Філософські проблеми антропогенезу

Проблема людини є однією з найактуальніших у філо­софії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є систем­не вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні --як філософське вчення про лю­дину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необ­хідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологі­єю та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своє­му розвитку.

У філософи Давньої Індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як пев­ну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відпові­дало концепції коловороту життя (сансари), яка була найваж­ливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас ви­ражали міфілогічний, релігійний і філософський світогляди.

У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне праг­нення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мік­рокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Ко­смосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали пред­ставники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філо­софської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів.

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристи­ка людини, її призначення і соціальний статус.

У концепції Арістотеля людина розглядається як іс­тота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істо­тою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божест­вом. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували перед­усім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа.

А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що люди­на є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною суб­станцією.

Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на

Філософія людини

філософська антропологія

його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — не­матеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі.

Незважаючи на деякі розбіжності, філософська куль­тура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівня­но з античною філософською класикою.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в мі­стичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджую­чи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філо­софії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктив­ну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її за­конами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

У німецькій класичній філософії проблема людини пе­ребувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуа­лізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кан­том, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована не­обхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відміт­ною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й ви­різняє її з-поміж інших живих істот.

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяль­ності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазна­чив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усві­домлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».

Незважаючи на те, що представники німецької класич­ної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були про­низані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво ви­раженим прагненням наблизитися до окремо взятої жи­вої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональ­ності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пі­сні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — най­цінніша і найлюдськіша властивість людини — сам під­дається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розумін­ня може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціа­льного і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, зда­тність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» вла­сну енергію як на суспільне корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальму­вання (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяева, вона була б лише поєднанням окре­мих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту до­лається тваринна природа людини, реально зростає її свідо­мість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.

Духовність — міра людяності якданність, що занорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська інди­відуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської приро­ди — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідом­лювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансценден-тує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самото-тожності, як це властиво людині¹. Цю думку підтримує і

¹ Фромм Э. Пути из больного общества // Проблема человека в западной философии. — М., 1988. — С. 477—480.

Філософія людини

філософська антропологія

М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки во­на особистість — спроможна піднятися над собою як жи­вою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік про­сторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе¹.

Тому тільки людина має здатність піднятися над со­бою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки ду­ховне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпірич­них якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрід­ність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяев, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своє­рідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретува­лися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доціль­ними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'єм­них ознак людського, зокрема:

— наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

— соціальність (людина є істотою, буття якої через не­обхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'яза­не з соціальною організацією);

- цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй струк­турі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямо­вану діяльність із створення необхідних умов для задово­лення її біологічних, соціальних і духовних потреб перед­усім створенням знарядь праці);

— здатність творити символи, насамперед слово (за­вдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує про­цес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політич- _ ної, духовної);

— духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж

¹ Шелер М. Положение человека в Космосе. — С. 63—65.

усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим фено­меном, а надбанням активності самої людини, самоспря-мованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно по­єднує свої складові в руслі концепції некласичної пара­дигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати та­ку цілісність можна тільки через осмислення всієї пов­ноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті.

Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «ін­дивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядкови-ми, але не ідентичними.

Найбільш загальним поняттям є «людина».

Людина — поняття, що відображає загальні риси люд­ського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід — окремий представник людського роду, окре­мо взята людина (немовля — індивід з його антропологіч­ними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа -- людський індивід, узятий в аспекті його со­ціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні пе­реконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес со­ціалізації.

Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльнос­ті, індивідуальна форма суспільного життя людини на про­тивагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, ха­рактеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.

Поиск по сайту: