СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ И НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХИ В УКРАЇНІ В 60-90-1 PP. XIX СТ

Процес формування й консолідації української нації на ет­нічній основі, що почався за часів Київської Русі, рельєфно виявився в період Визвольної війни, значно прискорився в середині XIX ст. внаслідок буржуазно-демократичних реформ, які відбува­лися в Російській і Австро-Угорській імперіях. В об'єктивному процесі формування нації брав участь увесь український етнос на всій території його багатовікового прожи­вання, але центром консолідації української нації стала Над­дніпрянська Україна. Становлення української нації супровод­жувалося зростанням чисельності українців, розвитком ук­раїнської культури, насамперед української мови, збільшенням питомої ваги національної інтелігенції, консолідацією еконо­мічних зв'язків між окремими регіонами України, підвищенням національної самосвідомості народу.

У XIX ст. нерозв'язаною залишалася проблема національ­ного возз'єднання українського народу; панівні кола Росії й Австро-Угорщини проводили політику денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціаль­но-економічним. У 1863 р. царський міністр Валуев публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може», і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духов­ного змісту, так і навчальних посібників». Ще реакційнішим був Ємський акт Олександра II, згідно з яким заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання україн-ською мовою.

Модуль 2. Нова історія України

Усі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розви­ли національного руху в Україні. Осередками

цього руху в 60-ті pp. стають громади — само-

діяльні, напівлегальні суспільно-політичні організації лібераль­но-демократичної інтелігенції. Перша виникла у Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету, які стали потім відомими громадськими діячами й науков­цями: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, f. P. Рильський та інші. Пізніше громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Вони не були достатньо організацій­но оформленими, не мали програм чи статутів. До них входили представшіки різних течій: консервативної, ліберальної, демок­ратичної. Вони були також багатонаціональними за складом (хоча переважали українці) й різноманітними за соціальним станом. Головним своїм завданням вони вважали просвітниц­тво і впровадження культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток освіти на селі, шляхтичі прозвали їх *хлопоманами», а самі вони називали себе українофілами. їх ідеологом був В. Антонович, який виступав за ліквідацію цариз­му, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на ос­нові добровільного союзу росіян, українців, поляків.

У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Основа» (М. /. Костомаров, П. О. Куліш). У ньому публікува­лися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л. І. Глібова. У зв'язку з наступом політичної реакції громади й журнал «Основа* в 1862-1863 pp. припинили своє існування.

На розвиток українського національного руху значно впли­нули ідеї й діяльність М. Драгоманова (1841-1895). Концепція М. Драгоманова базувалася на двох принципах: «громадівсько-му соціалізмі» (загальна демократизація, знищення експлуата­ції, об'єднання трудівників у низові товариства — «громади») і «громадському федералізмі» (всеслав'янське об'єднання на­ціональних територій, союзів громад). Це передбачало програ­му федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що за­безпечило б українським землям автономні права.

Найвпливовішою течією в суспільно-політичному русі 70-х pp. були народники — рух різночинної ін телігенції, ідеологія селянської демократії. У на

Поиск по сайту: