Головні елементи українського військового мистецтва, сформовані у війнах княжих часів

Нащадки можуть судити про воєнне мистецтво Стародавньої Русі по письмовим джерелам того часу. Вони не присвячувались спеціально військовим питанням, але воєнна думка вже тоді фіксувала процеси розвитку військової справи і намагалась теоретично закріпити їх.

Одним з таких джерел є “Повесть временных лет” – по суті найдавніша наша воєнна історія. В ній літописці сповіщають про багато походів київських князів, розкривають причини успіхів і невдач, аналізують їх. В ній – опис складу, організація війська, озброєння, способи ведення війни та бою.

Дійшло до нас і “повчання” Володимира Мономаха, в якому разом з іншими питаннями князь намагався передати своїм послідовникам і свій бойовий досвід. Зокрема, він особливо вимагав звернути увагу на пильність, організацію розвідки і сторожі в війську. “Коли на війну вийдете, не лінуйтеся, не дивіться на воєвод; не віддавайтеся ні пиву, ні їжі, ні спанню; сторожі самі розтравляйте, а коли звідусіль війська порозставляєте, тільки тоді лягайте і рано вставайте, а зброї з себе не знімайте. Бо як чоловік з лінощів не розглянеться, то несподівано пропаде”.

Стратегія

Стратегія полководців Київської та Галицько-Волинської держав відрізнялась рішучістю і активністю. Ряд війн, які вони вели, носили завойовницький характер і проводились з метою розширення і зміцнення держави. Багато походів проти кочовиків переслідували оборонну мету, але здійснювались стратегічним наступом. Війна переносилась на територію супротивника, оборона велась в наступальній формі. Для князів було характерним захопити стратегічну ініціативу у ворога.

Але щоб виконати це завдання, потрібно було підібрати доцільні методи. Одним із них був принцип – застати ворога несподівано. В давніші часи на перешкоді цьому стояв лицарський звичай – оголошувати війну. Найяскравіший приклад – походи Святослава. Князь відсилав послів до ворога і повідомляв його, що йде походом. Але пізніше цей звичай занепав, бо війна в своїй суті вимагала, щоб на ворога напасти несподівано.

Уміло використовуючи систему рік і Чорне море, полководці дали блискучі зразки організації комбінованих походів на великі відстані.

Воєнний похід, як морський, так і сухопутний, був направлений в першу чергу на ворожу столицю. Хто оволодів столицею, міг легко оволодіти всією землею. Тому при головних городах йшли найзавзятіші бої.

Великої уваги заслуговує і тактика княжих військ.

Бойовий порядок Київської раті в вигляді “стіни” став спочатку X століття розчленуватись як по фронту, так і глибину на центр “чоло” і два крила (полки правої і лівої руки). При розподілі сил в бойовому порядку враховувалась якісна відмінність різних категорій військ. Розташування кращих відбірних сил в резерві і на флангах дозволяло здійснити маневр на оточення.

Для української тактики того часу характерною рисою було знищення ворожих сил одним потужнім ударом.

Велике стратегічне і тактичне значення в період війни мали городи. Деякі з них стояли на стратегічних шляхах і ворог в своєму поході змушений був біля них затримуватись.

Городи давали також захист війську, коли воно не могло встояти перед ворогом і змушене було відступати. Боротьба йшла від одного города до другого. Взагалі, українське військо залишало після себе блискучі зразки облогового мистецтва і фортець того часу.

Особливо пам’ятна в цьому відношенні оборона князем Святославом Доростолу з багаточисельними загальними і невеликими вилазками.

Але не завжди була можливість займати оборону в умовах города, тому деякі полководці, серед них такий досвідчений воїн як Данило Галицький наказував війську ставати в відкритому полі.

Зрештою кожен полководець добирав собі способи боротьби відповідно до місця й обставин.

Поиск по сайту: