АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ПОНЯТТЯ ПРАВА

Читайте также:
  1. I СИСТЕМА, ИСТОЧНИКИ, ИСТОРИЧЕСКАЯ ТРАДИЦИЯ РИМСКОГО ПРАВА
  2. I. Теория естественного права
  3. I.2. Система римского права
  4. I.3. Основные этапы исторического развития римского права
  5. I.4. Источники римского права
  6. II. Историческая школа права
  7. II. Поняття соціального процесу.
  8. II.3. Закон как категория публичного права
  9. II.6. Корпорации публичного права (юридические лица)
  10. III. ПРАВА СТОРОН
  11. IV. ПРАВА И ОБЯЗАННОСТИ КЛУБА
  12. VII.4. Права на чужие вещи

Поява правових норм свідчить, що в суспільстві є політичні відносини, є держава. Проте, як і будь-які регулятивні норми, правові відносини з точки зору суспільства є виявом справедливого і належного. Невипадково слово «право» в українській мові має спільний корінь із словами «правда», «правильно», «справедливість». Цікаво, що перший збірник законодавства на території нашої батьківщини мав назву «Руська правда».

Слово «право» в українській мові пов'язане з особистістю (сукупністю людей), її (їх) можливостями, її (їх) поведінкою.

У сучасній юридичній науці термін «право» використовується в декількох значеннях.

По-перше, правом називають соціально-правові домагання людей, наприклад, право людини на життя, право народів на самовизначення тощо. Ці домагання обумовлені природою людини та суспільства і вважаються природними правами.

По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це — право в об'єктивному розумінні, через те що норми права створюються і діють незалежно від волі окремих осіб.

По-третє, цим терміном визначають офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи, організації. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, майна та ін., організації користуються правами на майно, на діяльність у відповідній сфері державного і суспільного життя тощо. В усіх цих випадках мова йде про право в суб'єктивному розумінні, тобто право, яке належить окремій особі — суб'єкту права.

По-четверте, термін «право» використовується для позначення системи всіх правових явищ, що містять природне право, право в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Тут його синонімом виступає термін «правова система».

Слід пам'ятати, що термін «право» вживається і в неюридичному розумінні. Існують моральні права, права членів громадських об'єднань, партій, союзів, рухів, права, що виникають на підставі звичаїв тощо. Тому дуже важливо дати точне визначення поняття права, встановити ознаки і властивості, які відрізняють його від інших соціальних регуляторів суспільних відносин.

У юридичній науці існує багато визначень права, які різняться залежно від того, що власне у правових явищах розуміється як головне, найбільш суттєве. В таких випадках мова йде про визначення сутності права.



У навчальних цілях значну цінність мають визначення, в яких формулюються специфічні ознаки права. За їх допомогою право виділяється серед інших соціальних явищ. Разом із тим для більш глибокого розуміння права необхідно також засвоїти неспецифічні ознаки, які тотожні для права і суміжних із ним феноменів.

Право має закономірні зв'язки з економікою, політикою, державою. Всі ці зв'язки так чи інакше виражені в його ознаках.

Необхідно розмежовувати ознаки і властивості права.

Ознаки характеризують право як поняття, властивості — як реальне явище. Ознаки і властивості знаходяться у відповідності, тобто властивості відображаються і виражаються у понятті права як його ознаки. Філософи не без підстав стверджують, що будь-яке явище дійсності володіє численною кількістю властивостей. Тому в поняття включаються ознаки, що відображають найбільш суттєві його властивості. Які властивості слід вважати суттєвими? Це залежить від позиції конкретного автора.

Широковідоме визначення права, яке дали К. Маркс і Ф. Енгельсу «Маніфесті Комуністичної партії». Звертаючись до класу буржуазії, вони писали: «Ваше право є лише воля, зведена в закон вашим класом, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами житгя вашого класу»1. Інакше кажучи, воля панівного в економіці і політиці класу нав'язується як закон усьому суспільству. При такому розумінні право з необхідністю припускає безправність інших, непануючих прошарків населення, і розцінюється ними як інструмент пригноблення і експлуатації. Обмеженість класового підходу полягала втому, що історично минущі сторони змісту права приймались за його сутність, а саме: право отримало негативну оцінку як інструмент насильства, як соціальне зло, що необхідно знищити.

Принципово іншим є підхід, коли визнається загальносоціальна сутність і призначення права, коли воно розглядається як вираження компромісу між різними соціальними спільнотами, прошарками суспільства. У найбільш розвинутих правових сім'ях (англосаксонське і романо-германське право) пріоритет відданий людині, її свободі, інтересам, потребам. Властиво, дійсна сутність права полягає втому, що воно відображає нормативновизначену, гарантовану державою міру свободи особи.

‡агрузка...

На підставі визнання загальносоціальної сутності права можна сформулювати наступне визначення.

Право — це соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яке с в певний момент у конкретному суспільстві і мас загальнообов’язковий, формальновизначений, нормативний характер, встановлений або санкціонований державою (населенням у ході референдуму) і гарантований нею.

Розглянемо найважливіші властивості (ознаки) права, які характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин.

/. Право встановлюється або санкціонується (тобто офіційно схвалюється) державою чи населенням у ході референдуму. Воно є єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються за певною процедурою. У випадку існування інших норм соціального характеру, що справляють значний вплив на поведінку суб'єктів, держава (народ) затверджує їх шляхом санкціонування. Цим вона надає нормам юридичного характеру і бере на себе обов'язок охороняти їх засобами примусу.

2.Відповідність права ідеалам справедливості і свободи означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини та громадянина, визнані у світовому співтоваристві, є мірою свободи і рівності людей, встановленої державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободу іншого. І цією мірою є справедливість. Зрозуміло, що не кожне право може бути справедливим. Основними завданнями права с: регулювання відносин, що склалися в суспільстві; надання стійкого становища існуючому суспільному ладу, котрий оцінюється загалом як справедливий, і відображення справедливих відносин між суб'єктами; захист правомірної поведінки від неправомірного впливу. Невипадково про це римські юристи писали: jus est ars boni et aequi — право є мистецтвом добра і справедливості.

3.Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулювання — моральністю, звичаями тощо.

Права, якими наділена кожна людина чи юридична особа, не довільні, вони чітко визначені у відповідних чинних нормах. Цінність цієї властивості полягає у тому, що в суспільне життя вносяться суттєві елементи єдності, рівності, принципової однаковості. Норму права необхідно розцінювати як «робочий інструмент», за допомогою якого забезпечується свобода людини і долається соціальний антипод права — свавілля і беззаконність.

Значення нормативності в правовій сфері — це не лише формування типового правила, а дещо більше — гарантія здійснення суб'єктивного права. Володіючи суб'єктивним правом, ми не просто вільні в своїх діях, наша свобода забезпечена, захищена загальнообов'язковою нормою, за якою стоїть міць держави.

Нормативність права в найбільшій мірі виражає його функціональне призначення бути регулятором поведінки людей, суспільних відносин. Право, завдяки юридичним нормам, несе кожному громадянину, організації інформацію проте, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні. Якщо людина діє в межах права, то вона відчуває себе впевнено і вільно, знаходиться під захистом суспільства і держави. Право, таким чином, визначає сферу свободи людини і цим самим регулює її поведінку. Якщо людина ігнорує регулятивний вплив права, вона не є вільною.

4. Інтелектуально-вольовий характер права. Право— виявлення волі і свідомості людей. Інтелектуальний бік права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин — предмета правового регулювання.

У праві відображаються і виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Історично у праві йде боротьба двох тенденцій, оскільки його витоки знаходяться в суспільстві і державі. Становлення права завершується лише за умови гармонізації зв'язків між ними. Тоді право стає розумним, набуває інтелектуального характеру.

Формування і функціонування права як виразника свободи, справедливості і розуму можливо тільки в суспільстві, в якому індивіди мають економічну, політичну і духовну свободу. Реально втілити це можна лише в розвинутому громадянському суспільстві і правовій державі.

Право є виявом не тільки інтелекту, а й волі людей. Вольовий початок права розглянемо в декількох аспектах.

По-перше, основу змісту права складають соціально-правові домагання окремих осіб, їх організацій і соціальних груп, і в цих домаганнях виражена їх воля.

По-друге, державне визнання цих домагань здійснюється через волю компетентних державних органів, інших суб'єктів правотворчості, тобто формування права опосередковується волею суспільства і держави.

По-третє, регулююча дія права можлива лише на підставі свідомості і волі осіб, які реалізують юридичні норми.

5. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, яка відрізняє його від інших форм соціального регулювання і моральності, звичаїв, корпоративних норм та ін. Державна охорона правових норм містить державний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та попереджувальні заходи держави щодо дотримання та виконання громадянами юридичних норм. Природно, що держава надає праву такі властивості: стабільність, суворе визначення і забезпеченість «майбутнього», яке за своїми характеристиками наближається до «сущого» і стає ніби частиною існуючого.

Державний примус реалізується удвох напрямах.

По-перше, він забезпечує захист суб'єктивного права і має на меті примусити правопорушника до виконання обов'язків в інтересах потерпілого (наприклад, повернення боргу).

По-друге, у відповідних випадках винний притягається законом до юридичної відповідальності (наприклад, позбавлення волі, конфіскація майна, штраф та ін.).

Державний примус — це фактор, який дозволяє чітко розмежовувати права і обов'язки, тобто сферу особистої свободи та її межі.

6. Формальна визначеність. Слід зауважити, що формальна визначеність права до певної міри властива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми закріплюються в статутах, положеннях та інших нормативних актах. Релігійні норми-заповіді сформульовані в священних книгах. Як бачимо, відповідним правилам поведінки форма надається не державою, а іншими організаціями (громадськими, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву офіційну форму вираження.

Норми права офіційно закріплюються в законах, інших нормативних актах, які слід тлумачити однаково. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, міру і вид відповідальності за скоєне правопорушення.

Саме держава надає форму правовому змісту. Роль держави не слід підносити і, наприклад, вважати, що право — результат, продукт державної діяльності. Такі хибні уявлення довгий час панували у вітчизняній науці й практиці.

Зв'язок суспільства, держави і права в аспекті, який розглядається, можна описати формулою — «зміст права створюється суспільством, форма права державою». Від способу участі держави у правотворчості залежать види форм (джерел) права: санкціонований звичай, судовий прецедент, нормативний акт.

7. Системність. Право — складне системне утворення. Сьогодні особливого значення набуває поділ права натри елементи: природне, позитивне і суб'єктивне.

Перший елемент — природне право, яке складається з соціально-правових домагань, зміст яких зумовлений природою людини і суспільства. Важлива частина природного права — права людини, або, інакше кажучи, можливості, які суспільство і держава спроможні забезпечити кожному громадянину.

Другий елемент — позитивне право. Це — законодавство та інші джерела юридичних норм, у яких отримують офіційне державне визнання соціально-правові домагання громадян, організацій, соціальних груп.

Третій елемент — суб'єктивне право, тобто індивідуальні можливості, які виникли на підставі норм позитивного права і задовольняють інтереси й потреби суб'єкта.

Відсутність хоча б одного з перерахованих елементів деформує право, і воно втрачає властивість ефективного регулятора суспільних відносин і поведінки людей. Іноді право зводять до сукупності (системи) норм. При такому розумінні право стає зовнішнім для людини і нав'язується йому зверху. Зрозуміло, що така вузька трактовка спотворює зміст права. Для людини цінні не норми самі по собі, а ті реальні можливості і блага, які вони забезпечують. Блага (як матеріальні, так і духовні) людина має і здобуває сама. Зміст власне соціально-правових домагань полягає в тому, щоб вони отримали офіційне визнання, тобто трансформувались у суб'єктивні права. Інструментом, за допомогою якого природно-правові домагання перетворюються в суб'єктивні права, є норми позитивного права.

Що для людини важливіше: гарантовані реальні блага чи інструмент їх гарантій (юридичні норми)? Напевно, все ж таки благо, а не норми, за якими воно відміряне і якими захищене. Зведення права до сукупності норм призводить до ототожнення його з позитивним правом та ігнорування природного права. Справа в тому, що суб'єктивне право має два джерела — формальне (норми права, або позитивне право) і змістовне (природне право). Розрив зв'язків між ними породжує уявлення, а точніше ілюзіютого, що суб'єктивне право — «дарунок» держави, законодавця, благо, надане зверху. Як бачимо, окрема людина стає залежною від закону і насправді безправною.

Основний зміст правового регулювання полягає в трансформації природного права в суб'єктивне, що здійснюється визнанням соціально-правових домагань у джерелах права, тобто зведенням природного права в закон.

Системні зв'язки права розглядаються і в інших аспектах: право поділяється на приватне і публічне, на норми, інститути і галузі, містить в собі систему законодавства. Більш детально ці питання ми розглянемо в наступних розділах.

§ 3. СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА Й ЗАКОНУ

Питання щодо співвідношення права й закону викликає сьогодні багато суперечок в юридичній літературі. Щоб зрозуміти їх суть, необхідно врахувати, що термін "закон" достатньо багатозначний. У вузькому розумінні — це акт вищої юридичної сили, прийнятий органом законодавчої влади або шляхом всенародного голосування, в широкому — будь-яке джерело права. У визначенні К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому право розглядається як воля, зведена в закон, цей термін, вжитий у широкому розумінні, містить у собі і нормативний акт, і судовий прецедент, і санкціонований звичай. Звести волю в закон — означає надати їй загальнообов'язкового значення, юридичної сили, забезпечити державний захист. Спір про те, чи збігається право і закон, буде доречним тільки в тому випадку, коли термін "закон" розуміється в широкому значенні.

Бажання ототожнити право й закон має відповідну основу: в цьому випадку межі права суворо формалізуються, правом визначається лише те, що зведено в закон; поза законом права немає і бути не може. Слід зауважити, якщо під правом розуміти тільки норми права, то висновок щодо тотожності права й закону неминучий, оскільки поза джерелом права юридичні норми не існують. Проте право не слід зводити до норм. Крім норм, воно (повторимося) вміщує в собі соціально-правові домагання (природне право) і суб'єктивні права. Призначення норм полягає втому, щоб соціально-правові домагання трансформувались у суб'єктивні права — "юридичну комору" найрізноманітніших духовних і матеріальних благ. Отже, право охоплює не тільки сферу нормативних та індивідуальних приписів і рішень, а й реальне використання юридичних можливостей, реальне виконання обов'язків. Право, окрім цього, є і регулятор, і юридична форма суспільних відносин, які змальовують суспільне буття.

При такому широкому розумінні права стає очевидним, що його зміст створюється суспільством і лише надання цьому змісту нормативної форми, тобто "зведення його в закон", здійснюється державою. Формула — "право створюється суспільством, а закон — державою" найбільш точно виражає розмежування права й закону. Тут не треба забувати про єдність правового змісту і правової форми та можливі протиріччя між ними. Правовий зміст, не зведений у закон, не має гарантій реалізації, а значить не є правом уточному розумінні цього слова. Закон може бути неправовим, якщо зміст його стає свавіллям державної влади. Подібні закони слід визначити як формальне право, тобто право з точки зору форми, але не змісту. Життя показує, що і законодавство в цілому може не мати нічого спільного з правдивим правом.

Розмежування права й закону має великий гуманний зміст, оскільки право тоді розглядається як критерій якості закону, встановлення того, наскільки останній визнає право людини, її інтереси, свободу, потреби.

§ 4. СУТНІСТЬ І ЗМІСТ ПРАВА. ЙОГО РОЛЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАГАЛЬНОСУСПІЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

Для розуміння сутності та природи права треба зосередити увагу на багатогранності способу та форм вияву права в соціальному житті, які відображають його універсальність та всі аспекти регулятивного впливу. Сутність права слід визначати, враховуючи такі положення:

по-перше, право існує в певних формах, що фіксують певні юридичні конструкції;

по-друге, право може існувати і поза інституційними формами свого виявлення (як ідеї, оцінки, зв'язки або діяльність суб'єктів, яка розкриває динамізм права);

по-третє, з формальної точки зору право виступає як регулятор, що обслуговує той чи інший соціальний інтерес.

Можна визначити такі підходи до розуміння сутності права:

·класовий — право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно панівного класу;

·загальносоціальний — право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними групами, соціальними прошарками для забезпечення погреб та інтересів як громадянського суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів.

Поряд із цим можна виділити також релігійний, національний, расовий та інші підходи до розуміння сутності права, в межах яких відповідні релігійні, національні або расові інтереси будуть визначальними для організації державно-політичного життя суспільства та офіційно зафіксовані у системі законів та підзаконних нормативно-правових актів, інших формах права. Таким чином, сутність права багатоаспектна. Вона не може бути зведена до єдиного вузькосирямованого розуміння, а тому потребує використання різних форм і методів її пізнання залежно від історичних обставин, умов та цілей наукового дослідження.

Сьогодні ми здебільшого звертаємо увагу на позитивні якості права, називаємо його ознакою цивілізованості суспільства, втіленням справедливості і моральності, вищої суспільної доцільності тощо. Проте за всіх часів противники існуючого ладу, особливо революціонери й бунтівники різного ґатунку, досить скептично ставилися до чинного права, називали його фікцією, небезпечним обманом більшої частини суспільства, знаряддям насильства, палицею в руках правлячої верхівки. "В цісарських законах бідному, як рибі в ятері", — стверджувала давня українська приказка. Аналогічні вислови можна знайти у фольклорі майже кожного народу світу. Хто ж має рацію — захисники права чи його противники?

Справа полягає в тому, що право має своєрідну подвійну природу. Так само як і держава, воно є знаряддям політичної влади, котра, з одного боку, забезпечує здійснення спільних інтересів суспільства, а з іншого — служить насамперед найвищим верствам, які схильні видавати за загальносуспільні саме свої власні, групові інтереси. Отже, серед правових норм майже завжди можна знайти такі, що мають загальносоціальний характер, і такі, що запроваджені в інтересах конкретної соціальної групи. У процесі досягнення справжньої демократизації суспільства і реального народовладдя неухильно має зростати роль права у реалізації саме загальносуспільних інтересів. У цьому, як вважають деякі дослідники, і полягає суть сучасного права.

Праізо побудовано на трьох "китах". Це — мораль, держава і економіка. Право виникає на ґрунті моральності як відмінний від неї метод регулювання; держава надає праву офіційності, гарантованості, сили; економіка — основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, оскільки це сфера, де моральність як регулятор виявила свою недостатню спроможність.

Мораль, держава і економіка —зовнішні умови, які викликали право до життя як нове соціальне явище. Специфіка права полягає в тому, що у центрі його знаходиться окрема людина з її інтересами і потребами, її свободою. Зрозуміло, що свобода людини історично підготовлюється всебічним розвитком суспільства, важливих його сфер — духовної, економічної, політичної. Проте якраз у праві і через право свобода закріплюється і доводиться до кожної особи, до кожної організації.

Викладене дозволяє зробити висновок, що право повинно мати загальпосоціальну сутність, служити інтересам усіх і кожного зокрема, забезпечувати організованість, законність, упорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв'язків.

Коли люди вступають у відносини між собою як суб'єкти права, це означає, що за ними стоїть авторитет суспільства і держави, і вони можуть діяти вільно, без страху за непередбачені наслідки в соціальному плані.

Загальносоціальна сутність права конкретизується в його розумінні як міри свободи. В межах своїх прав громадянин вільний у своїх діях, суспільство в особі держави стоїть на сторожі цієї свободи. Таким чином, право не просто свобода, а свобода, захищена від посягань, гарантована свобода. Добро захищене від зла. Завдяки праву добро є нормою життя, зло — порушенням цієї норми.

Щодо змісту права, то під ним ми розуміємо всю сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичні права, обов’язки та заборони.

Розрізняють два види змісту права:

/. Соціально-політичний, у якому відображається економічна, політична, класова сутність та спрямованість права.

2. Спеціально-юридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення (соціальний інститут, необхідний атрибут функціонування суспільства).

§5. ПРИНЦИПИ ПРАВА

Серед важливих компонентів права важливе місце і значення мають принципи права.

Принципи права — це керівні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з іншого — найбільш загальні норми, які діють у всій сфері правового регулювання і поширюються на всі суб'єкти. Ці норми або чітко сформульовані в законі, або виводяться із загального змісту законів.

Принципи права виступають у якості своєрідної конструкції, на якій базуються і реалізуються не тільки окремі норми права, інститути і галузі права, а й уся система права. Вони служать основним орієнтиром всієї правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності державних органів. Від ступеня їх дотримання в прямій залежності знаходиться рівень складності, стабільності й ефективності правової системи. Маючи загальнообов'язковий характер, принципи права сприяють зміцненню внутрішньої єдності та взаємодії різних галузей і інститутів права, норм права і правових відносин, суб'єктивного й об'єктивного права.

Принципи права є не тільки орієнтиром у формуванні права, а й керівними засадами при розв'язанні конкретних юридичних справ, особливо при застосуванні аналогії закону у випадках наявності прогалин у законодавстві. Принципи права об'єктивно обумовлені економічним і соціально-політичним устроєм суспільства, який існує в тій чи іншій країні, соціальною природою держави і права, характером пануючого в країні політичного і державного режиму, основними принципами побудови і функціонування політичної системи того чи іншого суспільства.

На нашу думку, немає необхідності доводити, що принципи побудови і функціонування, скажімо, феодального права докорінно відрізняються від принципів побудови і функціонування рабовласницького чи іншого типу сучасного права. Власне, очевидною є різниця принципів таких, наприклад, сучасних правових систем, як романо-германська, яка охоплює країни, в яких юридична наука і практика склалася виключно на законах римського права, і система мусульманського права, яка склалася на підвалинах мусульманської релігії.

Принципи права далеко не завжди лежать на поверхні і носять відкритий характер. Проте вони притаманні будь-якій правовій системі. Як правило, вони закріплюються або прямо в законодавчих актах (статтях, преамбулах, конституційних чи звичайних законах) або заповнюють собою зміст правових норм.

У якості прикладу прямого закріплення принципів права в законодавстві можна послатися на проголошення принципу народовладдя в конституціях багатьох сучасних держав.

Так, Конституція нашої держави 1996 року проголосила, що "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування" (ст. 5). Конституція Китайської Народної Республіки 1982 року проголошує, що вся влада в країні «належить народу... народ відповідно до положень закону різними шляхами і в різних формах управляє державними, господарськими, культурними і суспільними справами» (ст. 2).

Принцип народовладдя відкрито проголошується і закріплюється в конституціях і звичайних законах багатьох інших країн (ст. З Конституції Російської Федерації, ст. 2 Конституції Чеської Республіки, ст. 2 Конституції Словацької Республіки тощо).

Значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді, концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є «обличчям» права, вони:

· здійснюють узагальнене закріплення основ суспільного ладу;

· забезпечують єдине формулювання правових норм;

· забезпечують їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.

Залежно від характеру, типу і сфери розповсюдження принципи права поділяються нарізні групи.

Так, залежно від типу правових систем вони класифікуються на принципи права, які властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціально змістовну сутність.

Для рабовласницького типу права характерні:

а) тісне переплетення норм права з родоплемінними звичаями;

б) вплив релігії на формування права;

в) невизнання рабів суб'єктами права;

г) яскраво виражений класовий характер існуючого права;

д) охорона приватної власності і тяжкі покарання за замах на неї;

є) відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді та ін. Феодальний тип права базувався на таких принципах:

а) право привілеїв, що мало нерівний становий характер;

б) право безконтрольного застосування сили з боку феодалів;

в) партикуляризм, тобто роздробленість права;

г) наявність канонічного (церковного) права, що мало юридичну силу;

д) жорстокість і широка можливість судової розправи та ін.

Виділяються і принципи права, які притаманні перехідним правовим системам від одного типу до іншого. Вони полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в цих принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у конкретних соціальних умовах конкретно визначеного періоду і характеризують право в різних аспектах його розуміння. Але головне те, що ці принципи відображають особливості тієї історичної епохи, обстановки та рівня розвитку суспільства, держави, в яких право виникає, змінюється, функціонує. По суті, це характеристика права за допомогою вищенаведених принципів через призму конкретно визначеного часу його існування.

Залежно від свого характеру, принципи права поділяються на соціально-економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, естетичні і спеціально-юридичні. Особливість останніх полягає втому, що вони, згідно з існуючою думкою, відповідають на питання, як відображається в праві його соціальна основа, яка структура права і який характер правового регулювання суспільних відносин1.

Очевидним є те, що спеціально-юридичні принципи — це ті самі його соціальні принципи, але переведені на мову права, юридичних конституцій, правових засобів їх забезпечення.

До спеціально-юридичних принципів, як правило, відносять такі основні засади сучасних правових систем чи їх вихідні положення:

1.Принцип загальнообов'язковості правових норм для всього населення країни і пріоритет цих норм над усіма іншими соціальними нормами.

2.Принцип несуперечності правових норм, які складають діючу правову систему держави, і пріоритет закону над іншими нормативно-правовими актами.

3.Принцип відповідності між об'єктивним і суб'єктивним правом, між правовими нормами і правовими відносинами, між правом і його виконанням.

4.Принцип поділу правової системи держави па самостійні галузі та інститути.

5.Принцип соціальної свободи, виражений у системі суб'єктивних прав суб'єктів суспільних відносин, рівність перед законом і судом.

6.Принцип законності і юридичної гарантованості прав і свобод особи, зафіксованих у законі, пов'язаність нормами законодавства діяльності всіх посадових осіб державних органів. Зміст принципу законності полягає в тому, що, як записано в ст. 8 Конституції України, "в Україні визнається і діє принцип верховенства права".

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

7.Принцип справедливості, який виражає загальносоціальну сутність права, прагнення до пошуку компромісу між учасниками правових зв'язків, між особою і суспільством, громадянином і державою. Справедливість вимагає відповідності між діями та їх соціальними наслідками.

8.Принцип юридичної відповідальності тільки за винну, протиправну поведінку.

9.Принцип презумпції невинності особи (особа вважається невинною доти, доки її вину у вчиненні правопорушення не встановлено судом або іншими компетентними органами держави у визначеному законом порядку).

10. Принцип неприпустимості зворотної дії законів. "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.. ." (ст. 58 Конституції України).

11.Принцип правосуддя виражає гарантованість захисту суб'єктивних прав у судовому порядку. В ч. 1 ст. 55 Конституції України зазначено: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. . ."

12.Принцип рівності означає перш за все рівність усіх перед законом, тобто рівність прав та обов'язків. У ст. 24 Конституції України зазначено: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. . ."

Окрім названих, принципи права поділяються на групи залежно від того, поширюються вони на всю систему права, на декілька галузей чи на окрему галузь права.

Відповідно до цього критерію, принципи права, які поширюються на всю систему права і окреслюють її характер, зміст, найбільш важливі її риси, називають загальними принципами.

Дати вичерпний перелік загальних принципів права неможливо, бо вони не завжди мають достатню чіткість і стабільність змісту.

Назвемо головні з них:

· принцип поваги до прав людини;

· принцип свободи;

· принцип гуманізму;

· принцип справедливості;

· принцип рівності;

· принцип законності в процесі створення і реалізації правових норм;

· принцип демократизму;

· принцип єдності юридичних прав і обов'язків;

· загальна обов'язковість норм права з поєднанням переконання і примусу для забезпечення його виконання;

· відповідність права загальнолюдським цінностям;

· відкритість законів;

· логічність і несуперечливість норм права;

— принцип взаємної відповідальності держави і особи.

Сьогодні принципи права розглядаються насамперед у зв'язку із завданням забезпечення прав людини.

Поряд із загальними принципами в юридичній літературі виділяють також галузеві, міжгалузеві та принципи окремих інститутів права.

Галузеві принципи притаманні конкретній галузі права (наприклад, рівність сторін у майнових відносинах у цивільному праві).

Міжгалузеві принципи притаманні кільком спорідненим галузям права (наприклад, гласність судочинства у кримінально-процесуальному і цивільно-процесуальному праві). На міжгалузеві принципи повністю накладаються і загальноправові принципи. В кожній окремо взятій галузі права вони набувають своєї специфіки.

Принципи інститутів права — основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони і захисту всіх форм власності.

Серед основних принципів права виділяють правові презумпції і аксіоми.

Правові аксіоми — це такі ідеї, положення, що сприймаються без доведення.

Правові презумпції— це такі ідеї, що припускають їх істинність без доведення, іншими словами — це припущення. Серед них можна виділити такі:

· право існує в трьох формах: нормативні акти, правовідносини і правосвідомість;

· закон зворотної сили не має, якщо інше не встановлено законом;

· закон, який встановлює чи посилює кримінальну відповідальність, зворотної сили не має;

· незнання закону не звільняє від відповідальності;

· презумпція невинуватості: ніхто не може бути визнаним винним у здійсненні злочину, а також притягнутий до відповідальності інакше, як за вироком суду;

· ніхто не зобов'язаний сам себе звинувачувати;

· ніхто не може бути суддею у своїй справі;

· не може бути два покарання за одне й те саме правопорушення;

· закон хоч і суворий, але він закон;

· нема права без обов'язків, як і обов'язків без права;

— хай буде вислухана інша сторона при здійсненні правосуддя. Зрозуміло, що ці знання основних принципів, презумпцій, аксіом дозволяють

майбутнім юристам і всім громадянам краще орієнтуватися в чинному законодавстві і вирішувати справи, особливо коли потрібно застосовувати аналогічні права.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.046 сек.)