ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (КІНЕЦЬ XVIII - ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТ.)

У результаті поділів Польщі та Константинопольської кон­
венції з Туреччиною (1775 р.) Галичина й Буко-

вина ввійшли до складу Австрії, Закарпаття

перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. На

цій території проживало 2,5 млн осіб (з них 2 млн українців), а її площа сягала 70 тис. км². Галичина разом із частиною польсь­ких земель була виділена в окремий коронний край — «ко­ролівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісниц­тва. У межах однієї держави західноукраїнські землі залиша­лись адміністративно розмежованими. Буковина (цю назву, популярну ще з XIV ст., було залишено австрійським урядом як офіційну) мала площу 10,6 км² і населення 75 тис, 60 % з них були українці.

У 70-80-х pp. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою і Йосипом II було проведено низку реформ, у тому числі обмеження й ліквідацію панщини, надання селянам еле­ментарних суспільних прав (одружуватися без згоди пана, пе­реселятися тощо). Але згодом ці реформи було згорнуто.

Основною галуззю економіки залишалося сільське госпо­дарство, головним чином землеробство, яке із-за кріпацтва й низької агрокультури перебувало на низькому рівні. Помі­щики вели своє господарство екстенсивними методами.

Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані застою. У 1841 р. у Східній Галичині нараховувалось 183 ма­нуфактури, що становило 3,6 загальної їх кількості в Австрії. Лише в 1843 р. в Галичині з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх діяло вже 231. Більшість міст була про-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

мисловонерозвиненими. У 1849 р. Львів мав 68 тис. населення, Чернівці — 18 тис, Тернопіль —16 тис, Ужгород — 7 тис

Перша половина XIX ст. для українців в Австрії була дуже важкою. Тут не було недавніх традицій державності хоча й в обмеженій формі, як це було в Придніпровської Україні в Росії. Не було тут і української шляхти, як у тій же Східній Україні, і роль національного чинника в основному виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечис­ленна українська інтелігенція складалася на той час власне зі священиків або їхніх дітей, що здобували освіту. У цьому була особливість національного відродження в Західній Україні і його відмінність від відродження в Східній Україні.

У 1830-х pp. на Західній Україні достатньо рельєфно почав кристалізуватися національний рух. На його під­несення й активність мали сильний вплив два чин­ники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення

поляками взагалі українського питання в Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобережній Ук­раїні. Почалася пропаганда української мо.ви, робота над ук­раїнським словником і вивченням історії свого краю.

У червні 1848 р. у Празі було скликано з'їзд представ­ників слов'янських народів Австрійської імперії — Перший слов'янський конгрес. Українське питання обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаю­чи на це, польська делегація змушена була погодитися на рів­ноправність української мови в школах і установах, на окремі гімназії для поляків і українців; викладання в ліцеях і універ­ситетах повинне вестися двома мовами, а в сеймі й діловодстві українська мова повинна була зрівнятися з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була перша поль­сько-українська справедлива угода, але у зв'язку з наступом на Прагу австрійських військ Конгрес було розпущено й угода залишилася нереалізованою. На Слов'янському конгресі україн­ський народ через своїх представників заявив про свої націо­нальні вимоги і ввійшов як рівноправний партнер у родину слов'янських народів. Разом із тим Конгрес показав і розбіж­ності між самими слов'янськими народами, хоча до цього від­носини між ними зайво романтизувалися.

На початку 1848 р. в низці європейських країн, у тому чис­лі й у Австро-Угорщині, почалися буржуазно-де­мократичні революції. Уряд Австро-Угорщини змушений був скачувати кріпосне право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники української лібераль­ної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створи-

Модуль 2. Нова історія України

ли у Львові українську політичну організацію — Головну русь­ку раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Вона почала вида­вати першу газету українською мовою — «Зорю Галицьку», символом українського народу проголосила галицький герб — золотого лева на блакитному тлі й жовто-блакитний прапор. На території Східної Галичини були організовані 12 окружних та 50 деканальних і сільських руських рад. Головна руська ра­да діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австро-Угорської монархії, не зачіпаючи основ ладу. Вона виступала за перетво­рення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її тери­торіальну автономію, створення української національної гвардії, поширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрів­няти уніатське духовенство з католицьким. Але з цієї програ­ми реалізовано було лише навчання (з 1848 р.) українською мовою в народних школах та викладання її в гімназіях. Праг­нення Головної руської ради об'єднати всі землі, на яких жили українці в межах Австрійської імперії, закінчилося невдачею. У березні 1849 р. румунська аристократія домоглася відді­лення Буковини від Галичини в окремий коронний край. З ін­шого боку, угорці не допустили відділення Закарпаття, де во­ни панували. Головна руська рада змушена була припинити свою діяльність у 1851 р.

У листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання зазнало поразки. У Північній Буковині в 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, за­хоплювали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося приду­шити повстання лише через півтора року.

Значення революції в тому, що вона призвела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху.

Незважаючи на поразку буржуазно-демократичної револю­ції 1848-1849 pp. в Австрії, криза феодалізму в цій імперії ще більше загострилася, йшов процес розвитку капіталістичних відносин. У 1867 р. прийнято конституцію, за якою Австрійська імперія стала двоїстою, перетворилася на Австро-Угорську, де­кларувався перехід від централізму до федералізму, розподіл законодавчої влади між імператором, рейхстагом і обласними сеймами. Офіційно проголошувалась рівноправність у держав­них установах, судах, школах. Але реально панівне становище на західноукраїнських землях займали австрійська, угорська, польська, румунська верхівки. Галичині надали обмежену внутрішню автономію. Українська територія Галичини охоп-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

лювала 59 повітів з 3759 місцевостями, причому українці мали в 3173 місцевостях абсолютну більшість, а в 77 — відносну, А відповідно до перепису населення в 1900 р. у Галичині про­живало 7 млн 185 тис. осіб, із них 42,3 % складали українці. Вони складали більшість населення західноукраїнських земель (з 6,4 млн — 4,6 були українці).

У повітах, де українці складали більше 90 % населення, офіційною мовою була лише польська. Першу українську гім­назію удалося відкрити у Львові в 1867 р. і протягом наступних 40 років їх було відкрито тільки 5, тоді як поляки мали 4 вищих навчальних заклади, 96 гуманітарних і 14 реальних гімназій.

За ліквідацію феодальних повинностей поміщики в 1851 р. отримали певну суму 5-відсотковими облігаціями, які погашу-валися з 1859 р. Селяни ж за це повинні були сплатити великий викуп, який для галичан був у п'ять разів більшим, ніж для ні­мецьких селян.

Розширювалася й зміцнювалася приватна власність на зем­лю, зменшувалося поміщицьке землеволодіння, зростала ціна на землю як на товар. Характерними ознаками селянських господарств були малоземелля, кругова порука, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями, аграрне перенаселення. У 1900 р. 42,6 % селянських господарств мали менше ніж 2 га, а наступні 37,5 % від 2 до 5 га. Промисловість за­хідноукраїнських земель розвивалась повільно. Низка галузей (цукрова, шкіряна, текстильна), не витримуючи конкуренції дешевих виробів з Австрії, занепадала. Але розвивалися галузі видобування й первинного оброблення сировини (нафтове, лісообробне). Промисловість мала дрібний, кустарно-ремісни­чий характер, була маломеханізованою. Почалося будівництво залізниць. У1864 р. залізничну колію було проведено з Кракова до Львова.

У суспільно-політичному русі на західноук­раїнських землях домінуюче становище мали дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство — мовно-літературна, потім суспіль­но-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції та духовенства, зорієнтовану на Москву. Вони розчарувалися в австрійській монархії, яка не дала їм ніяких привілеїв і сподівалися дістати їх від російського уряду. Мос­квофіли виступали за недоторканність існуючого ладу, не сприймали деякі суттєві аспекти капіталізму, який уже існу­вав у Західній Європі. Вони заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. У своїх видан­нях вони використовували так зване язичіє, що було сумішшю

Модуль 2. Нова історія України

церковнослов'янської, російської й української мов. їх лідером був Д. Зубрицький. Під їх впливом знаходилась низка культур­но-освітніх товариств і часописів.

Народовці — політична течія ліберального напряму, яка бере початок від Львівського гуртка, заснованого в 1861 р. групою молодих письменників і громадських діячів. Це була українофільська тенденція в суспільно-політичному русі, яка виступала за єдність українських земель, розвиток української літератури та мови. Вони проводили значну культурницьку діяльність ліберального напряму. Лідерами народовців були: В. Шашкевич, В. Барвінський, А. Вахнянин.

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване у 1868 р. народовцями у Львові. Воно видавало твори українсь­ких письменників, шкільні підручники, газети, організовувало читальні. До 1912 р. «Просвіта» видала 445 назв книг загальним накладом 3 млн. 115 тис. і нараховувала 77 філій, 2364 бібліоте­ки. До неї входили 197 тис. осіб. «Просвіта» виділяла стипендії для студентів, вела антиалкогольну й антинікотинову пропа­ганду.

Важливе значення для консолідації наукових сил України мало створення у 1892 р. наукового товариства ім. Т. Г. Шевчен­ка (НТШ), яке фактично стало Українською Академією Наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, математично-природничо-лікарську, при яких діяли друкарня, книгарня та бібліотечна комісії. НТШ мало й свій музей. Де­який час очолював НТШ видатний історик М. С. Грушевський. До 1914 р. НТШ видало 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей, а найбільше з українознавства.

У середині 70-х pp. у Галичині розгортається радикальний революційно-демократичний рух на чолі з /. Франком та М. Пав­ликом. У 1890 р. засновується Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу й водночас перша в Європі селянська пар­тія соціальної орієнтації. У програмі — максимум РУРП вису­вали вимогу здобуття політичної, економічної та культурної са­мостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання земель. У 1895 р. один із лідерів цієї партії Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Ук­раїна уярмлена»), де вперше в історії українського політичного руху показав, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, взагалі передумовою самої можливості її існування. У другій половині 80-х pp. центр українського політичного руху переміщуєть-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ся в Східну Галичину («Український П'ємонт»). У 1899 р. були створені Українська національно-демократична партія (УНДП) і Українська соціал-демократична партія (УСДП), ау 1896р. — Католицький русько-народний сбюз.УНДП і УСДП стояли на тих же позиціях, що й РУ РП щодо своєї кінцевої мети. Політична самостійність України стає головним гаслом націо­нального руху в Галичині та на Буковині. З виникненням партій національна ідея з гурткової стає масово-політичною.

Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне перенаселення викликали масову еміграцію західноукраїн­ського населення переважно в Америку. Першими україн­ськими переселенцями до СІЛА в 70-х pp. XIX ст. були за­карпатці. На кінець XIX ст. українська громада в США налі­чувала більше 200 тис. осіб Переселялись також у Канаду, Бразилію, Аргентину. На початок XX ст. в Південній Америці проживало близько 20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці, зробивши свій вне­сок у розвиток цих країн.

Поиск по сайту: