II. Поняття соціального процесу

Соціальні зміни в суспільстві протікають у вигляді соціальних процесів.

Соціальні процеси – це соціальні зміни в суспільстві, що являють собою сукупні односпрямовані і відтворювані соціальні дії людей.

Завдяки тому, що в житті відбувається безліч соціальних процесів, можна виділити таку ж безліч їхніх типів. Найбільш коректною на сьогодні є така класифікація типів соціальних процесів:

I. Інтеграційні і дезінтеграційні, серед яких у свою чергу можна виділити:

а) співробітництво – погоджена діяльність соціальних суб'єктів, спрямована на досягнення загального результату (пов'язаний, як правило, з кооперацією, поділом праці, але не зводиться до них, тому що представляє такий ступінь функціонального взаємозв'язку сторін, коли успіх індивіда чи групи обов'язково обумовлена загальним успіхом усієї групи). Зі співробітництвом безпосередньо зв'язані проблеми групової згуртованості;

б) суперництво – соціальний процес, що виникає при прагненні індивідів і груп задовольнити свої потреби, реалізувати свої інтереси за допомогою тих же об'єктів і засобів, якими інші індивіди і групи також намагаються задовольнити свої інтереси.

Виділяють наступні види суперництва:

а) сховані: конкуренція, змагання.

Конкуренція – спроба досягнення винагороди шляхом усунення чи випередження суперників, що прагнуть ідентичних цілей.

Конкуренція присутня у всіх суспільствах, оскільки люди ніколи не можуть задовольнити усі свої бажання. Вона може виявлятися на особистісному рівні (наприклад, два керівники змагаються за вплив в організації) чи носити безособовий характер (підприємець бореться за ринки збуту, не знаючи особисто своїх конкурентів). Конкуренція має сильний стимулюючий вплив.

б) відкриті: соціальні конфлікти і соціальна боротьба, (див. тему «Соціальні конфлікти»).

II. Процеси соціальної мобільності (див. теми «Соціальна структура суспільства» і «Особистість у системі суспільних зв'язків», а також питання даної теми «Соціальні зміни в процесі трудової діяльності».).

III. Ціннісно – з орієнтовані процеси формування цінностей, норм поводження, див. тему «Особистість у системі суспільних зв'язків».

IY. Процеси соціального керування (див. аналіз стосовно до професії в темі «Соціологічні аспекти правоохоронної діяльності».).

III. Соціальні зміни в процесі трудової діяльності.

Одним з основних видів соціальних змін під час трудової діяльності є соціальна мобільність.

Як основний різновид соціальної мобільності в період трудової діяльності – як горизонтальної, так і вертикальної – розглядають адаптацію.

А Д А П Т А Ц І Я – пристосування індивіда чи групи до нового соціального середовища.

Головний метод адаптації – прийняття людиною чи групою норм і цінностей нового для нього соціального середовища.

Однак процеси адаптації набагато складніші, тому що:

1) не тільки особистість чи група пристосовується до нового середовища, але і середовище випробує на собі вплив «адаптантів», тобто в результаті приходу практично кожного нового індивіда змінюється і сам колектив, доповнюється новими нормами і цінностями, носіями яких є нові члени колективів;

2) адаптація не зводиться лише до пристосування до середовища, колективу. Нерідко саме нове соціальне середовище «приходить» у колектив, змушуючи його адаптуватися до нього.

Наприклад, сьогодні на Україні люди працюють на тих же робочих місцях, але змушені пристосовуватися до нових ринкових умов.

Трудова адаптація працівників припускає їхню взаємодію з організацією, колективом, у ході якої здійснюється їх взаємне пристосування.

Т р у д о в а а д а п т а ц і я в к л ю ч а є:

1)психофізіологічну адаптацію індивіда в процесі праці - тобто освоєння індивідом сукупності всіх умов трудової діяльності (пристосування до техніки і технології, санітарно-гігієнічним умовам, ритму праці, спецодягу і тощо);

2)соціально-психологічну адаптацію, тобто процес входження особистості в новий для неї колектив, формування особистісних зв'язків і відносин з іншими людьми;

3)професійну адаптацію, тобто процес звикання людини, що володіє визначеною професією, до нових для неї умов конкретної професійної діяльності, засвоєння нею виробничо-технічних й інших норм поводження, необхідних для виконання відповідних трудових функцій.

Професійна адаптація викликається трудовими переміщеннями, що являють собою процес зміни працівником, соціальною групою під час трудової діяльності під впливом різних факторів своєї соціальної позиції, місця, що вони займають у колективі, на підприємстві.

Виділяють чотири форми соціальних трудових переміщень:

1. Соціальні переміщення, пов'язані зі зміною своїх соціальних позицій (тобто це не чисто трудові переміщення, а ті, які пов'язані зі зміною соціального статусу: наприклад, перехід в інший, «вищий» соціальний прошарок, у зв'язку зі шлюбом, одержанням спадщини і тощо).

2. Професійно-кваліфікаційні переміщення, пов'язані зі зміною соціального стану через оволодіння новою спеціальністю, службове просування тощо і, відповідно, заняття нової соціальної позиції.

3. Плинність кадрів, тобто стихійні переміщення працівників, обумовлені їхньою особистою незадоволеністю різними аспектами умов праці на відповідному робочому місці.

4. Соціальні трудові переміщення, пов'язані з проблемами зайнятості, безробіття, тобто з тенденціями вивільнення працівників, що склалися об’єктивно, їхнього перенавчання, заняттям ними нових соціальних позицій.

Остання форма соціальних переміщень особливо актуальна зараз, в умовах переходу до ринкових відносин і росту безробіття.

IV. Соціальні зміни в процесі розвитку етносів.

Взаємодія етносів, що веде до зміни їхньої сутності, називається етнічним процесом. Він може проходити двома шляхами: еволюційним і трансформаційним.

Еволюційний етнічний процес – це значна зміна кожного з елементів етносу, насамперед мови, культури, соціальної структури, його складу за статтю та віком.

Трансформаційний етнічний процес охоплює зміни, що ведуть до заміни етнічної приналежності. Завершальним етапом його є зміна етнічної самосвідомості. Він буває двох типів: поділяючий і об'єднуючий. Останній, у свою чергу, підрозділяється на:

1)к о н с о л і д а ц і ю – злиття декількох самостійних родинних за мовою народів у єдиний, новий, більш великий э т н о с (міжетнічна консолідація); або внутрішнє зімкнення народів за рахунок згладжування розходжень між окремими групами (внутрішня консолідація).

Приклад першої – слов'янська консолідація IX – XII ст., другої – стирання граней між німецькими народностями в середні століття.

2)а с с и м і л я ц і ю – розчинення одного етносу чи його частини в іншому, звичайно більш численному. В результаті втрачаються споконвічні етнічні властивості і здобуваються інші (Італія, Англія, Данія).

3)і н т е г р а ц і ю – взаємодія усередині держави чи на міждержавному рівні декількох народів, що значно розрізняються по мові і культурі, що веде до появи в них ряду загальних рис.

У результаті складаються не нації, а етнічні спільності, Але вони не міцні. Прикладом може служити історія Австро-Угорщини, Чехословаччина, Югославії, СРСР.

Слід зазначити, що навіть у США, країні емігрантів, політика стирання міжетнічних граней визнана неефективної.

У завершення слід зазначити, що всі ці етнічні процеси протікають з різною швидкістю і результативністю.

80-і – 90-і р.р. стали переломними в розумінні проблем етнічних взаємин у нашій країні. Виросло розуміння їхньої значимості, була переглянута точка зору, що з розвитком індустріального суспільства стираються мовні і національні розходження.
V. Еволюційна і революційна теорії соціального розвитку суспільства.

Існує два методологічно різних підходи до вивчення процесу розвитку суспільства: соціальний еволюціонізм і соціальний революціонізм.

I

Соціальний еволюціонізм – це спроба глобального осмислення історичного процесу як частини загального, нескінченно різноманітного й активного процесу еволюції космосу, планетної системи, Землі, культури.

Найдокладніше теорія еволюціонізму розроблена в системі англійського соціолога Г.Спенсера (XIX в.), що розглядав соціальний еволюціонізм як частину універсальної еволюції і формулював історію розвитку людства як зміну стадій, як розвиток від простого до диференційованого, від неосвіченості до освіченості, від суспільства з ручною технологією до суспільства з машинною технологією тощо.

Відповідно до цієї теорії суспільства поділяються на традиційне й індустріальне (у XX в. ця теорія розроблена французьким соціологом Ароном (60-і рр.) і американським У. Ростоу, що у 1960 р. випустив книгу «Стадії економічного росту»).

Традиційне суспільство – це аграрне суспільство з натуральним господарством, становою ієрархією, які засновані на традиційних засобах регуляції. Це примітивне родоплемінне, рабовласницьке і феодальне суспільство. Для нього характерні низькі темпи розвитку виробництва, що могли задовольнити потреби лише на мінімальному рівні; велика інерційність, несприйнятливість до нововведень. У традиційному суспільстві суворо регламентуються норми, соціальні структури, соціальні інститути, звичаї, поводження індивідів. Соціальні освіта, освячені традиціями, вважалися непорушними.

Для індустріального суспільства, що визначається безпосередньо рівнем технічного, індустріального розвитку, характерні:

- розвинута і складна система поділу праці в суспільстві в цілому при сильній його спеціалізації в конкретних сферах виробництва і управління;

- масове виробництво товарів на широкий ринок;

- механізація й автоматизація виробництва і управління;

- науково-технічна революція (НТР).

Наслідком цих процесів є:

- висока розвиненість засобів транспорту і комунікацій;

- високий ступінь мобільності й урбанізації;

- якісні зрушення в структурах національного споживання.

Таким чином, з погляду цієї теорії, основні характеристики великої промисловості (індустрії) обумовлюють форму поведінки не тільки в сфері організації і керування виробництвом, але і у всіх інших сферах громадського життя.

Поняттю «індустріальне суспільство», як більш об'ємному, варто надати перевагу у порівнянні з поняттям «капіталізм», тобто капіталізм – це суспільство, де індустріальне виробництво (переважна форма економічної організації) знаходиться в приватній власності, де підприємець відразу і власник і головний суб'єкт керування трудовим процесом і працівниками. Але цей збіг тимчасовий. З ростом масштабів індустрії власність на капітал надалі не гарантує контролю над системами влади й авторитету на підприємствах. Промислове виробництво все більше починають контролювати менеджери-адміністратори.

Основні положення теорії індустріального суспільства такі:

- найзначиміші історичні зміни в сучасному світі пов'язані з переходом від традиційного аграрного суспільства до індустріального. Цей процес називається модернізацією.

- Існує визначена логіка індустріалізації, що веде людське суспільство до збільшення подібності в основних інститутах: чим більш індустріалізовані суспільства, тим більша їхня однаковість (теорія конвергенції).

- І Н Д У С Т Р І А Л І З А Ц І Я – прогресивний рух в історії. В індустріальному суспільстві зникають станові перегородки, спадкоємні привілеї, проголошуються рівні цивільні права, демократизація суспільно-політичного життя. Це відбувається внаслідок розширення соціальної мобільності, загального доступу до освіти, рівності можливостей. Тобто відбувається прогресуюче усунення зовнішніх, соціальних за походженням, нерівностей.

- Конфлікти і напруга в індустріальному суспільстві мають тенденцію до урівноваженості.

- Відбувається зміцнення національної ліберально-демократичної держави.

Розвитком системи ідей щодо індустріального суспільства (60-і рр.) у 70-і рр. стає теорія постіндустріального суспільства (американські соціологи Д. Бэлл, Дж. Гэлбрейт, Зб. Бжезінский, А. Тоффлер).

В основі цієї теорії лежить поділ усього суспільного розвитку на три етапи:

- доіндустріальні (аграрні) суспільства;

- індустріальне суспільство;

- постіндустріальне суспільство (технотронно у Бжезінського).

Умовами виникнення цієї теорії є:

1) структурні зміни в економіці і культурі найбільш розвинутих країн;

2) різке зростання знань і інформації.

Тобто маючи необхідну освіту і маючи доступ до новітньої інформації індивід одержує переважні шанси в просуванні по сходам соціальної ієрархії. Творча праця стає запорукою успіху.

Усі три типа суспільств припускають розвиток суспільства на основі технічних і технологічних нововведень у сполученні з різними психологічними мотивами діяльності:

- націоналізмом;

- духом підприємництва і конкуренції і тощо.

Важливо відзначити, що технологічні перевороти спричиняють перевороти в інших сферах громадського життя, але вони не супроводжуються соціальними конфліктами, соціальними революціями.

Розглянемо тепер теорію революційного перетворення суспільства, засновниками якої були К.Маркс і Ф.Енгельс.

О с н о в о ю теорії є формаційний підхід до історичного розвитку. Відповідно до цієї теорії, людство проходить у своєму розвитку п'ять стадій (формацій):

- первісне суспільство;

- рабовласницьке суспільство;

- феодальне суспільство;

- капіталістичне суспільство;

- комуністичне суспільство.

Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої здійснюється за допомогою с о ц і а л ь н о ї р е в о л ю ц і ї. Економічною основою соціальної революції є конфлікт між ростом продуктивних сил і застарілою, консервативною системою виробничих відносин. Цей конфлікт виявляється в загостренні класової боротьби між панівним класом, зацікавленим у збереженні існуючого ладу, і пригнобленим класом. Соціальні революції здійснюються в кілька етапів:

1) завоювання політичної влади;

2) здійснення перетворень у всіх сферах громадського життя;

3) формування нових соціально-економічних відносин.

Еволюційна і революційна теорії ґрунтуються на ідеї суспільного п р о г р е с с а, тобто затверджують можливість спрямованого розвитку суспільства, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконального до більш досконального.

Поряд з ними існують теорії, що заперечують можливість прогресивного розвитку суспільства. Одна з них – теорія культурно-історичних типів.

III.

Суть теорії культурно-історичних типів полягає в такому твердженні: розвиток суспільства не однолінійний, а багатолінійний. Раніше розглянуті концепції виходять з того, що Європа – центр світового історичного процесу, а сам світовий процес з'являється односпрямованим закономірним процесом прогресивного розвитку. Автори ж даної теорії затверджують, що є народи «неісторичні» – тупікові гілки в розвитку суспільства, що не в змозі самі вирішувати свою долю, виробляти свою державність тощо, і «історичні», самостійні.

Останніх нараховується 13 типів, у тому числі: єгипетський, китайський, індійський, грецький, римський, романо-германський, слов'янський тощо. Автором даної теорії є російський учений Данилевський Н.Я.

Відповідно до даної теорії кожен культурно-історичний тип проходить чотири стадії розвитку:

1) несвідому; ці два періоди найбільше

2) державного становлення; тривалі.

3) розквіту цивілізації; ці два періоди дуже короткі

4) занепад цивілізації. два-три сторіччя.

За допомогою цієї теорії може пояснити історію розвитку і загибелі цивілізацій Сходу (Китаю, Індії, Єгипту і тощо.), Рима й ін. держав.

Крім Н.Я.Данилевського одним із творців теорії культурно-історичних типів був Питирим Сорокін.

Найважливішої в його теорії була ідея про становлення єдиної цивілізації на всій планеті. Сьогодні ця ідея набула широкого розвиток у вигляді усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі (від лат. глобус – земля, куля.).

VI. Глобальні проблеми сучасності.

Глобалізація соціальних і культурних процесів у сучасному світі означає не тільки їх всепланетність, але і те, що в сучасну епоху людство входить у єдину систему соціокультурних, економічних, політичних і інших зв'язків і взаємин, тобто в порівнянні з минулими етапами незмірно зросла загальнопланетарна єдність людства, що являє собою принципово нову суперсистему, спаяну загальною долею і загальною відповідальністю. Тому, незважаючи на разючі відмінності держав і народів, соціологи вважають правомірним говорити про становлення єдиної цивілізації.

Такий підхід яскраво виявляється при розгляді теорії постіндустріального суспільства, що затверджує, що сучасний технологічний переворот створює колосальні передумови для розвитку глобалізації людської взаємодії, поглиблення поділу праці і спеціалізації. Людство поєднується в єдину соціокультурну цілісність.

Існування такої цілісності диктує свої вимоги до людства в цілому і до окремих особистостей зокрема. У такім суспільстві повинна домінувати установка на інформаційне збагачення, придбання нового знання, формування нової гуманістичної культури.

Але глобалізація соціокультурних процесів разом із позитивним надбанням призвела і до череди серйозних проблем, що отримали назву «Глобальних проблем сучасності»: економічні, політичні, демографічні й ін. Їхня сукупність поставила перед людством єдину глобальну проблему: «в и ж и в а н н я л ю д с т в а».

Вивченням глобальних проблем сучасності займається міжнародний дослідницький центр «Римський клуб» (засновник – А. Печчеі). Головна ідея клуба така: ключ до рішення глобальних проблем лежить насамперед у зміні самої людини, тобто в духовному самовдосконаленні, зміні цінностей з метою зміни взаємин між людиною і середовищем його проживання.

У рамках дослідження глобальних проблем сучасності розглядаються різні теорії. Так, наприклад:

Скорочення природних ресурсів, площ, придатних для сільського господарства, зростання темпів споживання, збільшення населення можуть привести у середині XXI ст. до глобальної кризи: катастрофічному забрудненню середи проживання, різкому зростанню смертності, виснаженню природних ресурсів, занепаду виробництва.

1. Як альтернатива такому розвитку існує теорія «глобальної рівноваги». Суть її полягає в твердженні: необхідно негайно припинити збільшення чисельності населення Земної кулі, обмежити промислове виробництво, зменшити приблизно в 100 разів споживання ресурсів Землі. (Моделі Форрестера і Медоуза).

Однак закладені в обох цих моделях методологічні прорахунки дозволили взяти під сумнів висновки, що містяться в них. Так, математичні методи дозволили розрахувати послуги і харчування в середньому на душу населення, але не враховували вікових, національних, соціальних розходжень.

У наступних дослідженнях «Мир –3» (М.Месаровича, Е.Пестеля) була зроблена спроба виправити ці недоліки за допомогою використання великої кількості факторів. Світ було розбито на десять взаємозалежних регіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт-імпорт і міграцію населення. Автори цієї моделі прийшли до висновку, що світу загрожує не глобальна катастрофа, а ціла серія регіональних катастроф, що почнуться значно раніше, ніж відповідно до попередньої теорії. Концепції «глобальної рівноваги» вони протиставили концепцію «Органічного росту» чи диференціації розвитку різних елементів системи. Відповідно до цієї теорії, в окремі періоди інтенсифікації одних параметрів у визначених регіонах (наприклад, рівень харчування, сільськогосподарський і промисловий капітал у регіонах Азії й Африки) супроводжується обмеженням росту матеріального споживання в інших (у країнах Заходу).

Однак ніякі глобальні моделі не змогли пророчити тих колосальних змін, що відбулися в другій половині 80-х – на початку 90-х рр. у Східній Європі і на території СРСР. Ці зміни істотно модифікували характер плину глобальних процесів, тому що вони призвели до припинення «холодної війни», інтенсифікацію процесу роззброювання, істотно вплинули на економічну і культурну взаємодію. Зміни, що відбуваються, дозволяють припустити, що вони будуть сприяти формуванню єдиної глобальної суспільної цивілізації.

VII. Соціальні рухи, їхня природа і типи.

Часто можна спостерігати, як у суспільстві виникають процеси, пов'язані з колективними діями людей, що не входять в організації і не об'єднані у соціальні групи. Ці колективні дії пасивні чи екстремістські, неусвідомлені чи раціональні, являють собою особливий різновид соціальних процесів, які називаються соціальними рухами. Чому ж виникають соціальні рухи і що вони собою представляють?

Соціологи XIX в. розглядали соціальні рухи як сукупність дій, спрямованих на підтримку соціальних змін. Сучасні соціологи, однак, вважають, що ці дії можуть бути спрямовані не тільки на підтримку, але і проти соціальних змін.

Соціальні рухи можуть бути релігійні, емігрантські, молодіжні, феміністські, політичні, революційні й ін.

Соціальні рухи – це не соціальні інститути, вони високодинамічні і мають невизначений життєвий цикл. У них задіяне обмежене число індивідів, і більшість членів суспільства не входить до них і ставиться до них байдуже чи з ворожістю. Якщо ж який-небудь рух одержує більш-менш загальну підтримку з боку членів суспільства, його діяльність у вигляді соціального руху, як правило, закінчується і воно перетворюється на соціальний інститут, стає необхідним елементом громадського життя.

Соціальні рухи не слід змішувати і з організаціями, що мають офіційне членство і фіксовані правила. Напроти, соціальні рухи практично цілком позбавлені організованості.

Іноді соціальні рухи діють як групи тиску (наприклад, рух у підтримку депутатської групи, президента тощо), маючи за мету впливати на інститути керування в суспільстві. Однак, це не політичні рухи.

ТИПИ СОЦІАЛЬНИХ РУХІВ:

1. Експресивні рухи – вираження свого ставлення до існуючої системи, що не подобається, але яку не в силах змінити. Кожен індивід, що бере участь у такому русі, погоджується з існуючою непривабливою дійсністю, модифікуючи своє ставлення до неї, але не модифікуючи саму реальність. За допомогою мріянь, уявлень, ритуалів, танців ігор тощо, він знаходить довгоочікуване емоційне полегшення, що робить його життя терпимим.

Експресивні рухи виникли в далекій давнині (містерії в Древній Греції, Римі, Персії, Індії). У наш час найбільше яскраво вони виявляються в молодіжному середовищі (хіппі, панки, рокери тощо), а також у вигляді рухів ветеранів, монархічних рухів тощо.

Члени таких рухів знаходять емоційне задоволення в носінні своєї форми, дотриманні обрядів, звичаїв тощо. Вони найчастіше пов'язані з пасивною поведінкою, відходом від дійсності шляхом мрій чи спогадів.

2. Утопічні рухи. Свій початок вони беруть ще з часів Томаса Мора і його знаменитої «Утопії», комуни Роберта Оуэна, рухів перших християн, релігійних сект Сходу, створюваних на основі загальної рівності. Сьогодні до них можна віднести руху реформ, такі, наприклад, як аболіціоністські (рухи за скасування якого-небудь закону), феміністські (рухи за рівноправність жінок), що забороняють порнографію, будівництво атомних електростанцій тощо.

3.Революційні рухи, що розвиваються поступово в атмосфері загальної соціальної незадоволеності. Причому, у демократичних суспільствах вони, як правило, не виникають, тому що демократія є основою соціальних реформ, а реформи неминуче відсувають революцію. Не випадково комуністичні рухи не розвинуті в таких традиційно демократичних країнах, як Швеція, Швейцарія, чи Бельгія Данія, і сильно розвинуті в тих країнах, де тією чи іншою мірою проводиться репресивна політика.

4.Рухи опору. На відміну від революційних рухів, що виникають там, де соціальні зміни протікають занадто повільно, рухи опору з'являються серед тих незадоволених, котрі вважають, що зміни в суспільстві відбуваються занадто швидко. Це, наприклад, всілякі опозиційні рухи.

Передумовами виникнення соціальних рухів є соціальна незадоволеність, соціальна несправедливість, соціальна дезорганізація, статусна невизначеність, наявність ідеології, що виправдовує передбачувані колективні дії в соціальних рухах.

У стабільних, високоінтегрованих суспільствах з незначними соціальними напруженнями, зі згуртованістю соціальних груп дуже рідко виникають соціальні рухи і лише деякі люди цікавляться ними.

Але в дезорганізованому суспільстві що постійно змінюється (якимсь є сьогодні українське суспільство) цілком вдоволені індивіди зустрічаються рідко, багато людей висловлюють незадоволеність, тому великий відсоток тих, хто піддається бажанню виступати в соціальних рухах і активно змінювати навколишню дійсність.

Цьому сприяють такі фактори, як:

- мобільність;

- маргінальність;

- соціальна ізоляція;

- зміна соціального статусу;

- втрата сімейних зв'язків;

- особистісна невпорядкованість тощо.

Важко відповісти на запитання, чого більше – шкоди чи користі для суспільства несуть соціальні рухи. Важливо, що вони служать одним зі засобів зміни суспільства.

Поиск по сайту: