Політичні партії в україні на початку 20-х рр. встановлення монополії комуністичної партії на владу

Політична система України на початку 20-х pp. мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки дія­ли понад 20 політичних партій та організацій. Однак усі партії, крім КП(б)У — філіалу РКП(б), реальної влади не мали і ко­ристувались незначним впливом. На початку 1921 р. КП(б)У нараховувала понад 75 тис. комуністів.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

У ті роки в Україні ще продовжували діяти загальноросійські соціалістичні партії меншовиків, есерів, бундівців, але під тиском більшовиків почався процес ліквідації цих партій. Тим більшу що особливої підтримки в масах вони вже не мали.

ЦК меншовиків у тезах «Про політичне становище і завдан-
________ І ня соціал-демократії» (серпень 1921 р.) стверд-
І жував, що нова економічна політика має половин­
частий характер і не може дати значних результатів у віднов­
ленні народного господарства. Економічна програма, викладе­
на в тезах, пропонувала денаціоналізувати всі дрібні, середні та
частину великих підприємств, радгоспи, здати в оренду при­
ватним особам, відмовитися від державної монополії зовніш­
ньої торгівлі.

Центральною вимогою політичної платформи меншовиків було гасло «вільно вибраних Рад». Практично це гасло озна­чало повернення до коаліції, а значить, ліквідацію домінуван­ня більшовиків. Тому КП(б)У проводила щодо меншовиків не тільки ідейно-політичну боротьбу, а й застосовувала відверто репресивних заходів.

Меншовики намагалися організувати спротив діяльності партії більшовиків. Через свої друковані органи, усну агітацію вони прагнули викрити помилки, недоліки та зловживання більшовиків. Та з 1921 р. умови їх діяльності значно погірши­лися. Відсутність коштів, позбавлення можливості мати легаль­ні друковані органи, звуження соціальної бази — усе це усклад­нювало, обмежувало й знижувало рівень політичної діяльності партії. До того ж посилилися репресії з боку більшовиків.

У 1922 р. партія фактично працює в напівлегальному стано­вищі. Найпоширенішими методами боротьби влади з РСДРП були перешкоди та звільнення з роботи за партійну належність, перешкоди у проведенні лекцій, відкритих зборів, бесід, заборо­на існування легальної періодичної преси.

У 1923 р. діяльність меншовиків в Україні дещо активізува­лася, що було пов'язане з кризою непу та страйками, волинками та заворушеннями серед робітників. Меншовики організували виступи своїх пропагандистів на робітничих зборах у містах Донбасу, Одесі, Харкові, Києві. Відповіддю був новий оберт репресій та посилення агітаційно-масової роботи серед робіт­ництва з боку керівних діячів КП(б)У, партійних органів. Сам неп був основним аргументом на користь більшовиків. Якщо ві­рити офіційним даним, опублікованим у більшовицькій пресі, під час виборів до місцевих Рад Києва, Харкова та деяких інших центрів, за меншовиків проголосувало лише близько 1 % вибор­ців (жовтень 1922 p.).

Модуль 3. Новітня історія України

У 1922 р. у Києві відбувся процес проти меншовицького «Південного центру». Всеукраїнська конференція колишніх меншовиків заявила про розрив з меншовизмом і ліквідацію партії. Меншовицькі організації на місцях почали самоліквідо-вуватися.

Усі ці фактори стимулювали рух щодо ліквідації партії. 24 травня 1923 р. у центральній та місцевій пресі було оприлюд­нено заяву 18 меншовиків Катеринослава, в якій говорилося про вихід їх із партії й ліквідацію місцевої організації.

Після цього почалася ланцюгова реакція ліквідації меншо­вицьких організацій. У червні 1923 р. заявили про ліквідацію своїх організацій меншовики Кривого Рогу, у серпні — Олек-сандрівська, Бердянська, Бахмуту, у вересні — Донбасу, у жов­тні — Києва, Одеси, Харкова. У жовтні 1923 р. було створено Всеукраїнське бюро з ліквідації меншовицьких організацій, яке наступного місяця опублікувало «Декларацію колишніх членів РСДРП (меншовиків) на Україні», в якій визнавалась «істо­рична правота лінії РКП(б) і НІ Інтернаціоналу» і зазаначалося про необхідність розпуску всіх організацій меншовиків в Украї­ні та вступу їх членів до КП(б)У.

Документи свідчать, що керівництво партії більшовиків ак­тивно сприяло ліквідації меншовицької партії. 4 червня 1923 р. до всіх губкомів було надіслано циркуляр за підписом Секре­таря ЦК РКП(б) В. Молотова і з грифом «цілком таємно» під назвою «Про заходи боротьби з меншовизмом». У ньому стави­лося завдання «вирвати з корінням меншовизм у робітничому класі, остаточно дезорганізувати й розбити партію меншови­ків». З цією метою вимагалося вилучити, звільнити меншови­ків з апарату профспілок, державних та господарських органі­зацій, усувати їх від лекторської, викладацької роботи у вузах та інших навчальних закладах. Комуністів зобов'язували у ви­рішенні цих питань мати тісні зв'язки з ДПУ.

Процес ліквідації меншовицьких організації повинен був за­вершити Всеукраїнський з'їзд колишніх меншовиків, який від­бувся 1-3 лютого 1924 р. в Харкові. 45 делегатів представляли 700 колишніх меншовиків. У рішеннях з'їзду підкреслювалося, Що «треба поховати те, що давно вже вмерло само». З'їзд поста­новив: «Розпустити всі організації меншовиків в Україні, лікві­дувати Головний комітет меншовиків України», а колишнім членам РСДРП вступати до Компартії.

Проте в Україні залишалися праві групи меншовиків, які не Прийняли рішення з'їзду, та закликали до продовження діяль­ності. Проти них ДПУ застосувало репресивні заходи й протя­гом 1924 р. ліквідувало ці організації.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Іншим об'єктом політичних репресій з боку більшовиків
1 була партія есерів. Вони, на відміну від більшови-

І ків, не підтримували ідеї диктатури пролетаріату,

а згідно з рішенням Всеукраїнського комітету есерів від 13 трав-! ня 1920 р. протиставляли їй гасло «диктатури всього трудящого народу», що з точки зору політичної практики було ще більшою абстракцією й абсурдом, ніж більшовицька «диктатура проле­таріату». У національному питанні есери України виступали за встановлення федерації з Росією з подальшим об'єднанням в єдине ціле обох держав.

Ліві есери, які прагнули в липні 1922 р. об'єднатися з есера-ми-максималістами під гаслом «Влада Радам, а не партіям!», також сформулювали свій проект економічних перетворень. Запропонована ними економічна програма передбачала змен­шення промислового виробництва до розмірів обсягу сільсь­когосподарського ринку, зменшення кредитування промисло­вості, з тим щоб кошти, які від цього звільняються, спрямувати в сільське господарство, відновлення «вільної кооперації». Сво­боду торгівлі і закордоном. У політичній сфері пропонувалося відновити «повновладні Ради рівноправних трудових селян і робітників, свободу слова, друку, зборів».

Звичайно, що такі гасла не могли подобатись більшовикам. їх лідер В. І. Ленін вимагав щодо есерів та меншовиків «найне-щаднішої боротьби з ними і наймаксимальнішого недовір'я до них (як до найнебезпечніших фактичних посібників білогвар­дійщини)». Тому більшовики повели принципово нову лінію — лінію на остаточну ліквідацію своїх політичних опонентів як політичних інституцій.

11 березня 1921 р. було проведено новий тур репресій проти меншовиків та есерів. ВУНК здійснила арешти в Харкові, Пол­таві, Катеринославі, Одесі, Юзівці, Маріуполі.

З 22 по 29 травня 1921 р. в Харкові проходив судовий процес з викриття УПСР, яка ще 7 лютого 1920 р. офіційно відмовила­ся від збройної боротьби проти Радянської влади. Одночасно відбувся показовий суд у Києві над 5 діячами ЦК та 3 членами У ПСР. їх звільнення восени свідчило про прагнення більшови­цької влади продемонструвати свою силу, показати «хто у домі хазяїн», «вказати на місце» іншим політичним партіям, діяль­ність яких де-юре і де-факто робилася злочинною, оскільки не співпадала з більшовицькою.

Протягом 1921-1922 pp. соціалісти-революціонери в Ук­раїні, перебуваючи під невпинним наглядом ЧК та більшови­цької партії, в умовах напівлегальності Проводили партійну роботу, у тому числі підтримку страйкового руху робітників та

Модуль 3. Новітня історія України

виступів селян. Проте саме з 1921 р. більшовики починають ак­тивно витісняти есерів з політичного життя країни, використо­вуючи прийом комбінування різних форм впливу.

При ЦК КП(б)У було створено комісію для боротьби з дріб­нобуржуазними партіями, яку очолив В. Затонський.

ЦК РКП(б) на пропозицію Ф. Дзержинського, яку рішуче підтримав В. Ленін, прийняв принципове рішення про про­ведення показового судового процесу проти лідерів партії со-ціалістів-революціонерів. Процес відбувся в червні-серпні 1922 р. в Москві. На лаві підсудних опинилися 34*члени ЦК та інші керівні діячі партії есерів. Головою трибуналу був Г. Пята­ков. 12 підсудних було засуджено до смертної кари, а інших до різних термінів ув'язнення (від 2 до 10 років).

Після процесу почався вихід рядових есерів з партії. Цей вихід стимулювався більшовицькою владою, яка сприяла проведенню так званого з'їзду колишніх есерів, який відбувся 18-20 березня 1923 р. в Москві. Природно, що такий «з'їзд» визнав остаточний розпад партії і закликав колишніх есерів вступити у РКП(б).

Більшовики досить уміло застосовували прийом маніпулю­вання свідомістю мас в умовах масованої ідеологічної обробки. ЧК у свою чергу застосовувало такі форми впливу: арешти ак­тивістів та лідерів партії; нагляд за всіма проявами діяльності ПСР в Україні; агентурна розвідка; розклад есерівської партії через роботу провокаторів. Есери намагалися чинити посиль­ний опір — проводили контрагітаційні кампанії, використову­вали досвід конспіративної роботи. Перехід соціалістів-рево-люціонерів у підпілля мав два наслідки. Позитивний — есери захистили на якийсь час організації партії від розгромів, та негативний — працюючи нелегально, ПСР втрачала підтрим­ку мас. Проти ПСР більшовики найбільше, ніж до інших полі­тичних супротивників, застосовували сили карних органів де­ржави. У 1923 р. були остаточно ліквідовані всі есерівські ор­ганізації в Україні.

Ще весною 1919 р. відбувся розкол Бунду. Ліві

течії пішли на зближення з радянською владою, хоч

і прагнули виокремлення єврейських робітників.

Поступовий перехід бундівців на позиції радянської влади багато в чому був зумовлений ілюзіями про можливість її де­мократизації шляхом участі в роботі її органів, перебуванням У лавахКП(б)У.

Проте більшовики неоднозначно, а часом і негативно ста­вилися до об'єднання з лівим Бундом, до організаційного оформлення їх взаємин.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

29 березня 1921 p. Політбюро ЦК КП(6)У прийняло пос­танову «Про вступ Бунду в КП(б)У». У результаті було ство­рено спеціальну комісію для реалізації цього рішення. Після відповідної перереєстрації протягом 1921 р. частину бундівців в Україні було прийнято до КП(б)У. Права її частина на чолі з Абрамовичем емігрувала за кордон. У 1924 р. залишки бун­дівських організацій саморозпустилися.

Проте боротьба з єврейськими організаціями тривала. У 1923-1924 pp. з ними активно боролося ДПУ. Як писав за­ступник голови ГПУ УСРР К. Карлсон «ми знімали актив сіоністських угрупувань, саджали у в'язниці найсильнішу час­тину організації, висилали найактивніших осіб». Він указував, що в Україні нараховувалось у 1925 р. 9 сіоністських угрупо­вань, причому на обліку в ДПУ знаходилось 1528 осіб. Першим заходом боротьби з сіонізмом вказувалось «продовження засто­сування репресивних заходів до найбільш серйозного й дорос­лого активу сіоністських угруповань».

Серед партій національно-демократичного спрямуван-ня намагалися продовжувати свою діяльність

...

партії Українська партія соціалгстів-революцюнерів

УПСР) та Українська партія соціалістів-феде-

ралістів (УПСФ).

На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу й легалі­зувалася. Однак її лідери взяли участь у виступах отаманів про­ти більшовиків. Частина есерів (М. Грушевський, М. Христюк та інші) емігрували, але за кордоном вони саморозпустилися. У серпні 1920 р. членів ЦК УПСР Голубовича, Петренка, Ли-зановського, Частника, Ярослава та інших було заарештовано. У травні 1921 р. в Києві проти них організували політичний процес, і керівного центру УПСР не стало.

Після падіння УНР колишні лідери УПСФ утворили в Ук­раїні «Братство української державності», яке виступало про­ти радянської влади. У 1921-1925 pp. частину українських соціал-демократів та есерів було ліквідовано разом з організа­ціями «Волинська повстанська армія», «Всеукраїнський повс-танком», «Братство української державності».

Після закінчення громадянської війни Радянська влада організувала безпосередні репресії проти партії анархістів. 25 листопада 1920 р. Центральне управління надзвичайни­ми комісіями України дало вказівку всім головам губерн­ських надзвичайних комісій провести обшуки та арешти махновців і анархістів усіх напрямків. Таким чином, у в'язницю було кинуто майже всіх членів секретаріату Кон­федерації «Набат».

Модуль 3. Новітня історія України

Були також ліквідовані Київська асоціація анархістів, пол­тавські та роменські групи «Набат» та асоціації анархістів, роз­громлені анархістські групи Харкова. У лютому 1921 р. було про­ведено ще одну масову операцію проти Конфедерацій «Набат», у результаті чого ЧК вдалося розгромити більшість її місцевих організацій. У цей же час в Одесі ліквідували групи всіх напрям­ків, учасників яких звинуватили в підготовці терористичних актів проти радянської влади. За аналогічним звинуваченням було заарештовано членів Анархічного союзу молоді на Волині.

Така політика більшовиків призвела до того, що вже на по­чатку 1921 р. анархістський рух став фрагментарним і локаль­ним. Діяли тільки окремі, нечисленні, слабко пов'язані між собою групи. У Донбасі (Юзівка, Луганськ, Горлівка) місцеві анархісти шляхом пропаганди та агітації прагнули оволодіти фабзавкомами і поставити їх на чолі підприємств. У Волинсь­кій, Подільській, Харківській та Миколаївській губерніях анар­хісти обмежувались лише пропагандою своїх поглядів на різних зборах робітників та селян, з'їздах комнезамів, безпартійних конференціях.

Але репресії було посилено й до кінця 1921 р. анархіст­ський рух в Україні було ліквідовано остаточно. Улітку 1921 р. у Жмеринці було розстріляно 40 анархістів, в Одесі теж знач­на їх група. За даними М. Мельгунова, тільки в Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі було розстріляно на цей час понад 5 тис. анархістів. Таким чином, анархістський рух в Україні зазнав поразки.-

Ще одна група партій належала до союзників більшовиків У громадянській війні. До них належали Українська комуніс­тична партія {боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів).

Боротьбисти сформувалися з лівого крила УПСР, їх лідера­ми були Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко.

Борбисти (від назви органу партії «Борьба») та їх лідери

В. Качинський, М. Алексеев, Є. Терлецький деклара-

тивно визнавали радянську владу, але заперечували Диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй «диктатуру трудя­щих», «диктатуру трудових класів». Борбисти вважали, що робітничий клас може відігравати свою авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції й не здатний керувати здійс-ненням економічної політики, протиставляли місто селу.

Обидві ці партії пропонували формувати ради на багатопар-тійній основі й були проти повного підкорення України Москві. разом з більшовиками вони брали участь у виборній кампанії в радах за загальними списками.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

У цілому в Україні КП(б)У, як правляча партія, встановлю­вала квоти представництва інших партій, що стояли на плат­формі радянської влади в Радах. Поступово таке «співробітниц- КП(б)У з іншими партіями неминуче вело до І їх розколу та влиттю в більшовицьку партію. Під­штовхувало до злиття лівих течій комуністично орієнтованих партій з КП(б)У й рішення Комінтерну. Боротьбисти за час сво­го існування двічі зверталися до Виконкому Комінтерну з про­ханням прийняти їх до Комінтерну. Однак на той час комуніс­тичний Інтернаціонал був під впливом більшовиків. Через це більшовикам не важко було добитися від Виконкому рішення, яке б їх задовольнило.

Виконком Комінтерну 26 лютого 1920 р. прийняв рішення, в якому боротьбистам пропонувалось ліквідувати свою партію та влитися до лав КП(б)У. Мотивувалося таке рішення тим, що в Україні існує українська комуністична партія — КП(б)У, і наявність декількох ідентичних партій в одній країні не від­повідатиме потребам як самого українського пролетаріату, так і світового пролетаріату в цілому.

Відмова Комінтерну поставила боротьбистів перед необхід­ністю прийняти рішення про злиття з КП(б)У. У свою чергу на засіданнях ЦК КП(б)У з початку 1920 р. неодноразово пору­шувались питання про розробку конкретних заходів, які б під­готували партії до злиття. X. Раковському доручили вести пере­говори з боротьбистами про злиття «до кінця». На засіданнях ЦК КП(б)У були обговорені й тези про взаємовідносини між КП(б)У та боротьбистами. 14 березня 1920 р. боротьбисти про­вели Всеукраїнську конференцію. Більшістю голосів (100 де­легатів) було прийнято остаточне рішення про розпуск партії. Членам партії пропонувалось улитися до лав КП(б)У.

3 15 тис. боротьбистів у КП(б)У в індивідуальному поряд­ку було прийнято 4 тис. Лідери боротьбистів О. Шумський, В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, А. Хвиля згодом обійма­ли відповідальні посади в ЦК КІІ(б)У та Раднаркомі. Частину членів цієї партії було знищено в період боротьби проти так званого «куркульського бандитизму». Восени 1920 р. при пере­реєстрації КП(б)У значну частину колишніх боротьбистів було виключено з її лав.

Блок з борбистами теж виявився ситуаційним, тактичним.

У квітні 1920 р. ЦК КП(б)У почав переговори

ліквідацію їх партії на умовах

вступу її членів до лав більшовиків. На цей час партія борбистів нараховувала 7700 чол. Але в партії почалися хитання, внутрі­партійна диференціація, масовий вихід. У цих умовах у липні

Модуль 3. Новітня історія України

1920 p. IV з'їзд борбистів прийняв рішення про самоліквіда­цію партії.

Ліквідація цих партій чітко виявила прагнення більшовиків до монополізму на політичній арені, рельєфно продемонструвала її розуміння політичної демократії. На рішення вищевказаних пар­тій про саморозпуск вплинув також і постулат Комінтерну про необхідність з метою збереження єдності революційних лівих сил наявності лише одної комуністичної партії в кожній країні.

Дещо тривалішим виявився термін існування Української комуністичної партії (УКП), створеної на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Вона нараховувала

УКП

всього близько 300 осіб. Лідерами партії були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Ця партія прагнула більшої самостійності для України, заявляла про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхід­ність створення своєї української економіки, власної армії, виступала проти русифікаторської політики КП(б)У, проти входження України до СРСР.

З III з'їзду (1922 р.) одна частина її членів прагнула до сою­зу з націоналістичними силами, а друга намагалася налагоди­ти контакт з КП(б)У. В умовах відсутності інших партій УКП могла б стати центром притяжіння опозиційних більшовикам елементів, але вона була занадто дрібною організацією. Д. Ма-нуїльський, який був у 1921 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, говорив, що вся ця партія може поміститися на одному дивані. Керівництво КП(б)У дозволяло цій партії існувати й надавало фінансові субсидії, створюючи ілюзію плюралізму.

Зрештою, ця гра більшовикам набридла, і в жовтні 1924 р. ЦК КП(б)У схвалив курс на ліквідацію УКП.

Спроба УКП вступити в Комінтерн закінчилася невдачею. 14 грудня 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи це тим, що партія є на­ціоналістичною і її діяльність спрямовано на розкол сил про­летарської диктатури. Незважаючи на спроби ряду делегатів IV з'їзду УКП у березні 1925 р. зберегти її, було прийнято рі­шення про її саморозпуск.

У 1921-1922 pp. заявили про саморозпуск також Єврейська комуністична спілка (Комфарбан) та Єврейська комуністична партія «Паолей-Ціон», які пропагували ідею еміграції євреїв.

Таким чином, у 1925 р. КП(б)У залишилась єдиною полі­тичною партією в республіці. До її фактичної політичної монополії додалася і формально-^юридична. Співробітництво з іншими українсь­кими політичними партіями було вимушено

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

шовиків. Політичного плюралізму після перемоги більшовиків у громадянській війні не могло й бути. Становище правлячої партії з усіма інститутами влади (уряд, армія, ВЧК — ГПУ, суд, преса, фінанси) давало більшовикам вирішальні переваги сто­совно інших партій. Використовуючи політичний, ідеологіч­ний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики успішно виконали завдання з ліквідації своїх політичних супротивни­ків. Багатопартійності не могло бути й з ідеологічної точки зору. Занадто різними були підходи до політичного, економіч­ного та ідеологічного устроїв суспільства. По суті, існувало протистояння двох ідеологічних концепцій: диктатури партії і революційної демократії.

Згідно з Конституціями 1919 і 1929 pp., вищим законодавчим органом УСРР проголошувався з'їзд рад робітничих, селянсь­ких, червоноармійських депутатів, який скликався до двох разів на рік. Між з'їздами законодавчу владу перебирав на себе Все­український Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК). Виконавча влада належала Раді народних комісарів (РНК). На місцях діяли ради різних рівнів та їх виконавчі комітети. Посту­пово відбувалося посилення центральної влади за рахунок міс­цевих рад, помітнішу роль почали відігравати їх виконкоми.

Провідна роль у політичній системі СРСР та Української СРР тоді належала комуністичній партії. Узявши під конт­роль ради, більшовики почали діяти спочатку як урядова (коли в радах ще були представники інших партій), а потім як державна партія.

Оскільки основною метою більшовиків у державному бу­дівництві, за Леніним, було зруйнування старої державної ма­шини й створення власної, то постало завдання забезпечити цю машину власними кадрами. Висунення «своїх» на керівні по­сади пронизувало всю діяльність партійних комітетів.

Унаслідок такої кадрової політики радянський апарат став тотожним партійному. За тодішнього дефіциту досвідчених управлінців більшовики часто використовували для заміщен­ня важливих посад (як правило, радянських та господарських) вихідців з інших партій, які перейшли до їх рядів. Так, в ук­раїнському уряді в 1923 р. було троє колишніх меншовиків.

Комуністична партія протягом першої половини 20-х pp. еволюціонізувала за такими основними напрямами:

— перетворення партії з революційної організації, ціллю якої було повалення старих політичних інститутів та зміна форм власності, на державну партію;

— монополізація політичного становища через усунення ін­ших партій;

Модуль 3. Новітня історія України

— зосередження влади в руках вузького кола партійних керів­ників-

Стосовно більшовицької партії цього періоду цілком під­ходить визначення «залізний закон олігархії», сформульоване німецьким істориком і соціологом Робертом Міхельсом (1876-1936). Згідно з ним усі організовані політичні партії, особливо масові, в яких ря-партійців відділяє від лідерів інтелектуальний і професійний рівень, мають тенденцію, якими б демократич­ними не були їх принципи, до формування закритої олігархії. Концентрація влади в руках небагатьох призводить до зловжи­вання нею. Вожді, яких маси виштовхують на гребінь подій, ста­ють їх володарями.

З переходом більшовицької партії від завдань, пов'язаних з руйнуванням старого, до створення й управління новим, дис­ципліна, вміння підкорятись набули в ній особливого значення. Іншого змісту набуло й членство в партії, вихід чи виключення з якої означало й відсторонення від політичної діяльності.

Згідно зі Статутом ВКП(б) основним організаційним при­нципом партії був демократичний централізм. Цей термін вка­зував на подвійний процес, за якого повноваження зростали від партійних осередків у містах, на заводах, у селах, через проміж­ні місцеві, обласні комітети до Центрального комітету, який був органом з'їзду. З їх використанням підтримувалася дисципліна зверху донизу, оскільки кожен партійний орган підпорядкову­вався вищому. Проте в дуалізмі (двоїстості) цього терміна при­ховувався й суперечливий процес —боротьба між демократією та централізмом, між потоком зростаючих від периферії до центру повноважень і дисципліною, яка нав'язувалася зверху й кваліфікувалася як дієвість виконання. Тенденція до цент­ралізації партії ставала домінуючою.

Ототожнення понять «партія» й «держава» спричинило перенесення диктаторських методів управління державою на методи керівництва партією, яка стала державною. В умо­вах загальної диктатури жоден політичний інститут не може бути демократичним, тим більше партія, яка сама запровад­жувала диктатуру в державі. Політика партії не залежала від голосів виборців, їх позицій, думок. Від імені партії диктатуру офіційно здійснював ЦК, а потім, з розширенням його складу, Політбюро ЦК. Створена більшовиками на початку 20-х pp. система влади була наскрізь олігархічною.

Партія стала невід'ємною частиною тоталітарного режи­му, яка своїм впливом охоплювала та контролювала все жит-тя суспільства. Здійснювалось це шляхом організації партій­них осередків на всіх підприємствах та організаціях. Влада

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

в країні належала партійному апаратові. На вершині цієї пірам;. ди перебував Сталін, який до 1929 р. позбувся всіх своїх супер. ників і став фактичним диктатором Радянського Союзу.

Для утвердження диктату партії постійно збільшувалась кількість партійних організацій. Практика створення великої кількості парторганізацій висвітлила недоліки функціонування територіальних райкомів, які не змогли ефективно контролюва­ти низові структури. Тому було створено нову ланку партійної піраміди — фабрично-заводські партійні комітети, які контро­лювали роботу дирекції. Без них не вирішувалося жодне питан­ня життєдіяльності підприємства.

Командно-адміністративна система не потребувала твор­чо й критично мислячих людей, що спричинило суттєві змі­ни в кадровій політиці. Остаточно були відкинуті гласність і демократизм у підборі та висуненні керівних працівників. Головними критеріями під час призначення на посаду стали відданість, дисциплінованість, здатність будь-якою ціною ви­конати вказівку вищої інстанції. Нові кадри пройшли сувору підготовку із засвоєння сталінських методів управління.

У 30-ті pp. відчутнішим ставав дисонанс між об'єктивними вимогами економічного розвитку й здатністю політичного керів­ництва компетентно реагувати на них. Звідси хитання в еконо­мічній політиці й пов'язані з ними провали, які породжували в інтелектуально послабленому вищому ешелоні влади праг­нення вирішувати все «простими» директивними методами. На передній план вийшли люди, здатні до адміністрування, «фельд-фебельства». Більшості з них не вистачало загальної підготов­ки: понад 70 % секретарів райкомів та міськвиконкомів, 40 % секретарів обкомів, крайкомів і ЦК компартій союзних респуб­лік наприкінці 30-х pp. мали лише початкову освіту. Природно, що вони потребували детальних інструкцій зверху. Ще нижчим був рівень загальної та політичної культури в основі цієї пірамі­ди. Неграмотні в компартії становили 3 %. Майже п'ята частина всього населення країни теж залишалася неграмотною. Залиш­ки старих ілюзій, традиційні патріархальні уявлення про форми керівництва, відсутність гласності й цілеспрямована дезінфор­мація сприяли утвердженню тоталітаризму.

З утвердженням командних методів керівництва партійні органи все більше зросталися з господарськими й радянськими- Відбувався перехід від функціонального до виробничо-галу зевого принципу побудови партійного апарату. Як і скрізь по країні, у ЦК КП(б)У, обкомах, міськкомах і райкомах Партії були створені промисловий, транспортний, сільськогоспо­дарський, планово-фінансовий та інші відділи. За подібним

Модуль 3. Новітня історія України

принципом було реорганізовано апарати радянських і госпо­дарських органів. Так, у середині 30-х pp. були створені умови для прямого управління через партапарат усіма сферами сус­пільного й господарського життя.

Зміцнення командно-адміністративної системи вимагало від компартії інших якостей, ніж у роки непу. Замість певною мірою аморфної, що було спричинено перманентними внутрі­партійними дискусіями, поставала дисциплінована, зорієнто­вана на неухильне виконання директив центру монолітна ор­ганізація.

Наприкінці 20-х pp. набагато жорсткішим став внутріпар­тійний режим, зникали залишки внутріпартійної демократії. Так, у 1928 р. ЦК партії припинив надсилання на місця стеног­рам пленумів ЦК, планів роботи Політбюро та Оргбюро; у 1929 р. перестав виходити інформаційний журнал «Известия» ЦК ВКЩ6); усе рідше скликали партійні з'їзди, конференції, пле­нуми ЦК (до 1925 р. з'їзди ВКП(б) відбувалися щорічно; після XIV з'їзду (1925) XV відбувся через 2 роки (1927), наступний XVI - через 3 (1930), XVII - через 4 (1934), XVIII - через 5 років (1939). У 1934 р. ЦКК — РСІ (Центральна контрольна комісія й Робітничо-селянська інспекція), які мали повноважен­ня контролювати партійно-державні органи всіх рівнів; були реорганізовані в комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) і Комісію радянського контролю при Раднаркомі СРСР, тобто органи, підлеглі ЦК і Раднаркому. Набули розвитку практика кооптації в партійні комітети, голосування списком. Не припи­нялися «чистки» для регулювання чисельності партії. Чергова з них відбулася в 1933-1934 pp., а в 1935-1936 pp. — перевірка та обмін партійних документів. Ці заходи, крім очищення від ком­прометуючих елементів, мали на меті придушення місництва, будь-яких виявів опозиційності, інакомислення, забезпечення безумовної влади центру над периферією, а також зняття со­ціальної напруги шляхом покарання «стрілочників» — кон­кретних чи надуманих винуватців певних негативних явищ У суспільстві.

Жорсткий політичний режим 30-х pp. з його періодич­ними перетрусами кадрів партократії («чистками») був ге­нетично пов'язаний з моделлю індустріалізації, з командно-адміністративною системою управління економікою, за якої постійне оперативне керівництво виробництвом здійснюєть­ся з центру.

У роботі партійних організацій усіх рівнів почали переважа­ти командні методи, а господарські питання повністю погли­нули внутріпартійні. Протоколи засідань партійних комітетів

Грєчєнко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

того часу схожі на адміністративні розпорядження про те, які площі відводити під посіви, як орати, боронувати, утримувати без бур'янів поля, берігати картоплю від шкідників, розподіля­ти квартири тощо.

На політичний розвиток країни суттєво вплинула ідейно-політична боротьба в 20—30-ті pp. в більшовиць­кій партії. Саме її результати визначили страте­гічний курс більшовиків, формування політич­ної та економічної структури країни, позначились на долі мільйонів людей.

Економічний плюралізм, який зміцнів із запровадженням непу, вимагав і політичного плюралізму. Однак на той час у країні сформувалася однопартійна система, тому політичні ін­тереси різних груп населення могли знайти свій легальний вияв тільки всередині Комуністичної партії. Саме різнобій інтересів збурив ідейно-політичну ситуацію в партії: Суттєво вплинула на ідейно-політичне протистояння боротьба за владу в партії та країні загалом. Групові й особисті інтереси, взаємовідносини, що раніше склалися між керівниками партії, відіграли при ць­ому істотну роль.

Перший етап внутріпартійної боротьби пов'язаний з так зва­ною дискусією щодо профспілок, що почалась наприкінці 1920 р. Складне соціальне становище в країні суттєво позначалося на настроях робіт­ників, селян, на процесах усередині правлячої партії. Пошук виходу з кризи призвів до загострення ідейно-політичної бо­ротьби серед більшовиків, які дотримувалися різних, часто про­тилежних, точок зору щодо перспектив розвитку країни. Голо­вна дискусія розгорнулася навколо питання про роль і місце профспілок. Вони були наймасовішою організацією трудящих, тому вирішення пов'язаних з ними стрижневих питань визнача­ло форми й методи роботи з масами, бачення структури та сут­ності політичної системи країни.

Початок дискусії поклав Лев Троцький, який висунув гасло «одержавлення» та «перетрусу» профспілок. Він вважав, що профспілкам має належати все керівництво економічним жит­тям, наголошував на необхідності збереження принципу «при-значенства», захищав мілітаризацію виробництва, пропонував продовжувати -«зрощування» господарського апарату з апа­ратом спілок. Керівництво профспілок мало щодо цього іншу думку, вважаючи за необхідне розширювати самодіяльність спі­лок та розвивати демократичні засади в їх роботі.

У зв'язку з наростанням протиріч у партії та суспільстві наприкінці грудня 1920 р. було вирішено розпочати дискусію

Модуль 3. Новітня історія України

в партії щодо порядку денного чергового з'їзду. Під час її сфор­мувалося кілька ідейних груп з відповідними платформами. Представник групи «демократичного централізму» В. Осінський (Оболенський) стверджував, що важливою передумовою успі­ху партії є визнання в ній течій та угруповань. «Без зіткнення точок зору, без. боротьби течій і груп, без «опозиції» не може існувати пролетарська демократія», —писав він. Ця теза стала однією з центральних у внутріпартійній боротьбі протягом на­ступних майже 10 років. Опозиція обстоювала право меншості висловлювати свою думку. Сталін і його прибічники виступали за «єдність» партії, що недопускало інакомислення й вимагало підкорення меншості позиції більшості.

Дещо інші ідеї висувала «робітнича опозиція». її представни­ки стверджували, що вплив робітничих союзів зведено до нуля, і пропонували передати організацію управління народним гос­подарством «всеросійському з'їзду виробників». Це означало відсторонення правлячої партії та держави від управління еко­номікою, тому Ленін різко виступив проти. В Україні ця плат­форма спочатку мала досить значну підтримку.

Позицію більшості ЦК було висловлено у «платформі 10-ти» (названа за кількістю осіб, які спершу підписали її). Ленін сформулював її у кількох пунктах: 1) звичайний демократизм (без будь-яких перебільшень, без всякої відмови від прав ЦК «призначати» тощо, але й без упертого захисту помилок і край­нощів деяких «призначенців», що потребують виправлення); 2) виробнича пропаганда (йдеться про все, що є слушного у «формулах» «виробнича демократія», «виробнича атмосфе­ра» та ін.). Під час дискусії виникла так звана буферна група на чолі з Миколою Бухаріним, яка намагалася поєднати погляди Леніна й Троцького.

Підсумки дискусії підбив X з'їзд РКП(б). За «платформу 10-ти» було подано 83 % голосів делегатів. Резолюція з'їзду «Про єдність партії» фактично означала суттєве обмеження політич­ної демократії, оскільки передбачала розпуск усіх інших угру­повань, недопущення будь-яких фракційних виступів. За неви­конання цієї вимоги загрожувало виключення з партії. Спроби підвищити роль профспілок не мали успіху, оскільки це обме­жувало б роль правлячої партії. Профспілки залишились «при­відним пасом» — засобом впливу більшовицької партії на маси. Не були схвалені й пропозиції щодо розширення політичної де­мократії, плюралізму думок. Загалом рішення X з'їзду РКП(б) багато в чому визначили подальший розвиток ідейно-політич-Пої боротьби, долю політичної демократії, ознаменували еволю­цію партії в бік тоталітаризму.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Нове загострення ідейно-політичної боротьби відбулося в 1923-1924 pp. Криза непу, яка призвела до по-. гіршення політичної та економічної ситуації, не- доліки в діяльності комуністичної партії, загос­трення боротьби за владу та особисте суперництво в керівниц­тві більшовицької партії у зв'язку з хворобою Леніна зумовили нову внутріпартійну дискусію.

її знову розпочав Л. Троцький, який у листі від 8 жовтня 1923 р. до керівних органів партії піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснював неплановістю економіки, перетасуванням господарських і політичних кадрів, неправиль­ним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 ві­домих членів партії, які вказували на завмирання життя в пар-торганізаціях у зв'язку з хибним курсом ЦК на безсистемність господарської політики.

Терміново скликаний пленум ЦК і ЦКК за участю представ­ників 10-ти найбільших (у тому числі Харківської та Донець­кої) парторганізацій засудив «заяву 46-ти» як крок фракцій­но-розкольницької політики. Водночас було вирішено розпо­чати дискусію статтею Володимира Зинов'єва «Нові завдання партії», в якій зверталась увага на деякі недоліки в партійному житті («штиль», «застій»), пропонувалося на ділі застосува­ти робітничу демократію. Після її публікації в пресі з'явилося багато відгуків, які містили найрізноманітніші думки про стан і перспективи розвитку внутріпартійної демократії. Активно об­говорювалися ці питання на зборах місцевих парторганізацій.

Дискусія кристалізувала дві основні точки зору щодо роз­витку демократії: у першій обстоювались наріжні її принципи, у другій стверджувалося, що все це призведе до зниження дис­ципліни, ослабить партію. Саме на останню позицію опирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до диктаторської влади.

Під час дискусії рядові комуністи висловлювали обурення з приводу матеріальної нерівності серед членів партії, відриву відповідальних працівників від партійних осередків, партії від робітничих мас, недемократичності окремих керівників. Про­понувалося налагодити вільний обмін думок, щоб рішення приймались з урахуванням пропозицій первинних організа­цій, покласти край «призначенству», організувати звіти від­повідальних і керівних працівників, підвищити рівень полі­тичних знань.

Дебатувалось також питання про особливості дискусії в Україні, про специфіку діяльності КП(6)У та її завдання щодо національного питання. Полеміка з цього приводу виникла між

Модуль 3. Новітня історія України

першим секретарем ЦК КП(б)У Е. Квірінгом та публіцистом Jlf. Равичем-Черкаським.

М. Равич-Черкаський піддав критиці ЦК КП(б)У за те, що «у нього не виявилось своєї власної лінії» в дискусії, вважав, що полеміку було занесено «з далекої Півночі» й залучено до неї тих, хто «живе настроями Москви». Особливі завдання Равич-Черкаський убачав у становленні КП(б)У як української партії. Разом із тим він виступав проти розгортання внутріпартійної демократії, вважаючи, що це призведе до планового збільшення кількості в КП(б)У «осіб російського походження, які мають перевагу... в партстажі й питомій вазі в партії». У статті пору­шувалися питання щодо розширення самостійності КП(б)У, надмірної залежності її верхівки від Москви, необхідності вра­ховувати специфіку України в діяльності більшовицької пар­тії. Цілком справедливими були зауваження про переважання в КП(б)У представників некорінного населення (1923 р. ук­раїнців у компартії України було лише 24 %, а в державному апараті України — лише 5 %).

Більшість членів Політбюро КП(б)У визнали суттєві недолі­ки в партійній роботі та внутріпартійній демократії, але жодних змін у керівництві не відбулося.- Нерідко учасники дискусії твердили, що вона нав'язана з боротьбою за владу, схвалювали діяльність Л. Троцького й критикували Й. Сталіна.

Наприкінці грудня 1923 р. в пресі та парторганізаціях по­чалося обговорення економічних питань. Представники біль­шості ЦК вважали однією з головних причин економічної кри­зи надвиробництво хліба в країні. Серед заходів, спрямованих на подолання кризи, передбачалося розширити можливості для на­дання сільськогосподарського кредиту, збільшити виробництво сільськогосподарських знарядь і машин, удосконалити політи­ку цін, упорядкувати виплати зарплати. Опозиція виступала проти активного зовнішньоторговельного балансу, за широку товарну інтервенцію, тобто за активний імпорт.

Дискусійні збори на місцях відбувалися досить бурхливо й подекуди тривали по кілька днів. У Москві опозицію підтри­мувало 38,5 % членів партії, в Києві — приблизно 50 %, Одесі — 1/3, у Донбасі — незначна кількість учасників дискусії. Одним із наслідків дискусії було прийняття «організаційних» заходів ЦК Компартії України щодо тих, хто опонував лінії більшості (Сталін і КО) чи виявляв хитання. Так, за опозицію більшості ЦК КП(б)У й відмову засудити Троцького було звільнено з посади наркома внутрішніх справ України 1. Ніколаенко, за «нездатність згуртувати партійні маси на боротьбу з опози­цією» — секретаря Київського губкому Компартії Й. Варейкіса.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Опозицію підтримували в основному люди з більш високим рівнем освіти — комуністи навчальних закладів, установ. Вод. ночас більшість у партії орієнтувалася не на логіку життя, а на вказівки парторганів, які теж керувались директивами зверху. Загалом опозиція зазнала поразки. У резолюції XIII конфе­ренції РКП(б) (січень 1924 р.) зазначалося, що опозиція — це «ревізія більшовизму» та «дрібнобуржуазний ухил».

Дискусії початку 20-х pp. справді були дискусіями в широ­кому розумінні, під час яких відбувалися обговорення, полемі­ка і, звичайно, політична боротьба. При цьому меншість не мала змоги висловитись у пресі, виступити на зборах. Це було однією з причин того, що дискусія не привела до істотних змін у полі­тичному житті, шанс демократизувати суспільство не було ви­користано, політична ситуація погіршувалася.

На цьому боротьба за владу не припинилася. Позиції Троць-кого та його прибічників хоч і ослабли, та все ж залишалися досить міцними. Смерть Леніна спричинила новий виток політичної боротьби. Імпульсом для неї стали публікації Троцького

з історії більшовизму. Цим скористалися його опоненти. У пресі з'явились критичні статті на публікації Троцького «Про Лені­на» та «Уроки Жовтня». Це вже була не дискусія (хоч її назвали «літературною дискусією»), а критичне обговорення й паплю­ження Троцького. Головний дискусійний матеріал — «Уроки Жовтня» — більшість членів партії навіть не читала. Під час цієї дискусії фактично не було боротьби думок, а лише однобічна критика; вперше предметом обговорення стали питання історії й теорії більшовизму; в основному вона відбувалася на газетних шпальтах.

У багатьох критичних публікаціях ішлося про небільшо-вицьке минуле Троцького, що тоді вважалося істотним комп­роматом, а розвінчувалася його теорія «перманентної револю­ції», детально аналізувалися основні епізоди жовтневих подій 1917 р. Троцького намагалися звинуватити в тенденційності, для чого були певні підстави. Деякі епізоди в історії революції він висвітлював справді суб'єктивно, зосереджуючись на влас­ній ролі в подіях.

Цопри те, що рядові комуністи не були знайомі з публікація­ми Троцького, вони майже одностайно засудили його. Троць­кого звинуватили в «ревізії ленінізму» й зняли з поста голови Реввійськради. Дискредитація Троцького під час «літератур­ної дискусії» відтіснила його до межі політичного краху. Його умовно залишили в Політбюро, але він не міг уже претендувати на роль лідера в країні.

Модуль 3. Новітня історія України

У результаті цієї пропагандистської кампанії зріс автори- Сталіна як «борця за єдність Комуністичної партії та чис­тоту марксизму-ленінізму». До того ж його не звинувачували в помилках на відміну від інших членів партійного керівництва — Зинов'єва, Каменева, Рикова, Бухаріна. Саме після цих подій Сталін почав висуватись на перші ролі в країні та партії.

Знову були зроблені «оргвисновки» щодо тих, хто не чіт­ко розумів лінію московського партійного керівництва й мав окрему думку. На цей раз постраждав головний комуніст Ук­раїни — генеральний секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, який під час дискусії висловив думки, що збігалися з позицією Зинов'єва та Каменева. Крім того, Квірінг мав необережність висловитися за звільнення Сталіна з посади генсека й призна­чення його на іншу посаду — голови Реввійськради.

Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку непу, доцільність і пра вильність обраного політичного курсу. Зміна спів відношення сил у керівному ядрі, висунення Сталі-

на на перші позиції не влаштовували інших більшовицьких лі­дерів, зокрема Зинов'єва та Каменева, які об'єдналися в так звану нову опозицію. Розходження стосувалися теоретичних питань, передусім щодо характеру соціально-економічного ладу в СРСР, про ставлення до куркулів (заможних селян), мож­ливість побудови соціалізму в СРСР. Нова опозиція вважала, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгів­лі, оренда, концесії.

Показовим було ставлення більшості комуністів до висуну­того у 1925 p. M. Бухаріним гасла «Збагачуйтесь!». «Селянам, усім селянам треба сказати: збагачуйтесь, розвивайте своє гос­подарство й не турбуйтесь, що вас притиснуть». У ті часи це гасло суперечило загальноприйнятим поглядам. Більшовики вважали, що їх завдання не сприяти збагаченню, а боротися з ним, з багатими людьми, у тому числі з селянами-куркулями. Бухаріна змусили відмовитися від цього гасла, причому кілька разів, тільки у 1925 р.

«Нова опозиція» вважала, що побудувати соціалізм в ок­ремій державі без перемоги революції в інших країнах немож­ливо. Сталін, Бухарін та їх прибічники, навпаки, наполягали, що це реально.

Окрім теоретичних, під час боротьби вирішувалися ще й питання про владу. «Нова опозиція», зокрема Каменев, різко виступила проти Сталіна як керів­ника партії, але вже було запізно. Антисталінські

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

виступи були сприйняті партійцями як замах на владу та єд­ність партії, тому їх пропозиції не були підтримані. Це підштов­хнуло лідерів «нової опозиції» до об'єднання з Троцьким, що відбулося влітку 1926 р. Знову дискутувалися питання про можливість побудови соціалізму, про єдність партії, критику­валась політика керівництва, передусім Сталіна. Усе це пере­пліталося із взаємними особистими випадами, вишукуванням помилок, обвинуваченням у немарксистських поглядах.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула в 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була «платформа 15-ти» (названа за кількістю підписів під нею). Серед її авторів було чимало тих, хто в різні часи працював в Україні (Г. Сапронов, Т. Харечко, І. Дашковський та інші),

У цьому документі зазначалося, що «партійний апарат пе­ретворюється зі слуги партії в її господаря», сталінська група застосовує фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборонено дискусії, практикуються виключення з партії, пог­рози звільнити з роботи. Пропонувалося відновити режим внут­ріпартійної демократії, забезпечити партійцям право обговорю­вати всередині партії будь-які питання, ліквідувати матеріаль­ну залежність посадових осіб як від вищих парторганізацій, так і від радянських та господарських органів; відновити вибор­ність усіх парторганів, скачувати практику надання привілеїв... На той час ці тези були досить сміливими й актуальними, але у пресі їх піддали нищівній критиці, заборонивши пропагувати. У боротьбі проти опозиції дедалі частіше використовувались «організаційні методи», особливо висилання у віддалені райо­ни, а також за кордон. Лише за липень — серпень 1927 р. з партії було.виключено до 600 осіб за поширення опозиційних вимог. Отже, у вирішенні внутріпартійних проблем тогочасне керів­ництво Компарії почало активно використовувати адміністра­тивні заходи й репресивний апарат.

Коли в серпні 1927 р. на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У гене­рального секретаря Компартії України Л. Кагановича запитали, чому Зинов'єву й Троцькому не дають друкувати свої статті, він змушений був визнати, що це справді так, оскільки опозиція є маленькою групкою, яку не можна порівнювати з більшістю партії. Ця група дійсно не була численною, проте її лідери ще були членами ЦК і мали право на висловлення думки. Однак цього зробити їм не давали.

Опозиція не мала можливостей для проведення агітації та пропагандистської роботи, оскільки преса й апарат влади пере­бували під контролем Сталіна. Це значно послаблювало її, ос-

Поиск по сайту: