ВИНИКНЕННЯ Й РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Уперше термін «козак» згадується в Почат­ковій монгольській хроніці (1240 p.).

Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етніч­них витоків», «уходницька», «захисна» й «соціальна». Відповід­но до першої козаки — це особлива група нащадків інших на­родів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує по­яву козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я на промис­ли за рибою, сіллю, дикими конями тощо. Згідно із «захисною» козаки з'явились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинило комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати разом.

Посилення визискування селянства й міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що час­тина населення втікала в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там утікачі поступово об'єднувались у групи, які спільно полювали, нападали на татар, відбиваючи в них поло­нених та награбоване майно. Так з XIV ст. на терені України з'являються козаки, які вписали чимало героїчних сторінок в її історію. Термін «козак» тюркського походження, означав «віль­на людина», «вояк», «степовий розбійник». Постійна загроза військових нападів змушувала козаків турбуватися перш за все про оборону. Як наслідок виникали укріплення, які називали-

Походження

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України

ся січчю (від слова «сікти» — рубати), тому що місце заселення обставляли висіченими в лісі деревами. Оскільки козаки роз­міщалися за дніпровськими порогами, їхня резиденція назива­лась Запорозькою Січчю. Термін «Запорозька Сім» вживався також у розумінні «військово-політична організація козаків». Поряд з цим вживався термін «Запорозький кіш», який означав керівництво козаків, їх місцеперебування, табір.

Історію українського козацтва можна розділити на кілька пе­
ріодів: 1) 1489-1591 pp. - утворення козацтва та І періодизація |
його становлення; 2) 1591 -1647 pp. — період поси-

лення віиськово-політичного значення козацтва, перетворення його в окремий суспільний стан, центр національно-визвольного руху; 3) 1648-1664 pp. — участь у Національній революції та Визвольній війні українського народу, в якій козацтво було яд­ром руху, реалізатором державотворчих функцій; 4) 1664-1709 pp. — боротьба з Москвою, Кримським ханством, Туреччи­ною за збереження незалежності Січі; 5)1709-1734 pp. — період існування запорожців за межами України; 6) 1734-1775 pp. — відновлення Січі, боротьба за її збереження та остаточна лікві­дація її російським царатом.

Легендарним засновником Запорозької Січі вважається Дмитро Байда-Вишневецький, який походив з І заснування

князівського роду на Волині. Він був черкаським

та канівським старостою (намісником) великого князя литовсь­кого на півдні України, воював з татарами. На початку 1550-х ро­ків побудував замок на дніпровському острові Мала Хортиця для захисту від татарських набігів. На цій підставі деякі істори­ки і вважають його засновником Запорозької Січі. Насправді Січ виникла дещо раніше й на іншому дніпровському острові — Томаківці. У 1563 р. князь Вишневецький потрапив у полон до татар, був переданий туркам і за наказом султана страчений. Його діяльність оспівана в народній думі про козака Байду.

Були визначені умови прийняття в козаки: потрібно бути вільним і неодруженим, уміти говорити українсь­кою мовою (козацькою), сповідати православну

віру, пройти певне навчання. Першою умовою часто нехтували, бо ж козаки приймали до своїх лав і кріпаків. Щодо останньої, то кандидат у козаки повинен був спочатку призвичаїтися до січових порядків, вивчити військові прийоми. Такі люди нази­валися молодиками, новаками, джурами. Прийнятій у запорозь­кі козаки записувався в один з 38 куренів, кількість яких була постійною. Часто при цьому він отримував якесь прізвисько, Що свідчило про його характер, зовнішність або нагадувало про Деякі обставини життя.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Склад Запорозького козацтва був багатонаціональним, хоч переважали українці. Тут були представники 20 національнос­тей: росіяни, білоруси, поляки, татари, угорці, євреї, іспанці, грузини, вірмени. Незважаючи на різноманітність складу Січі, вона все ж мала об'єднуючі чинники завдяки головним принци­пам її життєдіяльності. Це — свобода, рівність, товариство, пра­вославна віра, відсутність жінок, боротьба з ворогами, звільнен­ня з полону християнських невільників і захист пригноблених.

Сімейні козаки також допускалися в Запоріжжя, але вони не могли тут жити з сім'ями. Вони поселялися в слободах, зимівниках і хуторах, займалися вирощуванням зерна, худоби, торгівлею та промислами й тому називалися не товаришами, а посполитими, зимовчаками. Але всі, січовики й зимовчаки, називали себе «славним низовим військом Запорозьким» і то­вариством.

Ні знатність роду, ні станове походження, ні вік не мали на Січі особливого значення. Цінувалися перш за все особисті якості: хоробрість, розум, винахідливість. У відносинах між ко­заками цінувався «стаж» перебування на Січі, а не вік — перева­гу мав той, хто вступив до козаків раніше. Ті, що прийшли пізні­ше, називали його «батьком», а він їх «синами». Ніякого певного часу перебування на Січі не встановлювалося, кожен міг вийти з неї за власним бажанням. Тих, хто мав заслуги і значний стаж, називали лицарство або товариство. Наприкінці XVI ст. запо­рожців нараховувалося 5-6 тис. Серед козаків було поширене братство — побратимство — з метою допомагати, звільняти й навіть жертвувати життям один за одного.

Товариство вирішувало питання про війну і?лир, розподіля­ло всі землі, ліси, угіддя, вибирало посадових осіб, карало винних у злочинах; від імені товариства писались відповіді на послання від різних держав та владних осіб, які присилалися на Січ.

Військо Запорозьке мало два поділи: військове і тери­торіальне. У військовому було 38 куренів, а в територіально­му — спочатку 5, а потім 8 наланок. Курені мали різні назви — за ім'ям отаманів — їхніх засновників, за назвою місцевості, звідки вийшли перші їхні запорожці, або ж стану, з якого вони вийшли. Серед них: Іванівський, Сергіївський, Канівський, Поповичсь-кий, Титарський, Корсунський, Уманський, Полтавський тощо. 10 куренів складали 1/4 Січі, яка називалася піріею і мала свою казну. Назва курінь походить від слова «курити», тобто «дими­ти». Кожен курінь зовні мав вигляд казарми до ЗО м завдовжки 3,5 м іі завширшки.

Палацка в перекладі з турецької означає «невелике укріп­лення. Це було управління й сама територія. Паланки розміща-

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України

лись на площі, окружність якої складала 1,7 тис. км. До паланко­вої старшини входили: полковник, осаул та писар. Влада палан­кового полковника була значною: він заміщав у своєму районі кошового отамана й тому мав право страчувати злочинців. Його влада поширювалася й на тих, хто проїжджав через паланку.

Господарство Запоріжжя мало здобичницький характер. Козаки багато в чому жили за рахунок походів, але займалися також мисливством, рибальством, навіть хліборобством, добу­вали сіль та селітру, виступали посередниками в торгівлі з Кри­мом і Туреччиною, багато уваги приділяли розведенню коней.

Увесь склад Війська Запорозького ділився на старшину, мо­лодиків та сіромах — рядових козаків та запорозьке поспільство, яке жило поза Січчю, на зимівниках. Ті козаки, що жили в селах, містечках, на хуторах, називались ще городовими. Біднота коза­цька звалася голотою, а багаті козаки — дуками. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (1551 р.) польського історика Мартина Бєльського.

Запорозька Січ мала чітку військову організацію. На чолі всього війська стояв виборний гетьман, який офіційно нази­вався старшим. Безпосередньо Січчю керував кошовий ота­ман, який обирався на один рік, але міг бути переобраним. Він об'єднував військову, адміністративну, судову й духовну вла­ду. У військовий час він був головнокомандуючим, вважався також зверхником запорозького духівництва і тому приймав та направляв духовних осіб у січову та паланкову церкви. Ко­шовий отаман також затверджував вибраних на раді старшин, узаконював розподіл угідь, ділив воєнну здобич, військові до­ходи, грошове утримання, приймав нових осіб у Січ, вступав у дипломатичні відносини з сусідніми державами. Його влада обмежувалася звітом, часом і радою. Якщо козаки були неза-доволені діяльністю кошового отамана, то його могли навіть стратити.

Другою особою після нього був суддя, який у своїй діяль­ності керувався не писаним законом, якого зовсім не було у козаків, а переказами і традиціями. Покарання в козаків при­суджувалися в основному за кримінальні та майнові злочини. Суворі закони на Січі пояснювалися такими причинами: 1) не­обхідно було припинити вияви аморальності, оскільки сюди приходили і люди сумнівної моральності; 2) козаки вели пос­тійні війни, і для підтримки порядку у війську необхідні були суворі закони. Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважа­лося вбивство козаком свого товариша, непідкорення начальс­тву, дезертирство, приведення на Січ жінок, пияцтво під час військового походу. Покарання залежали від тяжкості злочину.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Практикувалися прив'язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками. Існу­вала й смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований ха­рактер: закопування живим у землю (за вбивство свого товари­ша), забивання киями біля ганебного стовпа.

Усіма письмовими справами керував військовий писар, роль якого часто була значно більшою, ніж просте виконан­ня канцелярських обов'язків. Він складав накази, писав дип­ломатичні листи, рахував прибутки й витрати, був основним радником гетьмана чи кошового отамана у справах політики, нерідко вирішуючи все на свій розсуд. Зазвичай писарі при­ходили з Києво-Могилянського колегіуму (потім академії). Звідси поширене використання в листах запорозьких козаків текстів зі святого письма, а також висловів типу «далека ус­мотреть перспективою своего ума». Ознакою влади гетьмана була булава, кошового отамана — бунчук, судді — печатка, писаря — каламар (срібна чорнильниця), полковника — пер­нач. Це називалося клейнодами. Помічниками гетьмана у вій­ськових справах були осаули, які спостерігали за порядком між козаками в мирний час на Січі, а у військовий — у таборі; слідкували за виконанням судових вироків; проводили розслі­дування злочинів. Знаком влади осаула була дерев'яна палиця, скована з обох кінців срібними кільцями. Артилерією та обозом відав обозний. Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани, які командували окремими підрозділами. Значну роль у житті козацтва відігравали так звані «діди», тобто колишні військові запорозькі старшини, які залишили свої посади за віком, хворобою чи були переобрані. Завдяки своєму досвіду вони мали суттєвий вплив на вирішення різ­них питань, були носіями звичаїв козаків, суворо стежили за їх виконанням.

За військовою старшиною йшли військові служителі: дов­биш, гармаш, товмач, кантаржий, шафар. Довбиш за допомо­гою литавр скликав козаків на раду, гармаш відав артилерією, товмач був перекладачем — повинен був знати іноземні мови, кантаржий зберігав військові міри й терези, збирав податки на користь війська з усіх завезених на Січ товарів. Таку роботу виконували шафарі, але не в Січі, а на головних перевозах че­рез річки.

До військових служителів належали також булавничий, бунчужний і хорунжий. Крім січової старшини, обирали ще старшину для походів. Полки по 500 чоловік очолювали пол­ковники, сотні — сотники. Козацький прапор був малинового кольору

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України

Вищою владою на Січі вважалася загальна військова рада (коло), що відбувалася в певні дні обов'язково (наприклад, 1 січня кожного року для переобрання старшини), а також за бажанням козацького товариства.

Постійне заняття військовою справою шліфувало військову

майстерність козаків. Основу війська складала пі-

хота, посилена артилерією. Кіннота була менш чи- Військова

ДІЯЛЬНІСТЬ

сельною. На озброєнні були мушкети, пістолі,

шаблі, келепа (бойові молотки), луки і стріли. Запорожці вико­ристовували для військових операцій метод «рейдів», часто комбінованих з партизанськими діями малих загонів, мали доб­ру розвідку. У битвах козаки віддавали перевагу атакам з флан­гів і з тилу. З тією метою вони розділяли все своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Запорожцям були відо­мі досить складні бойові прийоми: лава або розгорнутий стрій; батовий або тришеренговий під час оборони; триангула, тобто трикутник; атака колонами. Для оборони козаки використову­вали укріплений табір з возів (з гарматами по кутах) і валів. Для операцій на річках і морі Січ мала свій флот з чайок або байдаків (20 м у довжину, 4 м у ширину, 4-6 гармат, швидкість 15 км/г). У поході брали участь 50-300 таких чайок.

Запорозька Січ була форпостом українських земель у бо­ротьбі з татарськими нападами. З 1450 до 1556 р. орда 86 разів нападала на Україну. У відповідь козаки самі завдавали дошкульних ударів. У 1510 р. кримський хан наказав навіть «замкнути» Дніпро залізним ланцюгом, але це не допомогло. Походи запорожців проти татар і турків очолювали козацькі ватажки: Байда Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кіш­ка. Іван Підкова був родичем молдавського господаря (князя). Його назвали так тому, що він міг ламати підкови. У 1577 р. він захопив молдавський престол, але не зміг втримати його, повернувся на Україну, де на вимогу турецького султана був схоплений польською владою і страчений. Його подвиги оспі­вано в народних думах, один зі своїх віршів присвятив йому Т. Шевченко.

Ще одним героєм народних дум був запорозький гетьман Самійло Кішка. Він був керівником численних походів запо­рожців у Крим та Туреччину в 1567-1570 pp. Потрапив у по­лон і відбув 20 років каторги на турецьких галерах. Організував повстання, зміг звільнитися і знов стати гетьманом, здійснив кілька походів у Молдову й Литву, де й загинув у 1602 р.

Ці походи на Крим, у Молдавію показали, що козаки були значною військово-політичною силою, тому польський уряд

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

вирішив частину з них узяти на службу, щоб використовува­ти для воєнних цілей і тримати під контролем. У 1572 році ко­ронний гетьман Ю. Язловецький за указом польського короля Сигізмунда II узяв на службу 300 козаків. їхні прізвища зано­сили у спеціальні списки (реєстр), звідси й назва — реєстрові козаки. їм встановили певну платню, вони підкорялися лише своєму «старшому». У 1590 р. у реєстрі було вже 1000 чоловік. Зростала і кількість нереєстрового козацтва.

Деякі історики, особливо іноземні, нерідко акцентують ува­гу на тому, що козаки полюбляли випити і цим зло­вживали. Дійсно, запорозьке козацтво було чолові-

чим товариством з усіма властивими йому якостями, до того ж козаки жили і діяли в ті часи, коли звичаї та спосіб життя були інакшими. До того ж козаки любили похвалитися і часто пере­більшували свої військові й не лише військові досягнення. Тому не можна сприймати буквально те, що навіть самі про себе запо­рожці говорили: «У нас в Січі норов — хто «Отче наш» знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає». Як і більшість україн­ців, козаки мали почуття гумору і навіть коли пиячили, завжди жартували. Горілку найчастіше називали оковитою (від лат. aqua vitae — «вода життя») і зверталися до неї, як до живої істо­ти, перш ніж випити: «Хто ти?» — «Оковита!» «А з чого ти?» — «Із жита!» «Звідкіля ти?» — «Із неба!» «А куди ти?» — «Куди треба!» «А білет у тебе є?» — «Ні, нема!» «Так отут же тобі і тюрма!». Як правило, козаки дозволяли собі випити чарку під час обіду, що не так шкодило здоров'ю.

Коли приходили на обід у курінь, то знаходили їжу вже на­литу у ваганки — продовгуваті прямокутні посудини, а біля них різні напої — горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у великих дерев'яних коновках з підвішеними до них дерев'яними коряка­ми або михайликами. їжу запивали різними напоями з металевих чарок або з тих же михайликів, які вміщували 3—5 звичайних чарок: «...А як у якого така чарка, що й собака не перескоче».

Дещо інакше було, коли козаки поверталися із вдалих по­ходів. Прибувши на Січ, вони протягом кількох днів ходили вулицями, водили за собою великий натовп музикантів та січо­вих півчих — школярів, скрізь розповідали про свої військові подвиги та успіхи, безперервно танцювали, за ними носили у відрах і котлах різні напої (крім перлічених ще також варену, що була сумішшю горілки, меду, сушених фруктів, переважно родзинок, груш, яблук, зварених разом з імбиром та іншими прянощами). У цей час усякого, хто б не їхав чи не йшов, знайо­мий чи незнайомий, козаки запрошували у свою компанію,

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України

пригощали напоями та закусками, і погано було тому, хто від­мовлявся — його сварили «останніми словами» і з ганьбою проганяли.

Козаки цінували лише українську горілку, а «не своїми» напоями нехтували. Відомий історик Запорозького козацтва Д. Яворницький описує такий випадок. 1766 р. у Петербург поїхала делегація козаків на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським. Коли в них закінчилася своя горілка, то вони не купували місцеву, російську, а відправили на Січ свого по­сланця, який і привіз їм те, що вони замовляли.

Проте під час військових походів Запорозькі козаки уника­ли вживання міцних напоїв. Наприклад, Г. Боплан, який описав побут і звичаї українців у XVII ст., писав, що козаки вживають спиртне лише під час дозвілля, бо «коли перебувають у війсь­ковому поході чи задумують якесь важливе діло, дотримуються незвичайної тверезості. Під час походів цей люд дуже стрима­ний, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море. їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку: вони дотриму­ються цього дуже суворо».

За словами А. Ф. Кащенка, під час підготовки до походу «у Січі неможливо було побачити, щоб хтось пиячив. Кошовий отаман, коли б здибав такого гулящого, то добре одчухрав би чубуком своєї люльки або тим, що трапилося б під руку, а коли б той ще сперечався або змагався, то й до гармати звелів би прику­вати неслуха без сорочки, щоб погодував своїм тілом комарів».

Зарубіжний хроніст, віце-адмірал Крейс твердить: «Козаки, як і інші північні народи, охочі до міцних напоїв, одначе в по­ході, а особливо в морських поїздках рідко зустрічали п'яного, бо забороняється їм під страхом суворої кари брати з собою вино та горілку».

Узагалі будь-яке пияцтво Запорозький кіш вважав роз­пустою й постійно боровся проти цього зла (хоч і не завжди успішно), особливо суворо забороняючи таємні шинки, як «істинний притин» усіляких гайдамак і харцизів. Петро Ко-нашевич-Сагайдачний у 1617 р. писав, що «ремісникам, куп­цям, шинкарям...наказуємо, щоб не називалися козаками, і вилучаємо їх від себе і на майбутнє таких до нашого війська приймати не будемо».

Не схвалювалося також пияцтво і в середовищі «начальни­цьких осіб». Якщо кошовий отаман або січова старшина помі-чалицю ваду в когось зі службових осіб, то попереджали його особливим ордером (наказом) з цього приводу й наказували су­воро дотримуватись ордера й не «потьмарюватись проклятими

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

люлькою і пияцтвом». Відомо, що в тютюн запорожці додавали лікарські трави, які зменшували його шкідливість.

Зрештою, піддавшись гульні, Запорозькі козаки не були схожі на тих жалюгідних п'яниць, які пропивали свої душі в чорних та брудних шинках і втрачали людську подобу: лицар навіть і в гульні залишався лицарем. Гуляючи, козак виявляв особливого роду молодецтво, прагнення використовувати жит­тя для веселощів і радості. Це випливало з самого способу його життя: не маючи сім'ї, постійно бачачи смерть, козак прагнув своє не завжди довге життя прикрасити тими задоволеннями, які були доступні йому в Січі.

Запорожці любили послухати своїх кобзарів, нерідко самі складали пісні й думи, братися за кобзи, які були в них улюб­леним музичним інструментом. Кобзар завжди був бажаним гостем у них, тому що він «про долю співав». Крім того, кобзар у запорожців був зберігачем козацьких переказів, автором «ли­царських подвигів». Кобза, за міркуваннями козаків, видумана самим Богом і його святими, тому й вона в такій честі. Для оди­нокого запорожця, який мандрував степом і часто йому ні до кого було промовити й слова, кобза була єдиною відрадою:

«Струни мої золотії, грайте ж мені стиха.

Нехай козак — нетяжище та забуде лихо».

Козаки жили серед квітучої природи з чистим і свіжим Побут повітрям. За давнім звичаєм, більшу частину року

вони ходили у легкій одежі, без головних уборів,

часто босими і з оголеним торсом, що давало добрий ефект для загартовування. Козаки прокидалися зі сходом сонця, одразу ж умивалися холодною джерельною або річковою водою. Купа­лися запорожці не тільки влітку, а й восени, а хто — так і всю зиму. Француз Н. де Бартеон, характеризуючи козаків, порів­нював їх з індіанцями: «Козаки — дужі, загартовані».

«Добуваючи скромну їжу, — говорить про козаків їх сучас­ник, — полюванням чи рибальством, запорожці нічим іншим не займалися, окрім зброї, і були рідкісним прикладом поміркова­ності в усьому, Так, від лихоманки вони пили горілку з попелом чи рушничним порохом, засипаючи в чарку півзаряду пороху; для загоєння ран прикладали до хворих місць розтерту зі сли­ною землю, а за відсутності металевого посуду для приготуван­ня їжі використовували дерев'яні ковші, підкидаючи безпере­рвно один за одним у них нагріті на вогні камені, аж поки не закипала вода у цьому посуді».

Згідно з даними Д. Яворницького, у Запорозькій Січі на стіл подавали такі страви: соломаху (густо зварене на воді житнє бо­рошно чи пшоно), щербу (рідко зварене на риб'ячій юшці бо-

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України

рошно). Круту тетерю їли з риб'ячою юшкою, жиром, молоком, водою. Мамалигу (тісто з проса чи кукурудзи) їли з бринзою чи пастермою — висушеною на сонці бараниною. Ласували коза­ки й м'ясом, зокрема свининою й дичиною. Якщо ж вони, крім звичайної їжі, бажали поласувати варениками, сирниками, гре­чаниками з часником, галушками, то для цього складали артіль, збирали гроші, на них купували продовольство і передавали його курінному кухарю. Крім названих страв, козаки їли також рубці, свинину — «свинячу голову до хрону та локшину на пере­міну». Специфічною козацькою їжею були загреби — коржі, які називалися так тому, що клалися в натоплену піч і загрібали­ся попелом і гарячими вуглинами. Проте нічого не відомо про якусь там «особливу любов» запорожців до сала.

Стосовно приїжджих та гостей запорожці завжди були щед­рими та приязними. «У Запоріжжі всякий бажаючий може зай­ти в курінь і їсти з ними без усіляких розпитувань чи подяки за гостинність», — писав сучасник.

Поряд з гостинністю запорозькі козаки вище за все ставили чесність. «Хоча у Січі, — пише католицький патер Кітович, — жили люди усілякого роду — утікачі та відступники від усіх вір, але там панувала така чесність та безпека, що ті, хто приїжджав з товарами або за товарами, не боялися і волоска втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці залишити своє майно, не турбуючись, що його вкрадуть. Усілякий злочин проти чиєїсь чесності, гостя чи січовика, негайно карається смертю».

У козацькій пісні з цього приводу співалося:

«У нас над усе честь і слава, військова справа, —

Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати».

Характерними рисами козацтва були відсутність кріпос­ництва, формальна рівність між козаками. Фактич­но Запорозька Січ була козацькою республікою. Вана стала початковим етапом у формуванні ук-

раїнської державності. Своєрідна за структурою військово-ад­міністративна влада мала можливість виконувати різнома-нітні внутрішні і зовнішні функції, властиві державному утворенню.

У кінці XVI ст. козацтво виділяється в окремий суспільний стан на Україні, стає значною військово-політичною силою, центром національно-визвольного руху, ядром української дер-жавності.

На відміну від таборитів і граничар та навіть донського ко­зацтва, як найбільш типологічно близького українському, запо­розьке козацтво еволюціонувало до значно вищих форм своєї організації. Козаки створили Запорозьку Січ, але водночас сама Запорозька Січ стала тим чинником, який суттєво вплинув на

подальшу еволюцію козацтва й долю України. Січ дала Україні й політиків, і воєначальників, які сприяли поступу своєї Вітчиз­ни, зростанню її авторитету на міжнародній арені. Козацтво стало авангардом народу, народних повстань і рухів. Воно стало виконувати державотворчі функції. Саме козаки підхо­пили естафету державної традиції, яка тимчасово перервалася після ліквідації Галицько-Волинського і Київського князівств. Феномен цього явища в тому, що вперше державотворча функ­ція перейшла безпосередньо до представників народу. Українсь­ка державність збагатилася історичними формами, які істотно відрізнялися від основ феодального суспільства, що панували в інших країнах.

Запорожці виробили своєрідний внутрішній суспіль­ний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, був справжнім суспіль­но-політичним феноменом. Проста, але ефективна система органів влади, участь усіх козаків у вирішенні найважливі­ших питань перетворили Запорозьку Січ на стійкий полі­тичний організм, забезпечили їй високу виживаність. Для Запорозької Січі протягом століть її існування характер­ний якнайширший спектр суспільно-політичної і соціаль­но-економічної діяльності. На українських землях прак­тично не було такої сфери життя, яка б залишалася поза її увагою. Існування Запорозької Січі як самостійної полі­тичної сили неодноразово визнавалося іншими державами. З ними велись переговори, укладались угоди й військові со­юзи. Військова сила запорожців та оригінальна тактика бою, якою козаки збагатили військове мистецтво, були добре відо­мі за межами України.

Характерною рисою діяльності Запорозької Січі було праг­нення поширити свій політичний вплив на всі українські землі. Феномен українського козацтва щей у тому, що саме воно стало вирішальною силою у боротьбі за українську держав -ність, і пізніше цю державність було створено за зразком і структурою запорозького козацтва. Цим українське козац­тво суттєво відрізняється від донського козацтва, яке виконува­ло лише військово-оборонні функції.

Козацький ідеал відіграв значну роль у розвитку соціальної активності селянства, він став фактором реалізації його мрій і прагнень, матеріалізувався під час повстань, коли назвільненій території запроваджувалися козацькі порядки. Фактом свого існування козацтво дало імпульс для розвитку суспільної свідомості народу, забезпечило появу нових елементів мен­тальності, пов 'язаних зі свободою і власною державою.