Позитивізм

Розвиток науки в XIX ст. (досягнення німецьких вче­них — Карла Вейєрштраса (1815—1897), Георга Кантора (1845-—1918), Георга Рімана (1826—1866) — в математи­ці, англійців Майкла Фарадея (1791—1867), Джеймса Максвелла (1831—1879) та німця Германа Гельмгольца (1821—1894) -- у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса (1779— 1848) і росіянина Дмитра Менделєєва (1834—1907) — в хімії, англійця Чарльза Дарвіна (1809—1882) —- в біоло­гії), усвідомлення її значущості для промисловості та сус­пільного добробуту зумовили виникнення позитивізму — філософської течії, головним предметом якої стало науко­ве знання, яке він називає «позитивним».

Позитивізм (франц. роз/'Г/'у/з/пе — умовний, позитивний, побу­дований на думці) — філософський напрям, який єдиним дже­релом істинного знання проголошує емпіричний досвід, запере­чуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного ми­слення.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «ме­тафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову про­блематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «по­зитивного» знання), який часто називають «філософією науки» — одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розви­ток науки і техніки.

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловими­ми першоосновами і першопричинами. Звідси бере поча­ток заперечення метафізики, яка не дотримується цієї ви­моги.

Історичні типи філософії

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Нау­кою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запо­рукою суспільного прогресу.

Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Вироблені природознавством кри­терії науковості та методи пізнання він розглядає як іде­ал науки.

Світогляд, який намагається вирішити основні про­блеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне тощо, виходячи з наукового знання, називають сцієнтиз­мом (лат. зсіепііа — наука). Позитивізм є типовим сцієн-тичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що намагаєть­ся звести існування людини до буття речі серед інших речей, не бачить специфіки людського існування (екзис­тенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання при­роди. В цьому сенсі сцієнтизм (і позитивізм як його різно­вид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) сві­тогляду, який за вихідне обирає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філосо­фії наприкінці XIX — XX ст. є філософія життя, феноме­нологія, екзистенціалізм та герменевтика. Наприкінці XIX — протягом XX ст. опозиція сцієнтизму й антропо­логізму є однією з найважливіших у світовій філософії, культурі загалом.

Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830—1842 рр. Виступивши ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а й зробив її своєрідною релігією.

Підґрунтям концепції Конта є закон трьох стадій. На його думку, кожне з понять, і відповідно знання зага­лом, неминуче долає три такі стадії:

1) теологічну, або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили — божества тощо;

2) метафізичну, або абстрактну, коли за явищами вба­чають абстрактні сутності й сили — субстанції, флогісто­ни тощо;

3) наукову, або позитивну, коли між явищами відкри­ваються незмінні закони.

Принципова відмінність позитивної стадії від поперед­ніх полягає в тому, що явища не пояснюються через щось інше, потойбічне їм, а описуються через зв'язок з іншими

Сучасна світова філософія

явищами. В законі трьох стадій Конт правильно розпізнав тенденцію зростання ролі наукового знання в історичному розвитку суспільства. Однак він неправомірно надав цим змінам стадійності. Насправді знання фактів (за Контом, позитивне знання) завжди було притаманне людині, без нього неможлива практична діяльність. Поширення нау­кового знання в Новий час не привело до заперечення ре­лігії та філософії. Конт не вбачав своєрідності рілігії, мета­фізики і науки, відмінності їх функцій у суспільстві. Зага­лом закон трьох стадій хибує на «метафізичність» (на неправомірне, невідповідне фактам узагальнення), проти якої сам Конт так пристрасно боровся.

З двох типів наукових теорій — описових, які встано­влюють закономірні зв'язки між явищами (фіксація за­лежності розширення металічного стержня від темпера­тури), і пояснювальних, які намагаються проникнути в сутність явищ (пояснення розширення стержня через атом­ну структуру речовини), Конт віддав перевагу описовому. Наука, на його думку, повинна відповідати на запитання «як?», а не «чому?». Цей вузький емпіризм є характер­ною рисою позитивізму на всіх етапах його розвитку. В ньому коріниться як сила (застереження проти викорис­тання в поясненні надуманих сутностей), так і слабкість (скептицизм, недовір'я до розуму, що сковує політ науко­вої думки).

Безсумнівною заслугою Конта є заснування соціології як окремої конкретної науки про суспільство. На його думку, знання про суспільство найпізніше долає метафі­зичну стадію, але час конкретної науки про суспільство вже настав. Основні розділи цієї дисциліни — соціальна статика, що вивчає суспільні інституції, і соціальна дина­міка, що досліджує закони розвитку суспільства. Соціоло­гія, за його словами, є запорукою раціональної політики. Незважаючи на те, що соціологія Конта містить багато надуманого, здогад про необхідність конкретного вивчен­ня соціальних явищ і врахування набутого знання при управлінні суспільством був геніальним прозрінням ми­слителя.

Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук, яку він здійснив за принципом сходження від простого до складного (пізніше без посилання на автора вона була ви­користана Ф. Енгельсом). Вона передбачає таку послідов­ність: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, со­ціологія, мораль. Це свідчить про те, що гуманітарним наукам (історії, юриспруденції, філології тощо) Конт не

Історичні типи філософії

надавав особливого значення. Під наукою він розумів пе­редусім природознавство.

Філософії в системі Конта відводиться роль науки про науки, енциклопедичної суми наук, вірніше — роль «слу­жанки науки». Вона зорієнтована тільки на наукову про­блематику (класифікація наук, упорядкування наукового знання в цілісну систему, дослідження методів наукового пізнання). Філософія не здобуває свій матеріал самостійно, а отримує його через конкретні науки. Позитивізм спричи­нив нігілістичне ставлення до філософії, бо звужена до ро­лі «служанки науки», філософія приречена на втрату вла­сного вагомого слова й у сфері наукового знання.

Конт фактично зігнорував світоглядну функцію філо­софії. Проблеми місця людини в світі, сенсу людського життя та ін., які виводять філософію за вузькі межі нау­кової проблематики, є духовно чужими позитивізму. Об'­єктивно філософія Конта сприяла виокремленню філосо­фії науки в окрему галузь філософського знання. В цьому безсумнівна його заслуга. Справедливо його вважають і засновником соціології як конкретної науки.

Ідеї Конта були підхоплені англійським філософом Джоном-Стюартом Міллем (1806—1873), який став відо­мим завдяки праці «Система логіки». Мілль — принци­повий емпірик, він навіть математичні й логічні принци­пи вважав індуктивними узагальненнями, які мають тіль­ки вірогідний характер. Він проголошував ідею свободи особи, стверджував, що свободі кожного поставлено межу тільки в свободі іншої особи. Відмінність людей, різнома­нітність характерів — благо для суспільства. Мілль од­ним з перших теоретично обґрунтував необхідність захи­сту права меншості в парламенті. Демократія, щоб не пе­ретворитись на тиранію, повинна брати до уваги інтереси не тільки більшості, а й меншості.

В етиці Мілль був послідовником англійського філосо­фа-утилітариста Єремії Бентама (1748—1832). Засадою ути­літаризму є прагнення до максимально можливого щастя для якомога більшої кількості осіб за мінімуму страждан­ня. Погляди Мілля вплинули на американського філосо­фа, засновника прагматизму Чарльза Пірса (1839—1914) і на Г. Спенсера.

Одним з найвідоміших позитивістів «першої хвилі» є англійський мислитель Герберт Спенсер (1820—1903), ба­гатотомна «Синтетична філософія» якого користувалася великою популярністю в середовищі науково-технічної ін­телігенції другої половини XIX — початку XX ст.

Сучасна світова філософія

Проблема співвідношення науки і релігії є актуаль­ною для кожної з історичних епох і кожна з них вирішує її по-своєму. В другій половині XIX ст. під впливом на­укових відкриттів, особливо дарвінізму, зокрема вчення про походження людини, які брали під сумнів традиційні релігійні уявлення, особливої гостроти набула проблема співвідношення науки і релігії. Позитивізм, що виступав як філософія науки, змушений був дати відповідь на це питання.

Конт заперечував традиційну релігію, намагався на її місці утвердити щось на зразок «позитивної релігії» з культом Людства. Це відповідало ранньому позитивіз­му. Серйозне теоретичне обґрунтування співвідношення науки і релігії з позиції позитивізму дав Спенсер, ствер­джуючи, що існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питання про першооснову всього сущого. Розумом не можна збагнути створення світу з нічого. Всі релігії, зре­штою, визнають, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо осягнути. Але в такому ж відношенні до пер­шооснови, на його думку, перебуває і наука. Поняття ма­терії, простору, часу (зокрема їх подільність до безкінеч­ності) так само мало збагненні, як і релігійний Абсолют. Це визнання незбагненності, непізнаваності Абсолюту (пер­шооснови) і споріднює, на думку Спенсера, релігію та на­уку. Релігія не повинна тільки претендувати на позитив­не знання про Абсолют (тобто бути наукою про Бога), а наука не повинна виходити за межі позитивного знання. Реальність, яка прихована за явищами, людині не відома і завжди буде такою. Тому, на його думку, суперечка нау­ки і релігії, а також матеріалістів і спіритуалістів (так за англійською традицією називають ідеалістів) є безплід­ною. В розумінні філософії Спенсер іде за Контом, зами­каючи її в межах наукової проблематики. Філософія ми-слиться більш узагальненим знанням порівняно зі знан­ням конкретних наук. Така філософія, хоча й не є сумою конкретних наукових знань, а їх узагальненням, принци­пово не відрізняється від науки.

Спенсер увійшов в історію філософії як творець конце­пції еволюції. Почав розробляти її за кілька років до опу­блікування в 1859 р. «Походження видів» Дарвіна, який, безперечно, вплинув на його погляди. На думку Спенсе­ра, еволюція є універсальним явищем. Всесвіт, біологіч­ний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціаль­ні явища підлягають певним еволюційним змінам. Він на­голошував на трьох важливих моментах еволюції:

Історичні типи філософії

1. Перехід від відокремленого стану елементів до зв'я­заного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвива­тись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема, про спеціалізацію орга­нів, поділ праці в суспільстві тощо.

3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до ви­значеності.

Загалом еволюцію він розумів як перехід від відособ­леної однорідності (гомогенності) до зв'язаної різнорід­ності (гетерогенності). Порушені Спенсером проблеми (упо­рядкування хаосу) є предметом вивчення нової науки си­нергетики, а його можна вважати одним із її попередників. Концепція еволюції Спенсера виникла на основі біології. Звідси походить біологізм його поглядів на суспільство. Моральні норми, наприклад, він розглядав як інструмен­ти пристосування людини до середовища.

Філософські побудови Конта і Спенсера, які ґрунтува­лися на узагальненні сучасного їм наукового знання, ви­явилися вразливими: радикальна зміна наукових теорій протягом кількох десятиліть зумовила руйнування філо­софських узагальнень, які підносились над ними. Тому позитивізм «першої хвилі» змушений був поступитись міс­цем позитивізму «другої хвилі», який висунув на перед­ній план теорію наукового пізнання.

Махізм і емпіріокритицизм («друга хвиля» позитивізму)

Позитивізм у розумінні відношення філософії та нау­ки в стислій формі повторив розвиток їх взаємозв'язків протягом тисячолітньої історії. Історично на першому етапі філософія мислилась як наука наук, як перша наука. По­чинаючи з Нового часу, у зв'язку зі становленням окре­мих наук, роль філософії у ставленні до науки все більше зводилася до методології наукового пізнання. Така транс­формація співвідношення філософії та науки відбулась і в позитивізмі. Якщо Конт і Спенсер мислили філософію як своєрідну інтегральну «синтетичну» науку, то їх спадко­ємці — представники «другої хвилі» позитивізму, усвідо­мивши марність подібних прагнень, звели філософію до методології наукового пізнання.

До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди відомого австрійського фі­зика Ернста Маха (1838—1916) і швейцарського філософа

Сучасна світова філософія

творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843— 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов пози­тивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироб­лені для точної емпіричної науки.

Виникнення «другого» позитивізму спричинив крах ідеї «синтетичної» філософії Конта—Спенсера, криза ме­ханіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява теорій-конструктів, які не вклада­лись у межі традиційної гносеології, що розглядала пі­знання як «копіювання» дійсності.

Філософію Мах зводив фактично до методології нау­кового пізнання. Саме пізнання він (як і Авенаріус) роз­глядав як процес прогресивної адаптації людини до се­редовища (інтерпретує його як біологічно доцільне яви­ще). Вважав, що основою наукового знання є не факти, а відчуття. Прагнучи радикалізувати емпіризм позитивіс­тів, Мах і Авенаріус «розкладали» факти на складові еле­менти-відчуття, які проголошували вихідними «нейтраль­ними» елементами досвіду. На основі цих елементів «конституюється» світ; вони ж і є основою наукового пі­знання. Мах стверджував, що поняття фізики, якими б абстрактними вони не були, «завжди можна простежити до чуттєвих елементів, з яких вони побудовані». Все інше в науці, що не зводиться до подібних елементів досвіду, є «метафізичним мотлохом». Таким «мотлохом» він вва­жав поняття «сутність», «субстанція», «абсолют», «причи­на». З цих засад проростало його негативне ставлення до «метафізичної» опозиції «матеріалізм —ідеалізм», яка, на думку Маха, позбавлена сенсу.

Сильні аспекти радикального емпіризму Маха виявили­ся в його критиці класичної механіки Ньютона. Він запере­чував існування абсолютного часу і простору класичної ме­ханіки на тій підставі, що вони не представлені в досвіді. Подібні поняття Мах називав «концептуальними чудовись­ками». Його критика засадничих понять механіки Ньютона відчутно вплинула на формування теорії відносності.

Однак радикальний емпіризм має і слабкі сторони. Адже жорстко прив'язана до відчуттів думка не здатна до польоту, до вільного конструювання нових концепцій. Оче­видно, тому Мах не прийняв теорії відносності та ідеї ато­мізму, які на той час не «прив'язувались» до відчуттів. Альберт Ейнштейн, який перебував під впливом поглядів Маха під час створення ним теорії відносності, змушений

Історичні типи філософії

був пізніше визнати, що Мах «недооцінив конструктивний і спекулятивний характер наукового мислення».

Пізніші дослідження в галузі психології переконливо засвідчили, що ніяких «нейтральних» елементів досвіду, вільних від ззовні внесених смислів чи інтерпретації, не­має і бути не може. Будь-яке відчуття існує як складова певного цілого — певних пізнавальних образів, обставин (експерименту, спостереження), співвідноситься з певним теоретичним контекстом. А це означає, що його смислове навантаження задається цим цілим. Прагнення знайти «нейтральні», «чисті» відчуття, факти, позбавлені смис­лового навантаження, є гносеологічною утопією.

Маха й Авенаріуса часто критикують за суб'єктив­ний ідеалізм, за наслідування Берклі та Юма. Справді, Авенаріус висунув концепцію «принципової координа­ції», згідно з якою об'єкт не існує без суб'єкта, а Мах проголосив відчуття елементами світу. Завдяки цьому вони, на перший погляд, відтворюють позицію англійсь­ких емпіриків, суб'єктивних ідеалістів. Насправді Берк­лі та Юм «конструювали» світ буденної свідомості, про­голошували наш світ комплексом відчуттів. У Маха йшлося про науку та її світ. Наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. стає очевидним, що реальність, яку пізнає наука, є штучною математизованою реальністю, що існує тільки в уяві її творців. Без суб'єкта, вченого такої реаль­ності (об'єкта) не існує. Була підтверджена думка Канта, згідно з якою розсудок пізнає дійсність, яку він сам укон-ституював. Світ, який Мах конституює з елементів-від-чуттів, — це науковий світ, штучна реальність, яка не існує об'єктивно, сама по собі. Звідси й висновок, що на­укові конструкції не є «копіями» світу, в якому живе людина («світу речей у собі», за Кантом), що їх ставлен­ня до цього реального світу опосередковане уявними ре­альностями (об'єктами), які не існують без суб'єкта. От­же, суб'єктивний ідеалізм Маха й Авенаріуса не цілком зводиться до позиції Берклі.

Підхід Маха до пізнання як до біологічно доцільного явища виявився в тому, що наукове пізнання він розгля­дав під кутом зору «економії мислення». Ця точка зору не позбавлена певного раціонального змісту, оскільки нау­ка систематизує, схематизує, типізує (спрощує) дійсність, тобто є ефективним засобом її пояснення і перетворення. Однак термін «економія мислення» є не цілком визначе­ним. У сучасній науці використовується близький за зміс­том, але чіткіший за формою принцип простоти. Так, до гіпо-

Сучасна світова філософія

тези висувається вимога бути логічно якомога простішою.

Концепція Маха й Авенаріуса стала головним предме­том аналізу праці В. Леніна (1870—1924) «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яка справила фатальний вплив на роз­виток як філософії, так почасти і науки в колишньому СРСР. Жорстка прив'язка філософії до політичної ідеоло­гії призвела до того, що аналіз тонких філософських мате­рій з позиції «здорового глузду» і «пролетарського чут­тя» часто супроводжувався лайкою і навішуванням ідео­логічних ярликів на зразок «реакціонер», «мракобіс» тощо. Властивий цій праці дух нетерпимості перевершив за зна­ченням деякі наявні в ній раціональні елементи.

Історія дала повчальний урок любителям жорстко і спрощено пов'язувати науку та філософію, філософію й ідеологію. «Реакційна» суб'єктивно-ідеалістична концеп­ція Маха вплинула (а такі факти не часті в історії науки) на радикальне переосмислення фізичної теорії. А «науко­вий», «прогресивний», «матеріалістичний» твір Леніна ледь не став перепоною для теорії відносності, спричинив го­ніння на генетиків та кібернетиків в СРСР. Це урок для «носіїв абсолютної істини» у філософії, які в боротьбі зі своїми опонентами вдаються до ідеологічних ярликів.

Конвенціоналізм А. Пуанкаре

Дещо відмінною від позитивістської концепції, хоч певною мірою і близькою до неї, є філософія науки фран­цузького математика Анрі Пуанкаре (1854—1912). Як фі­лософ науки, він став відомим завдяки створеній ним кон­цепції конвенціоналізму.

Конвенціоналізм (лат. сопуепііо — угода, договір) — філософсь­кий напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком до­вільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зруч­ності», «економії мислення».

Суть цієї концепції полягає в тому, що принципи на­укової теорії проголошуються довільними конструкціями, які умовно приймаються за істини. Іншими словами, на думку конвенціоналістів, вчені погоджуються вважати пе­вні наукові твердження істинами, укладають конвенцію щодо їх істинності.

До такої концепції Пуанкаре прийшов, аналізуючи стан справ у математиці. У зв'язку зі створенням неевклідо-вих геометрій постали питання, на чому ґрунтуються їх

Історичні типи філософії

вихідні принципи (і отже, яку з них слід вважати істин­ною). Пуанкаре заявив, що «ці принципи суть не що інше, як конвенції», тобто довільно можна прийняти за істину будь-яку з геометрій.

Конвенціоналізм виник і тому, що нові наукові теорії (насамперед, теорії некласичної фізики) перестали бути «копіями» реальності й перетворились на теорії, що конс­труюють штучні реальності (теорії-конструкти). У цих те­оріях зросла роль неемпіричних критеріїв істини і фак­тора довільного вибору вченого. Так, за наявності двох чи більше теоретичних конструкцій, які однаково узгоджу­ються з фактами (явище, що не вкладається в межі наїв­ної концепції «копіювання» реальності), вибір на користь однієї з них робиться на основі таких допоміжних крите­ріїв, як логічна простота, інтуїція вченого та ін.

Отже, конвенціоналізм виявив відносну самостійність і самодостатність наукової теорії, її (в певних межах) незалежність від емпіричних фактів. Однак така пози­ція таїла в собі загрозу заперечення об'єктивності нау­кового знання. Подібних поглядів дотримувався край­ній конвенціоналіст француз Едуард Леруа (1870—1954). У дискусії з ним Пуанкаре змушений був визнати, що відбір наукових концепцій відбувається, врешті-решт, на основі їх ефективності або емпіричного контролю. Отже, факти були визнані як остаточні критерії відбору (істинності) теорій.

Заслуга конвенціоналізму в тому, що він звільнив на­укові концепції від жорсткої залежності від сфери фак­тів, як того вимагали позитивістські традиції. Можна по­годитись з оцінкою, яку дали поглядам Пуанкаре Д. Реа­ле і Д. Антісері: «Конвенціоналізм — глибока і змістовна філософія науки. Розправившись із фетишистським мі­фом про «факт» та іншими презумпціями позитивістсь­кого напряму, він реабілітував роль уяви в науці, показав динамізм наукового знання»¹.

Неопозитивізм і аналітична філософія

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'яза­ний з такими течіями, як аналітична філософія і неопози­тивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

¹РеалеД.,АнтисериД. Западная философия... Т. 4. — С. 261—262.

Сучасна світова філософія

Обидві течії тісно взаємопов'язані, їх споріднює пред­мет дослідження -- мова і прагнення вилучити метафі­зику з наукового знання. У процесі розвитку вони впли­вали одна на одну. В радянській філософській літературі обох відносили до неопозитивізму. Однак мають рацію до­слідники, які розмежовують і дещо по-іншому співвідно­сять їх. Аналітична філософія досліджує побутову мову, ви­знає осмисленість філософських тверджень. Виходячи з цього, аналітики розглядають усю філософську проблематику — гносеологічну, аксіологічну, праксеологічну. Неопозитивіс­ти досліджують лише мову науки. Вони за традицією зво­дять філософію до методології науки. За проблематикою неопозитивізм вужчий від аналітичної філософії.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882—1936), німецько-американського фі­лософа Рудольфа Карнапа (1891—1970), австро-американсь-кого філософа Філіпа Франка (1884—1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. До нього відносять також раннього Вітген-штейна (періоду «Логіко-філософського трактату»).

Неопозитивізм (грец. леоз — новий і лат. ровіііуііз — умовний, позитивний) — один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грун­туються на фактах.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рас­села. На відміну від махізму, що розглядав наукове мис­лення як біологічний і психологічний процес, неопози­тивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвен­ціоналізму.

Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови нау­ки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходя­чи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зра­зок мови математики), вони намагались максимально формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях.

Центральною для неопозитивізму є проблема значен­ня наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що пред-

Історичні типи філософії

метом філософії є не пошук істини, а «дослідження зна­чень». Значення висловам задається, на його думку, спо­собом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізова­на знакова система (логічно послідовна і внутрішньо не-суперечлива) набуває певного значення, тобто про щось говорить лише через зведення її до тверджень, що фіксу­ють безпосередній досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки поня­тійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, на­укові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висло­вів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпо­середньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх дум­ку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї бу­дови науки. Твердження, які принципово не зводяться до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифікації), про­голошуються пустими, тобто позбавленими значення.

Верифікація розглядається ними як демаркаційна лі­нія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знан­ня від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог іс­нує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не іс­тинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сен­су). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджу­вав Вітгенштейн.

Принцип верифікації різко розмежовує наукове і фі­лософське знання. Як свідчать пізніші дослідження, ме­жа між ними не така чітка, як вважали прихильники неопозитивізму. Слабкість їх позиції полягає в тому, що вони звели значення твердження до процедури його ве­рифікації. Насправді виявилось, що неверифіковані твер­дження (а такими є більшість філософських тверджень) не можна однозначно вважати позбавленими значення, безсмисленими. Більше того, виявилось, що жорсткій ви­мозі верифікації не відповідають не тільки філософські, а й загальнонаукові твердження, зокрема вирази, що фіксу­ють закони науки, адже одиничний факт підтвердження

Сучасна світова філософія

істинності закону при верифікації не в змозі надати йо­му значення всезагальності. Ця та інші обставини змуси­ли неопозитивістів послабити вимоги верифікації та від­повідно пригасити протистояння між філософським і на­уковим знанням.

Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне про­яснення думок», для чого застосовували процедури ото­тожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання. Однак, як з'ясувалось пізніше, концепція «зна­чення», що ґрунтувалася на верифікації, не витримала логічної критики. Така доля спіткала і редукцію (зведен­ня) всякого знання до наукового. Стало очевидним, що не існує єдиної універсальної моделі знання.

Аналітична філософія. Криза настанов логічного по­зитивізму дала поштовх для пошуку розв'язання цих же проблем аналітичною філософією (назва походить від ме­тоду, яким користувалися його представники -- аналізу мови), яка почала бурхливо розвиватись у 40-ві роки XX ст. в Англії, а пізніше в США. Передумови її були закладені Бертраном Расселом (1872—1970) і Джорджем Муром (1873—1958), а наймогутніший поштовх був наданий пра­цями Людвіга Вітгенштейна (1889—1951) періоду 40—50 років. До цієї течії також належать їх послідовники Гіл-берт Райл (1907—1976), Джон Остін (1911—1960) — пред­ставники так званої кембриджсько-оксфордської школи.

Взагалі аналіз мови як засобу, за допомогою якого ви­ражається і набувається філософське знання, є одним з тра­диційних філософських методів поряд з діалектикою, фе­номенологією, трансцендентальним методом та ін. До цього методу вдавались ще номіналісти (Оккам), Гоббс та ін. У XX ст. аналітична філософія (лінгвістичний аналіз), набув­ши особливого поширення в англомовних країнах, стає од­нією з найвпливовіших течій.

Аналітична філософія (філософія лінгвістичного ана­лізу) багато в чому продовжує традицію логічного пози­тивізму (неопозитивізму). Це стосується, зокрема, дослі­джуваної проблематики і розуміння функції філософії. Однак між ними існує і принципова відмінність. З цього приводу російський філософ В. Лекторський зазначав: «Лінгвістичний аналіз свідомо протиставляє себе логіч­ному позитивізму. Це виразилось у принциповій відмові лінгвістичних аналітиків від верифікаційної теорії зна­чення..., в неприйнятті тези про те, що наукові міркуван­ня є ідеальною моделлю всякого осмисленного міркуван-

Історичні типи філософії

ня...»¹ Звідси випливали далекосяжні висновки, зокрема і такі, що філософські, релігійні, політичні та інші мовні вислови є також осмисленими.

Найсуттєвіша відмінність аналітичної філософії від неопозитивізму полягає в переосмисленні природи мови і, відповідно, природи значення. Мова розуміється ними не як штучна знакова система (на зразок наукової мови), значення виразів якої набувається через верифікацію, а як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях. Цю мову, що є складником певної ситуації, Вітгенштейн називає «мо-вою-грою».

Буденна мова, на його думку, є множинністю таких си­туативних контекстів (ігор). Слова чи вислови не мають раз і назавжди заданого значення. Значення слова — це той чи інший спосіб вживання його в певному життєвому контексті (грі). Метафізичні проблеми, на думку представ­ників аналітичної філософії, виникають тоді, коли значен­ня слів, вироблені в одному контексті, переносяться на ці ж слова, але вживані в іншому контексті (іншій грі). Це, зокрема, стосується вживання філософських слів у науко­вому значенні. Намагання метафізики за взірцем науки схопити сутність речей за допомогою таких слів, як «знан­ня», «буття», «об'єкт», «я» таін., призводить до плутанини, псевдопроблем, які знімаються методом лінгвістичного ана­лізу. На думку Вітгенштейна, не існує єдиного значення цих слів, і для уникнення «метафізичної» плутанини необ­хідно зводити їх до буденної мови для з'ясування мно­жинності їх значень. Тому метафізика не може бути нау­кою про «знання», «буття», «я» таін. Метафізичне знання має право на існування, але не в науковому статусі (без претензії на науковість).

Науковою філософією може бути тільки лінгвістичний аналіз, що стає своєрідною лінгвістичною терапією, засо­бом розв'язування вузлів, що виникли внаслідок нестро­гого вживання слів. Функція такої філософії полягає в мовному аналізі «гріхів» попередніх філософів.

Аналітики не заперечують права на існування тради­ційної філософії (метафізики). Але ця метафізика не по­винна претендувати на статус науки. Вона, на їх думку, є особливим способом бачення світу, до якого не завжди мо­жна підходити з позиції «істина» — «хибність». Така ме-

¹ Лекторский В. От позитивизма к неопозитивизму // Буржуаз­ная философия XX в. — М., 1974. — С. 120.

Сучасна світова філософія

тафізика навіть може давати імпульси розвитку науки, але сама не повинна прагнути бути наукою чи підміняти її.

Отже, представники аналітичної філософії, як і неопо­зитивісти, також різко розмежували філософію і науку, але, на відміну від неопозитивістів, вони не заперечували традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери знання. Аналітична філософія і неопозитивізм продовжили лінію емпіриків та позитивістів у XX ст.

«Критичний раціоналізм»

В дискусії з Віденським гуртком сформувалась і філо­софія відомого в XX ст. мислителя Карла Поппера (1902— 1994). Він, як і представники аналітичної філософії, від­штовхувався в своєму розвитку від логічного позитивізму віденців. Але його концепція принципово відрізняється як від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії. Вихідною її позицією є не емпіризм, а раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних-утворень — ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних.

К. Поппер піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьо­му випадку існує можливість прийняти суб'єктивну види­мість за факт), а те, що визнане за факт науковим співто­вариством. Факт конституюється не в психологічній, а в соціальній сфері. Тому недостатньо, щоб хтось із вчених зафіксував певне явище, фактом воно стає лише за умови його визнання науковою спільнотою. Наголошування К. Поппером на конструктивній ролі наукової спільноти саме як спільноти в науковому пізнанні мало значний вплив на формування історичної школи філософії науки (Кун, Фейєрабенд та ін.).

Принципово відмінним від позитивістського емпіриз­му є і його розуміння співвідношення фактів і теорій. Про­довжуючи раціоналістичну традицію, К. Поппер підкрес­лює недосконалість індукції, її нездатність гарантувати істинність всезагальних наукових суджень. На його дум­ку, розум людини не є «чистою дошкою». На будь-якому етапі наукового пізнання у вченого наявні певні гіпотези, упередження, ідеї. І він не може очистити розум від них, бо інакше неможливим стає сам процес пізнання. Навко­лишній світ безкінечно різноманітний, і те, що людина звертає увагу на одне, а не на інше (на їстивність плодів

Історичні типи філософії

дерева, а не на колір, розмір листя), визначається певними упередженостями, попередніми знаннями. Людина завжди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це стосується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упере­дження визначають особливості спостереження. Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними ви­ступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін.), на думку Поппера, не існує. «Всі спостереження, особливо екс­периментальні, виконані в світлі тієї чи іншої теорії», -стверджував він.

Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не конститу­ює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Лю­дина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпоте­зи, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають статусу абсолютних істин, а залишаються гіпотезами, які завжди зберігають вірогідність заперечення. На думку По­ппера, скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступного контролю вона може виявитись хибною. Тео­рія містить -необмежену кількість висновків, а контролю­вати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від не наукового. На його думку, вери­фікацію можна здійснити будь-якої теорії, зокрема філо­софської (можна підібрати факти, які свідчитимуть на її користь). Відмінність наукової теорії від інших типів знан­ня полягає в тому, що вона формулюється так, що зберіга­ється принципова можливість її фальсифікації. Отже, мо­жливість заперечення (доповнення, заміни) — фальсифі­кації — є принциповою ознакою наукового знання.

Він виступав за заміну кумулятивної моделі розвитку науки, яка ґрунтується на накопиченні істинного знання, на еволюційну, за якої гіпотези-істини, подібно до біоло­гічних видів в еволюційному розвитку, народжуються, вдосконалюються, відмирають через заміну досконаліши­ми. В цьому К. Поппер приєднується до так званої еволю­ційної епістемології (Ж. Шаже, Д. Кембелл, К. Лоренц таін.) — сучасної течії в західній філософії, яка розгля­дає пізнання компонентом еволюції людини як виду, склад­ником культурно-історичної еволюції людства.

Крім досліджень у галузі методології науки, Попперу належать такі відомі праці, як «Відкрите суспільство і його вороги» (1945) та «Злиденність історизму» (1945), в яких він піддав гострій критиці тоталітаризм (фашистсь­кий і більшовицький), а також концепцію «історичної не-

Сучасна світова філософія

обхідності», на якій ґрунтувались ці доктрини. Свою крити­ку він вибудовував на аналізі того, що методологія, на якій засновані ці доктрини, не відповідає вимогам науки. І то­му вони можуть претендувати лише на статус ідеологій, недемократичних за своєю суттю.

Історична школа філософії науки

У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної по­зитивістської проблематики — методології науки — сфо­рмувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої — Томас Кун (1922—1996), Імре Лака-тос (1922—1974), Пауль Фейєрабенд (1924—1996), Стівен Тулмін (1922—1997) — досліджували історію науки.

На відміну від традиційного позитивізму, який зосе­реджувався на гносеологічній проблемі співвідношення фак­тів і теорії, вони звернули увагу на дослідження ролі соці­альних факторів у розвитку науки. Йдеться, зокрема, про вплив соціальних відносин (демократії та тоталітаризму), наукової спільноти, прийнятих вченими критеріїв і оці­нок науковості на розвиток наукового знання.

Ці дослідження започаткувала праця Т. Куна «Струк­тура наукових революцій» (1963), в якій він заперечує кумулятивну модель, що розглядала історичний розвиток науки як процес кількісного накопичення безумовних іс­тин. Ця модель, на його думку, не враховує особливостей знання (його якісної відмінності) в конкретну епоху, ігно­рує залежність наукового знання від наукової спільноти (вчених, організованих в академії, наукові школи та ін.).

Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «на­укова революція», «наукова спільнота» та ін. Нормальна наука — це окреме або декілька теоретичних досягнень, які протягом певного часу визнаються певною науковою спільнотою як основа для подальших наукових досліджень, задають методи і проблеми цих досліджень. Вона опира­ється, за Куном, на певну парадигму (модель, зразок) нау­ковості — правила і стандарти наукової практики, при­йняті певною науковою спільнотою. Завдяки цьому по­няття «нормальна наука» і близьке йому за змістом — «парадигма» перебувають в кореляційному відношенні з науковою спільнотою, яка формується навколо певного типу наукової теорії та певного розуміння стандартів на­уковості.

Історичні типи філософії

Т. Кун запровадив елементи конвенціоналізму і вуль­гарного соціологізму в трактування відношення наукової спільноти і парадигми. «При виборі парадигми немає ін­станції вищої, ніж згода відповідної спільноти», — ствер­джує він. Це чимось нагадує марксистське тлумачення класу і його ідеології — інтерес класу задає ідеологію.

Своєрідно тлумачить він й історичний розвиток нау­кового знання: «нормальна наука» розвивається кумуля­тивно, кількісно накопичуючи знання. Так триває доти, доки парадигма забезпечує розв'язання проблем, що поста­ють у дослідженні. Коли можливості парадигми вичерпу­ються, настає наукова революція, в процесі якої відбува­ється заміна парадигми. При цьому Кун заперечує будь-який логічний зв'язок між попередньою і наступною парадигмою (наприклад, між механікою Ньютона і меха­нікою Ейнштейна). Історичний розвиток науки, на його думку, позбавлений будь-якого вектора й цілі.

К. Поппер, до епістемології якого тяжіли постпозити-вісти, піддав критиці концепцію «нормальної науки» Т. Ку-на. На його думку, спокійний бездискусійний розвиток науки є проявом некритичного догматизму. Це швидше ненормальне явище, оскільки в самій суті науки закладе­ні трансформації та революційні зміни.

Інший представник історичної школи І. Лакатос за­пропонував модель розвитку науки, яка ґрунтується на змаганні «дослідницьких програм». Це поняття близьке до поняття «парадигма» Куна, оскільки позначає не окре­му теорію чи їх сукупність. Дослідницька програма, за Лакатосом, включає конвенціонально (за згодою вчених) прийняте за істину «жорстке ядро» (органічне утворення з певних непорушних принципів) і «позитивну евристи­ку» (виведені з ядра твердження), на основі яких форму­ються проблеми та гіпотези. Вони утворюють своєрідний захисний пояс між ядром і фактами. Отже, дослідницька програма сконструйована так, щоб нові факти не вплива­ли безпосередньо на ядро.

Виходячи з такої моделі, Лакатос критикує фальсифі-каціонізм Поппера. «За достатньої винахідливості... мо­жна протягом тривалого часу захищати будь-яку теорію, навіть якщо ця теорія хибна». Отже, слід відмовитись від попперівської моделі «пропозицій і спростувань», тобто моделі, в якій вслід за висуненням пробної гіпотези на­ступає експеримент, що засвідчує її помилковість.

На зміну одній теорії, на думку Лакатоса, приходить інша не тоді, коли відкриваються факти, що суперечать

Сучасна світова філософія

даній теорії, а тоді, коли конкуруюча теорія краще перед­бачає нові факти. «Дослідницька програма вважається про­гресуючою, коли вона з деяким успіхом може передбача­ти нові факти, і програма регресує, коли її теоретичний ріст відстає від її емпіричного росту».

Лакатос дещо ослабив залежність теорії від фактів (у цьому відчутний вплив конвенціоналізму), на передній план висунув змагання теоретичних утворень, для якого факти є лише опосередкованим суддею.

Йому можна дорікнути щодо чіткості вихідних по­нять концепції -- «дослідницькоїпрограми», «ядра», «по­зитивної евристики». У зв'язку з цим простежується та­кий парадокс: чіткі логічні схеми неопозитивістів і К. Поппера, по суті, непридатні для відтворення багато­го і різноманітного процесу розвитку науки. Концепції Куна і Лакатоса кожна на свій лад відтворюють цей про­цес адекватніше, але вихідні поняття їх грішать тією «метафізичністю», проти якої протягом півтора століття так пристрасно боровся позитивізм.

Серед інших концепцій (інтелектуальних схем) осмис­лення історичного розвитку науки, певний інтерес стано­вить так звана «анархічна епістемологія», творець якої П. Фейєрабенд виступав проти універсальних методологіч­них принципів, норм. Будь-який із них, на думку Фейєра-бенда, може бути відхилений і замінений іншим. У цій заміні відсутня доцільність, тобто при цьому не йдеться про рух у напрямі довершеності, істини. Фейєрабенд ствер­джував, що між магією давніх людей і сучасною наукою немає принципової відмінності і обидві вони дають задовіль­не пояснення світу для свого часу.

Заслуговує на увагу в цій концепції заперечення спро­щеної методології (віри в те, що природа керується прости­ми універсальними законами). Але водночас вона грішить релятивізмом. Для П. Фейєрабенда релятивізм, заперечен­ня усталених принципів, норм, істин (звідси анархізм) є символом інтелектуальної, навіть соціальної свободи.

Л. Лаудан зосереджується на ролі традицій в розвит­ку наукового знання. Традиція, на його думку, охоплює кілька теорій, певне метафізичне підґрунття і має відпові­дну історію. На цій основі вона визначає методологію до­слідження. Лаудан намагався задати певний вектор (на­прям, ціль) розвитку науки. Перейнявши попперівську кри­тику кумулятивної моделі, він шукає критерій переваги однієї теорії над іншою не в сфері логіки, а в сфері праг­матики. На його думку, при виборі теорій перевагу слід

6 ⁴-⁵¹¹

Історичні типи філософії

віддавати тій, яка на конкретний момент вирішує найбіль­шу кількість найважливіших проблем.

Історичний розвиток позитивістської традиції (філо­софії науки) яскраво засвідчив такі істини:

- прагнення «звільнити» науку від «метафізики» є утопією; неможливо провести чіткої межі між філософсь­ким і науковим знанням;

—• не виправдались сподівання розбудувати «наукову» філософію, тобто філософію, яка б відповідала позитивіст­ським критеріям науковості;

— виявилась хибною модель науки як суто логічного конструкта, який розвивається шляхом вдосконалення (ку­мулятивна модель). Принципи, критерії науковості вияви­лись залежними і від соціальних факторів, і від практич­ної доцільності.

Історичною заслугою позитивізму є вимога чіткості сло­ва і значення у філософській мові.

Прагматизм

Прагматизм виник у СІЛА наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті XX ст. Це перша оригінальна (американська за походженням і за духом) філософська течія. Вона відобразила характерні риси мен­тальності молодої американської нації.

Прагматизм (грец. рга£та — справа, дія) — філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорен­ня навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Прагматизм є емпіристською течією. Він апелює до до­свіду, інтерпретуючи його значно ширше, ніж класичний емпіризм. Досвід він тлумачить не як певну пізнавальну процедуру, а як будь-які переживання людини. На основі цього засновники прагматизму ведуть мову про релігій­ний, містичний та ін. досвід. Продовжуючи традиції анг­лійського емпіризму, зокрема Юма і Берклі, прагматизм асимілював багато ідей позитивізму (Спенсера, Мілля, Аве-наріуса) і філософії життя (Бергсона). Основні представ­ники прагматизму — американські вчені і філософи Чарльз Пірс (1839—1914), Вільям Джеме (1842—1910) та Джон Дьюї (1859—1952).

Засновник прагматизму Ч. Пірс порвав з класичною традицією в гносеології, згідно з якою пізнання — це від-

Сучасна світова філософія

творення, відображення світу, а істина полягає у відповід­ності (збігу) знання і дійсності. Пірс, як і Авенаріус, роз­глядав мислення як спосіб пристосування людини до дій­сності. Пізнання як відображення дійсності, досягнення істини заради істини він заперечує, трактуючи його як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб лю­дини. Отже, «мислення (пізнання) розглядається як діяль­ність, спрямована не на понятійне відображення світу, а виключно на регулювання стосунків між організмом і се­редовищем, на витворення оптимальних реакцій на задо­волення його здатностей пристосування»¹.

Людина, на думку Пірса, виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрун­туються на вірі. Віра в даному разі не є суто релігійною, а швидше переконанням, довірою, яку людина відчуває до певних ідей. Розуміння віри як звички діяти певним чи­ном Пірс запозичив у Юма. Свідомість людини, на його думку, складається не з істин, а з вірувань, тобто із звичок діяти певним чином за певних обставин. Коли ж дія не дає бажаного результату, тобто коли вірування дає збій, тоді виникає сумнів і починається дослідження, що закінчуєть­ся формуванням нового переконання, нової віри.

Перехід від сумніву до віри досягається завдяки та­ким методам: методу сліпої впертості; методу авторите­ту; апріорному методу; науковому методу. Суть методу сліпої впертості полягає в ігноруванні того, що вірування не спрацьовують, у впертому нав'язуванні їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Метод авторитету, який найбільш притаманний релігійним вченням, не врятував, на думку Пірса, жодну релігію від критики. Апріорний метод, який виходить із засад розуму, також не здатний привести до твердих вірувань у взаєминах із середови­щем, та й самі філософи по-різному ставляться до нього. Справжнім методом Пірс вважає лише науковий. (В остан­ніх трьох методах простежується спільність з трьома сту­пенями — релігійним, метафізичним і позитивним Кон-та.) Тільки він, на думку Пірса, придатний для формуван­ня спільних вірувань. Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція — метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти. У зв'язку із цим Пірс порушує проблему значення наукових понять.і висловів (позитиві-

¹ Зотов А. Ф., Мельвиль Ю. К. Буржуазная философия средины XIX — начала XX века. — М., 1988. — С. 467.

Історичні типи філософії

сти виводили значення вислову з процедури його верифі­кації), у вирішенні ним якої яскраво висвітлилась суть прагматизму. На його думку, значення слова чи виразу зводиться до сукупності практичних наслідків від предме­та, про який у ньому йдеться. «Розгляньте, які практичні наслідки, як ми вважаємо, можуть бути створені об'єктом нашого поняття. Поняття про всі наслідки і є повне понят­тя об'єкта», — пише він. Наприклад, поняття «вогонь» означає сукупність таких практичних наслідків, як тепло, опік, світло, розширення стержня тощо. Сукупність цих практичних наслідків і є значенням слова «вогонь». Звід­си і визначення прагматизму Пірсом як «вчення про те, що кожне поняття є поняттям про мислимі практичні дії». В цьому зведенні поняття до сукупності практичних дій щодо предмета, який воно відображає, і полягає суть знаме­нитого принципу Пірса. Іншими словами, суть прагматиз­му полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з пов'язаними з ним практичними наслідками.

Раціональний сенс цієї концепції не викликає сумніву. Зведення значення поняття до сукупності способів практич­ного застосування предмету, якого воно стосується, свід­чить, що мислення виникло в процесі практичної діяльнос­ті людини і заради цієї діяльності. Вченому-медику справді економніше мислити «мікроб» як сукупність дій, які він викликає. Але при цьому виникає питання, чи вичерпуєть­ся значення поняття «мікроб» сукупністю його практич­них наслідків. Чи можна звести наукове поняття або ви­слів до сукупності таких наслідків? На думку опонентів пра­гматизму, поняття такими наслідками не вичерпується. Під впливом критики Пірс змушений був розширити поняття «практичних наслідків» до «можливих практичних наслід­ків». Якщо, наприклад, певне значення предмета за певних обставин не зводиться до певних практичних наслідків, то така можливість існує в майбутньому. На цій підставі мож­на стверджувати, що вислів «У центрі Землі певна темпера­тура» має значення, тому що в принципі його можна звести до певних практичних наслідків.

У руслі цієї концепції Пірс переосмислює і проблему іс­тини. Оскільки для нього важливо, щоб знання гарантувало стан віри, тобто успішну взаємодію людини з середовищем, то істина фактично ототожнюється з практичною ефективніс­тю знання. Отже, істинність знання означає його здатність перетворюватись в успішні, ефективні дії. Відповідно, істин­на ідея — працездатна ідея. Тому істинне знання — те знан­ня, яке працює на людину і внаслідок цього є корисним.

Сучасна світова філософія

В. Джеме надає прагматизму соціально-утилітарного за­барвлення. Для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична пробле­ма (релігійна, філософська, наукова) набуває значення ли­ше через відношення до потреб чи інтересів людини. Так, на його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслід­ки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. При цьому Джемса мало обходить питання, існує чи не існує Бог насправді. Якщо ідея має практичне зна­чення, то цим самим стверджується реальність її об'єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свід­чить про її істинність. У такий спосіб випробовуються і філософські теорії, їх істинність визначається життєвою значущістю, впливовістю на людей.

Якщо для Пірса істинність ідеї фактично збігається з її практичністю, то для Джемса істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікувані, передбачувані) наслідки, зручні, ви­гідні, стають у нагоді людині. Джеме посилив аспект ко­рисності (утилітарності) істини, який у Пірса тільки намі­тився. Прагматизм, на його думку, на відміну від інших філософських концепцій, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. Істина — це різновид блага, а не щось відмін­не від нього. На противагу класичній теорії пізнання, яка виходила з того, що істина морально нейтральна (знання про розщеплення атома саме по собі нейтральне, воно мо­же бути використане і на благо, і на зло людині), Джеме стверджував, що корисність (благо) знання збігається з його істинністю. Для нього істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. У його розумінні істина — синонім доцільності, корисності, успішності.

Позитивні аспекти концепції Джемса полягають у за­переченні цінності відірваного від життя розумування. Ця концепція є стрижнем організації науки як соціального інституту. Адже людину цікавить все, цікавість сама по собі безмежна. Межею може бути тільки практична до­цільність. Чому саме цю, а не іншу проблему слід дослі­джувати, вирішує практичний інтерес. У цьому можна по­годитись з Джемсом: істина повинна бути корисною, вона повинна працювати. Однак критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Він редукує зна­чення понять, ідей до їх сьогоденної цінності, що закриває перспективу розвитку знання. І тому прагматизм вважа­ють обмеженим, вузьким, заземленим світоглядом. Крім того, сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно

Історичні типи філософії

одній людині, не обов'язково є таким для іншої, а це — суб'єктивізм.

Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї. Як і його попередники, він розглядав пізнан­ня як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вно­сить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіт­кість і сумніви. Цю трансформацію Дьюї уявляв як фор­мування проблем і проектів їх розв'язання, а значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації. То­му, на його думку, ідеї — це проекти рішень в проблемній ситуації; розум носить операціональний (спрямований на розв'язання проблем і контролювання ситуації), а не спо­глядальний характер; практика — єдиний визначник цін­ності ідей. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби роз­в'язання проблем. Тому його вчення іноді називають ін­струменталізмом.

Прагматизм мав великий вплив на розвиток філософ­ської думки в СІЛА. На його основі сформувався операціо­налізм. Засновник цієї течії американський фізик і теоретик Персі-Вільямс Бріджмен (1882—1961) зводив значення на­укових понять до здійснюваних вченим процедур (опера­цій) вимірювання. Його вплив простежується також в біхе­віоризмі — течії в психології, яка зводить свідомість лю­дини до зовнішніх реакцій на подразнення середовища.

Прагматизм відіграв помітну роль у формуванні ду­ховного обличчя XX ст., що виявилося в посиленні прак­тицизму людської поведінки.

Поиск по сайту: