ДИРЕКТОРІЯ. ВІДНОВЛЕННЯ УНР

Поразка Четверного союзу й революція в Німеччині при­скорили падіння гетьманського режиму. Ско­ропадський втратив зовнішню військову опо­ру, а внутрішньосоціальна виявилася дуже слабкою.

14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українсь­кого національного союзу було створено Директорію на чолі з В. Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої бо­ротьби проти гетьманського режиму. Невдовзі вона підпи­сала угоду з німцями, де зобов'язувалася допомогти їм ева­куюватися разом з майном в обмін на нейтралітет у боротьбі з гетьманом.

Скоропадський теж пішов ва-банк, реорганізувавши уряд і підкресливши, що його «кінцевою метою буде відновлення Великої Росії». Україна оголошувалась «театром воєнних Дій». Таким чином, гетьман остаточно перейшов до табору за-гальноросійських реакційних сил, що, проте, лише ослабило його. На бік Директорії переходили війська гетьмана, до них приєднувалися повсталі селяни.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади й разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в'їхала Директорія. 26 груд­ня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ — Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних поло­жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх пере­розподілу серед селян. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити «трудову владу», про­вести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точилася по­стійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися в поглядах на держав­ний устрій України. Усе це утруднювало практичну роботу нового уряду.

В.основу розбудови влади було покладено трудовий при­нцип, відповідно до якого влада на місцях повинна була на­лежати трудовим радам робітників, селян та інтелігенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, вчителі се­редніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес — тимчасовий парламент з робітників, селян і трудової інтелігенції.

Через складність військово-політичної ситуації місцеві ор­гани влади (трудові Ради, міськдуми, сільські сходи) діяли не всюди й не завжди. Поновлювалась автономія єврейської, поль­ської та німецької громад.

Реальна влада на місцях належала командирам військових частин — отаманам: Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. У під­сумку це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри.

Дискусії йшли в основному навколо моделі державності — європейського або радянського типу. Передбачалося також створити військову диктатуру у вигляді тріумвірату, дати від­повідно до питомої ваги в суспільстві представництво в ра­дах селянству. Ідея Директорії з приводу створення федерації у складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не знайшла підтримки в країнах Антанти.

Провідні в Директорії партії — УСДРП і УПСР — залиша­лися апологетами соціалістичного будівництва, але якщо со­ціал-демократи були прихильниками еволюційного шляху до

Модуль 3. Новітня історія України

соціалізму, то есери виступали за найшвидшу трансформацію суспільства за допомогою революційних заходів.

У цей період на політичному полі України діяли різновек-хорні політичні сили, що представляли позиції як різноманіт­них соціальних, так і національних груп:

— українська інтелігенція й частина селянства підтримували ідею незалежності України; робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція, більшість селян підтримували більшовицьку ра­дянську Росію;

— буржуазія, заможне селянство, російськомовна інтеліген­ція виступали за «єдину і неподільну Росію».

Не менш строкатою була й етнополітична ситуація. Росіяни виступали за єдність з Росією, причому російськомовний проле­таріат — за радянську Росію, а представники заможних прошар­ків — за єдину Росію, побудовану за європейським зразком. Але й серед них не було єдності. Поляки, яких багато проживало на Правобережжі й Західній Україні, бажали возз'єднання з Поль­щею. Таким чином, поляризація політичних сил була дуже знач­ною, їх взаємодія й протистояння — складними й заплутаними. Усередині українського суспільства не було єдності, як і всере­дині окремих класів, соціальних і етнічних груп. До цього потріб­но додати також дуже складний і неоднозначний вплив зовніш­ніх чинників — різноманітних по силі й напрямку, часу впливу.

Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство,

досить швидко змінилося після публікації земель-

ного закону 8 січня 1919 р. У ньому декларувалась

ліквідація приватної власності на землю, але зе-

мельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недотор­канною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторкан­ними лишалися й 15-десятинні господарства; не давалось від­повіді на головне запитання: коли ж селянство одержить зем­лю? Усе це призвело до невдоволення Директорією селянства і виступу проти неї Виконавчого комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів («Спілки»).

Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками й Українськими національно-демократичними силами в особі Директорії. Наступ радянських військ почався в грудні 1918 p., а вже 3 січня 1919 р. вони ввійшли до Харкова. Наступного дня рішенням Реввійськради Російської Федерації було створено Український фронт на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком. 5 лю­того 1919 р. його війська взяли Київ. Радянську владу вдруге було встановлено в Україні. Директорія не змогла знайти під­тримки серед більшості народу. Протягом декількох тижнів

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

армія Директорії зменшилася з 100 тис. до 25 тис. чол. Став­ка лише на національні гасла знову нічого не дала. Під час по­силення бойових дій Директорія намагалася провести низку політичних заходів, прагнучи зміцнити своє становище. Але оголошення війни Радянській Росії (16 січня 1919 p.), про­голошення акта соборності України (22 січня), проведення Трудового конгресу (23 січня) не зміцнили авторитету Ди­ректорії. Весною 1919 р. після декількох військових поразок вона утримувала під своїм контролем невеличку територію біля Кам'янця- Подільського. У квітні 1919 р. армію Директорії практично було розбито, а декілька її з'єднань навіть перейшли на бік більшовиків. У травні 1919 р. уряд УНР переїхав у Схід­ну Галичину.

Поиск по сайту: