Категорії як структури буття

Проблема категорій в історії філософії

До сфери онтології належить і вчення про категорії.

Категорії (грец. ка£е£ог/а — вислів, вираз) — загальні структури або властивості сущого—речей, процесів, живого, ідеальних пред­метів (всього, що утворює світ); загальні форми мислення.

Де? (простір), коли? (час), чому? (причина), який? (якість), скільки? (кількість) — ці питання адресують кожному ново­му предмету, це «схеми», «моделі» мислення, якими людина керується при пізнанні будь-якого предмета.

На ранніх порах категоріальні схеми, згідно з якими упорядковувався світ, залежали від соціального життя лю­дини. Так, календар землеробів відображав порядок по­слідовності сільськогосподарських робіт. Річний астроно­мічний цикл — послідовність свят і певних робіт. Те ж стосувалося і простору: вирішальне значення для його упо­рядкування мали не географічні параметри — Захід-Схід, Північ-Швдень, а місце поселення і розташування угідь

філософське вчення про буття (онтологія)

навколо нього. Причинні зв'язки також осмислювались в антропоморфній формі. За явищами і подіями вбачалась дія духів, богів тощо. З часом цю культурно-антропоморфну форму категоріальних зв'язків було подолано, і вони по­стали як об'єктивні структури самої природи. Так при утворенні держави самі собою відпадали місцеві просто-ровочасові схеми, а на передній план виступило те, що бу­ло раніше приховано — астрономічний річний цикл і гео­графічна просторова схема.

У буденному житті людина оперує категоріями, не ус­відомлюючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскується поступ культури. Філософія намага­ється вийти за межі буденної очевидності, щоб з'ясувати, як сформувався цей звичний для нас порядок, в основі якого лежать категорії. Цій меті підпорядковане філософ­ське вчення про категорії.

В історії філософії першу систему категорій запропо­нував Арістотель. Він, зокрема, писав: «Із висловлюваних слів... кожне означає або сутність, або кількість, або якість, або відношення, або місце, або час... або дію». Категорії Арістотеля — це щось на зразок сучасних мовних форм — іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важ­ливо зазначити, що з часів давньогрецької філософії кате­горії тлумачаться як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення.

Середньовічна філософія проблему категорій (як загаль­них ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналі­стами і реалістами. Номіналісти вважали категорії імена­ми (назвами), яким нічого не відповідає в дійсності. А реа­лісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реа­лістів, вважав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом поряд­ком відповідають форми буття. Просторові закономірнос­ті природи і геометрія, виведена з ідей свідомості, за Декар­том, збігаються на основі наперед установленої гармонії. Отже, раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.

Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли ви­сновку, що категорії як щось загальне не дані в досвіді. Уже Локк стверджував, що у відчуттях дані лише власти­вості речей, а не ідея субстанції. Цю думку підтвердили Берклі та Юм. Саме Юм заперечив ідею причинності, ствер-

Філософське розуміння світу

джуючи, що людині дана послідовність подій, а не їх при­чинний зв'язок. Субстанцію і причинність людина «доми­слює», вони відсутні в досвіді. Це свідчить, що емпірики прийшли до заперечення категорій як загальних форм буття і як загальних ідей.

І. Кант розумів під категоріями апріорні форми спог­лядання та розсудку. Ці форми упорядковують (форму­ють) подразнення, що йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Катего­ріальна структура світу і категорії розсудку збігаються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він роз­крив синтетичну роль категорій в мисленні та класифі­кував їх.

Г.-В.-Ф. Гегель, поділяючи позицію раціоналістів що­до тотожності мислення і буття, піддав критиці суб'єкти­візм системи категорій І. Канта, вважаючи категорії най­більш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсо­лютної ідеї. У Гегеля «об'єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб'єктивний розум».

Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотож­ність форм мислення (суб'єктивної діалектики) і форм бут­тя (об'єктивної діалектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об'єктивні зв'язки і відношення речей, з іншо­го — є реалізацією людських уявлень про ці зв'язки (ре­алізацією розуміння об'єктивних структур). Завдяки цьо­му в практиці відбувається ототожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.

Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культура загалом) виявилась плідною ідеєю для пояс­нення походження категорій мислення. Як відомо, кате­горії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практич­ній орієнтації людини. Це ж стосується й інших катего­рій. Так, категорії одиничного і загального виникли як перенесення на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відно­шення серед тварин і речей світу. Тому дуб (одиничне) і дерево (загальне). Категорії тому і є апріорними стосовно до досвіду, бо вони не сформовані досвідом, а привнесенні в нього зі сфери культури.

Однак ідеї практики як засобу ототожнення форм бут­тя і форм мислення притаманні й певні недоліки. Зафік­сувавши момент збігу форм буття і форм мислення на

Філософське вчення про буття (онтологія)

певному рівні (як правило, рівень буденної свідомості), во­на його консервує і робить людину нечутливою до появи розбіжностей. Цим породжене несприйняття буденною сві­домістю і марксизмом теорії відносності, де простір і час мисляться не так, як у практиці, а також квантової меха­ніки, де розуміння причинності вийшло за межі побуто­вих уявлень людини.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала ра­дикальної трансформації. Неопозитивізм як одна з най­поширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Лок-ка-Юма, фактично ігнорує проблему категорій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальніші поняття не верифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як су­б'єктивні схеми впорядкування досвіду.

Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є предметом, сущим. А оскільки категорії -- це визна­чення (характеристики) предметів (сущого), то вони не ма­ють відношення до екзистенції. Екзистенція, отже, позбав­лена категоріальних визначень, за винятком часовості.

Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, пост-структуралізм та ін.) зводять категорії до ідеологіч­них схем, які дух культури, або панівні класи, нав'язу­ють людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодер-ністи позбавляють категорії будь-якого об'єктивного зна­чення.

Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові онтологічні концепції, засновані на феноменоло­гії (Е. Гуссерль, М. Гартман та ін.). Вони поділили буття на різні сфери — неживу, живу природу, сферу духу, іде­альних предметів і піддали аналізу категоріальні структу­ри цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсаль­ності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, характерні, наприклад, для матеріального бут­тя, не властиві буттю ідеальних предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартмана, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.

Основні категорії онтології

Субстанція. Категорія субстанції (лат. зиЬзіапіїа — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є

Філософське розуміння світу

причиною самого себе, воно не породжується і не визнача­ється чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів -- Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейб-ніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під суб­станцією розуміється тіло, річ, речовина.

Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового часу. Емпіризм запе­речував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат вла­стивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну фор­му, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмін­ному, на думку Канта, можлива наука. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традицій­ному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомі­змі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософсь­ких понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоп­лює відносну стабільність (усталеність, незмінність) в про­цесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій мінли­вості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції пра­вомірно вживати лише у сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших сферах буття (зокрема в психічній та духовній) незмінність та­кож наявна («Я» в потоці психічних переживань, незмінне в культурі), але вони позбавлені моменту субстратності. І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недо­речне.

У європейській філософії існують субстанційні та не-субстанційні концепції (моделі світу). До несубстанцій-

філософське вчення про буття (онтологія)

них відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне ста­новище посідала саме субстанційна модель. Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумов­лена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософ­сько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впли­ває на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як членувати і упорядковувати). А суджен­ня (речення) в індоєвропейських мовах будується за прин­ципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сон­це світить, трава зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси без­особові займенники в англійській (і*), німецькій (тап) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустріча­ються вирази типу «дощить», «світає», «мені не спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» суджен­ня неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (пред­мет). Вважають, що саме така структура мови вплинула на «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в єв­ропейській культурі. Так, європеєць скаже: «грім гри­мить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні «предме­ти», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», пе­реведена у форму «предмет діє». Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель європейсь­кої філософії.

Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в про­цесі). Будь-яка зміна є зміною чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виража­ється через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак роз­виток науки довів, що єдиної основи світу на зразок непо­дільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не іс­нує. Речам (тілам, процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності. Можна по­годитись з О. Контом (закон трьох стадій), що субстанція як абсолютна першооснова — це примарний спосіб пояс­нення світу, щось на зразок флогістону у фізиці.

Це, однак, не заперечує правомірності вживання понят­тя «субстанція» у відносному значенні. Так в процесах хімічних перетворень атоми виступають як відносно не-

Філософське розуміння світу

змінна субстанція. У фізичних процесах такою субстанці­єю може виступати маса (матерія) чи енергія, але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмін­ність) лише в певних межах, за якими вони постають як щось мінливе.

Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстан-ційної моделі світу. Світ, за висловом Вітгенштейна, — це сукупність фактів.

Простір і час. Це основні форми (властивості, харак­теристики) матеріального світу, матеріального сущого. Са­ме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального бут­тя (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні по­няття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.

Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжнос­ті — довжина, ширина і висота. Вони визначають вели­чину, розмір предмета. Місце — це просторова визначе­ність предмета у відношенні до інших предметів. У цьо­му аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши йо­го місце в середовищі, визначають його просторові харак­теристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси проце­сів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме три­валість і черговість подій. Тривалість аналогічна про­тяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Три­валість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (мо­менти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вка­зує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Як бачимо, між просторовими і часовими характе­ристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визна­чають через час і навпаки. Вимірювання простору в кі­лометрах і метрах, часу в годинах і хвилинах не є їх визначенням, а кількісним градуюванням. Щоб визна­чити час, потрібно співвіднести його з чимось відмінним

філософське вчення про буття (онтологія)

і водночас подібним до нього, а таким якраз і є простір. Так визначають час через розташування шарів (у геології чи археології), через кільця дерев, зморшки на обличчі, місце сонця на небосхилі. Все це є просторовими характе­ристиками. Простір — єдина категорія, через яку можна визначити час.

Аналогічна ситуація і з простором. Його визначають через час. Так, ще в давнину визначали довжину шляху в днях, а астрономи вимірюють відстань до зірок у парсе­ках (парсек — відстань, яку промінь долає за 3,26 року).

Взаємодоповненість простору і часу стала очевидною в теорії відносності. Тут визначення часу події (раніше, пі­зніше, одночасно) пов'язується з місцезнаходженням спо­стерігача. Так, спалах зірки, зафіксований на Землі сьогод­ні, для спостерігача, що знаходився б поблизу, відбувся мільйон років тому. Тому для визначення часу події необ­хідно вказати місцезнаходження спостерігача.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанцшну і реляційну. В фізиці субстанційна концеп­ція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії від­носності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримуєть­ся реляційної концепції.

Проблема простору і часу привертала постійну увагу мислителів. Так, Демокріта, який розглядав простір як пустоту, в якій рухаються атоми, можна вважати першим представником субстанційного уявлення про простір. Арі-стотель визначав простір як місце. В Новий час Декарт розглядав простір як протяжність, яку він визначив як атрибут матеріальності. Механіка Декарта, по суті, запе­речувала абсолютний простір. Ця думка підсилилась в концепції Лейбніца, який вважав простір і час властивос­тями, породженими монадами. Емпірики, зокрема Верк-лі, також прийшли до заперечення субстанційної моделі на тій підставі, що абсолютний простір і час не дані в досвіді. До ньютонівського трактування простору і часу схилялись хіба що французькі матеріалісти, від яких ор­тодоксальний марксизм перейняв тезу, що матерія існує в просторі та часі. Але якщо прийняти цю тезу, то прос-

Філософське розуміння світу

тір І час є відокремленими від матерії, чимось, що простя­гається за її межі. І. Кант розглядав простір і час як апріорні форми споглядання, що упорядковують подраз­нення, які йдуть від речей в собі. Філософія життя (Берг­сон), феноменологія та екзистенціалізм піддали різкій кри­тиці уявлення про час, які сформувалися на основі меха­ніки. Вони наголошували на особливій функції часу в культурі та внутрішньому житті особи (внутрішнє пере­живання часу). Філософія XX ст. значно більше уваги приділяла часу, ніж простору. Вона вказала на якісну від­мінність часу в природі та часу в культурі.

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натуралістична і культурологічна. Натуралістична тра­диція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що ви­вчають просторово-часові властивості матерії, вважають гео­метрію та фізику. Так, у радянській філософії домінував погляд, згідно з яким справжній простір і час (фундамен­тальні риси простору і часу) вивчає теорія відносності, а філософії не залишалось нічого іншого, крім популяриза­ції просторово-часових уявлень цієї теорії. Це типовий вияв натуралізму (сцієнтизму) в розумінні простору і ча­су. Згідно з цією традицією, розуміння простору і часу в культурі повинно ґрунтуватись на уявленнях про простір і час, які задала натура, тобто природа (і наука).

Культурологічна традиція, навпаки, пов'язує розумін­ня простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час роз­глядається в тісному зв'язку з розвитком культури. Так, уявлення про час в традиційному суспільстві пов'язува­лось з циклом сільськогосподарських робіт. І простір ми-слився в культурних визначеннях — наш, упорядкова­ний, і чужий, варварський. Щодо натуралістичних уяв­лень, то в межах цієї традиції вони постають як уявлення про простір і час європейської культури, що виникли під впливом розвитку науки. Отже, вихідним у розумінні простору і часу в цій традиції є практика і культура, а не фізика (натура).

На жаль, ця суперечність двох традицій є нездолан­ною, вона характеризує суперечливе єство категорій, які поєднують об'єктивні властивості речей природи і суб'єк­тивні форми мислення, визначені культурою.

Для розуміння простору і часу важливе значення має також наголошування на їх особливостях в різних сферах

Філософське вчення про буття (онтологія)

буття — неживій і живій природі, у сфері людини. Уже в геології час набуває якісних визначень (період девону, кар­бону тощо), які відрізняють його від безликого часу механі­ки. Це ще більшою мірою стосується біології. На думку деяких мислителів, час як незворотність подій взагалі мож­на пов'язувати тільки з виникненням органічного життя. Механічні та фізичні процеси зворотні, вони можуть розви­ватися в прямому і зворотному напрямах. Тільки життя, вважають вони, задає незворотності в цих процесах.

Час відіграє важливу роль й у сфері психічного життя. Психіка людини — це потік переживань, організований на основі усвідомлення часу (події відбулись раніше, піз­ніше чи одночасно). Без цього усвідомлення людина не може нормально жити. Достатньо зіслатись на випадки, коли в неї зникає пам'ять.

Зі складними проблемами в розумінні часу стикають­ся також дослідники культури. Так, в межах одного аст­рономічного часу можуть існувати й існують різні історич­ні часи (епохи). В наш час існують племена, що живуть в кам'яному віці, рабовласництві, кріпацтві та ін. Вони є на­шими сучасниками у фізичному, а не культурному часі. І перевести їх в час нашої цивілізації, зберігши їх самобут­ність, завдання майже нерозв'язне. Про це свідчить сум­ний досвід з американськими індіанцями, аборигенами Ав­стралії, народами Півночі Росії.

Категорії простору і часу широко використовуються й у сфері духу. Зокрема, простір відіграє визначальну роль в архітектурі та скульптурі, час — в музиці. Простір, і особливо час, є формами організації суспільного життя. Все сучасне життя прив'язане до часу — рух транспорту, початок і кінець робочого дня, суспільні заходи тощо — все це регламентовано часом. Час став долею європейсь­кої людини. Поступово він стає таким для людства зага­лом, за винятком окремих острівців (відірваних від циві­лізації племен), які живуть поза часом. Людина живе з гострим відчуттям часу, в постійній турботі про час. Для того щоб панувати над часом (над майбутнім), вона постій­но вчиться і працює, а в результаті не вона панує над часом, а він над нею. І річ не в певному сприйманні часу, а в організації суспільного життя, яка нав'язує таке сприй­мання часу.

Отже, категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.

Причинність. У філософському розумінні світу, а та­кож і в науці вона відіграє важливу роль. Причинність —

Філософське розуміння світу

це певний тип відношення між речами. Речі можуть спів­існувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв'язок — місяць і Земля притягуються, а мо­жуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причин­ність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), на­зивається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).

У широкому сенсі причинність протистоїть диву — яви­щу, якому не знаходять причин (які вибивались із звич­ного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охорон­ну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руй­нувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до паранормальних явищ — екстрасен­сорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звич­ний науковий порядок і розглядаються окремо.)

Категорія причинності сформувалася в процесі практич­ної діяльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати». На думку англійського археолога Г. Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслідок вироб­ництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні від­ношення, що зустрічала первісна людина.

Вчення про причинність іноді називають детермініз­мом (лат. йеїегтіпаііо — визначаю), проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрунтував концеп­цію детермінізму Демокріт. Його концепції притаманні риси механіцизму. Це виявилось у тому, що філософ звів причинність до зовнішніх зіткнень атомів, виключив ви­падковість. Демокріт визнавав тільки необхідність як ха­рактеристику причинності. Механістичній причинності у розумінні зв'язків природи протистояла телеологічна кон­цепція, згідно з якою відношення між речами природи засноване на доцільності, її прихильники вважали, що речі мають цілі, мету (внутрішню чи зовнішню) і їх пове­дінка визначається цими цілями. Телеологічні погляди поділяли Платон і Арістотель.

У філософії та науці Нового часу панував механіцизм в розумінні причинності. Він яскраво виявився у відомому вислові Лапласа: дайте мені місцезнаходження тіл та їх

філософське вчення про буття (онтологія)

імпульси, і я передбачу стан світу на будь-який час. Механі­стичний детермінізм в сучасній науці був подоланий від­криттям броунівського руху і принципу «невизначеності» у квантовій механіці, згідно з яким не можна водночас визначити місцезнаходження частки та її імпульс. Це озна­чало, що точно передбачити поведінку частки неможливо. Внаслідок цього категорії «випадковість» і «вірогідність» (статистичні закономірності) утвердилися в науці.

По-іншому осмислюються в сучасній науці й філософії телеологічні зв'язки. Дослідження в біології, кібернетиці та інших дисциплінах засвідчили, що системи (навіть не­органічні) характеризуються саморегуляцією, самооргані­зацією. Завдяки цьому в науці був реабілітований цільо­вий зв'язок, згідно з яким стосовно поведінки системи пра­вомірно ставити питання не тільки «чому?», але й «для чого?», «з якою метою?» вона поводить себе так. Цей тип поведінки іноді називають цільовою детермінацією.

Фундаментальна роль причинності в сучасній науці по­яснюється тим, що її покладено в основу законів, які опи­сують зміни. Причинність охоплює типовість, упорядко­ваність змін. Значення причинності полягає в тому, що одна і та сама причина за однакових умов неминуче ви­кликає одну й ту ж дію (наслідок). Ця повторюваність наслідків і виражається законом.

Причинні зв'язки уявляють, як правило, одноліній-но, у формі А->В->С-> і так далі. Насправді -- це спроще­ний образ. Наслідок, як правило, зумовлений не однією, а багатьма причинами, з яких можна виділити головні й другорядні, або ж причини та умови. Так, наслідки пове­ней чи землетрусів зумовлені не тільки природними яви­щами, а й тим, як люди приготувались до них. Будь-яке явище (сонячний день, падіння каменя) є сумарною дією багатьох чинників.

Деякі мислителі стверджують, що причинний зв'язок є незворотним: причина породжує наслідок, а наслідок не може викликати цієї ж причини. І на цій незворотності причинності намагаються побудувати незворотність часу. Насправді, тут не все так просто. І час має момент зворот-ності, повторюваності (дні, роки та ін.). Без цієї повторю­ваності час не мав би мірності, його не можна було б вимі­рювати. І причинність має момент зворотності. Звичайно, щодо складної системи (Земля, жива істота) причинні дії є незворотними. Та коли йдеться про прості причинні зв'я­зки (хімічні реакції, механічні дії), процес може розвивати­ся в прямому і зворотному напрямах.

Філософське розуміння світу

Категоріальна модель «причина — наслідок», за якою намагаються опанувати зв'язки речей і явищ природи, спро­щує і схематизує ці зв'язки. Наприклад, траєкторія польоту снаряду визначається не лише силою поштовху і силою тяжіння. На неї діють повітряні потоки, місцеві геологічні аномалії, момент крутіння самого снаряду, температура, во­логість атмосфери та інші чинники. А нерідко вихоплю­ють лише один чи два зв'язки і будують модель поведінки тіла. Насправді ж зв'язки природи складні й різноманітні, їх можна зводити до спрощених схем тільки за усвідом­лення цієї спрощеності. Складність вичленення причини і наслідку з різноманітності зв'язків виявляється і в тому, що не лише причина визначає наслідок, а й сам наслідок, виникаючи, виявляє зворотну дію на причину. Так, хмара є причиною дощу, в свою чергу дощ, що випав, випаровую­чись, породжує хмару. І такі приклади прямого і зворотно­го зв'язку непоодинокі.

Різним онтологічним сферам буття відповідають різні типи детермінації. Так модель «причина — наслідок» най­більш адекватно відтворює детермінацію речей і процесів у неживій природі. Поведінка живих істот краще опису­ється цільовою детермінацією. Тварина, звичайно, зазнає впливу фізичних сил, але визначальними в її поведінці є цілі, закладені в її інстинктах, а саме програма виживан­ня виду. Поведінка каменя зумовлена дією зовнішніх чин­ників, поведінка тварини детермінована внутрішньою про­грамою, закладеною в інстинктах.

Сфера соціального буття ґрунтується на детермінації, основою яких є мотиви. Людина, звичайно, може поводи­тись як механічна маса (наприклад, падати), і тут доцільне застосування моделі «причина — наслідок». Організм лю­дини поводить себе доцільно (адекватно реагує на хвороби), але визначальними для людини як соціальної істоти є вчин­ки, в основу яких покладеш мотиви, усвідомлена мета.

В інших сферах буття детермінація набуває іншого ха­рактеру. Так, у сфері фігур і чисел вона виступає як функ­ціональна залежність. Існує своєрідна детермінація в по­ведінці казкових і міфологічних героїв, яка не вкладаєть­ся в рамки звичних мотивацій.

Нова онтологія, надавши правомірності різним сфе­рам буття, відкрила перспективу дослідження специфіки детермінації в кожній з цих сфер. У цьому вона принци­пово відрізняється від радянського марксизму, який абсо­лютизував причинність (модель «причина •— наслідок») і підганяв під неї всі сфери буття.

Філософське вчення про буття (онтологія)

Діалектика парних категорій та їх методологічна функція

Ще давньогрецькі мислителі, зокрема Піфагор і Пла-тон, відзначили таку особливість категорій, як їх парність: буття — небуття, перервне — безперервне, конечне — без­кінечне, рух — спокій та ін. На парний характер катего­рій особливу увагу звернув Гегель, який вважав основною метою діалектичного методу установлення смислового зв'язку між категоріями.

На думку Гегеля, парні категорії, а це особливо стосу­ється категорій, за допомогою яких розкривається сутність речей (внутрішнє — зовнішнє, сутність — явище, зміст — форма, причина — наслідок (дія), необхідність —• випад­ковість, одиничне — загальне та ін.) перебувають у супе­речливому відношенні. Ця суперечність виявляється в то­му, що одна категорія передбачає іншу: одне є, оскільки є інше: внутрішнє є, оскільки є зовнішнє, і навпаки. Крім того, парні категорії взаємовиключають, заперечують одна одну: необхідність — це невипадковість, рух — неспокій і навпаки. Отже, зміст однієї категорії полягає в запере­ченні її протилежності. Це свідчить про те, що між парни­ми категоріями існує діалектичний зв'язок. Вони водно­час доповнюють (через одну можна пізнати іншу) і взає-мозаперечують одна одну. Саме на цій особливості зв'язку між категоріями ґрунтується діалектичний метод.

Прагнення звести одну категорію до іншої, передати зміст однієї через іншу, протилежну їй, часто лежить в основі апорій і антиномій, а також інших логічних і змістових парадоксів, якими багата історія філософії та історія нау­ки. Так, в основі апорій Зенона — категорії руху і спокою, перервного і безперервного. Одна з антиномій Канта ґрун­тується на категоріях конечного і безкінечного, в матема­тиці часто дискутується парадокс множини всіх множин, основою якого є парні категорії єдиного і множини.

Парадокси виникають тоді, коли одну категорію на­магаються звести до іншої. Так, парадокс формалізації виникає тоді, коли зміст намагаються виразити формою. І тут виявляється, що форма є формою певного змісту, що формалізація має свою межу. Це саме стосується катего­рій кількості та якості. Якщо брати певну якість (бороду, купу каміння) безвідносно до кількості, то є непомітним, коли за зменшення кількості зникає якість.

Водночас прагнення звести одну категорію до іншої, передати одну за допомогою іншої є плідним у пізнаваль­ному аспекті. Так, поступ науки тісно пов'язаний з піиро-

Філософське розуміння світу

ким впровадженням математики, яка передає якісні харак­теристики через кількісні.

Зведення однієї категорії до іншої, намагання розкри­ти зміст однієї категорії через її протилежність, сформу­вало методи наукового пізнання. Методи ґрунтуються на категоріях як певних типах (моделях, стандартах) відно­шень між речами. Метод як стандартний підхід в пізнан­ні речей має основою стандартні характеристики (катего­рії) самих речей.

Виходячи з ідеї взаємозв'язку категорій і методів, мо­жна побудувати таку схему:

категорії

кількість і якість

одиничне — загальне

частина — ціле

форма — зміст

явище — сутність

тотожність — відмінність

простір і час

елемент — система

випадковість — необхідність

методи

• кількісний і якісний аналіз

• індукція — дедукція

• аналіз — синтез

• формалізація — інтерпретація

• опис —пояснення

• ототожнення — розрізнення (порівняння, аналогія, моделювання)

• структурний і історичний методи елементарний і системний аналіз

строго детерміністичні і статистичні методи

У принципі будь-яка пара категорій розгортається в метод пізнання. Так, у математиці широко застосовується метод зведення до безкінечності чи навпаки — зведення безкінечності до конечного та ін.

Методи, як і категорії, є протилежними, вони взаємодо­повнюють один одного. Якщо в основу одного методу по­кладено намагання передати (виразити) одну категорію через іншу (наприклад, індукція йде від одиничного до загального), то протилежний метод діє навпаки (дедукція йде від загального до одиничного).

Гегель зазначав, що категорії є сходинами пізнання. Оскільки пізнання предмета здійснюється на основі катего­ріальних «схем» чи «моделей», то, вибудувавши послідов­ність цих схем, можна отримати логіку процесу пізнання предмета. В ній перехід від однієї «схеми» (сходинки) до іншої постає як процес поглиблення знання про предмет.

Першою сходинкою в пізнанні є визначення буття предмета. Адже перед тим, як визначати щось, необхідно

філософське вчення про буття (онтологія)

встановити його буття. Астроном чи подорожній в пусте­лі визначають, чи це їм щось примарилося, чи воно «є» насправді (визначають буття чи небуття чогось в якості реального об'єкта). Далі фіксується (часто на підсвідомо­му рівні): це предмет (субстанція) чи процес (щось мінли­ве). Подальше пізнання полягає у визначенні якісних (ко­лір, блиск, звук, запах, твердість, крихкість тощо) і кіль­кісних (розмір, температура, ступінь твердості, крихкості тощо) характеристик, у встановленні міри, тобто кількіс­ного інтервалу існування даних якостей.

Наведені універсальні характеристики сущого пізна­ються, як правило, на рівні споглядання. Буття — небут­тя сущого, його субстанційно-процесуальні та кількісно-якісні характеристики дані безпосередньо, їх осягнення не вимагає видимих пізнавальних зусиль.

Процес пізнання як вихід за межі безпосереднього спо­глядання починається з визначення за явищем сутності, за наслідком причини, за випадковим необхідного, за оди­ничним загального та ін. Саме цим — встановленням законів (суттєвого, необхідного, загального, формального) в причинних зв'язках — і займається наука. Однак закон охоплює лише два-три суттєві відношення. Для більш-менш повної характеристики предмета потрібно кілька законів, які виражали б предмет як систему. Практика сьогоден­ня вимагає не обмежуватись окремими законами, а пізна­вати предмет як систему закономірних зв'язків.

Будучи структурами самих предметів, категорії, відтво­рившись у «схемах» нашого мислення, стали активним засобом (методом) пізнання світу.

Запитання. Завдання

1. Який зміст філософського розуміння буття на різних етапах роз­витку філософії?

2. Охарактеризуйте три основні концепції буття (матеріалістичну, ідеалістичну, некласичну) в історії філософії.

3. Які є форми (сфери) буття та в чому полягають їхні особливості?

4. Розкрийте специфіку буття людини.

5. Що таке «світ» і чому він є тільки там, де є людина? Ваші аргу­менти.

6. Чому «світ» — це завжди ціле?

7. Доведіть принципову відміність між об'єктивістською і суб'єк­тивістською традицією у філософії щодо тлумачення світу.

8. Проаналізуйте зміст категорій (субстанція, простір, час, причин­ність тощо) як структури буття.

Філософське розуміння світу

Поиск по сайту: