Філософська думка часів Київської Русі

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої на­прикінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформува­вши високорозвинуту спільноту - - українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюєть­ся як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, перепліта­ючись і співіснуючи з ними, її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієн­тацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його де­мократичними традиціями розширювала простір для по­дальшого філософського виокремлення. «Державність Киє­ва, — як писав український вчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984), - - носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його ха­рактеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт»¹. Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальних сил, здатностей ро­зуму, без чого неможливий розвиток філософії.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою ме­режею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді

'Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993. — С. 519.

Історичні типи філософії

цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розу­мове життя, а читання користувалось високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Яро­слава за сприяння книжності, порівнює його заслуги із заслугами самого Володимира, який охрестив руський на­род. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Яросла­ва — сіячу»¹, — наголошував український історик Ми­кола Костомаров (1817—1885).

Духовні начала праукраїнської культури, зокрема релі­гія українців-русичів, запліднившись християнськими цін­ностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоре­тичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі віруван­ня поступалися християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконалішими з огляду потреб дня — потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагуван­ня, опосередкованість, а не приземлення і безпосередність. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців, поєднуючись із християнсь­кою вірою. Та все ж християнство, запропонувавши склад­ну систему пошуку загального, універсального, загальнолюд­ського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовно­го спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток ін­телектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема ан­тичної та візантійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфі­ку української філософської думки впродовж століть.

Новий рівень тогочасної філософської думки україн­ського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Повість ми­нулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Слово» Кирила Ту-ровського, «Повчання Володимира Мономаха», «Моління» Данила Заточника, «Послання Клима Смолятича», «Пос­лання митрополита Никифора», «Ходіння Ігумена Даниї-ла», «Житіє Бориса і Гліба», «Вчення» Кирика Новгородця, «Києво-Печерський Патерик» та ін.

¹ Костомаров Н.И. Исторические произведения. —К., 1989. — С. 102—103.

Українська філософія

Попри те, що окремі з них за формою нагадують візан­тійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів по­хід» і особливо «Слово про Закон і Благодать» є наскрізь оригінальними. У християнській літературі їх автори фор­мували нову світоглядну парадигму. Перший митрополит із русичів Іларіон у своєму «Слові» не лише дав власну інтерпретацію «істини», «благодаті», «волі», «світла», «ті­ні» (в межах історичних поглядів середньовіччя), а й, віді­йшовши від усталених стереотипів, протиставив їм своє вчення про рівність народів, власну теорію всесвітньої іс­торії як поступового і рівного їх залучення до християн­ської культури. Істина універсальна, всеохопна і завдяки цьому тотожна Благодаті, яка змінює однобічність Закону і подібна до Сонця, рівно світить усім людям, усім «язи­кам». Закон був досягненням іудеїв, і «Благодать дарова­на всьому світу», — доводить митрополит Іларіон¹. Вихо­дячи за межі християнського протиставлення духу і тіла, він стверджує поєднання Божого позачасового плану із су­часністю, розкриває повноцінність земних життєвих чин­ників, їх гармонізацію з морально-ціннісними орієнтира­ми людей. Усупереч тогочасній церковній традиції сла­вить дохристиянське минуле, проголошує язичницькі народи справжніми спадкоємцями вчення Христа. Підні­маючись до філософських узагальнень у розв'язанні того­часних політичних проблем, митрополит із патріотичних позицій наголошує, що Україна-Русь своїм хрещенням зо­бов'язана не впливу інших країн, а лише «Божій Благо­даті». «Усі країни благий Бог наш помилував і нас не зрікся. Зажадав і порятував нас і в розуміння істини при­вів» (с. 96). Проблематика «Слова» окреслює основні мо­тиви, навколо яких концентруються духовні інтереси, ін­телектуальне життя Київської Русі.

Не менш важливим джерелом української філософії києво-руського періоду є перекладна література, яку за спрямуванням змісту поділяють на кілька груп:

- перекладна: Біблія та Євангеліє, праці отців церкви;

— християнська література повчального змісту, яка уславлює чернецтво, аскетизм, самозаглиблення, мораль­не вдосконалення («Шестиднів» Іоанна Екзарха Болгар­ського, «Повість про Варлаама та Йосафа», «Повість про Акіра Премудрого», «Александрія» тощо);

¹ Слово про Закон і Благодать / Переклад С.В. Бондаря // Філо­софська думка. — 1998. — № 4. — С. 467.

Історичні типи філософії

— праці енциклопедичного змісту, що містять відомос­ті не лише з богослов'я і філософії, а й з історії, медицини, біології, географії та інших галузей знань («Ізборник Свя­тослава 1073», «Ізборник Святослава 1076», «Палея «Тол­кова», «Хроніки Іоанна Малали та Григорія Пісіда» та ін.);

- праці з окремих галузей знань (Збірка «Фізіологи», «Історія іудейської війни» Йосипа Флавія, «Християнсь­ка топографія» Кузьми Індикоплова та ін.);

— твори філософського змісту («Діалектика» Іоанна Да-маскіна, «Житіє» Костянтина (Кирила) Філософа, «Бджо­ла», «Хроніки» Георгія Амартола, Георгія Синкела та ін.).

Перекладна література виходила з коментарями, кри­тичними поясненнями вітчизняних книжників, які не про­сто повторювали чужі релігійно-філософські ідеї, думки, а осмислювали їх, перепускали через свої переживання, свою душу, а вибором конкретного автора виявляли як суспільно-державні потреби, так і власні вподобання та інтереси. Тому перекладні зразки дають змогу судити як про рівень інтелектуальної та філософської думки в Укра-Їні-Русі, так і про їх реальний зміст і спрямованість.

Оскільки києво-руське суспільство сприйняло інтра-вертне східне християнство з його апеляцією до глибин­но-внутрішнього пошуку потаємного сенсу, то цілком за­кономірно, що найавторитетнішими авторами переклад­ної літератури були здебільшого представники східної патристики: Василь Кесарійський (Великий), Григорій На-зіанзин (Богослов), Григорій Ниський, Іоанн Златоуст. З їхніх праць, за словами одного з перших дослідників дже­рел української філософії Василя Щурата (1871—1948), Україна вчилася у християнському полі мислити по-філо-софськи, виробляючи окреслене розуміння понять «філо­соф» і «філософія». У культурі Київської Русі поширени­ми були кілька їх тлумачень. Так, Іоанн Дамаскін у «Ді­алектиці» давав шість таких визначень: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього... Філософія є пізнання речей божих та людських, тобто видимих і невидимих... Філософія е роз­дум про смерть як самовільну, так і природну... Філосо­фія є уподібнення Богові... Філософія є мистецтво мис­тецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистец­тва... Філософія є любов до мудрості й істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».

У «Житії» Костянтина (Кирила) Філософа, філософія -це знання речей божественних і людських, завдяки яким людина може наблизитися до Бога; знання, що навчають,

Українська філософія

як людина може справами своїми бути схожою на свого Творця.

Ці тлумачення дуже близькі і, попри деякі свої особли­вості, єдині в тлумаченні філософії як складової частини християнської премудрості. Мудрість постає в них не стіль­ки як знання істини, а й як «житіє в істині», не лише слово, а й діло. Отже, тогочасна філософія мала не духовно-теоретичний, а духовно-практичний вимір, діяльнісну сут­ність. А філософом вважали лише того, хто, здобувши іс­тину шляхом нагромадження книжних знань, налаштову­вав своє життя згідно з її основними принципами, хто на рівні буття входив у світ найвищих життєвих цінностей.

Така інтерпретація філософії, а отже і філософа в Київ­ській Русі, сформувалася під впливом східного християн­ства в його києво-руському варіанті, а також традицій мі­фологічного світогляду. Філософія ще не мала визнання самостійної форми знання, не була сферою теоретичного освоєння світу. Це дало їй змогу, на відміну від схоластич­ної філософії Західної Європи, набути значного поширен­ня, стати засобом навчання широких кіл суспільства, що, безумовно, мало позитивний сенс. Водночас проявлялися і зворотні аспекти цього становища. Більшість києво-руських мислителів у своїх принципових поглядах були надмір одностайними, виразно демонстрували середньовіч­ну догматичність, своєрідну уніфікованість світорозумін­ня, що є не найкращим тлом для розвитку філософії, яка започаткувалася із подиву (Арістотель), міцніла у сумні­вах і духовних шуканнях, ставлячи під сумнів навіть са-моочевидності (Ортега-і-Гасет, Гайдеггер). Відомо, що тіль­ки гостра полеміка середньовічної християнської філосо­фії з античною, теоретичні змагання навколо проблеми співіснування віри і розуму дали світові Августина Бла­женного і Фому Аквінського. Щоправда, раціоналістичні ідеї, характерні для західного християнства, знаходили при­бічників і в Київській Русі — митрополит Іларіон Київсь­кий (поч. XII ст.), Феодосій Печерський (прибл. 1008— 1074), Володимир Мономах (1053—1125), Климентій Смо-лятич (невід. — після 1154), які намагались певною мірою протистояти містико-аскетичній, ірраціональній течії у пра­вослав'ї, реабілітуючи розум людини, пізнання у справі осяг­нення світу і його Творця, відстоюючи гармонію віри і ро­зуму. Та все ж їх полеміка не виходила за межі основопо­ложних християнських догматів, була обережною, не мала широкого розголосу, не супроводжувалась появою як при­бічників, так і опонентів. Порушені філософські проблеми

Історичні типи філософії

часто залишалися нерозробленими, не мали послідовників, тобто не було того, що сприяє формуванню філософських шкіл, течій — форм буття філософії.

Та все ж, синтезуючи західну і східну філософську дум­ку на ґрунті вітчизняної культури, києво-руські мисли­телі надавали філософському процесу оригінальності, са­мобутності, створювали в межах християнських стереоти­пів власне філософське бачення світу. Звичайно, основні онтологічні проблеми вони розв'язували в контексті того­часних поглядів на світ, зокрема його поділу на земний (недосконалий, другорядний) і потойбічний, небесний. Сте­реотипному поділу світів, негативним оцінкам земного бут­тя києво-руські мислителі протиставляли, наслідуючи нео-платоністські ідеї «кеносису» (сходження потойбічного у поцейбічне), захоплення гармонією, розмаїттям земного сві­ту як наслідків діяння Творця. Природний, «тварний» світ вони вважали неодмінною умовою зв'язку людини і Бога, шляхом, що веде до трансцендентного. Основою буття Все­світу вважали чотири основні елементи — воду, повітря, землю, вогонь (перша матерія за Арістотелем), які можуть існувати як у різноманітних комбінаціях, так і в автоном­ному стані («Ізборник Святослава» 1073). їх тлумачення Всесвіту як одвічної боротьби Бога і Диявола, Добра і Зла відповідало основним засадам християнського світорозу­міння, але надмірна натуралізація цієї боротьби надавала їй міфологічного забарвлення, язичницького відтінку. Ка­тегорії Добра і Зла мали онтологічні риси, уявлялись як реальні космотворчі чинники, які визначають буття Все­світу («Повість минулих літ»).

Філософській думці Київської Русі властивий був і дуа­лізм сприйняття й тлумачення часу. З одного боку, домі­нував так званий лінійний час — від «створення світу» до «кінця світу», що замінив міфологічну ідею вічного коло-обігу, поділивши час на частини — до Христа й після ньо­го (минуле, сучасне і майбутнє). А з іншого —- існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, християн­ські свята, закономірно повторюючись, перебували у коло-обігу.

Своєрідно розв'язувала вона гносеологічну проблема­тику. Оскільки світ і все суще в ньому вважала результа­том творчості Бога, то й пізнання зводила до розкриття у ньому божественного сенсу, тобто осягнення абсолютної істини - - Бога. Стверджувала вона і принципову можли­вість такого пізнання, в якому особлива роль відводилась Слову (Логосу) як посереднику між Богом і людьми. З

Українська філософія

огляду на подвоєність світу Слово теж мало два рівні: зем­ний знак (конкретно-чуттєва реальність) і знак трансцен­дентного (Божественна сутність). У пізнанні Божествен­ної сутності бачилися два шляхи: «благодатний», власти­вий лише святим і апостолам, і «приточний», доступний усім смертним, завдяки розумному тлумаченню «знамень» і «чудотворень» («Послання» К. Смолятича). Засобами пі­знання вважалися слідування релігійним заповідям, мо­литви, спілкування з мудрими людьми і читання священ­них книг. Книжні знання розцінювались як запорука муд­рості, найвища людська чеснота («Повість минулих літ», «Моління» Даниїла Заточника та ін.). Культ книги був фундаментальною світоглядною орієнтацією не лише ча­сів Київської Русі, а й протягом усього розвитку філософ­ської культури в Україні.

У тогочасній пізнавальній діяльності одиничні пред­мети і явища тлумачилися тільки через призму загально­го — зміст Святого Письма, канонічну літературу, хрис­тиянське світобачення. А пізнавальна реальність відобра­жалася не безпосередньо, а опосередковано, у формі алегоричних символів, які забезпечували розуміння зміс­ту багатьох релігійних догматів.

Особлива роль у пізнанні відводилася «серцю»— своє­рідному центру, місцезнаходженню думки, віри, волі та любові, зусилля яких і забезпечували як самопізнання й самооцінку, так і осягнення Божої істини («Слово про За­кон і Благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Моно-маха). Концепція серця як центру почуттів, цілісного ду­ховного світу людини, її прилучення до трансцендентного набуло подальшого розвитку в українській філософській думці, стала її визначальною особливістю як «філософія серця» (Кирило Ставровецький (невід. - - 1646), Григорій Сковорода (1722—1794), Памфіл Юркевич (1826—1874)).

Людину як носія серця києво-руська православна тра­диція розглядала ширше від загальноприйнятих канонів східного християнства з його аскетично-чернецьким спря­муванням, однобічним визнанням цілковитої гріховності людини, її фатального тяжіння до зла. У системі філософ­ських поглядів мислителів Київської Русі людина — ба-гатомірна цілісність, що поєднує тіло, душу й дух, роль яких різна. Тіло гріховне й другорядне, воно лише тимча­сова оболонка і пристанище душі; сутнісна роль належить душі й духу, завдяки яким здійснюється єднання людини з Богом. Людина для них «храм», в якому присутній Бог, посередник між Богом і ним створеним світом. На про-

Історичні типи філософії

тивагу визнанню тотальної людської гріховності вважа­лось, що всі люди мають одні й ті ж доброчинні задатки, які розвиваються, примножуються у процесі життєдіяль­ності. Дуалізм душі й тіла, поєднання природного і духов­ного в людині розглядалось через призму притаманної їй індивідуальної свободи. Сутність свободи полягала у вибо­рі між шляхом спасіння (життя) через служіння Богу і шляхом гріха та смерті як розплати за людську гординю і непокору. Орієнтиром вибору, моральним ідеалом було життя Ісуса Христа, його всепрощення і любов як запору­ка миру і злагоди та образи святих (здебільшого києво-печерських) - - посередників між людьми і Богом, зем­ним світом і потойбічним («Києво-Печерський Патерик»).

Активно популяризувалась християнська ідея мило­сердя, яка в києво-руській моралі стала принципом, що вимагав не лише милостивого ставлення до ближніх, а й розглядав милостиню як загальну взаємну любов і пова­гу, як універсальний засіб, умову гармонізації людських стосунків («Ізборник Святослава 1076», «Повчання» Во­лодимира Мономаха). Заохочувались як загальновідомі християнські чесноти, так і загальнолюдські норми спіл­кування, передусім шанобливе ставлення до батьків, по­братимство, визнання особливої ролі жінки. Зверталась пильна увага на усвідомлення людиною своєї гідності, не­повторної індивідуальної сутності. Тому в особливій пошані були такі чесноти, як хоробрість, відвага, сміливість, патрі­отизм. Та найвищими цінностями визнавались «честь» і «слава» — засади в ієрархії складових тогочасної моралі («Слово про Ігорів похід», «Моління» Данила Заточника, «Повчання» Володимира Мономаха).

У філософських шуканнях часів Київської Русі важ­ливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз вза­ємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада — Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспіль­них проблем («Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про Ігорів похід», «Повість минулих літ», «Києво-Печерський Патерик» та ін.).

Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на гли­бинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно ві­зантійському варіанті на києво-руському ґрунті з доміну-

Українська філософія

ючою тенденцією до екзистенційно-антропологічного спря­мування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

Поиск по сайту: