УТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за де­мократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України у складі Росії (бе­резень — початок червня 1917 p.);

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Ук­раїні на засадах автономно-федеративного принципу, легі-тимізація автономії в умовах досягнення тимчасового ком­промісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жов­тня 1917 p.);

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.);

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демон­страція (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбувся Український національний конгрес, у роботі яко­го взяли участь делегати від губерній України, українських громадських орга-нізацій Петрограда, Москви, Криму, Ку­бані, Холмщини. На цей момент Центральна Рада склада­лася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На Конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху держав­ності. Керівництво ЦР почало роботу зі створення підлег­лих їй місцевих органів влади — українських рад (губерн­ських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створив­ся трикутник політичних сил. Важливим рішенням Конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу-

Центральна Рада висувала вимоги автономії України, піД" тримувала заходи щодо створення української преси, впро­вадженню української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громаД' сько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лі' нія Центральної Ради зустріли підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, се~ лянського, робітничого.

Модуль 3. Новітня історія України

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалося, що Україна не відді

ляється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні українські збори (Сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України.

В Універсалі зазначалось, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Ук­раїні, і це дасть їй змогу стати єдиним найвищим органом ре­волюційної демократії краю. Комплектування окремих військо­вих частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра й Генерального штабу. Проблему земель­ної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори.

З липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не стоїть за відокремлення України від Росії й відкладає вирішення питання про здійснення авто­номії України до Всеукраїнських установчих зборів.

II Універсал був певною поступкою російському Тимчасо­вому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порів­няно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особ­ливо у відносинах із місцевими органами Тимчасового уряду. Проте, проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним.

Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий ор­ган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демок-ратичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового насту­пу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори ³ ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Цент­ральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Гене­ральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зрос­тання авторитету, впливу і влади Центральної Ради.

Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

в «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції секретаріату вилучалися військові, судові, про­довольчі справи, а також пошта та телеграф.

Генеральний секретаріат був підзвітний Малій раді (з 40 чол.) — органу, який вирішував поточні і нагальні про­блеми. Центральна Рада погоджувалася співробітничати з «не­українськими групами населення», якщо останні визнавали її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розход­ження Центральної Ради з Тимчасовим урядом стосувалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, со­ціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначни­ми або взагалі відсутні.

У своїй діяльності Центральна Рада припустилася багатьох помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішен­ні суто практичних проблем, таких як збереження правопоряд­ку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забрали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшу­вався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній раді. Крім того, генерал Павло Скоро­падський надав у розпорядження ЦР українізований корпус із 40 тис. бійців, дисциплінованіших і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозицію було відкинуто, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевлас­нику Скоропадському.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людь­ми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії і чиновників немож­ливо обійтися.

Таким чином, УЦР у цей час займала автономістично-феде-ралістичні позиції, намагалася сприяти національно-визволь­ному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.

Модуль 3. Новітня історія України

Поиск по сайту: