Право на доступ до інформації - одне з основоположних прав людини

Право на доступ до інформації є одним з основоположних прав людини і громадянина, вираженням демократичної політичної системи українського суспільства. Проте сьогодні в Україні стан його забезпечення незадовільний.

У результаті опитування громадської думки, яке проводилося незалежними організаціями в 2003 р., було встановлено, що майже половина респондентів (46,6%), яким було запропоновано оцінити стан справ у державі щодо доступу до інформації за 5-бальною шкалою (де 1 означає повну відсутність інформації, 5 — необмежений доступ до інформації), поставили Україні «трійку», 19,4% — «двійку», а 8,3% — «одиницю», і лише 5% опитаних визнали доступ до інформації повним [1]. Проведені в 2007 р. Міжнародним центром толерантності опитування громадян на тему: «Як ви оцінюєте рівень дотримання права на отримання інформації?” свідчать, що поінформованість громадськості про діяльність органів влади залишилася на рівні 2004 р.

Значно збільшився за останні півтора роки відсоток респондентів, які вважають непрозорою діяльність Верховної Ради України. Зокрема, якщо в січні 2006 р. 46% респондентів не вважали діяльність парламенту прозорою [2], то у грудні 2007 р. 60% респондентів на запитання: «Чи є відкритою діяльність Верховної Ради України в суспільстві» дали негативну відповідь [3].

Результати цього опитування є досить показовими, бо воно проводилося на сайті Верховної Ради України, отже, переважна кількість його відвідувачів є спеціалістами в галузі права. Крім того, результати власного дослідження показують, що лише в 55% випадках органи державної влади та місцевого самоврядування надають інформацію за інформаційними запитами, а моніторинг інформаційної відкритості сайтів 54 центральних органів виконавчої влади, що був проведений експертами «Українського незалежного центру політичних досліджень» свідчить, що середній рівень інформаційної відкритості сайтів центральних органів виконавчої влади становить 58% [4].

Найменш відображеними на сайтах міністерств є саме необхідні види інформації: цільові програми у відповідній сфері — 26%, відомості про регуляторну діяльність органу — 14%, порядок реєстрації, ліцензування окремих видів діяльності у відповідній сфері — 44%, зразки документів та інших матеріалів, необхідних для звернення громадян до органу — 49%, звіти про відстеження результативності прийнятих органом регуляторних актів — 41% [5].

Усвідомлюючи актуальність та багатогранність теми свободи слова та інформації, дедалі більше вчених свої дослідження присвячують цій проблематиці та пов’язаним з нею питанням. В Україні на дисертаційному рівні було розглянуто такі проблеми, як: право на інформацію, свобода слова, інформаційна безпека, роль засобів масової інформації в реалізації свободи інформації, конституційний принцип гласності. Питанням свободи слова та інформації свої праці присвятили: В. О. Горобцов, Л. В. Кузенко, Н. В. Кушакова, В. В. Речицький, І. С. Чиж, А. І. Марущак та ін. На рівні докторської дисертації Б.А. Кормічом було проаналізовано проблему інформаційної безпеки України. Дослідженню конституційного принципу гласності присвятив свою дисертацію В. О. Серьогін, а Т. М. Слінько дослідила на рівні дисертації тему правового забезпечення екологічної гласності.

Проте, незважаючи на досить велику кількість досліджень, присвячених інформаційним правам, праву на доступ до інформації в цих роботах приділено недостатньо уваги. У зазначених працях висвітлені лише окремі аспекти цього фундаментального права, а в публікаціях, що безпосередньо присвячені доступу до інформації, розглядаються переважно практичні проблеми, пов’язані з реалізацією права на доступ до неї, і майже не аналізуються теоретичні засади цього права. У більшості українських досліджень автори ототожнюють право на доступ до інформації з правом на інформацію, або розглядають його як одне з правомочностей останнього. Однак право на доступ до інформації треба розглядати як окреме суб’єктивне право.

Поиск по сайту: