ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В ТОТАЛІТАРНІЙ СИСТЕМІ 20-30-Х PP

Формально важливою складовою частиною тодішньої полі- І тичної системи в Україні були громадські організа-

І ції. Наймасовішими з них були профспілки, які

у 1922 р. об'єднували 1,3 тис. осіб, у 1931 р. - 2,5 тис. У 1920-1921 pp. організаційна структура профспілок зазнала карди­нальних змін. До того окремо існували спілки, що об'єднували робітників певної професії незалежно від місця роботи, а також фабрично-заводські комітети на підприємствах і в установах. Відносини між ними були невизначеними. За таких умов уста­новлення контролю державної партії над профспілками на-

Модуль 3. Новітня історія України

штовхувалося на труднощі. Тому профспілки було реорганізо­вано за виробничо-галузевим принципом. Усі працюючі на одно­му підприємстві або в установі, незалежно від професії, були об'єднані в одну галузеву спілку. До кінця 1921 р. в Україні іс­нувало 24 галузеві спілки — металістів, залізничників, робітни­ків землі й лісу, освіти й культури та інші.

Одночасно з галузевими спілками діяли міжгалузеві тери­торіальні органи, а також губернські, повітові й районні ради профспілок. Функції загальнореспубліканського спілкового органу виконувало Південбюро ВЦРПС. З утворенням СРСР Південбюро ВЦРПС перейменували в Укрбюро ВЦРПС (1924). Створення галузевих і міжспілкових органів дало змогу кардинально впливати на все профспілкове життя. Реорганіза­цію профспілкового апарату було спрямовано на послаблення впливу в профспілках соціал-демократів (меншовиків), поси­лення ролі партії в робітничих організаціях.

Важливим елементом політичної системи були ради. Спо­чатку до них обирали й представників інших партій.

Більшовицьке керівництво вимагало завоювання '

рад, висунення на всі радянські пости своїх найстійкіших і від­даних членів. З усуненням політичних конкурентів КП(б)У по­чала повністю контролювати ради, установивши свою моно­полію на владу.

Формально ради вважалися повновладними органами, але змушені були працювати під постійним наглядом парторганів. ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. видав циркуляр, за яким для керів­ництва роботою радянських і господарських органів при викон­комах створювалися комуністичні фракції, до яких уходили всі комуністи — члени виконкомів. Головне їх завдання полягало у впровадженні рішень компартії в діяльність рад.

Дещо складніше, ніж у містах, утверджувалася монополія комуністів на селі, що було зумовлено істотними розбіжностя­ми між селянством і більшовицькою ідеологією та політикою. Селяни були власниками, а більшовики виступали проти при­ватної власності, не допускали утворення селянських органі­зацій. Для утримання контролю над селом влада вдавалася до різних політичних маневрів. Серед них — розкол села за май­новою ознакою, надання штучних переваг пролетаризованим верствам, маніпуляції з нормами представництва у виборах до рад, багатоступінчастий принцип їх побудови, нещадна бороть­ба з есерівськими партіями, які претендували на представниц­тво інтересів селян тощо.

Оскільки більшовикам важко було зразу здійснювати конт­роль над сільськими радами, вони пішли на утворення в 1920 р.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

альтернативних радам органів — комітетів незаможних селян (КНС). Комнезами проголосили «організаціями державного значення». За їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян («розкуркулювання»), придушував «політичний бандитизм», викачував зерно з голодуючих місце­востей. Для утримання в покорі КНС у них час від часу прово­дили «чистки», перша з яких відбулася наприкінці 1921 р. Під керівництвом партійних організацій комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих рад, усуненні з їх складу «кур­кульсько-націоналістичних елементів». Вибори до місцевих рад у 1921 р. проходили під гаслом «Комнезаможники, до Рад!».

Комнезами брали активну участь у реорганізації кооперації. Під час вступу в кооперативні об'єднання члени КНС мали пере­ваги над іншими селянами. Після перевиборів керівних органів сільськогосподарської кооперації 1924-1925 pp. незаможники в них становили 43 %, а в споживчій кооперації — 50 %. З ча­сом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність у КНС відпала. Було вирішено перетворити їх з організацій державно­го значення в суто громадські, звільнивши від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко зменшилося. Остаточно їх було ліквідовано в 1933 р.

Важливі ідеологічні функції компартія покладала на комсо­мол, особливо щодо завоювання й зміцнення її впливу на молодь. Насамперед КП(б)У дбала про

Комсомол

зміцнення керівних органів КСМУ партійними кадрами. Лише з березня 1921 р. по травень 1922 р. на керівну комсомольську роботу було направлено до 1000 комуністів.

На початку 20-х pp. комуністи боролися за молодь у супер­ництві з іншими партіями та організаціями. Так, Українська комуністична партія (УКП) створила свою молодіжну органі­зацію — Українську комуністичну робітничу юнацьку спілку (УКРЮС). Діяли також Євкомол (легально), а нелегально чи напівлегально — Російська соціал-демократична спілка робіт­ничої молоді (РСДСРМ), секції молоді при есерівських пар-торганізаціях, анархістські групи, спілки сіоністської молоді (Єврейська сіоністська спілка молоді — ЄССМ, «Маккабі», «Паолей-ціон»).

Не було єдності й у самому українському комсомолі. У 1921 р. частина його активу вважала необхідним створення, крім комсомолу, масових об'єднань робітничої молоді у формі спеціальних рад, секцій при профспілках, виступаючи проти за­лучення до комсомолу молоді з середняків та інтелігенції. Цю групу називали «класовиками». «Масовики» вважали, що треба приймати в комсомол і представників непролетарської молоді.

Модуль 3. Новітня історія України

але обов'язково з кандидатським стажем. Унаслідок дискусії «класовики» були кваліфіковані як анархо-синдикалістський ухил, а пропаганду їх ідей визнано несумісною з членством у КСМУ. Для «зміцнення» КСМУ застосовували випробува­ний метод — «чистку», у результаті якої зі спілки було виклю­чено 17 % від загальної кількості членів. Надалі чисельність комсомольських організацій почала різко зростати; за 1921— 1925 pp. — у 5 разів.

Більшовики намагалися посилити свій вплив і в дитячому середовищі. У 1920—1922 pp. при клубах, дитячих будинках, школах почали створювати перші дитячі об'.єднання: «Юні ко­муністи», «Юнацька трудова армія», «Юні спартаківці» тощо. Одночасно існувала, пристосовуючись до нових умов, скаутська організація, яка суперничала з комсомолом за вплив на дітей.

19 травня 1922 р. II Всеросійська конференція РКСМ прий­няла рішення про утворення піонерської організації. Для керів­ництва нею в січні 1923 р. при ЦК КСМУ було створено Цент­ральне бюро комуністичного дитячого руху. На заводах, фабри­ках, в установах, клубах створювались загони піонерів: у грудні 1924 р. в республіці вже нараховують 4290 таких загонів, які об'єднували 200470 піонерів.

Крім дитячо-юнацьких, існували ще й жіночі, творчі, нау­кові, інженерно-технічні, спортивні організації. У 20-ті pp. діяли Міжнародна організація допомоги борцям революції, Товарис­тво друзів повітряного флоту, «Спілка войовничих безвірників» тощо. У 1925 р. ці організації й товариства об'єднували понад 2,5 млн. осіб. Делегатські збори жінок-активісток охоплювали 69 тис. робітниць і селянок. Так більшовики створили цілісну систему ідеологічного контролю за всіма верствами й віковими групами населення. Вони сприяли роботі лише тих організацій, які йшли у фарватері «генеральної лінії» Компартії.

Поширення адміністративних методів керівництва призвело До зниження ролі громадських організацій у суспільному житті. Профспілки фактично злились з державними органами, пере­творилися на слухняний елемент командно-адміністративної системи. Формалізувалась робота й інших організацій.

У структурі партії та держави утворилася певна піраміда влади, яка складалася з трьох основних бло­ків: політичного керівництва, апарату й безпо­середніх виконавців. Стрижнем цієї піраміди була посадова ієрархія та вольова вертикаль: наказ — виконання.

Партійно-радянська організація суспільства сформувала величезний бюрократичний механізм, який разом із системою

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

надзвичайних органів, що діяли швидко й нерідко протизакон­но, гарантував певну стабільність у державі. Відсутність демок­ратичних свобод, гласності, відкритості у політиці забезпечува­ла високу ефективність пропагандистсько-ідеологічних заходів з оброблення свідомості людей. У такому ідейно-політичному, психологічному контексті поступово формувався тоталітарний режим, який почав жорстко контролювати всі аспекти життя суспільства й кожної людини. Монополізація влади, політичне беззаконня фактично усунули трудящих від влади, власності, поставили їх у підневільне становище перед державою, яка ста­вала монопольним їх експлуататором.

Тоталітарний режим суттєво змінив відносини партії з дер­жавними й громадськими організаціями. Згідно з Конститу­цією УСРР 1929 p., центром системи державних органів рес­публіки був Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, якому підпорядковувались усі інші органи влади. Насправді Всеукраїнський з'їзд Рад не мав повноти влади й був обмежений у своїй діяльності. Він керу­вався директивами комуністичної партії та постановами Все­союзних з'їздів Рад і ЦВК СРСР. На початку 30-х pp. суттєво звузилась компетенція Всеукраїнського з'їзду Рад, ослабла його роль у політичному, економічному та соціальному житті рес­публіки. У тоталітарній державі з'їзди ставали декоративними форумами, які «цілком і повністю» схвалювали всі пропозиції та рішення партапарату, закріплювали їх юридично.

Про послаблення ролі Всеукраїнських з'їздів Рад свідчить і порушення термінів їх скликання. За Конституцією УСРР 1929 р. з'їзди мали скликатися раз на два роки, але перерва між XII і XIII з'їздами становила 4 роки (1931-1935). Партія сві­домо порушувала Конституцію, оскільки Всеукраїнський з'їзд Рад, який юридично був вищим державним органом, фактично нічого не вирішував. До речі, представництво на з'їзді від місь­кого та сільського населення не було однаким. На з'їзд обирали­ся представники міських і селищних рад УСРР за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і представники сільського на­селення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення.

У період між з'їздами вищим законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом влади в республіці був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який обирався Всеукраїнським з'їздом Рад і повинен був працювати сесійно. Однак сесії, як і з'їзди, скликалися нерегулярно. Час між ними коливався від півтора місяця до одного року.

З метою посилення контролю центру за республіканськими органами у 1931 р. при раднаркомах (урядах) союзних респуб-

Модуль 3. Новітня історія України

лік утворювалися спеціальні комісії, які повинні були стежити за виконанням директив Москви. Централізаторські тенденції торкнулися і діяльності окремих наркоматів. Були реорганізо­вані з посиленням підлеглості центру наркомати землеробства, зернових та тваринницьких радгоспів, освіти. Зокрема, з 1930 р. керівництво вищими навчальними закладами було передано в підпорядкування відповідним загальносоюзним наркоматам і господарським об'єднанням. У віданні республік залишились тільки педагогічні навчальні заклади та університети.

Про зрощення партійних органів з радянськими свідчить за­проваджена з 1933 р. практика прийняття спільних рішень щодо економічних, соціальних, господарських (будівництва, торгівлі) та інших питань. Такі постанови мали свідчити про важливість питання, необхідність надання йому пріоритетного значення.

Централізація стосувалась не лише реорганізації наркоматів, а й принципів їх роботи. Для «спрощення» керівництва й по­силення єдиноначальності було ліквідовано колегії при всіх наркоматах УСРР (1934). Це означало ліквідацію залишків ко­легіальності й демократизму в роботі міністерств і створювало передумови для суб'єктивізму, волюнтаризму та сваволі вищих чиновників.

Для посилення управління місцевими органами влади, підвищення ефективності контролю за ними, у республіці протягом 20-30-х pp. тривав пошук оптимальної системи адміністративно-тери­торіального устрою. Відповідна реформа 1922-1925 pp. передбачала перехід від чотириступеневої системи уп­равління (губернія — повіт — волость — село) до три-ступеневої (округ — район — село). У 1925 р. губернії як адміністративно-територіальні одиниці були скасовані. Замість 10 губерній було створено 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. У 1930 р. було прийнято рішення про перехід на двоступеневу систему управ­ління (центр — район). На території УСРР були створені 503 нові адміністративні одиниці: одна автономна республіка — Молдавська, 18 міст як окремі адміністративно-господарські одиниці та 484 райони. Передбачалося, що завдяки цьому ди­рективи «пряміше*- надходитимуть з респуб-ліканського Цен­тру на місця, швидше виконуватимуться. Проте незабаром проявилися суттєві недоліки такого адміністративно-тери­торіального устрою, адже управляти з центру півтисячею районів було незручно й обтяжливо. Тому в лютому 1932 р. відбувся перехід на триступеневу адміністративно-тери­торіальну систему управління: центр — район — область. В Україні було створено 5 областей: Харківську, Київську,

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську, згодом — Донецьку й Чернігівську, а в 1937 р. — Миколаївську, Полтавську,. Жито­мирську, Кам'янець-Подільську, 1938 р. — Ворошиловградську, 1939 р. — Запорозьку, Кіровоградську й Сумську.

Діяльність місцевих рад була під постійним контролем пар­тійних органів, у ній наростали централізаторські тенденції (залежність від вищих державних органів), посилення ролі ви­конавчих структур. Ради перетворилися в декорацію псевдодс-мократії, ширму, за якою панували монополія на владу зовсім не представницьких органів. Радянська система деградувала в суто бюрократичну структуру, а конкретними органами вла­ди на місцях були не ради, а їх виконавчі комітети, президії ви­конкомів. Головну роль у них відігравали партійні працівники. Домінували командно-адміністративні, авторитарні методи уп­равління суспільством. Компартія своїми рішеннями визначала і спрямовувала діяльність рад, фактично заступаючи їх. Відбу­валося цілеспрямоване злиття партії та держави. Ради без уз­годження з партійною верхівкою не могли самостійно вирішити жодного важливого питання. Партійні комітети приймали пос­танови щодо рад, які мали директивний характер. Голови рай­виконкомів, міськвиконкомів і облвиконкомів не обирались, а призначались за поданням відповідного партійного органу.

У 30-ті pp. було завершено процес (удержавлення профспілок. Нормою стало заслуховування звітів голів профкомів на засі­даннях партійних комітетів усіх рівнів. їх постанови містили прямі директивні вказівки, оцінювали діяльність профспілок та профбюро на кшталт: «зобов'язати профком», «суворо попере­дити профком» тощо. Виборні профспілкові органи формува­лись відповідно до рознарядок і вказівок партійних комітетів. Запропоновані кандидатури, як правило, на профспілкових зборах ніколи не обговорювалися, їх «обирали» одноголосно. Профспілкові органи ставали «відстійником» і «запасним ае­родромом» для працівників, які не впоралися з роботою в пар­тійних, радянських органах або ж «проштрафилися» там. Звід­си й невисока якість роботи профспілок.

Для конкретнішого керівництва і ширшого охоплення кон­тролем (на 1 жовтня 1936 р. профспілки України налічували 3,9 млн осіб) у 1934 р. відбулося розукрупнення профспілок. Для діяльності вищих профспілкових органів були характер­ні ті ж недоліки, що й для партійних і радянських: порушення строків скликання пленумів ЦК і обласних рад спілок, відрив керівних органів від профспілкових мас.

Під суворим і неослабним контролем Компартії перебував комсомол, який вважався одним з головних засобів впливу нл

Модуль 3. Новітня історія України

молодь і повинен був слухняно виконувати директиви та пос­танови партії. Компартія брала на себе формування кадрів ком­сомольських працівників. Однією з основних вимог партії щодо комсомолу у 30-ті pp. було розширення мережі первинних ком­сомольських організацій як центрів масово-політичної роботи серед молоді. Первинні організації комсомолу створювали на підприємствах за наявності всього лише трьох комсомольців. За 1934-1937 pp. в Україні було створено 10735 нових первин­них організацій, на 1 січня 1937 р. їх налічувалося 41123.

У 1933-1934 pp. було проведено переоблік і перевірку ком­сомольських документів, під час яких виключали «чужих» еле­ментів. До керівного ядра комсомолу республіки входили ко­муністи. Компартійне керівництво надавало великого значення пропагандистським кадрам у мережі комсомольської освіти. Лише в 1934 р. ЦК КП(б)У направив на пропагандистську ро­боту серед комсомольців 1,5 тис. комуністів, ухваливши рішен­ня щорічно направляти в мережу комсомольської політосвіти не менше 15-20% випускників партійно-пропагандистських вузів.

Партія використовувала також комсомол для контролю й ак­тивізації роботи господарських органів. Були створені спеціаль­ні загони так званої легкої кавалерії — тимчасові громадські молодіжні організації, які контролювали проведення основних сільськогосподарських кампаній, впровадження у виробництво стаханівських методів праці, роботу підприємств торгівлі й ко­мунального господарства.

У 1936 р. було вирішено створити комсомольські організації в кожній школі. У найбільших з них вводилися посади органі­заторів ЦК ВЛКСМУ. За рік до того (1935) були створені за-гальношкільні піонерські організації, які в Україні об'єднували 226 тис. школярів. Комсомол, як офіційний шеф піонери, за­безпечував піонерські загони вожатими.

Для зміцнення впливу Компартії на селі у 1933 р. були ство­рені політвідділи при МТС (машинотракторних станціях) і рад­госпах, їх начальниками призначали комуністів зі значним пар­тійним стажем. В Україну начальників політвідділів присилали здебільшого з Росії (56 %). Очевидно, Москва не дуже сподіва­лася на твердість українських комуністів, а також намагалася не допустити небажаної для неї єдності українців з міста і села. Заступниками начальників політвідділів обов'язково були пра­цівники держбезпеки (ОДПУ). Політвідділи повинні були бо­ротися з «підривною діяльністю класово-ворожих елементів», зміцнювати партійний актив на селі. Як і на міських підпри­ємствах та в установах, на селі поряд з територіальними сіль-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ськими партійними осередками почали створювати колгоспні виробничі осередки, партійно-комсомольські групи, а в колгос­пах, де не було комуністів, — групи співчуваючих на чолі з пар­тійними організаціями.

Політвідділи здійснювали контроль за керівними й ма­теріально відповідальними працівниками колгоспів, службов­цями МТС та радгоспів. Нагніталася істерія боротьби проти «ворожих елементів». Тільки на Одещині у 1933 р. було «викри­то і знешкоджено півтори сотні куркульських груп». Для полі­тичної роботи серед селян політвідділи видавали 570 газет-ба-гатотиражок.

Оскільки політвідділи були створені після голодомору 1932-1933 pp., очевидно, одним з їх завдань було приглушен­ня його наслідків, придушення можливого невдоволення та виступів, контроль за ситуацією й піднесення безумовно втра­ченого авторитету Компартії. Через рік після створення (напри­кінці 1934 p.), політвідділи при МТС, які, як вважалось, викона­ли свої завдання, було об'єднано з районними комітетами партії. Оскільки головними методами політичної діяльності ком­партії в 20-ті pp. стали насилля, придушення інако­мислення й терор, все більшого значення в полі­тичній системі та суспільному житті набували реп-

ресивні органи, передусім ВЧК. Вона, як і її територіальний відділ — Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами (ВУЧК), була основним важелем репресивної політики ком­партії, інструментом насильства, утримання в покорі населен­ня, боротьби з опором та опозицією радянському режиму.

Органи ЧК не підпорядковувалися місцевим органам влади, хоч формально ЧК вважались відділами губвиконкомів. Фак­тичне підпорядкування здійснювалось тільки по відомчій лі­нії — до ВЧК включно. Тому вони мали значну самостійність, були державою в державі. Центральне партійне керівництво використовувало їх для паралельного тотального контролю.

У 1922 р. було проведене реформування репресивних ор­ганів: замість ВУЧК утворено Державне політичне управління УСРР, підпорядковане ДПУ РСФСР. Голова ДПУ УСРР був повноважним представником ДПУ РСФРР в Україні. Однак методи роботи та повноваження цього органу залишилися таки­ми самими, як і раніше. ДПУ використовувало різноманітні за­соби контролю за політичною ситуацією, вдаючись до арештів, перлюстрації поштово-телеграфної кореспонденції приватних осіб та установ, виносило позасудові вироки, аж до вищої міри покарання.

Модуль 3. Новітня історія України

З утворенням СРСР ДПУ було перетворене в листопаді 1923 р. в Об'єднане державне політичне управління і

при Раднаркомі СРСР, яке діяло на правах союзного

народного комісаріату, керувало ДПУ союзних республік, а та­кож особливими відділами армії. Комісія ОДПУ мала право визначати міри покарання «ворогам народу», що давало змогу використовувати органи ДПУ у внутріпартійній боротьбі з опо­зиціонерами та інакомислячими.

Структури ДПУ тісно взаємодіяли з партійними органами, інколи підмінюючи їх, створюючи навколо себе ореол секрет­ності, органу, що працює винятково в державних інтересах. Використання методів насильства зміцнювало позиції чекістів у суспільно-політичному житті, забезпечувало їм вагомий вплив на прийняття рішень партійно-державними органами.

На початку 30-х pp. відбувалися значні зміни у структурі адміністративно-політичних органів. Відповідно до вказівки Москви, у грудні 1930 р. було ліквідовано наркомат внутрішніх справ УСРР, який відав комунальним господарством, міліцією, місцями позбавлення волі. Мотивувалося це «загостренням класової боротьби всередині суспільства, необхідністю у зв'язку з цим введення жорсткої дисципліни». Формально це дало під­стави для суттєвого посилення та активізації діяльності органів ДПУ УСРР. Уже з лютого 1930 р. в обласних центрах Украї­ни були створені «трійки» — каральні органи, до яких входи­ли начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У Фактично це був безконтрольний каральний апарат, який виносив вироки без свідків, захисту, оз­найомлення з кримінальною справою й навіть без підсудного. Прокуратура від нагляду за дотриманням законності в органах держбезпеки практично усунулась. До складу ОДПУ було пе­реведено й міліцію.

Переломним щодо повної централізації репресивно-караль­
ної системи став 1934 p., коли було утворено загаль-

носоюзний НКВС, до якого замість ліквідованого

ОДПУ ввійшло новоутворене головне управління державної безпеки. В Україні також було утворено НКВС, який реально ніколи не був республіканським, а однією з філій центрального репресивного апарату, оскільки функціонував на підставі поло­ження про загальносоюзний НКВС, на який покладалися обов'язки забезпечення «революційного порядку» та державної безпеки й охорони суспільної (соціалістичної) власності; веден­ня актів громадянського стану; прикордонної охорони.

З утворенням НКВС СРСР замість судової колегії ОДПУ, яка мала право застосовувати всі заходи кримінального пока-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

рання, у тому числі розстріл, при наркоматі внутрішніх справ під його ж головуванням було засновано позасудовий орган — «особливу нараду» («особое совещание»), якому були надані широкі повноваження щодо застосування таких засобів пока­рання, як заслання, виселення, ув'язнення до таборів на строк до 5 років, виселення за межі країни. На місцях, як і раніше, діяли спеціальні трійки, які також не рахувались з нормами судочинства. Судовий розгляд кримінальних справ було за­мінено адміністративними рішеннями.

Важливим елементом тоталітарної системи контролю за особистістю та суспільством була політична цензу­ра. Створена в 1918 р. радянська цензура (Револю­ційний трибунал друку), крім охорони військових таємниць, повинна була займатися виявленням «злочинів і вчинків проти народу, здійснених шляхом використання дру­ку». До них зараховували будь-які неправдиві або викривлені повідомлення про явища суспільного життя. У 1921 р. Раднар-ком РСФРР затвердив «Положення про політичний контроль», згідно з яким було ліквідовано службу військової цензури і створено відділи, відділення й пункти політичного контролю при таємно-оперативних підрозділах центрального та місцево­го органів надзвичайних комісій. У повітах політконтроль здій­снювали безпосередньо уповноважені надзвичайних комісій. У 1922 р. було створене Головне управління у справах літерату­ри й видавництва (Головліт), інструкція якого зазаначала, що радянська цензура повинна здійснювати контроль за будь-якою інформацією з військової, політичної, ідеологічної точки зору. Одним з основних завдань було «недопущення до друку статей, які мають ворожий характер щодо Комуністичної партії та ра­дянської влади», «вилучення зі статей найбільш гострих місць (фактів, цифр, характеристик), що компрометують радянську владу й Комуністичну партію». Інструкція передбачала вико­ристання політичної цензури як одного із засобів утвердження моноідеологічного інформаційного простору, лакування дійс­ності, викривлення об'єктивної інформації, недопущення кри­тики офіційної влади.

Працівники політконтролю контролювали друкарні, книж­кові склади, магазини, переглядали всі друковані видання, топографічні карти, фотографії, кіностріч-

ДПУ

ки, поштові марки, що вивозилися за кордон і ввозилися в рес­публіку, здійснювали нагляд за театрами, кінематографом, цир­ком та іншими видовищними установами. Керівництво ДПУ в своїх інструкціях орієнтувало місцеві органи на пріоритет­ність «чекістських» методів (адміністративних, репресивних, через агентуру) перед агітаційно-пропагандистськими.

Модуль 3. Новітня історія України

З утворенням СРСР усі питання цензури вирішувало союз­не керівництво, доводячи на місця лише офіційну точку зору. у 1930 р. було реорганізовано Головліт у республіканські ор­гани, їх функції розширювалися, створювався інститут упов­новажених Головліту при всіх державних і громадських видав­ництвах, радіотрансляційних мережах, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях.

Так протягом 20-30-х pp. сформувалася структура органів політичної цензури, яка опиралася на відповідні підрозділи наркомату освіти та політичної поліції (ДПУ). Ґрунтуючись на рішеннях вищого політичного керівництва країни й республіки, вони, незважаючи на певну розпорошеність, здійснювали су­цільний контроль за найрізноманітнішими сферами духовного життя суспільства.

Тоталітарна система активно використовувала для зміцнення своїх позицій партійно-радянську пресу. Партія зобов'язувала її бути організатором соціалістичного будівництва, «бойовою зброєю» в боротьбі з політичними супротивниками, виховате­лем у дусі комуністичної ідеології. її керівництво надавало ве­ликого значення безпосередньому «партійному» керівництву пресою. Про свободу преси не могло бути й мови. Коли у 1921 р. один з партійних працівників м. Пермі Г. Мясников виступив за свободу преси — «від монархістів до анархістів включно», В. Ленін йому рішуче заперечив, зазначивши, що для більшови­ків це було б рівнозначним самогубству.

Для систематичного керівництва пресою ЦК у 1921 р. при

агітаційно-пропагандистському відділі РКП(б)

преса
було створено підвідділ преси. Такі ж підвідділи

створюються при всіх губкомах партії. Інструктування місце­вих видань мав забезпечити журнал «Красная печать», в Ук­раїні — «Червона преса». Офіційну точку зору висловлювали газети «Комуніст» — орган ЦК КП(б)У, «Вісті ВУЦВК», «Пролетарий» — орган Всеукраїнської ради профспілок, «Ра­дянське село» — орган ЦК КП(б)У та ін. У 1921-1922 pp. на багатьох фабриках і заводах почали випускати стінні газети, а на великих підприємствах — багатотиражки. Навесні 1926 р. У республіці виходило 83 газети загальним накладом понад мільйон примірників, поширювались і центральні газети «Правда», «Известия», «Беднота», журнал «Большевик». Го­ловну увагу на сторінках преси приділяли пропаганді рішень партійних органів, боротьбі з опозицією.

У видавничій сфері домінували твори К. Маркса, Ф. Ен­гельса та В. Леніна. Масовими тиражами виходили ленінські праці, бібліотеки «Шлях до Леніна», «Бібліотечка ленініз-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

му», «Ленінський призов» тощо. Поступово формувався об­раз Леніна як непогрішимого вождя, ідеальної людини.

Якщо в 20-ті pp. матеріали преси ще містили інформацію про платформи опозиції у ВКП(б), кількість безробітних у рес­публіці, що свідчило про деякі елементи гласності, то в 30-ті pp. ситуація істотно змінилася. Політичну, економічну інформа­цію почали суворо дозувати. Тон критичних матеріалів проти «шкідників», «ворогів народу», «троцькістів» став викриваль­но-зловісним.

Великої уваги надавалося пропаганді особистих заслуг Сталіна. Мало не щодня газети вміщували його портрет, статті були перенасичені цитатами з його виступів і творів. Газети ста­вали офіціозними, підбірками епітетів на честь Сталіна, звину­вачень «ворогів народу».

Для посилення ідеологічного контролю було взято курс на збільшення кількості засобів масової інформації. У 1937 р. в Ук­раїні видавалося 1578 газет і 251 журнал.

Поиск по сайту: