Ринок товарів та ресурсів. Факторні доходи

1. Укажите основные и вспомогательные программные модули инструментария «Риск-ППИ» и их функциональное назначение.

2. Какие алгоритмы обработки рисковой информации положены в основу основных программных модулей «Риск-ППИ».

3. Прокомментируйте представленные в описании «Риск-ППИ» структуры записей в базе данных по рискам.

4. Сформулируйте ряд предложений, которые на Ваш взгляд расширяют и улучшают возможности интерфейса «Риск-ППИ».

5. Какие результаты экспериментальных исследований доказывают эффективность и результативность рассмотренных в учебном пособии моделей, методов, алгоритмов и программных средств.

Ринок товарів та ресурсів. Факторні доходи.

1. Ринок товарів і послуг.

2. Ринок капіталу.

3. Ринок праці.

4. Ринок землі.

5. Класифікація доходів.

1. Ринок товарів і послуг.

Ринок товарів і послуг – специфічна організаційно-економічна форма ринку, яка містить процеси, пов’язані з купівлею-продажем товарів і послуг як фізичними, так і юридичними суб’єктами господарювання. Сучасна номенклатура товарів складається з близько 24 млн. найменувань продукції, десята частина яких відновлюється щорічно.

Ринок товарів і послуг складається з декількох секторів:

− споживчий ринок (продукти харчування, товари першої необхідності і тривалого користування);

− ринок засобів виробництва (засоби праці і предмети праці);

− ринок послуг (виробничі – вантажні перевезення, аудит, лізинг, консалтинг тощо; споживчі – громадське харчування, побутові послуги тощо; нематеріальні – освіта, охорона здоров’я, культура тощо);

− ринок воєнної продукції (танки, літаки, ракети, стрілецька зброя).

Купівля-продаж товарів як самостійна економічна діяльність людей і галузь народного господарства утворює торгівлю. Остання існує в різноманітних формах.

Розрізняють внутрішню і зовнішню торгівлю. Внутрішня торгівля здійснюється у формах:

− оптова (посередницька) торгівля ведеться між підприємцями великими партіями товару за оптовими цінами;

− роздрібна торгівля здійснюється між підприємцем і кінцевим споживачем товару дрібною кількістю і за роздрібними цінами (вищими за оптові).

Роздрібна торгівля здійснюється через різноманітні заклади торгівлі: велетенські супермаркети (гіпермаркети), універмаги (універсами), спеціалізовані та фірмові магазини, крамниці, лотки та інші. Досі збереглися і базари (одна із стародавніх форм). На аукціонах (періодичні публічні торги) продаються ексклюзивні товари (предмети розкоші, мистецтва, антикваріат тощо).

Оптова торгівля здійснюється через:

− торгові доми – спеціальні фірми, що торгують одним або групою товарів за дорученням клієнтів або за свій рахунок;

− ярмарки – періодичні торги, на яких укладаються угоди на поставку товарів у майбутньому;

− товарну біржу – оптовий товарний ринок, для якого характерні такі особливості:

а) торгівля товарами за стандартами та зразками, що дає можливість реалізовувати не сам товар, а контракт на його поставку;

б) регулярність торгів на основі певних правил; формування цін на основі зіставлення попиту та пропозиції (котирування);

в) стандартизація контрактів і мінімальних партій поставок;

г) через біржу ведеться торгівля двома групами стандартизованих товарів (приблизно 100 товарів): сільськогосподарськими продуктами (зерно, олія, велика рогата худоба, цукор, прянощі, картопля тощо) і мінеральною сировиною та продуктами її переробки (нафта і нафтопродукти, кольорові та дорогоцінні метали, текстильна сировина, каучук тощо).

У механізмі біржової торгівлі важливе місце займають посередники: брокери, дилери (маклери, джобери). Брокери укладають угоди від імені клієнтів і за їхній рахунок, отримуючи винагороду у вигляді комісійних. Дилери укладають угоди від свого імені за свій рахунок; їх доход формує різниця між продажною і купівельною ціною.

Хоча на товарні біржі припадає менша частина товарообороту, проте вони відіграють важливу економічну роль, оскільки саме на товарній біржі формуються обґрунтовані товарні ціни, що застосовуються і у позабіржовій торгівлі.

2. Ринок капіталу.

Ринок ресурсів (або факторів виробництва) охоплює капітал, працю і землю. Перш за все, розглянемо ринок капіталу.

Капітал – це будь-яка цінність, яка приносить доход. Капіталом можуть бути засоби виробництва, гроші, нерухомість, природні ресурси, цінні папери, об’єкти інтелектуальної власності. В сучасних умовах до нього відносять і нематеріальні цінності, приміром, знання людини (людський капітал), соціальні зв’язки і відносини, засновані на довірі (соціальний капітал). Але все зазначене стає капіталом лише тільки тоді, коли починає приносити дохід.

Види капіталу:

− за сферами застосування:

продуктивний – в сфері матеріального і нематеріального виробництва;

торгівельний – в сфері товарного обігу;

позичковий – грошовий капітал, який надається у позику та приносить власникові дохід у вигляді позичкового відсотка.

− за напрямками інвестування: матеріально-речовий, грошовий, людський, інтелектуальний, соціальний;

− за значенням у створенні та перерозподілі доходу:

реальний капітал обслуговує насамперед рух продуктивного капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілюючись у матеріально-речових, грошових та інтелектуальних цінностях (машини, устаткування, будинки, споруди, сировина, паливо, гроші, об’єкти інтелектуальної власності);

фіктивний капітал є відображенням реального капіталуі представлений у цінних паперах; регулярно приносить дохід їх власнику і здійснює самостійний, відмінний від реального капіталу, рух на ринку цінних паперів. Сам по собі фіктивний капітал не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу.

Ринок капіталу виконує дві функції:

− акумуляційну – мобілізує тимчасово вільні кошти широкого кола осіб;

− перерозподільну – забезпечує перерозподіл коштів між галузями, населенням і підприємствами.

Позика означає купівлю-продаж права подальшого використання грошей у формі реальних виробничих ресурсів.

Суб’єкт попиту на ринку позичкового капіталу називається позичальником (боржником) (ним може бути фірма, фізична особа, держава). Суб’єкт пропозиції – кредитор (як правило, це спеціалізовані установи – банки, страхові компанії, інвестиційні фонди, але у деяких видах кредиту це може бути некредитна установа, держава або навіть фізична особа).

Попит на позичковий капітал залежить від рівня інвестування, а пропозиція – від рівня заощаджень.

Формою руху позичкового капіталу є кредит.

Ціна, яка сплачується за використання позичкового капіталу, називається ставкою (нормою) процента. Вона визначається як процент від кількості грошей, взятих у позику на рік. Потрібно розрізняти номінальну і реальну ставку процента. Остання враховує рівень інфляції. Наприклад, якщо номінальна ставка процента (зафіксовано у кредитній угоді) дорівнює 19%, а рівень інфляції – 12%, то реальна ставка процента – 7%. (Увага! Це стосується не тільки кредитних, але і депозитних ставок процента).

Абсолютна кількість грошей, яку потрібно сплатити за використання позичкового капіталу протягом року, називається позичковий відсоток. Він складає дохід власника позичкового капіталу.

Ринок цінних паперів (фондовий ринок) – сукупність економічних відносин між його учасниками з приводу випуску і обертання цінних паперів.

Суб’єктами ринку цінних паперів є:

емітент – юридична особа, яка від свого ім’я випускає і розміщує цінні папери і бере на себе зобов’язання щодо них перед їх власниками (юридична особа, Автономна республіка Крим, міські ради, держава). Виступає з боку пропозиції;

інвестор – покупець цінних паперів, що купує їх від свого імені і за власний рахунок (фізична особа, юридична особа, резиденти і нерезиденти). Інвестор може виступати як з боку попиту, так і пропозиції;

професійні учасники ринку – юридичні особи, які надають фінансові та інші послуги у сфері розміщення і обігу цінних паперів, обміну прав на них (брокери, дилери, реєстратори, депозитарії та інші).

На фондовому ринку продаються цінні папери. Сутність цінного паперу як економічної категорії полягає в тому, що він одночасно є представником капіталу, який реально функціонує в економіці, та фіктивним капіталом. Цінні папери – це не гроші і не матеріальний товар. Їх цінність полягає у правах, що надаються їх власникові.

Цінний папір як єдність титулу капіталу та самого капіталу має номінальну вартість та ринкову. Номінальна вартість – вартість, яку цінний папір має при обміні на реальний капітал на стадіях випуску і погашення. Ринкова вартість (курс) утворюється у результаті капіталізації майнових прав у процесі обігу цінного паперу на ринку. Курс цінного паперу визначається як відношення доходу на цінний папір до ставки (норми) позичкового процента. Курс цінного паперу залежить від фінансово-економічного стану, перспектив, репутації емітента, виду і якості (ліквідність, ризикованість, доходність) цінного паперу, а також від політичних та психологічних факторів.

Основні види цінних паперів, які обертаються на фондовому ринку України згідно Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»:

Акція – іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством.

Облігація – цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений проспектом емісії строк (погасити облігацію) та виплатити доход за облігацією.

Облігація внутрішньої державної позики України – державний цінний папір, що розміщується виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджує зобов’язання України щодо відшкодування пред’явнику цієї облігації її номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігації.

Казначейське зобов'язання України – державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов’язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов’язань України.

Інвестиційний сертифікат – цінний папір, який розміщується інвестиційним фондом та посвідчує право власності інвестора на частку в інвестиційному фонді.

Ощадний (депозитний) сертифікат – цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (власника сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Ринок цінних паперів підрозділяється на первинний та вторинний. Первинний ринок обслуговує випуск (емісію) і первинне розміщення цінних паперів. Основна функція первинного ринку – мобілізація нових капіталів.

На вторинному ринку відбувається перепродаж цінних паперів (перехід прав власності на них). Основна функція вторинного ринку – перерозподіл акумульованих через первинний ринок коштів. Вторинний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий оборот.

Фондова біржа – це особлива інституціонально організована частина ринку цінних паперів, де обертаються цінні папери високої якості, а операції здійснюють професійні учасники ринку.

Головна відмінність фондової біржі від позабіржових торговельних систем полягає у застосуванні жорстких процедур відбору емітентів, цінних паперів, операторів ринку.

3. Ринок праці.

Ринок праці – особливий тип ринку, на якому укладаються угоди про наймання працівників.

Основними суб’єктами цього ринку є роботодавці та наймані працівники, об’єктом купівлі-продажу – товар-робоча сила. Під час найму працівник, не втрачаючи права власності на свою робочу силу, передає роботодавцю право користування професійними здібностями (трудовими послугами) протягом певного часу відповідно до чинного законодавства. Передавання права користування робочою силою оформлюється за допомогою трудового контракту (договору).

Попит на працю залежить від попиту на продукцію фірми, якості праці (освіта, професіоналізм, продуктивність), особливостей виробничого процесу (трудоємні або трудозберігаючі технології, методи організації праці), розміру фонду оплати праці.

Пропозиція праці залежить від заробітної плати, умов праці, престижності конкретного виду праці і фірми-роботодавця.

Ціна праці за одиницю часу називається заробітна плата. Одночасно заробітна плата є доходом працівника.

Функції заробітної плати:

− відтворювальна – заробітна плата має покривати витрати, пов’язані з відтворенням та розвитком робочої сили людини;

− мотиваційна – заробітна плата має стимулювати людину працювати більше і краще.

На розмір заробітної плати впливають кількість і якість праці, умови праці, вартість життя в країні, фінансовий стан фірми, встановлений державою рівень мінімальної зарплати.

Потрібно розрізняти номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата – це сума грошей, яку працівник отримує за свою працю протягом певного часу. Реальна заробітна плата – це кількість товарів і послуг, яку можна придбати за номінальну заробітну плату. Рівень життя визначається реальною, а не номінальною зарплатою.

Форми оплати праці:

відрядна – залежить від кількості виробленої працівником продукції, використовується, насамперед, для оплати праці промислових і будівельних робітників;

почасова – залежить від тривалості відпрацьованого часу, використовується для оплати праці спеціалістів, службовців, керівників.

В Україні існує державне і договірне регулювання оплати праці. Державне регулювання здійснюється за допомогою наступних інструментів:

− встановлення розміру мінімальної зарплати, розмірів зарплати працівників бюджетного сектору економіки (лікарі, вчителі, військовослужбовці, працівники держапарату тощо);

− регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів;

− оподаткування доходів працівників (базова ставка – 15%);

− індексація трудових доходів з метою захисту від інфляції (коли рівень інфляції перевищує 5%);

− компенсації працюючим втрати частини зарплати через затримку її виплати.

Договірне регулювання оплати праці здійснюється через систему соціального партнерства працюючих і роботодавців і укладання колективних угод.

4. Ринок землі.

Ринок землі – це сукупність економічних механізмів, що забезпечують встановлення, зміну та припинення прав на земельні ділянки.

Об’єкт продажу – земельні ресурси – має особливості:

− обмеженість – площа землі є постійною, не можна змінити географічне розташування або кліматичні фактори;

− неоднорідність земельних ділянок;

− неможливість швидко змінити функціональне призначення ділянки;

− імобільність (непереміщуваність).

Попит на землю сільськогосподарського призначення є похідним від попиту на продовольство, залежить від родючості ґрунтів, розташування ділянки (віддалення від центрів споживання і переробки сільськогосподарської продукції).

Попит на землю несільськогосподарського призначення має стійку тенденцію до зростання і залежить від місця розташування ділянки.

Пропозиція землі в короткостроковому періоді є незмінною і обмеженою.

На відміну від інших товарів, земля – особливий товар, продукт природи, а не праці, ціна якого ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові – ренті.

Рента – дохід, не пов’язаний з підприємницькою діяльністю, що отримує власник ресурсів, пропозиція яких є обмеженою. Розмір земельної ренти залежить від якості та розташування земель, особливих кліматичних умов, що присутні на ділянці, і дають можливість виробляти ексклюзивну сільськогосподарську продукцію.

Ціна землі визначається як відношення земельної ренти до ставки позичкового процента.

Крім ринку землі, на якому здійснюється купівля-продаж землі як товару у повну власність, існує ринок оренди землі – форма землекористування, за якої власник землі передає земельну ділянку на якийсь термін за певну винагороду (орендну плату) на основі договору оренди іншій особі (орендарю) для ведення господарства.

Орендна плата включає, окрім земельної ренти, процент на капітал, який був вкладений у процесі господарювання у землю (поліпшення ґрунтів, будівництво доріг, поливних споруд тощо), та амортизаційні відрахування по об’єктах, збудованих на земельній ділянці.

5. Класифікація доходів.

Доходи -грошові або натуральні надходження до суб’єктів господарської діяльності.

На кожному з розглянутих нами ринків формується специфічний вид доходу, який власники відповідного фактору виробництва отримують від його продажу. Тому такі доходи отримали назву факторних. До факторних доходів відносять трудові доходи (тобто доходи від продажу робочої сили) та доходи від власності (тобто доходи від продажу інших факторів виробництва).

Трудовими вважаються заробітна плата (дохід від фактору виробництва «труд») та підприємницький дохід (дохід від фактору виробництва «підприємницька здібність»).

Підприємницький дохід – частина прибутку, яка залишається у підприємця після сплати ним відсотків за взятий у позику капітал. Підприємець отримує цей дохід за свою організаційну і управлінську діяльність, новаторство і ризик.

Доходи від власності отримують власники нетрудових факторів виробництва: дивіденд – власник акціонерного капіталу, рента – власник природних ресурсів, позичковий процент – власник позичкового капіталу, процентний дохід – власник облігацій або банківських депозитів, гонорар – власник інтелектуального капіталу.

До нетрудових доходів, окрім доходів від власності, відносять соціальні виплати (трансфертні доходи) – платежі, які держава або громадські організації безоплатно здійснюють на користь громадян, що мають особливий соціальний статус і потребують матеріальної допомоги.

Всі розглянуті види доходів формуються у легальному секторі економіки. У тіньовій економіці формуються неофіційні та кримінальні доходи.

Неофіційні доходи отримують зайняті у неофіційному та напівлегальному (прихованому) секторах тіньової економіки.

Джерелами виникнення кримінальних доходів є різні види кримінальної діяльності. Сьогодні наряду із традиційними видами економічних злочинів (крадіжками, грабіжництвом, розбоєм, вимаганням) з’являються нові джерела злочинних доходів:

− торгівля людьми, людськими органами чи тканинами;

− наркобізнес;

− контрабанда;

− випуск фальшивих цінних паперів у вигляді акцій, векселів, чеків, грошових знаків іноземних держав;

− шахрайство шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки;

− корупційна діяльність;

− гральний бізнес;

− фіктивне підприємництво,

− незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва;

− незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, електронними грошима, обладнанням для їх виготовлення

− шахрайство з фінансовими ресурсами;

− маніпулювання на фондовому ринку;

− незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю тощо.

Отримання кримінальних доходів далі має своє продовження упроцесі відмивання «брудних» грошей, яке ставить за мету їх легалізацію, виведення з тіньового обороту.

Згідно Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» до «брудних» грошей відносять будь-яку економічну вигоду, одержану внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння, що передує легалізації (відмиванню) доходів, яка може складатися з матеріальної власності чи власності, що виражена в правах, а також включати рухоме чи нерухоме майно та документи, які підтверджують право на таку власність або частку в ній. Під суспільно небезпечним протиправним діянням розуміють діяння, за яке Кримінальним кодексом України (ККУ) передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (за винятком діянь, передбачених статтями 212 і 212¹ ККУ), або діяння, вчинене за межами України, якщо воно визнається суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, за кримінальним законом держави, де воно було вчинене, і є злочином за ККУ, внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи (наприклад, торгівля людьми, незаконна торгівля органами або тканинами людини, крадіжка, розбій, вимагання, привласнення майна шляхом зловживання службовим становищем, фальшивомонетництво, незаконні дії з платіжними картками та електронними грошима, зайняття гральним бізнесом, контрабанда, маніпулювання на фондовому ринку, наркобізнес, ухилення від сплати податків тощо).

Відмивання «брудних» грошей являє собою складний, досить тривалий процес, що включає безліч різноманітних операцій. Найбільш розповсюдженою є трьохфазова модель:

1) розміщення – відбувається введення «брудної» готівки в легальну фінансову систему;

2) розшарування – в результаті багатьох операцій гроші відокремлюються від джерела їхнього походження, втрачають «сліди»;

3) інтеграція – гроші знаходять нове – «легальне» – джерело походження й інвестуються в легальну економіку.

Велику роль у відмиванні «брудних» грошей відіграють офшорні зони й інші країни з м’яким податковим режимом і слабою системою фінансового контролю, наприклад, у Європі – Андорра, Гибралтар, Монако, о. Мен, о. Джерсі; у Карибському регіоні - Багамські Острови, Барбадос, Бермуди, Віргінські Острови (США), Гренада, Кайманові Острови; Африка– Ліберія, Сейшельські Острови тощо.

Поиск по сайту: