо тяжкі злочини -14 років.

Актуальність даної теми полягає в тому, що на сучасному стані розвитку українського законодавства більш повне визначення поняттясуб'єкта злочину і його ознак в кримінальному законі дає можливість більш повно виконувати завдання кримінального права і судочинства.

Метою даної роботи є дослідження у послідовності загального поняття суб'єкта злочину та його специфіки відповідно певним критеріям.

Поняття та ознаки суб'єкту злочину.

Питання про суб'єкт злочину, за своєю сутністю, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідаль­ності. Це прямо випливає з назви розділу IV Загальної частини КК України: «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (су­б'єкт злочину)».

Частина 1 ст. 18 встановлює, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цьо­го Кодексу може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьо­ма обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, що досягла певного віку.

Перш за все, суб'єктом злочину може бути тільки фізична осо­ба, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено у статтях 6, 7 і 8 КК України, де прямо зазначається, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації тощо). Якщо на якому-небудь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальну відповідальність несе не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це прямо передбачено в багатьох статтях КК, наприклад, у статтях 172, 223, 271 КК України та ін.

Згідно із ст. 18 КК суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до нього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Спе­ціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може настава­ти кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Отже, існує три групи загальних ознак, що характеризують суб'єкт злочину:

• фізична особа, тобто людина - громадя­ни України, особи без громадянства, іно­земці, на яких за міжнародними зобов'язан­нями України не поширюються правила екс­територіальності;

• досягнення на момент вчинення злочи­ну встановленого віку;

• осудність.

Додаткові ознаки, що характеризують різ­них спеціальних суб'єктів, за дослідженнями М. Коржанського, позначають: державно-пра­вове становище (громадянин України; інозе­мець; особа без громадянства); службовий стан; військовослужбовець; фах; демографічні ознаки (діти; батьки; стать); минула злочинна діяльність (рецидивіст; особа, яка відбуває по­карання); працівник транспорту; член вибор­чої комісії; піднаглядний[2]тощо. Більш узагальнене групування цих ознак виглядає так (за тим, що вони характеризують):

• правове положення (статус) суб'єкта;

• особа винного;

• специфіка злочинних дій особи.[3]

Питання щодо обмеження кола суб'єктів злочину фізичними особами було і залишається впродовж багатьох десятиріч дискусійним у нау­ковій літературі. Так, ще криміналісти 60-х років минулого століття звертали увагу на неприпус­тимість визнання суб'єктами злочину та притяг­нення до кримінальної відповідальності юри­дичних осіб, оскільки це суперечило би принци­пу індивідуальної відповідальності людини за винно скоєні ним суспільно небезпечні дії, пе­редбачені законом[4]. Мабуть, визнання суб'єктом злочину фізичної особи є природним для всієї системи положень чинного КК, а тому зміна цієї доктрини породить трансформацію великої частини кримінального закону.

Вік людини зводиться до досягнення пев­ного етапу біологічного розвитку організму (стану організму на певний момент), що ви­значається проміжком часу, який минув із мо­менту народження[5, с.474]. Особа вважаєть­ся такою, що досягла віку кримінальної відпо­відальності, з 0 годин наступної доби після дати народження[6]. Крім цього задо­кументованого (хронологічного) розуміння, розрізняють біологічний, соціальний (грома­дянський) та психологічний вік[7, с. 112], що, на нашу думку, у кримінальному праві України не набули жодного значення.

Незважаючи на деякі фізичні та психічні особливості людини, притаманні конкретному віку, поширення різних правопорушень та інші чинники, деякі автори піддають сумніву правильність установленого у КК віку кримі­нальної відповідальності. На нашу думку, по­зиція національного законодавця все ж ви­правдана. Так, за Е. Еріксоном, саме віку 12-19 років відповідає підліткова стадія психосоціального розвитку, коли відбувається форму­вання соціальної ролі людини, пошук її іден­тичності та перехід до дорослості, зрілості; поширена біологічна періодизація більш диференційовано підлітковому віку від­водить 13-16 років (хлопчики), 12-15 років (дівчатка), а юності - 17-18 та 16-18 (відпо­відно) чи 17-21 (юнаки) і 16-20 (дівчата)[8, с. 122]. При цьому різниця між хронологічним віком і фактично досягнутим психологічним віком не може дорівнювати або перевищувати три й більше роки, оскільки, на думку судових психіатрів, настільки значне відставання у психічному розвитку зумовлене психічними розладами[7, с. 131]. Переносячи мінімальну можливість кримінальної відпові­дальності на початок підліткової стадії психосоціального розвитку за Е. Еріксоном, отри­муємо приблизно 12+2 роки, тобто щонай­більше 14 років. Але загальний вік, із якого може наступати кримінальна відповідальність, вищий, адже законодавець, мабуть, вважав, що ефективність відповідальності за вчинення більшості злочинів буде достатньою лише тоді, коли підліток більше розвинеться. Слід зазначити, що у одних людей особистість фор­мується в дитинстві й далі істотно не змінюється, в інших сталість психологічних особливос­тей особистісного характеру, навпаки, вияв­ляється тільки у віці від 20 до 40 років, а тому зрілість не може бути по­казником сформованої особистості[8, с. 122].

Виходячи з положення, що криміналь­ний закон знає три види віку кримінальної відповідальності: загальний вік - 16 років; зни­жений вік - 14 років - передбачений лише для переліку злочинів, поданого у ч. 2 ст. 22 КК; підвищений вік визначається у процесі аналізу окремих диспозицій правових норм Особливої частини КК, а також їх порівняння з нормами спеціального законодавства, й виступає додат­ковою характеристикою певного спеціальною суб'єкта (наприклад, 18 років - ст. 304; суддями відповідно до ч. 2 ст. 59 Закону України «Про судоустрій України» можуть бути громадяни України, не молодші 25 років, а тому вони мо­жуть нести кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 368 КК по досягненню саме цього віку).

Поняття осудності, а також неосудності викладено у ст. 19 КК, обмеженої осудності - у ст. 20. Це дозволяє більш однозначно оціни­ти сутність даних станів особи. Насамперед важливо те, що осудність не рівнозначна пси­хічному здоров'ю, а неосудність та обмежена осудність позначають різні юридично значущі ступені психічних відхилень, або, іншими сло­вами, різні рівні «свободи волі» особистості[8, с. 122]. На нашу думку, у КК назву ст. 19 «Осудність» виписано не дуже точно, адже в ній ідеться і про осудність (ч. 1), і про неосуд­ність (ч. 2), і про психічну хворобу особи, яка виникла після вчинення нею злочину, проте до постанови вироку, і яка позбавляє її мож­ливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (ч. 3). Очевидно, останню норму доцільніше було б увести до ст. 84 КК, якою регламентується звільнення від покаран­ня за хворобою, а ст. 19 назвати «Осудність та неосудність» або ж розділити її на дві.

Зазначимо, що на практиці діє презумп­ція осудності людини, яка може бути запере­чена відповідними результатами медичних дослідів, взятими судом до уваги. У зв'язку з цим особливого значення набуває питання про критерії неосудності.

Переважна більшість сучасних криміна­лістів схиляються до виділення двох критеріїв неосудності: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного). Перший мо­же виражатися в одній із таких форм: хроніч­не психічне захворювання; тимчасовий роз­лад психічної діяльності; недоумство; інший хворобливий стан психіки. Юридичний кри­терій неосудності позначено в законі словами «не могла усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність)» або «не могла керувати ними» і може складатися із інтелектуального чи вольового моментів або з критеріїв оцінки або управління (керівництва)[5, с. 429].

Натомість Є. Стрельцов, а також деякі інші автори (зокрема, Ю. Богомягков) налаш­тований диференціювати юридичний і психо­логічний критерії. В результаті він отримує три критерії неосудності: юридичний, психо­логічний і медичний. Його специфічний юри­дичний критерій становить факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, перед­баченого КК, за наявності доказів скоєння йо­го особою, стосовно якої вирішується питан­ня про неосудність[9, с. 130]. Розмежування юридичного та психологічного критерію ви­глядає виправданим, оскільки думка психіатрів-експертів про осудність (неосудність) під­судного не може бути для суду (органу, що за­стосовує виключно юридичний критерій) ви­значальною[10]. Слід зазначити, що наве­дена позиція викликає справедливі заперечення, основним аргументом на підтримку яких є те, що, розглядаючи факт вчинення суспільно небезпечного діяння як критерій не­осудності, останній, за логікою речей, повинен бути відсутній за осудності, а це суперечить думці Є. Стрельцова[9, с. 126], який, очевид­но не врахував того, що осудність особи є од­нією з ознак складу злочину, як і питання про неосудність ставиться лише у зв'язку із скоєн­ням суспільно небезпечного діяння. Отже, існує не окремий юридичний критерій з'ясу­вання осудності/неосудності, а його апріорна передумова, що полягає в необхідності вста­новлення всіх ознак складу злочину. Іншими словами, осудність/неосудність не є властивіс­тю людини; це лише юридичний по­казник особи, яка вчинила суспільно небез­печне діяння, і лише на час його вчинення.

Таким чином, відповідно до КК України кримінальній відповідальності підлягає лише істота, які відповідає ознакам суб'єкта злочи­ну. Свобода волі як основна властивість суб'єкта злочину є передумовою ставлення йо­му за вину певного злочинного діяння, отже, апріорно визначає можливість кримінального прана (права кримінальної відповідальності), слушність кримінально-правових санкцій. На думку С. Рубінштейна, належність суб'єкту - перша характерна особливість усього психіч­ного[11], зокрема, вини.

Встановлення спеціального суб'єкта має значення при визнанні діяння злочином, кваліфікації суспільно небезпечних діянь, обранні виду та міри покарання тощо. Окре­мо постає питання щодо кваліфікації зло­чинів, скоєних загальними і спеціальними суб'єктами у співучасті.

Удосконалення уявлень про вік, з якого може наставати кримінальна відповідаль­ність, понять осудності, обмеженої осудності та неосудності пов'язане з подальшими комп­лексними розробками, які би презентували взаємозв'язки й адекватність наукових до­сягнень у царині філософії, психології, меди­цини, біології, психіатрії, генетики із поло­женнями кримінального закону.

Поиск по сайту: