Це свідчить про тісний зв’язок між борговою та бюджетно- податковою політикою

Структура державних видатків та ступінь ефективності їх використання є важливими з точки зору створення адекватних умов для сталого економічного зростання та підвищення добробуту населення важливе значення.

Державні видатки прискорюють економічне зростання, якщо вони спрямовуються на будівництво нових інституцій, розвиток інфраструктури, вкладення в людський капітал – освіту, культуру, охорону здоров’я, розвиток науки. Якщо ж основна частина бюджетних ресурсів витрачається на бюрократію, оборону і субсидії неконкурентоспроможним галузям, то така політика стримує економічне зростання. Особливо небезпечною є комбінація значних обсягів державних видатків і низькоякісних державних інституцій.

При аналізі структури видатків виокремлюють частину видатків, що відповідають вкладенням в людський капітал і є чинником, що стимулює економічне зростання. До них відносяться освіта, охорона здоров’я, культура, а також економічні справи.

Розглянемо структуру податкових доходів бюджетів країн ОЕСР.

Основними джерелами фінансування потреб бюджету є податки на доходи, прибуток та збільшення ринкової вартості та податки на товари та послуги.

Основними надходженнями бюджетів країн ОЕСР, що належать до групи податків на доходи, прибуток та збільшення ринкової вартості, є такі прямі податки як податок на доходи фізичних осіб та податок на прибуток підприємств. Так, найвищий рівень оподаткування цими податками належить країнам групи ОЕСР- Тихий Океан (OECD-Pаcific), до яких належить Австралія, Японія, Корея та Нова Зеландія (на рівні від 43-55%), а також ОЕСР-Америка.

Основними надходженнями бюджету, що належать до групи податків на товари та послуги в сукупних податкових надходженнях бюджетів в країнах ОЕСР, є такі непрямі податки як податок на додану вартість та податок з продажу, акцизні та митні збори. Згідно з даними ОЕСР частка податків на товари та послуги в сукупних податкових доходах у країнах ОЕСР протягом останніх років була на рівні 30-31%. Рівень оподаткування цими податками протягом всього періоду в країнах європейського регіону дещо вищий за інші регіони. При цьому, тенденції європейського регіону здебільшого повторюють загальні.

Внаслідок фінансово-економічної кризи, що розпочалася у 2008 р., відбулося сповільнення економічної активності в світі, а зростання дефіциту бюджетів більшості економічно розвинутих країн впродовж останніх років супроводжувалося зростанням боргового навантаження, що спричинило суверенну боргову кризу.

Проаналізуємо обсяги дефіциту зведеного бюджету країн, що знаходяться на перехідному етапі розвитку, згідно з оцінками ЄБРР за період 2007-2010 рр. [24]. Протягом 2007-2009 рр. в більшості країн з перехідною економікою баланс бюджету мав тенденцію від профіциту до значного дефіциту бюджету з наростаючим перевищенням видатків бюджету над доходами. При цьому найвищі рівні дефіциту бюджету спостерігалися серед таких країн з перехідною економікою, як Україна (- 11,3% від ВВП в 2009 р.), Латвія (-10,2%), Литва (-9,2%), Грузія (-9,2%), Словаччина (-7,9%), Вірменія (-7,8%), Албанія (-7,4%), Румунія (-7,4%), Польща (-7,2%). З іншого боку політика профіцитного бюджету спостерігалася навіть за кризових явищ в економіці в Азербайджані, Туркменістані та Узбекистані.

Відповідно до звіту ЄБРР, бюджетні дефіцити протягом періоду 2007-2009 рр. в регіоні, який ЄБРР ідентифікує як перехідний, були не вищими рівня країн з розвиненою економікою, наприкінці 2009 р. складаючи близько 6,5% до ВВП в країнах ЄС (27 країн) та 4,5% до ВВП в країнах з перехідною економікою (незважене середнє).

6. Економічні теорії щодо функціонування та формування державного бюджету.

Вперше систематизований аналіз державного господарства здійснили німецькі камералісти у ХУІІ-ХУШ ст. Серед представників цієї економічної течії варто згадати Д. фон Джусті, Д. Бехера, Д. фон Зонненфельса, які розглядали державу як об’єкт планування, вважаючи планування основною функцією управління. Погляди камералі-стів визначалися тогочасними інституційними умовами, за яких держава і народ беззаперечно підпорядкувались абсолютній владі правителів. Ця влада обмежувалася лише наданням населенню можливості міграції, пов’язаної з незначними витратами, оскільки на території колишньої Німеччини розміщувалося багато невеликих держав.

Завдання камералістів полягало в консультуванні місцевих правителів (монархів, феодалів) і розробці фінансово-політичних захо-дів підвищення їхнього добробуту. Оскільки правителі намагались одержати податки зі своїх володінь, камералісти покликані були пояснювати, що при використанні податкових джерел доцільно керуватись ідеєю збереження потенціалу довгострокового економічного розвитку. Такого розвитку можна було досягти, стимулюючи міграцію населення шляхом пільгової податкової політики, що сприяло розширенню бази оподаткування. У довгостроковому періоді завдяки такій політиці можна було одержати більше податкових надходжень, ніж при одноразовій конфіскації майна громадян. Камералісти обсто-ювали ідею, що державні видатки мають бути інструментом стимулювання економічного розвитку, наприклад спрямовуватися на створення інфраструктури, що в подальшому сприяло б збільшенню державних доходів.

Видатним представником ідей класичної школи був А. Сміт. Він стверджував, що "вільна гра ринкових сил” є найприйнятнішим, найефективнішим для економіки. Відповідно до теорії класиків фінансові ресурси слід спрямовувати виключно на виконання загальнодержавних завдань: оборону країни; судочинство; підтримання суспільного порядку; створення суспільної інфра-структури; сферу освіти тощо. Усе це має сприяти розвитку ринкових умов, економічному розвитку країни і підвищенню рівня добробуту її населення.

У сфері оподаткування держава має керуватися принципом відповідності механізму стягнення податків ринковим умовам. Надання окремим індивідам державних послуг має фінансуватися через систему зборів і платежів відповідно до вигод, отримуваних громадянами. Витрати, пов’язані зі споживанням звичайних товарів та наданням послуг, мають покривати громадяни відповідно до їх платоспроможності. Щоправда, на думку А. Сміта, рівень платоспроможності підвищується пропорційно корисності державних послуг (наприклад, оборона країни). Державні видатки, підвищуючи рівень доходів у приватному секторі економіки, тим самим визначають корисність державних послуг. Тому, згідно із твердженнями А. Сміта, оподаткування за принципом платоспроможності трансформується в оподаткування за корисністю (принцип еквівалентності).

Видатний представник класичної політичної економії Д Рікардо у праці "Основи політичної економії та оподаткування” багато уваги приділив проблемам формування державних доходів, зокрема фінансуванню державних видатків за рахунок податкових і позичкових ресурсів, сфері поширення податків у межах теорії розподілу доходів.

Сутність концепції основоположників класичної політекономії Адама Сміта і Давида Рікардо зводилась до невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції. У ній головна роль у регулюванні економічного життя суспільства відводилася ринковому механізму. Виходячи з цих принципів, фінансова політика до кінця 20-х років ХХ ст. була спрямована на обмеження державних витрат і податків, на забезпечення збалансованого бездефіцитного бюджету держави.

Доходи бюджету формувались здебільшого за рахунок непрямих податків, а переважна частина бюджетних коштів спрямовувалася на фінансування військових, управлінських витрат і витрат на обслуговування та погашення державного боргу.

У другій половині XIX ст. до школи класичної політичної економії приєдналася неокласична течія. її представники вважали, що вартість товару, а отже, і його ціну необхідно розраховувати виходячи не з використаного на виробництво цього товару фактора праці, як того вимагали класики (теорія трудової вартості К. Маркса), а виходячи із суб’єктивної корисності, пов’язаної із споживанням цього товару (теорія граничної корисності). Ця теорія істотно вплинула на подальший розвиток світової фінансової науки.

Видатним представником неокласичної школи був А. Маршалл. На основі моделі попиту і пропозиції А. Маршалл вивів гіпотезу про вплив зміни податкових ставок на рівень цін та обсягів пропозиції товару на ринку. Ця теорія сприяла подальшому розвитку теорії оподаткування за економікою добробуту і теорії перекладення податкового тягаря.

Глибока економічна криза 1929-1933 рр., що відома під назвою "Велика депресія”, зумовила появу інших економічних концепцій щодо економічної політики взагалі та фінансової зокрема, а також щодо ролі держави у фінансовій політиці. Виникає економічна теорія Дж. Кейнса, яку називають "кризовою”, адже в ній економіка розглядається у фазі депресії (спаду виробництва) і високого рівня безробіття.

На думку Дж. Кейнса, у ринковій економіці відсутній механізм саморегуляції, що забезпечив би її вихід з кризи. У цій теорії Дж. Кейнс віддав належне фінансовій політиці та інструментам її здійснення. В основу теорії вчений поклав ідею про державне регулювання економіки через зміну статей державного бюджету. Таким чином, державний бюджет у цій теорії вважався найважливішим інструмен-том державної політики. Рекомендації Дж. Кейнса щодо фінансової політики стосувалися:

• податкових ставок, які вчений пропонував державі підвищувати і за рахунок залучених коштів фінансувати нерентабельні підприємства. Це мало б сприяти зменшенню рівня безробіття та зни-женню соціального напруження в суспільстві;

• державних витрат (державні закупівлі й трансфертні платежі), які, на думку Дж. Кейнса, стимулюють сукупний попит. Це витрати на оборону, будівництво та утримання доріг, наукових центрів тощо.

Таким чином, державні закупівлі сприяють формуванню національного доходу, що розширює попит на товари, а сукупний попит, у свою чергу, стимулює сукупну пропозицію.

Державні закупівлі приводять до перерозподілу ресурсів від приватного споживання товарів до суспільного, вони дають громадянам можливість користуватися суспільними товарами.

Підвищення державних витрат зумовлює збільшення дефіциту державного бюджету. Але сам дефіцит розглядається як чинник підвищення сукупного попиту і виробництва. Крім того, прихильники цього напряму визнавали дію так званого ефекту мультиплікатора.

Кейнсіанська модель регулювання економіки передбачає широке використання бюджетно-фінансових та кредитно-фінансових регуляторів для стабілізації економічної кон’юнктури, послаблення циклічних коливань, підвищення і підтримання високого рівня зайнятості.

Модель Дж. Кейнса була покладена в основу економічної політики держав з розвиненою економікою понад два післявоєнних десятиріччя. Проте на початку 70-х років XX ст. спостерігається невідповідність між можливостями державного регулювання і об’єктивними умовами, що складалися. Насамперед почали різко знижуватися темпи економічного розвитку. Кейнсіанська ж модель розрахована лише для умов високих темпів збільшення ВВП і національного доходу. Саме такі умови уможливлюють перерозподіл через бюджет національного доходу та ВВП, який при цьому негативно не позначався на процесі нагромадження капіталу.

Неокласики запропонували розробку довгострокової стратегії, яка дала б змогу проводити стабільну фінансову політику. На їхню думку, відсутність різких реакцій з боку держави на кожне циклічне зрушення — кращий спосіб не тільки пом’якшення самих коливань у довгостроковій перспективі, а й обмеження ролі держави і забезпечення вільної ринкової системи.

Застосування бюджетно-податкової політики базується на вченні кейнсіанської та неокейнсіанської шкіл сучасної макроекономіки.

Теорія сукупних витрат, або модель «кейнсіанського хреста», виходить з постулату про те, що витрати на споживання можуть бути вищими або нижчими за очікувані згідно з класичною теорією. Цей постулат виходить з контраргументів Кейнса до закону Сея, показуючи, що в періоди спаду не весь дохід витрачається на виготовлений ВВП, і як результат, підприємства виготовляють продукцію лише в тому обсязі, який вони очікують продати з прибутком, що, у свою чергу, веде до зниження рівня зайнятості.

Так, схильність до споживання, схильність до заощадження та очікування є ключовими концептами, які впливають на стан економічної системи. Оскільки виробництво та зайнятість визначаються сукупним попитом, недостатні витрати на споживання є причиною низького рівня економічного зростання та безробіття. Відтак, для того, щоб досягнути вищого рівня виробництва та зайнятості, потрібно простимулювати зростання рівня витрат на споживання товарів та послуг.

Таким чином, кейнсіанство виходить з принципу, що економічна система за своєю природою є нестабільною і їй можуть бути притаманні різні періоди та економічні явища, в тому числі рецесія та інфляція. Відповідно до нього капіталізм не є саморегульованою системою, яка може перебувати в постійному економічному процвітанні. Крім того, ціни на товари та заробітна плата є негнучкими з тенденцією на заниження, що означає, що періоди затяжної або глибокої депресії або рецесії будуть переважаючими перед тим, як відбудеться значне зниження цін і заробітної плати [16, c.167].

Саме тому згідно з кейнсіанською теорією необхідно застосовувати бюджетно-податкову політику як інструмент державної політики для регулювання економічних процесів.

Отже, в контексті державного регулювання основний зміст кейнсіанської концепції полягає в активній ролі держави у вирішенні завдань стабілізації економіки, пом’якшенні економічних спадів і стимулюванні зростання, оскільки власне ринок не спроможний вирішити ці завдання з належною ефективністю.

Поиск по сайту: