ПОЛІТИКА У СФЕРІ КУЛЬТУРИ ТА ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА В 30-ТІ РОКИ

У 30-ті pp. насаджувався ідеологічний монополізм, культи­вувались особисті смаки Сталіна, переслідувалися вчені, ос­вітяни, літератори, чиї погляди або творчість не вписувались у контекст сталінізму.

Тим часом індустріалізація вимагала кваліфікованих кад­
рів, тому значну увагу приділяли ліквідації не-

письменності, розвитку освітніх установ та на-

вчальних закладів. З 1932 р. існувало три типи шкіл: почат­кова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запро­ваджені єдиний день початку навчального року — 1 вересня, п'ятибальна система оцінювання знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запро­ваджувалась предметна.

Після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень І 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі школи були переведені в основному на російську мову навчання.

На початку 30-х pp. було здійснено уніфікацію вищої та се­редньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а се­реднім спеціальним — технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджені наукові сту- і. пені кандидата й доктора наук, учені звання професора, доцента, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, запровад- асено індивідуальне оцінювання знань, обов'язкове складан- ня заліків та іспитів. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи. (197 тис. студентів) і 693 середні спеціальні навчальні заклади (196 тис. учнів). Наприкінці 30-х pp. в Україні в основному бу-

Грєченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ло вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-техніч­ної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. осіб. Проте в навчальних програмах домінували політичні предмети, виробничий ухил, витісняючи загальноосвітні дисципліни. Попри диктат, утиски сталінського тоталітарного режиму

багато галузей науки досягли значних успіхів.

У 1932 р. в Українському фізико-технічному інсти-

Наука

туті (м. Харків) уперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. Того ж року електрозварювальну лабораторію Є. Патона було реорганізовано в Інститут електрозварюван­ня. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. Філатов.

У 1936 р. в структурі Української академії наук було утво­рено суспільствознавчі інститути. У 1936 р. ВУАН було перей­меновано на АН УРСР, а багатьох його співробітників репре­совано. Репресії стали невід'ємним елементом сталінської «культурної революції». Діяльність митців, які змушені були прославляти Сталіна, Компартію, стала настільки регламен-то-ваною, що почала втрачати ознаки творчості. У 1934 р. різ­номанітні літературні об'єднання були закриті й злиті в Спіл­ку письменників України. За письменниками об'єднувалися у творчі спілки інші працівники мистецтва. Це дало змогу партії легше керувати «культурним фронтом». Культурні про­цеси були уніфіковані за допомогою єдиного методу — «со­ціалістичного реалізму», який вимагав передусім оспівування соціалізму. Поширилося нігілістичне ставлення до пам'яток культури. Були знищені поховання багатьох гетьманів Украї­ни, зруйновані культові споруди (церкви), які мали велику архітектурну цінність. Історико-художні цінності з музеїв за безцінь продавалися за кордон.

Національно-культурне відродження 20-х pp. було жорсто­ко придушене сталінізмом та ввійшло в історію як «розстріляне відродження».

Більшовики, прийшовши до влади, почали формувати особливу політичну культуру, підпорядковану реалізації ідеї побудови соціалізму, боротьбі з його ворогами та утвердженню марксизму-ленінізму. їх діяльність базувалася на ленінській тезі, ви­словленій у промові на Всеросійській нараді політосвіт З листопада 1920 p.: «Мета політичної культури... — виховати справжніх комуністів, здатних... допомогти трудящим масам перемогти старий порядок і вести справу будування держа­ви... без експлуататорів».

Установленню монопартійног політико-культурної систе­ми в Україні сприяла дія таких чинників:

Модуль 3. Новітня історія України

— низький рівень загальної та політичної освіти й культури членів партії, релігієподібне розуміння ними соціальних про­цесів, спрощений погляд у світ;

— більшовицька етика (ідеологічна непримиренність, вип­равдання насильства, войовничий атеїзм). Етичним вважалося те, що служило справі революції. Класовому перегляду підляга­ли сімейні стосунки, особисте життя. Невідповідність соціаль­ного походження батьків суворим класовим вимогам приводи­ли до штучного розмежування сімей;

— особливості тактики реалізації власного культурного іде­алу (мета виправдовує засоби, класовий розкол суспільства, нав'язування думки про експансію зовнішніх і внутрішніх во­рогів, використання каральних органів).

Діяльність більшовиків сприяла створенню антагоністич­ного політико-культурного поля в Україні. Зокрема, існуючий антагонізм між більшовиками та українським селом поглибили діяльність комнезамів, штучне розшарування села, колективі­зація, голодомор, перепони на шляху до щонайменшої можли­вості його самоврядування.

Вплив Компартії на масову свідомість посилювався внаслі­док деморалізації мас, соціального розпаду і маргіналізації сус­пільства в результаті війни і революції; використання неприяз­ні мас до «старої» інтелігенції, навіть до тієї її частини, яка спів­працювала з владою; застосування таких методів боротьби, як нейтралізація «антирадянського» елемента, агентурний нагляд (інформатори, агенти), цілеспрямований розкол суспільства, нацьковування одних верств населення на інші, неправове на­силля, залякування, примус, знущання, використання соціаль­но-економічних криз для знищення політичних опонентів.

Ефективність адаптації мас до комуністичних цінностей і норм забезпечили:

— створення суворо ієрархічної й централізованої мережі закладів політико-освітньої роботи та агітколективів; вико­ристання різних форм і видів індивідуальної, групової, масової агітації та пропаганди;

— уніфікація, тотальна ідеологізація та політизація націо­нально-культурної сфери суспільства; замовчування духовного та політико-культурного смислу української історичної тради­ції, боротьба з нею;

— оформлення партійно-державної цензури, «чистка» біб­ліотек і книгарень від «ворожої» літератури;

— обов'язковість залучення населення у «добровільні» то­вариства, що опинилися під повним контролем і керівництвом Агітпрому ЦК КП(б)У;

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

— реорганізація і політизація системи освіти, «чистки» про­фесорсько-викладацького складу, фільтрація під час прийому до вузів та аспірантури, мобілізація комуністів на педагогічну роботу, адміністративне втручання в навчальний, науковий та творчий процеси;

— боротьба з релігією та церквою (використання в перші роки непу українського національно-релігійного руху для бо­ротьби проти церковних структур Російської православної цер­кви - РПЦ).

Ще з кінця 20-х pp. стали нав'язувати думку, що радянсь­ка людина — це перш за все «соціальна людина», для якої ін­тереси колективу завжди мають вище значення ніж особисті, а сім'я — це політичний осередок суспільства. Підкорення ін­дивідуального колективному ставало законом для письменни­ків, художників та науковців. Заперечувалися навіть індивіду­альні переживання. Зокрема, іноземці, яким удалося побувати в радянській країні в цей час* зазнавали, що драматичний показ любовних конфліктів у театрі та кіно розглядався як антирево-люційна пропаганда. Тим самим нормою існування ставав «ра­дянський аскетизм», який визнавав особисте життя лише в су­воро підконтрольних державі формах.

Важливе значення в системі політичного виховання насе­лення, особливо на емоційному рівні, що сприяло інкорпорації українського суспільства в політико-культурний простір СРСР, набула інституціоналізація пантеону нових героїв. Центральне місце серед них поруч з такими «маяками революції», як Спар­так, Мюнцер, Маркс, Ленін, було відведено постаті Т. Шевчен­ка. Новий культ Шевченка базувався на формулі «Шевченко — революціонер і пророк соціальної революції». Адже Шевченко, який писав і українською, і російською мовами, віддавна спри­ймався в Росії як частина загальноросійської лівої політико-культурної традиції. Включення українця, кріпака-селянииа за походженням, до радянської міфології зміцнювало позиці; комуністичного режиму і серед українських, і серед російських «лівих». «Радянський» Шевченко поволі поширився на сферу масової культури. У театрах ставилися його п'єси, але лише антицаристського, антикріпосницького та атеїстичного змісту. А там, де Шевченко здавався більшовицьким пропагандистам «недостатньо революційним», його сміливо підправляли та перекручували. З творів Шевченка було викинуто Бога, націо­нально-історичні мотиви. Усю «Катерину» було перекреслено за «шовінізм» («кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»).

Інкорпорацію комуністичних політико-культурних норм в українське суспільство було забезпечено ще й тим, що біль-

Модуль 3. Новітня історія України

шовики спиралися на традиційні форми релігійної свідомості населення. Більшовицьке керівництво запозичило формальні зовнішні форми і засоби вислову християнського віровчення для політичного виховання населення в радянсько-комуніс­тичному дусі. Старі церковні обряди замінювалися новими революційними, влаштовувалися революційні свята, засто­совувалися нові обрядності в сімейному житті (шлюб, народ­ження дитини, урочисте надання їй імені). Організовувалися революційні октябрини замість хрещення, червоні весілля без церковного вінчання. Весільний поїзд їхав під червоним прапо­ром, молоді присягали на вірність у присутності представників радянської влади, на могилах почали ставити обеліски із зіркою замість хреста.

Нові гасла, доповіді, газети, журнали, радіо стали могутнім засобом придушення індивідуальності, свободи думки, руйну­вання духовності, боротьби з українською національною само­бутністю, культивування комуністичного способу життя і по­ведінки.

Мовні кліше найбільш яскраво віддзеркалили становлення й посилення тоталітарної політико-культурної альтернативи в Україні. її базовими засадами були: 1) вождизм, схиляння перед партійно-комуністичними авторитетами; 2) пріоритет ідеологічних настанов над інформацією, культивування обста­новки секретності й підозрілості, поліційний нагляд за населен­ням; 3) окрема законність і мораль для партійців; безапеляційне нав'язування більшовицької ідеології; 4) спрощене сприйняття світу, його чіткий поділ на «ворожу буржуазну» і «передову пролетарську*- культуру; 5) заперечення цінності опозиції, відсутність діалогу як методу вирішення проблем, зростаюча войовнича нетерпимість до опозиції; 6) національний нігілізм, що, зокрема, відобразилось у небажанні вживати саму назву «Україна» в офіційній термінології тощо.

Замість назви «Україна» перевагу надавали таким термінам, як «Південь Європейської Росії», «Південно-західний район», «Південь європейської частини СРСР». Такі мовні дефініції ілюструють підхід офіційної влади до України як звичайної провінції СРСР.

Для впровадження більшовицької ідеології у свідомість мас активно і широко використовувалась, після незначної транс­формації, церковна лексика. У мові партійних діячів були по­ширені такі церковно-слов'янські за походженням терміни, як «апостоли світової революції», «революціонер-мученик» тощо.

Велике значення більшовицька влада надавала формуванню історичної свідомості населення республіки. Через розуміння

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

історії як політики, перекинутої в минуле, суспільні науки мали виробляти марксистський світогляд. Різко змінився понятій­ний апарат історичної науки. Неодмінними термінами будь-якого історичного твору ставали «формація», «клас», «пар­тія», «революція», «марксизм-ленінізм-сталінізм». Тим самим історія України почала втрачати свій національний характер, загально-цивілізаційне начало, патріотичні мотиви. Вона втис­кувалася в рамки спрощеного прямолінійно-прогресивного формаційного розвитку, теорії класової боротьби й неминучої соціалістичної революції.

Упровадження міфів комуністичної політичної культури в українське суспільство було забезпечено і синтезом таких груп заходів: 1) створення національно-державної, ритуально-про­цесуальної, політико-музичної, наочно-агітаційної символіки та політичної топоніміки; 2) адаптацією до комуністичної моделі політичної культури ключових елементів української національ­ної ідеології (міфології), зокрема культивування міфу про мож­ливість розвитку української державності лише в умовах проле­тарської диктатури, про нове світове призначення України.

Нова конструкція політичної культури, створена в 20-30 pp., суперечила основоположним ідеям українського полі­тичного менталітету з його демократизмом і толерантністю, визнанням значущості людської особистості, свободи як ос­нови існування. Навпаки, комуністична влада всіма засобами намагалася запобігти усвідомленню українцями своєї здатності до самостійного національного життя, власних національних та громадянських прав, самобутності культури. На традиційні параметри української ментальності накладалися нові класові, тоталітарні правила поведінки, цінності і норми суспільно-політичного життя, які призвели до поступового викривлення внутрішньої освіти людини.. У січні 1937 р. було прийнято нову Конституцію УРСР, створену відповідно до Конституції СРСР 1936 p., за якою УСРР перейменувалась в Ук­раїнську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР). Вона проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, де політичною владою є ради де­путатів трудящих. Економічною основою визнавалася со­ціалістична система господарювання й соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної або кооперативно-колгоспної. Вищим органом влади проголошувалася Верховна Рада, яка обиралася на 4 роки. Вона утворювала уряд —Раднар-ком. Місцевими органами державної влади були ради депу­татів трудящих. Конституція декларувала свободу слова, дру-

Модуль 3. Новітня історія України

ку, зборів, мітингів, але в тоталітарній державі це було немож­ливим. Вибори представницьких органів влади повинні були проводитись на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням. Та реально права і свободи гро­мадян тоталітарний режим цілковито ігнорував.

Конституція своїм змістом абсолютизувала державу. Усебіч­ний розвиток особи в ній розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети — побудови сталінської моделі соціалізму. Вона не забезпечувала й не могла забезпечи­ти втілення в життя основних своїх положень.

Сталіну вдалося створити специфічну адміністративну систему. Традиційна адміністративна система, формально звеличуючи керівника, фактично підпорядковує його собі. її нединамічність веде до застою. Сталін орієнтувався на високі темпи розвитку господарства, для цього йому була потрібна мобільна адміністративна система, яка тримала б апарат під постійним тиском не тільки зверху, а й знизу. Викривленою формою такого «контролю» стали в 30-ті pp. постійні заклики до мас виявляти «дворушників», «троцькістів» у середовищі керівників. Парадокс полягав у тому, що Сталін неодноразово закликав до більшої демократизації внутріпартійного життя, відмови від практики кооптації, призначенства при форму­ванні керівних органів партії. Реально під гаслом демокра­тизації внутріпартійного життя йому легше було замінити керівників на місцях новими, більш слухняними, які, ово­лодівши ситуацією, забезпечили б новий ривок. Ця модель не була достатньо ефективною й неодноразово призводила до паралічу суспільства.

Тоталітарний режим, сформований у СРСР у 20-30-ті pp., характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної вер­хівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного й державного апаратів, монополізація політичної вла­ди призвела до утвердження режиму беззаконня й політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщен­ня керівних кадрів з волі «вождя» й «вчителя») — головний ан­тидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну непідзвітність народу.

Радянському тоталітарному режиму було властиве широ­ке використання єдиної ідеології (ідеократичність), намаган­ня пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

в перекрученій формі. Більшовицька ідеологія в своєму праг­ненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-паргії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний — благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об'єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеоло­гічна монополія була тісно пов'язана з монополією на інформа­цію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культи­вувалась через позбавлення громадян об'єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди.

Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі еконо­міки через державне соціально-економічне планування, на під­ставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Тоталітаризм як систему формували такі його складові:

Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала в повній залежності від єдиного роботодавця — держави, а практич­но — від партійно-державно-господарської но­менклатури. В її власності були земля, надра, води, ліси, ос­новні засоби виробництва — усі засоби людського існування.

Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в «інтересах держави» застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавля­ли її життя.

Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жор­стокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційний демократизм із жорсткою централізацією влади, підкоренням меншості інтересам більшості, нижчих органів вищим, напіввійськовою дисципліною. В установах, на підприємствах діяв принцип єдиноначальства з широкими дискреційними (франц. discretionnaire — залежний від власно­го розсуду) повноваженнями керівників. Уся організаційно-уп­равлінська діяльність була конфіденційною, а її документація зберігалась під грифом «таємно». За її розголошення передба­чалася кримінальна та адміністративна відповідальність.

Модуль 3. Новітня історія України

Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партій­них, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо, кіноматограф.

Соціально-психологічна складова. Забезпечувала домі­нування пропартійної громадської думки. Економічні, орга­нізаційні, ідеологічні, правові аспекти тотального контролю за діяльністю й поведінкою людей через чисельні соціально-психологічні механізми (громадську думку, міжособистісне спілкування, психологічний вплив, навіювання, насліду­вання, конформізм та страх) формували легіони ідейних і платних донощиків, пристосуванців, які пильно стежили за поведінкою та діяльністю найближчого оточення. Доноси були поширеним явищем через запровадження криміналь­но-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов).

Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, де­ржавне стеження за всіма, особливо за тими людьми, які виби­вались з колони «будівників комунізму».

Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною «інстанцією», що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження й зміцнення тоталітарного режиму передбачало насилля, засто­сування терору як засобу внутрішньої політики.

Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу капіталістичного ото­чення, що, у свою чергу, породжувало агресивну зовнішню полі­тику. Тоталітаризм передбачає домінування державного над особистим, поглинання державою індивіда. Від громадян ви­магалася не просто лояльність, а активна відданість, ентузіазм щодо режиму. Установлення й панування тоталітарного режиму І в Україні в 20 -30-ті pp. було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію природного плину історії.

Поиск по сайту: