Атрибутивні ознаки і властивості культури

Культура як суще розгалужена в часі, просторі, перебу­ває у постійному русі (розвитку).

Час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє люд­ської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі -- це не мить між мину­лим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей лю­дини відтворювати минулі етапи культури.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними за­кономірностями різних процесів у людських колективах) і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаман­ною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються люд­ською діяльністю.

Наприклад, у міфах спостережуваний час був могут­ньою, таємничою силою, що керувала всім сущим: пред­метами і явищами, людьми і навіть діями богів. Тому він був і добрим, і злим. При цьому час плинув не лінійно (з минулого в майбутнє), а по колу (найпоширеніший сим­вол часу — колесо), циклічно, зворотно, передбачаючи чер­гування пір року, сезонних виробничих циклів, що фор­мувало відповідний спосіб життя, породжувало віру «у вічний колообіг» і відповідні норми життя, зокрема не­ухильне дотримання традицій та осуд новаторства.

У середньовіччі панівним було лінійне сприйняття ча­су, який вважався єдиною системою відліку подій. Хрис­тиянський світогляд сформував уявлення про час на осно­ві парадигми есхатологізму (вчення про кінцеву долю люд­ства і світу, прихід месії), поділив історичний час на дві епохи — до і після народження Ісуса Христа. Час для християн має межові точки відліку: початок — акт тво­рення світу Богом; кінець — Страшний суд.

Час культури є вічною темою взаємовідносин традицій і новаторства. Кожної історичної епохи вона вирішувалася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної діяльності.

Простір культури — це світ предметів і процесів «дру­гої», або «штучної природи». Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

— ойкумена — частина природного середовища, засе­лена людьми;

- історико-культурна сфера — окремі частини ойку­мени;

— окремі осередки проживання (від поселень первіс­них людей до сучасних мегаполісів).

Філософія людини

філософія культури

Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина і крізь при­зму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей просторового поширення культури виок­ремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовніш­ній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку куль­тури і природи. Внутрішній простір культури виявляєть­ся у поширенні на Землі археологічних культур, ойкуме­ни, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивіліза­цій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

Існує і простір конкретної національної культури, що охоплює не лише тло, на якому простежується буття на­ції, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її власну невід'ємну частину — все с,амобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілку­вання і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, по­роджено спільними людськими ознаками (виготовлення знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протиле­жність добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлен­ня величі космосу, осягнення абсолюту тощо).

З огляду на внутрішню подвійність будь-якої національ­ної культури (з одного боку, певна відокремленість, збе­реження духовного начала, самобутньої екзистенції, а з ін­шого — прагнення до єдності з іншими культурами, здат­ність продукувати загальнолюдське) розрізняють не лише простір національної культури чи поняття ширшого ґатун­ку, що охоплює такі метакультурні системи, як Захід і Схід, а й поняття «світовий культурний простір». Це поняття охоплює все культурне надбання людства планети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водночас світовий куль­турний простір розглядається як своєрідний інформацій­ний, ціннісний резервуар конкретної національної культу­ри, в який вона вносить свої унікальні надбання.

Крім реально існуючих просторових характеристик культур, існують і їхні ідеальні образи, які своїми витока­ми сягають давнини: Космос, Хаос, Дерево Життя, або Сві­тове Дерево. До речі, Дерево Життя було одним із ключо­вих образів у формуванні уявлення про простір культури, що поєднував усі світи в єдиний людський світ і був центром світобудови. У різних народів він мав певні специфічні (зде­більшого зовнішні) особливості, зберігаючи сутнісну спільність. Так, у ментальності, побуті, фольклорі українського етносу панівним був образ триєдиної життєтворчої сили -Святої Трійці (символізує її знак Тризуб): Батька і Матір світу — Астрального Вогню і Астральної Води та Синівсь­кого начала, породженого їх поєднанням. Вони позначали­ся, за свідченням О. Братка-Кутинського, відповідно імена­ми: Коло, Лада (Дана), Сварог.

Із розгортанням ведичної традиції з'являлися нові іме­на Трійці: вогняне начало Огонь (Агні), водне — Вій (Ваю), Синівське - - Ур, Сур (Сур'я), які пізніше були замінені відповідно на Сяйво (Шіва), Вишне (Аішну) і Рома, або Брама (Брахма).

У культурно і світоглядне споріднених з нашими пред­ками єгиптян першою Святою Трійцею були Осіріс, Ісіда і Гор, другою — Амона, Мут, Хонеу. Шанувалася Трійця на­лежними до спільного середземно-чорноморського вогни­ща культури вавилонянами (Ану, Бел, Еа), кельтами (Тара-ніс, Есус, Теутатес), германцями (Тор, Один, Фрайер) та ін­шими народами світу.

У теперішній час проблема простору культури набуває но­вих прикметних особливостей. Для зовнішнього простору -це проблема екологічного порядку, визначення гармонії між ноосферою і біосферою. Для внутрішнього простору— це збе­реження історико-культурного середовища (екологія куль­тури). Щоправда, в сучасному суспільному середовищі цей чинник часто ігнорується. Однак екологія культури — за­вдання не менш суттєве, ніж збереження навколишньої природи. Якщо природа необхідна людині для її біологіч­ного життя, то культурне середовище так само необхідне для її духовного, морального життя, набуття власне людсь­ких рис і властивостей, «духовної осідлості», прихильності до рідних місць, моральної самодисципліни і соціальності.

З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяль­ність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в культурі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культури бу­де неповним поза розглядом проблеми саморуху культури, Що постає як культурний прогрес, невіддільний від соціаль­ного, науково-технічного прогресу. Культурний прогрес є своє­рідною єдністю «онтогенезу» (індивідуального розвитку) та «філогенезу» (історичного розвитку) культури. Адже кож­на людина, народившись, входить у лоно культури, опанову­ючи її елементи та історичні форми, і водночас репродукує і творить її. Культура як щось ціле, взяте поза людиною, відо­кремлене від неї, позбавлена динаміки, життя, саморуху. Лю-

Філософія людини

філософія культури

дина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що створює не ли­ше предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує са­му людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою. Та якщо у першому випадку (матеріальні здобутки) праця є суб'єктив­ною передумовою культури (затрата робочої сили забезпе­чує власне існування виробника), то у другому вона є об'єк­тивною передумовою культури, акумулюючи зусилля попе­редніх поколінь, чим і набуває суспільного характеру і стає джерелом культури.

Культура, народжена суспільною працею, має власну іс­торію, в якій людська діяльність розкривається не тільки як виробництво речей, ідей, а й як творення самої людини, її самореалізація. Отже, культура — це також виробницт­во, продуктом якого є людина, а виробництво — це перед­усім дія, рух, розвиток.

Творча здатність культури особливо помітна у процесі так званого опредмечування і розпредмечування продук­тів людської діяльності самою людиною.

Завдяки реалізації механізму «соціальної спадковості», коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою люд­ською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбу­вається залучення нових поколінь до досягнутого на певно­му історичному етапі рівня розвитку культури, що філософ­ською мовою визначається як розпредмечування діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосеред­ньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не ли­ше засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності •— бере участь у процесі опредмечування культури. Новостворені цінності, забезпечу­ючи буття культури, розпредмечуються в діяльності вже на­ступних поколінь. Тому в людській діяльності опредмечу­вання означає етап творення, творчості, а розпредмечування -етап навчання, оволодіння, засвоєння. Діалектика цих етапів (опредмечування — предметність — розпредмечування) ілю­струє процес саморуху культури, розкриває її сутність як саморозвитку людини — суб'єкта культурно-історичного про­цесу. Тому поняттям «культура» часто позначають якісний рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, осві­ченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності то­що. Це дає підстави для висновку, що культура є нагрома­дженням якісності та пориванням до якісності. Російський мислитель Микола Реріх (1874—1947) наголошував, що культура — це передусім якісність у всьому. Як вияв духу, які­сність у культурі заперечує її самопідтримку і саморозви­ток. Досягається вона творчою діяльністю, творчістю, що є однією з найсуттєвіших ознак культури. Найдоступнішою для кожної людини, а отже, і наймасовішою формою твор­чості в культурі є творення добра. Згідно з Арістотелем, головні доброчестя — мудрість, розважливість, мужність, справедливість. Відомий англійський філософ Б. Рассел серед найсуттєвіших чеснот виокремлював оптимізм, хо­робрість (вміння захищати свої переконання), інтелігент­ність. У наш час серед чеснот найчастіше називають розум­ність, толерантність (терпимість до чужої думки), комуні­кабельність, справедливість і свободолюбність.

Вирішальним критерієм добра може бути лише те, що є добром без будь-яких застережень і обмежень. Це перед­усім моральні закони, максими на зразок «не убий», «не кради», «не кажи неправди», «не використовуй людину як засіб».тощо, які мають загальний, універсальний, обо­в'язковий, трансцендентний характер.

Робити добро — не лише найзагальніпіа форма людсь­кої творчості, а й одна з найзагальніших вимог культури до людини. Ставши на шлях доброчинності, людина формує в собі засади для культивування людської взаємності. Вільне творення добра і необхідність дії для його виявлення єдна­ються у моралі — смисловому ядрі культури. Завдяки мо­ралі людина має здатність власною волею регламентувати свої потреби, претензії до навколишнього світу, тобто актуалізує свою здатність до свободи у самообмеженні. Нестриманість у бажаннях та їхньому неодмінному задоволенні (дії за прин­ципами: «рай -- негайно», «роблю що хочу»), нездатність дотримуватися суспільне усталеної міри класифікуються як некультурність, антикультура, що є проявом і наслідком де­гуманізації людських стосунків, відходом від загальнолюд­ських цінностей, глибинних моральних орієнтацій, які ґрун­туються на розумі, вірі та істинному людинолюбстві.

Поиск по сайту: