Війни князя Святослава зі Сходом та Візантією

В перших часах буйного розквіту київська держава шукала собі теренів на Чорному морі й на Каспію. Нестримна енергія перших князів і їх варязьких дружин гнала їх воєнні сили в далекі країни. Про це ми знаємо з походів князів Аскольда, Олега та Ігоря. Але пізніше настало заспокоєння. Держава сконсолідувалася на власній території й почала думати про те, передусім закріпити й утримати свої власні кордони.

Воєнні походи з моря переходять на суходіл. Цю реальну політику почав князь Святослав у двох напрямках – на Схід та на Візантію.

Князь Святослав (942-972 р.р.). син княгині Ольги. На ворогів своїх князь не нападав несподівано, а завжди посилав поперед себе послів, щоб передати супротивнику свої знамениті слова: “Іду на Ви”. І тільки тоді йшов на ворога, коли той уже був готовий до зустрічі. Таким шляхетним, дійсно лицарським звичаєм завоював Святослав собі славу навіть у ворогів.

У світову історію війни і воєнного мистецтва великий князь Київський Святослав Ігоревич ввійшов як один з найбільш видатних полководців Київської держави. Метою його походів було завершення об‘єднання східно-слов‘янських племен в єдину державу, забезпечення безпеки її кордонів, встановлення вигідних торговельних відносин з Візантією і утворення русько-болгарської держави на Дунаї.

Вони включили в себе східні (964-967) і візантійські (968-972) походи.

Похід на Схід

У своєму першому поході на Оку в 964 році двадцятидвохрічний Святослав задумав раз і назавжди вирішити хазарську проблему. Це завдання полягало в тому, що деякі словۥянські племена все ще сплачували хазарам данину. Хазарський каганат і волзькі болгари перегороджували словۥянам шлях в Азію по Волзі та Каспію. Тому-то свій перший похід організував князь проти хазар. Він звільнив словۥянське плем’я вۥятичів з-під влади хазар і підпорядкував їх Києву.

В 965 р. розгромив хазарське військо і оволодів столицею коганат-столицею Саркел (Біла Вежа) на Дону, зруйнував фортецю Семендер на Курі. В цьому ж році його рать, ввійшовши на Північний Кавказ, отримала перемогу над аланами, ясами (предками осетин), касагами (предками черкесів), що жили на Кубані і нападали на південно-східні землі Русі.

В поході 966-967рр. Святослав підпорядкував Києву волзько-камських болгар морловські племена і, оволодівши містами Ітиль, Бомгар (в районі нинішньої Казані) і іншими в нижній течії Волги, знову розгромив хазарське військо. Це був останній удар по Хазарському каганату, після чого він перестав існувати як держава.

Східні походи мали велике стратегічне значення. Розбивши хазар і болгар, Святослав забезпечив свій тил для боротьби з Візантією. Однак, як вважають деякі історики, зокрема Д. Дорошенко, це мало для Києва і вельми негативні наслідки. На протязі трьох століть Хазарська держава служила захистом, свого роду огорожею, проти натиску кочових орд зі сходу. З його падінням стримувати кочівників на безмежних степових просторах від Волги до Дону не було кому. Уже в кінці княжіння Святослава у наших степах зявились печеніги, які мали навіть зухвалість напасти на Київ, якийсь час тримали його в облозі.

Все ж в наслідок східних походів Святославом було завершено обєднання східно-словянських племен в єдину київську державу.

Була відкрита дорога для походів на Каспійське море, персо-арабські міста. Київська держава встановила контроль за торговельними шляхами по Волзі та Дону і хоч на якийсь час забезпечила свої східні та південно-східні кордони.

Все це дозволило князю Святославу здійснити два походи на Візантію.

Походи на Візантію

Перший похід 968 р. приніс війську Святослава неабияку славу і успіх.

Зібравши 60-тисячне військо, князь виступив на Балкани і під Доростолом (Сілістрією) без особливих труднощів розбив болгарські війська, які були в двоє слабші його власних. Далі він захопив біля 80 міст, підкорив собі Болгарське царство і осів в м. Переяславці на Дунаї. Однак час показав, що залишивши Київ, Святослав зробив помилку. Його спроби перетворити Переяславець на Дунаї в столицю нової словۥянської держави, закінчились невдачею.

Другий похід на Візантію (комбінований – сушею та морем) здійснив Святослав в 969 р. на чолі 10-тисячного війська. Уклавши мир з Болгарами і Угорами, він спочатку досяг значних успіхів: без втрат пройшов Балкани, зайняв крупні міста Філіннополь, Адріанополь і став готуватись до облоги Константинополя. Іоан Цимісхій (969-976 рр.) наступник Никифора Фоки, вирішив відкупитися і дав Святославові великі гроші, дорогі подарунки, щоб не руйнував столицю. Але невдовзі візантійці знову зібрали стотисячне військо і твердо вирішили витіснити киян із Болгарії.

Битва під Доростолом 971 р.

Навесні 971 р. Святослав був оточений в фортеці Доростол. Співвідношення сил було не на його користь. Цимісхел мав 40-45 тис. людей, з них 15 тис. на конях, Святослав, до якого 23 квітня підійшли деякі загони, в т. ч. залишки загону Свенельда з Переславця, мав близько 30 тис. людей, але здаватися він не збирався. Тоді-то він і сказав свої крилаті слова: “Нікуди нам не дітися. Хоч і неволею змушені стати до бою, та не посоромимо ж землі руської і ляжемо тут кістьми, бо мертві сорому не імуть”.

Після трьохмісячної облоги Святослав зібрав свою прибічну раду і було вирішено дати 22 липня останній великий польовий бій.

На той час Цимісхей переважав Святослава більше ніж в двічі чисельно, до того ж кияни зовсім не мали кінноти. Князь розмістив свої війська на місцевості під стінами фортеці, що заважало діям кінноти. Фланги “стіни” були захищені спеціально виритими ровами.

Вигляд грізної київської “стіни” сприяв на греків страшне враження. Її глибина була від 10 до 20 шеренг. Як сповіщає грецький історик, в війську Святослава було багато жінок, одягнутих і озброєних як чоловіки і бились вони не гірше чоловіків.

Битва зразу набула жорстокого характеру. Сам Святослав бився в передніх шеренгах, надихав своїх дружинників, вимучених в облозі.

Бій в оточенні і вихід із нього свідчить про наявність в бойовому порядку Святослава другого ешелону (резерву), використовуючи який вдалось розірвати кільце і ввійти в фортецю.

Подальший опір в зв’язку з значною чисельною перевагою греків було неможливим. Був підписаний договір, за яким Святослав зрікався Болгарії, обіцяв не чіпати грецьких міст в Криму, бути союзниками греків.

Відбувши на Батьківщину, Святослав не думав припиняти боротьбу. “Піду в Русь, приведу більше дружини” – передає його слова літописець.

Про бажання Святослава відновити боротьбу не могли не знати греки.

Для того щоб завадити цьому, вони сповістили печенігів, що кияни ідуть малими силами, але з великою здобиччю, захопленою в Болгарії. Печеніги біля дніпровських порогів, де влаштовувались засідки на київських купців, стали чекати Святослава.

По дорозі печеніги по-зрадницьки напали на невелику Святославову дружину. Самого вони князя вбили, відрубавши йому голову.

З його черепа, за оповіданням, печенігівський вождь зробив собі чашу, обкував її золотом і пив з неї вино. На цій чаші був зроблений напис: “Чужого бажаючи – своє втратив”. Було це на весні 972 року.

Так закінчилося життя бойового князя. Він загинув молодим, йому було лише 30 років.

І все ж не дивлячись на короткочасність свого князювання Святослав належить до найбільш видатних полководців серед київських князів. Тому його ім’я можна зустріти практично в будь-якому підручнику з історії війн і воєнного мистецтва.

Які ж елементи військового мистецтва застосовував і розвивав Святослав в своїх походах? Зупинимось на них дещо докладніше.

Починав він походи на весні, щоб закінчити їх до осені. Походи на далекі відстані проводились, як правило, комбіновано: піхота рухалась по річці і морю в ладдях, кіннота – по суші вздовж узбережжя.

Для розвідки і охорони війська попереду йшли особливі загони. Коли військо розташувалось на відпочинок – виставлялась “сторожа”. Велику увагу князь приділяв вивченню стратегії і тактики ворога.

Проти нього князь виступав відкрито, попереджуючи супротивну сторону про це. Цей прийом хоч і виключав стратегічну несподіваність, все ж морально діяв на супротивника і забезпечував ініціативу, яку Святослав намагався тримати в своїх руках. Крім того, своїм попередженням він добивався того, що ворожа сторона передчасно зосереджувалась в одному місці, чим підставляла себе під удар.

Об’єднані сили супротивника Святослав намагався розбити в одному-двох польових боях, а потім уже брати міста і займати території. У польовій битві під Доростолом князь вперше в історії воєнного мистецтва застосував у бойовому порядку “стіна” другу лінію, що виконувала роль резерву.

Бойовий лад піхоти складався з суцільного глибокого строю. Таке упорядкування було одним з джерел стійкості київської піхоти і головної переваги її перед ворогом.

Воїни, зімкнувши свої щити і виставивши вперед списи, створювали рухому “стіну”, що характеризувалась великою силою удару в атаці і стійкістю в обороні.

Такий суцільний, глибокий стрій в кілька тисяч чоловік вимагав, звичайно попереднього навчання і, без сумніву, воїни київської раті проходили його перед походом.

І врешті-решт варто звернути увагу і на способи морального, психологічного впливу князя на свою рать. Зібравши військову раду, Святослав закликав зійтися з ворогом “за життя” вказуючи на славу, хоробрість, непереможність своїх воїнів, які або залишаються живими, або умирають зі славою, але живими в полон не здаються.

В пізніші часи княжі війська ще двічі зустрічались з візантійцями на суходолі.

В 987 році князь Володимир Великий організував похід на Крим і взяв в оборону Корсунь. Таким чином, він хотів натиснути на грецького царя, щоб той віддав за нього свою сестру. Греки погодились на домагання князя і він повернув їх місто.

В 1116 році Лев Діоген, грецький царевич, зять Володимира Мономаха, пішов на дунайські городи й зайняв Доростол. Коли греки вбили його підступом, Мономах вислав воєводу Івана Войтишича й посадив в цих городах, своїх намісників. Але ця окупація тривала вже недовго.

Більш активну боротьбу вели князі, наступники Святослава вже за західні кордони держави, про що й йтиме мова в наступному питанні.

Війни з західними державами

Боротьбу за західні держави київська держава вела тільки в перші часи, коли ще не була роздроблена, головним чином за Володимира Великого й Ярослава Мудрого. Потім це завдання перейшло до Галицької держави.

Свого найвищого підйому київська держава досягла за князювання Володимира Великого. Він продовжував традиційну київську політику, успішно сприяв здійсненню найважливішої функції держави, держав в своїх руках владу над приєднаними народами, збирав з них податки, розширював кордони держави, захищаючи їх від нападів ворогів.

Літописи принесли до нас свідчення про його війни з камсько-волзькими болгарами в 984 р. (дружина воєводи Добрині) поляками, в’ятичами і хорватами.

Війни з Польщею

Українсько-польські війни велись головним чином, на пограничному просторі між Бугом та Віслою. Більш дальні походи в глибину тої чи іншої держави були винятком.

Територія між Бугом та Віслою була важлива через вигідні комунікації. Через неї проходили торгові шляхи: один зі Сходу на Захід, з Києва на Володимир, і Люблін в Польщу, другий – від Балтійського моря вздовж Бугу через Дніпро в Закарпаття і до Чорного моря.

Обидві сусідні держави намагались підпорядкувати собі цю артерію.

Уже на зорі нашої історії тут з’являються славні „червенські” городи, ряд фортець з центром Червені (нині с. Чермне в хомищині), а на півдні – могутні городи Белз та Перемишль.

Про те, що ці міста мали велику вагу, свідчить завзята боротьба, що йшла за них. У 981 р. Червен і Перемишль відбив у поляків Володимир Великий і приєднав їх до Києва.

В 1018 р. Болеслав Хоробрий під час походу на Київ зайняв червневі міста, але Ярослав Мудрий в походах 1030-1031 рр. знову повернув їх Києву. Біля 1069 р. польський князь Болеслав Сміливий знову було захопив Перемишль, але три брати Ростиславовичі в 1084 р. зайняли західне пограниччя і підпорядкували собі разом з галицьким князівством. Коли Галичина стала окремою державою, Ростиславовичі проводили ще активнішу діяльність, щоб забезпечити західні кордони і частіше воювати з Польщею.

Але боротьба на цьому не закінчилась. Активну війну з поляками продовжував князь Данило. Якщо в перших війна ініціатива була здебільшого в руках Польщі. А Галицько-Володимирська держава тільки відбивала наступи, то Данило вніс раціональний перелом в хід цих війн.

В 1237 р. він збудував фортецю Холм. Найсильнішу в Галичині, яку не здобули згодом навіть татари. Тоді й стала можлива наступальна війна проти Польщі. Данило переносить війни на польську територію, рядом походів намагається збільшити свої пограничні землі.

Таким чином, у боротьбі за землі між Бугом та Віслою можна зазначити дві стадії: перша, коли більшу силу проявляє Польща і другу, коли до переваги походить Галицько-Волинська держава.

Походи на Чехію та Австрію

У своїх походах на захід українські князі доходили до Чехії й придунайських країн. У 1076 р. Володимир Мономах і Олег Святославович разом з польськими князями ходили на чехів і дійшли до Чеського лісу (Судетських гір).

Широкі плани щодо наддунайських земель мав Данило. Він уклав союз з угорським королем Белею, задумуючи при його допомозі добути австрійський престол.

Врешті-решт йому довелося покинути Австрію і більше туди не повертатись.

Війни з Угорщиною

Угорці в Х-ХІ ст. опанували українське Закарпаття і пізніше робили спроби зайняти землі північніше Карпат – Галичину. Вперше на початку 1095 р. угорський король Коломин із 100-тисячним військом дійшов до Перемишля.

Тут і відбулась одна з найважливіших битв того часу. Князь Володимир Ростославович покликав собі на допомогу половців на чолі з ханом Боняком і ті допомогли йому отримати перемогу. Половці виманили угорців в чисте поле і повністю розбили їхнє військо. Після цієї катастрофи угорці не наважувались переходити Карпати. Але в середині ХІ ст. знову починають непокоїти Галичину в союзі з київськими князями, які виступали проти незалежності галицької держави.

Все-таки більша частина галицького населення була незадоволена угорською експансією і допомагала своїм князям у боротьбі з загарбиками.

За княжіння Лева, Данилового сина, збройні сили Галицько-Волинської держави були набагато сильніші угорських і до своєї держави князь приєднав частину Закарпаття. Закарпаття залишилось при Галичині до 1320 року.

Війни з Литвою

Ще в 983 р. князь Володимир Великий ходив походом на литовців. Їхні племена спочатку не були об’єднані в єдину державу, культура їх була невисока, але вони були дуже войовничими і часто нападали на сусідів. Володимир підкорив найвойовничіше з цих племен – і “взяв їх землю”.

Коли до влади прийшов Данило, він намагався уладнати мир з Литвою. У 1219 р. йому вдалося налагодити приязні відносини з найвизначнішими литовськими князями. Литовці не нападали вже на Волинь і Данило скерував їх походи на Польщу, з якою був тоді у стані війни. Щоб забезпечити свої землі від руїни, Данило почав систематичну війну з ятвагами. Перший похід відбувся в 1249 р. Союзниками Данила були маловецькі князі, що також терпіли від ятвагів.

Данилові війська дійшли до Нарви, знищуючи ятвазькі загони, що раз-у-раз нападали з лісів і зі славою повернулися. В наслідок другого походу, що відбувся в 1253 р. ятваги скорилися і згодились, щоб Данило побудував на їх землі свої городи та брав у них данину.

Ці походи скріпили становище Галицько-Волинської держави. За умовою, укладеною з Мендовгом у 1254 р. кордони Данилової держави просунулись значно на північ. Пізніше вся Литва потрапила під українські впливи, тому що другий син Данила Шварно в 1267 р. став литовським великим князем як зять Мендовга.

У 1320 р. вже при владі Гедиміна Литва була вже сильною організованою державою і захопила Берестейську землю, але про хід цієї боротьби літописи подали мало відомостей.

Таким чином, рівень військової стратегії і тактики, спроб боротьби, та й взагалі про вартість будь-якого війська найкраще свідчать його успіхи в боях.

Українське військо княжих часів визначається цілим рядом успішних боїв, перемог. Наші полки зустрічались з греками, болгарами, угорцями, поляками, литовцями. Бої були різними, але наші предки могли похвалитись такими справами, як морські походи Олега й Ігоря на Царгород, завоювання Болгарії Святославом, перемога Ростиславичів над угорцями під Перемишлем, успішні бої з поляками, підкорення частини Литви Данилом.

Але найславніша сторінка нашого воєнного минулого – це боротьба зі степовими наїзниками.

Поиск по сайту: