Давня китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вва­жають золотим віком китайської філософії, коли сфор­мувалися провідні філософські школи — даосизм, конфу­ціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно впли­нули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до фі­лософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, від­мінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто ви­знається суверенність розуму. Філософія постає в тому су­спільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами російського дослідника соціальної істо­рії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V—III ст. до н. е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньо­грецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім'я, клан, община, земляцтво»¹. Однак в цей час відбува­ється заміна дрібних державних об'єднань ранньокласово-го суспільства, в якому панували патріархальні родові від­носини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чи­новницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську істо­рію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механіз­ми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, бу­ла відносно сприятливою для реалізації особи і відповідно­го розквіту культури, зокрема філософії.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мисли­телі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зо­крема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом комен­тування. Але цей період у китайській історії був нетрива­лим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелек­туальну свободу не могло бути й мови.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному со­ціально-політичною та етичною проблематикою: питання­ми управління державою, відносинами між різними соці-

¹ Васильев Л.С. Социальная структура и динамика древнеки­тайского общества // Проблемы истории докапиталистических об­ществ. — М., 1968. — С. 508—509.

Історичні типи філософії

альними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Мен­ше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проб­лематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соціально-політичною і мо­ральною проблематикою, інші (даосизм) більше перейма­лися ставленням людини до природи, виводили мораль­ну поведінку із законів природи.

Конфуціанство

Засновником конфуціанства — етичної філософсько-релігійної доктрини — є Конфуцій, який жив і проповіду­вав своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім'я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховен­ство добра у світі, захищає непорушність установлених небом сус­пільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, за­кликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повто­рив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основ­ної моральної вимоги, її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В ро­довій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснювано­го ототожнення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрун­товував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка

Філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божест­венну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спи­ралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між пра­вителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звуже­на сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім'я. Правитель у такій дер­жаві уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регулято­рів державного життя, зрівнюється з правом і навіть під­носиться над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати со­рому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться». Конфуціанство, під­порядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуці-анський правитель повинен бути носієм найвищих мо­ральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його бла­городним? — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотри­муватись усталеного «лі» — одна з головних вимог кон­фуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і під­даними, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гар­ним чиновником. У його поглядах на ці питання просте­жується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуці­анство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які

Історичні типи філософії

належали до особливого соціального стану китайського су­спільства. Внаслідок «війни царств» у Давньому Китаї ро­дова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імперато­рі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сі­м'ї та держави, батька й імператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права морал­лю свідчать про консерватизм і патріархальність мораль­ного вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної мо­ральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеаліс­тичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

Даосизм

Засновником даосизму - - другої за значенням те­чії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то дао­сизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у ви­димому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперерв­ному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) -- найглибинніші ворота народження... Воно іс­нує вічно... і його дії невичерпні», -- зазначається в трактаті.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя лю­дей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ста­влення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбав­лена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх,

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсут­ність правдоподібного зв'язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі».

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибіч­ників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто слу­жить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажан­ня, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають дао-сити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддиз­мом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.

Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу. — Авт.) дізнаються, що прекрасне є пре­красним, з'являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...» Всі істоти містять у собі про­тилежні часточки — «ян» та «інь».

За своєю соціальною базою даосизм спрямований про­ти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи за­суджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене люди­нолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо. Дао гармону­вало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погір­шення суспільства.

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (за­конники), натурфілософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але понят­тя «дао», «жень», «лі», протилежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.

Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайсько­го суспільства, слабким зв'язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.

Історичні типи філософії

Поиск по сайту: