Методологія наукового пізнання

У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні сформувалися умоспоглядально-філософський та по­зитивістський підходи. Сутністю умоспоглядально-філософ-ського підходу (натурфілософія, філософія історії) є пряме ви­ведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу спеціального мате­ріалу науки (концепції ІПеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у другому — принижується або навіть зовсім заперечується.

Історія пізнання в самій філософії вказує, що філософія впливає на наукове пізнання певною мірою на всіх його ета­пах, але найбільше — при побудові теорій, особливо фунда­ментальних. Найактивніше це відбувається під час стрім­кого ломання понять та принципів у процесі наукових ре­волюцій. Але такий вплив може бути як позитивним, так і негативним. Це залежить від того, якою саме філософією керується вчений. «Погана філософія, -- казав В. Гайзен-берг, — потайки винищує хорошу фізику». Суттєвий вплив на розвиток наукового пізнання філософія справляє своєю умоспоглядально-прогнозуючою функцією: в її надрах від­творюються ідеї, наукова значущість яких підтверджується через великий проміжок часу (Демокріт про атоми; Ленін про невичерпність електрона). Крім того, принципи філосо­фії при переході від умоспоглядання до теоретичного дослі­дження виконують селективну функцію. Йдеться про від­бір вченим раціональних конструкцій, які є адекватними його власним філософським уявленням.

Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосеред­ньо, а через методи, форми та концепції інших методо л огіч-

Філософське розуміння світу

них рівнів. Філософські методи не завжди наявно спові­щають про себе в процесі дослідження, вони можуть засто­совуватись як свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (закони, кате­горії, причини), які перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту філософією. Філософські принципи функ­ціонують щодо науки у формі загальних регулятивів, універ­сальних норм, що створюють у своїй сукупності методологі­чну програму найвищого рівня. Ця програма повинна бути гнучким і динамічним загальним керівництвом досліджен­ня. Філософія створює певні універсальні моделі реальності, які формують погляд вченого на предмет дослідження, ске­ровують його вибір загальних пізнавальних засобів (катего­рій, принципів), а також певних світоглядних та ціннісних орієнтирів. Особливо це стосується гуманітарних наук.

Науковими методами емпіричного дослідження є спо­стереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійснос­ті (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.

Серед наукових методів теоретичного дослідження най­поширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотети-ко-дедуктивний методи.

Формалізація (лат. їогтаїіз — складений за формою) — відобра­ження змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості не­однозначного розуміння.

Йдеться про оперування знаками, формулами у мірку­ванні про об'єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Вона може проводитись із різ­ною мірою вичерпності, але в теорії завжди є елементи, які не можна формалізувати, тобто жодна теорія не може бути повністю формалізованою.

Аксіоматичний (грец. ах/ота — загальноприйняте, безперечне) метод (грец. те(пос/оз — спосіб пізнання) — спосіб побудови нау­кової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твер­дження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Для такого доведення (теорем з аксіом чи одних фор­мул з інших) є спеціальні правила.

Ппотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного досліджен­ня, що передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Цей метод заснований на виведенні висновків (дедук­ції) з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є

філософія пізнання (гносеологія)

невідомою. Іншими словами, висновки, отримані за даним методом, неминуче матимуть вірогіднісний характер.

У науковому дослідженні застосовуються загальноло-гічні методи та засоби дослідження: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові; синтез — поєд­нання елементів об'єкта у ціле; абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідни­ка властивостей; ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням "абстрактних, ідеалізованих об'єк­тів, що є принципово неможливим («абсолютно чорне ті­ло», «ідеальний газ» тощо), ідеалізація тісно пов'язана з абстрагуванням та мисленим експериментом; індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їх узагальнення та висновків; дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного; ана­логія — встановлення подібності, відповідності певних сто­рін, властивостей та відношень між нетотожними об'єкта­ми. На основі виявленої схожості роблять відповідний висновок — умовивід за аналогією. Загальна схема тако­го умовиводу: об'єкт А має ознаки а, в, с, д; об'єкт В має ознаки в, с, д; отже, об'єкт В, можливо, має ознаку а. Отже, аналогія надає не достовірне, а вірогіднісне знання; моде­лювання — метод дослідження певних об'єктів, який пе­редбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єк­ті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Між моделлю та об'єктом, який цікавить дослідника, повинна існувати подібність, відповідність фізичних характеристик, структур, функцій тощо. Прикладами моделювання мо­жуть бути речове (предметне), знакове моделювання. У свою чергу, прикладом знакового моделювання є матема­тичне, комп'ютерне моделювання. Системний підхід — су­купність загальнонаукових методологічних принципів, що ґрунтуються на розгляді об'єктів як систем. Цими прин­ципами є: необхідність виявлення залежності кожного еле­мента від його місця та функцій у системі, зважаючи на те, що властивості цілого нетотожні сумі властивостей його складових; аналіз ступеня зумовленості поведінки систе­ми особливостями її окремих елементів та властивостями її структури; необхідність дослідження механізму взаємо­дії системи й середовища; розуміння особливостей ієрар-хічності даної системи; забезпечення всебічного багатови­мірного змалювання системи тощо.

Сучасний, постнекласичний етап розвитку науки харак­теризують такі методологічні новації: зміна специфіки до-

Філософське розуміння світу

слідження та зростання ролі міждисциплінарних, комплекс­них програм у дослідженні відкритих складних людинови-мірних систем, що саморозвиваються (у цьому зв'язку змінюється й ідеал ціннісно-нейтрального дослідження); зміцнення цілісності та прагнення до неї, тобто усвідом­лення необхідності глобального всебічного погляду на світ (а звідси і зближення східної та західної парадигм мислення, раціональності та ірраціональності, методоло­гічний плюралізм); впровадження ідей та методів синер­гетики — теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих несталих природних, соціа­льних чи когнітивних систем (для останніх є кілька аль­тернативних шляхів розвитку, а хаос може бути креати­вною засадою і навіть конструктивним механізмом ево­люції, при цьому майбутній стан системи певним чином формує і змінює її теперішній стан); висування на пер­ший план понять невизначеності, вірогідності, хаосу, не-лінійності, біфуркації та флуктуації, які відображають характеристики сучасного несталого світу (актуалізація категорій випадковості, можливості, причинності, розвитку та суперечності).

Зростає роль і значення в сучасній науці діалектичного філософського методу, намагання вченими поєднати (за до­помогою часу) буття та становлення. Відбувається поєд­нання макро- та мікросвітів; руйнується жорстка дихото­мія природничих та соціальних наук, зближуються та вза­ємодіють їхні методи; підсилюється значення «антропного принципу», який передбачає встановлення зв'язку між Все­світом та життям людини на Землі. У цьому контексті Всесвіт розглядають як складну самоорганізовану систе­му, найважливішим елементом якої є людина. Отже, згід­но з антропним принципом, формуються погляди на Все­світ як на людиновимірний об'єкт, завдяки чому долаєть­ся відокремлення об'єкта від суб'єкта, які стають лише відносно автономними компонентами особливої цілісної системи, що розвивається.

Зростаюча математизація наукових теорій, їх рівень абстрактності й складності тісно пов'язані з підсиленням значення й ролі філософських методів, без яких не може обійтися жодна наука. Йдеться також про все більшу зна­чущість апарату герменевтики, «особистісних методів» (біографічного), ціннісного та інформаційного підходів, ме­тоду соціально-гуманітарних експертиз, семіотичних ме­тодів, кількісних та статистично-ймовірнісних засобів пі­знання. А філософський гносеологічний аналіз і аргумен-

філософія пізнання (гносеологія)

тація дедалі ширше залучають опрацьовані й усвідомле­ні результати і методи спеціальних наук, культурологіч­них набутків.

Поиск по сайту: