Перітонеальний діаліз

Перітонеальний діаліз, як і гемодіаліз, можна виконувати в різних умовах і за допомогою різних методик. Хворим з гострою нирковою недостатністю перітонеальний діаліз звичайно виконують за допомогою введення катетера типу стилета в черевну порожнину і безупинне промивання черевної порожнини протягом 24—72 год. Доти поки не будуть отримані бажані біохімічні показники і/чи досягнутий поліпшення клінічного стану хворого, можна робити обмін 1—2 л діалізати через кожні 20—60 хв. Потім катетер видаляють з черевної порожнини і спостерігають за станом доти, поки симптоми, що з'явилися, або результати лабораторних досліджень не вкажуть на необхідність проведення наступного 1—3-добового сеансу перітонеального діалізу. Спроби проведення хронічного перітонеального діалізу починалися з кінця 40-х років, але були відносно безуспішними доти, поки в 1968 р. не був створений постійний перітонеальний катетер — катетер Тенкхоффа. Використання цього постійне катетера, який знаходиться в очеревинній порожнині, і устаткування, що забезпечує подачу діалізату по замкнутому безупинному циклі, привело до створення методики лікування, при якій хворі одержують лікування 2—3 рази в тиждень, а сумарний час лікування складає 30—40 год; при цьому досягаються значення кліренсу різних речовин і обсягу виведеної рідини, аналогічні тим же показникам, яких досягають при гемодіалізі. Висунута в 1978 р. концепція постійного промивання очеревинної порожнини за допомогою збільшення часу перебування в ній діалізату привела до розробки ПАПД, що відрізняється від інтермітуючого перітонеального діалізу тим, що хворим через вхідний отвір катетера вливають діалізат в очеревинну порожнину і герметично закривають отвір катетера. Хворі знаходяться під амбулаторним спостереженням, і кожні 4—6 ч спорожняють очеревинну порожнину і замінюють діалізат новою його порцією. При цьому використовуються 2-літрові ємності з діалізатом і усувається необхідність у спеціальному устаткуванні для проведення діалізу. Для деяких хворих більш прийнятною може виявитися модифікація цього методу з використанням пристрою, який дозволяє здійснити циклічний вплив діалізату, причому його заміна здійснюється в нічні години, а протягом дня він знаходиться в очеревинній порожнині (ПЦПД).

Гострий перитонеальний діаліз тривалістю від 24 год до 72 год з використанням стилета-катетера звичайно проводять в умовах стаціонару. ІПД чи ПЦПД можна проводити в медичній чи установі будинку (звичайно в нічний годинник), у той час як ПАПД можна виконувати в будь-яких умовах. Як і при гемодіалізі, сполука діалізату можна змінювати в залежності від величин ультрафільтрації і кліренсу, необхідних для конкретного хворого.

4. Трансплантація нирки

Трансплантація узятої в людини нирки стала виправданою процедурою лікування при хронічній нирковій недостатності в її пізніх стадіях. В усьому світі виконані десятки тисяч подібних операцій, а в деяких медичних центрах щорічно проводять від 50 до більш 100 таких операцій.

Джерелами одержання донорських нирок служать трупи або добровольці-донори, що є кревними родичами хворого. Добровольці-донори повинні бути фізично здоровими і мати ту ж групу крові системи, що і реципієнт, тому що перехресна несумісність по основним ізоантигенам групи крові завдає шкоди приживлюваності трансплантата.

При проведенні перших трансплантацій з використанням циклоспорина сумарна частота успішного приживлення трупних нирок протягом 1 року склала 80%. Було надзвичайно важко оцінити роль сумісності по HLA-антигенах при пересадженні трупних нирок через значну варіабельність результатів, одержуваних у різних медичних центрах.

Ступінь поліпшення приживлення трупної нирки при сумісності по двох А- і двох В-антигенах складає приблизно 10%, і, ймовірніше всього, таке поліпшення обумовлене тим, що деякі з цих сумісностей будуть містити в собі і сумісність по HLA-D-антигенах унаслідок невипадковості зв'язку зчеплених аллелей (невипадковий розподіл аллелей) у даній популяції.

Відторгнення трансплантованих нирок через 2 чи навіть 3 роки нормального функціонування обумовлено однієї з форм «хронічного відторгнення». У таких нирках розвивається нефросклероз із проліферацією внутрішньої оболонки ниркових судин, фіброзом, помітним зменшенням просвіту судин. У результаті цих змін можлива ішемія нирок, гіпертензія, розповсюджена атрофія канальців, інтерстиціальний фіброз і атрофія клубочков, які приводять в остаточному підсумку до розвитку ниркової недостатності.

Поиск по сайту: