Проблема оцінки техніки

Ця проблема, породжена потребами адекватного управ­ління довгостроковими інвестиціями у складні та велико-затратні технічні проекти, є надзвичайно гострою і актуаль­ною. Йдеться про те, що ще до реалізації такого проекту необхідно усвідомлювати всі наслідки запланованої інно­вації. До чого призведе запровадження нової техніки? Як воно позначиться на економічній ситуації, на політичних обставинах? А щодо довкілля та здоров'я людей? А щодо відтворення населення? Безпеки країни? Відповідь слід ма­ти ще до створення нової техніки, бо виправлення помилок на стадії проектування може коштувати набагато більше, ніж початкова вартість самого проекту.

Оцінка техніки й мала враховувати соціальне значущі наслідки другого і третього порядку для масштабних тех­нічних проектів. Але традиційні інженерні методи і кри­терії тут неспроможні. Техніка сама по собі ціннісне ней­тральна і не може бути ні поганою, ні доброю. Напри­клад, чим є «сам по собі» автомобіль: предметом гордості й престижу, який забезпечує людині вільне пересування, чи чотириколісним монстром, який вбиває людей та отру­ює атмосферу? Відповідь на це запитання не можна дати на основі жодного з методів, жодної з інженерних дисци­плін, її не можна отримати апріорно й раціонально, бо

вона цілком залежить від переліку базових цінностей, на яких ґрунтуватиметься.

Отже, якості й характеристики, які людська свідомість пов'язує з технічним об'єктом, більше залежать від свідо­мості, ніж від особливостей об'єкта. А тому вторинні нас­лідки технічної інновації визначаються не так якостями самого проекту, як ціннісними характеристиками. При цьо­му питання про ціннісну навантаженість «запланованої інновації» стає надзвичайно важливим.

Для досліджень оцінки техніки необхідне не просто соціологічне чи методологічне, а філософське підґрунтя. На цьому — філософському — рівні проблема розробля­лась американськими філософами В. Байєром, К. Парсе-лом, Г. Портером, Г. Решером та іншими, які розглядали проблеми аксіології техніки, методів її оцінки, вдоскона­лення планування технічних інновацій тощо. Вони зазна­чали, що досконале, достовірне, теоретично обґрунтоване планування технічного прогресу було б рівнозначним спро­бі стилізації історичного процесу за певним зразком. Та­ка спроба пов'язана з певними хибами, неприпустимими для демократичного суспільства.

Оскільки неможливо передбачити зміни ціннісних орі­єнтацій майбутніх поколінь, то неможливо й гарантува­ти, що навіть найкраще рішення, прийняте сьогодні, буде таким і для нащадків.

Однією з класичних філософських проблем, яку вису­ває філософія техніки, є питання про походження техніки та її взаємозв'язок з природою і суспільством. На філо­софському рівні воно означає спробу дослідження процесу фор­мування нової техніки, тобто процесу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Цей процес є аналогіч­ним процесу дослідження в науці, може бути досліджений за допомогою гносеологічних методів. Але оскільки техні­ку неможливо звести до прикладного природознавства, іс­нує принципова розбіжність між створенням нової техніки та процесом наукового пошуку. Так, автори нової наукової теорії мають на меті розкриття якнайзагальнішої законо­мірності. Щодо творців нової техніки, то цим вони майже не переймаються: їхня мета — розробка конкретного тех­нічного рішення. І тому, на відміну від природознавства, техніка формується як знання «для даного випадку», що зумовлює істотні розбіжності у гностичних методах техні­ки і науки.

Природознавство, прагнучи сягнути об'єктивної, неза­лежної від волі природознавця картини світу, намагаєть-

Філософія і суспільство

ся мінімізувати неминучі викривлення, які додає до світо­будови наявність самого дослідника. У техніці, де ЇЇ ускла­днення і вдосконалення є головним гностичним актом, си­туація протилежна: об'єкт дослідження постійно зміню­ється у процесі пізнання, будучи залежним як від цього процесу, так і від волі своїх творців. Наприклад, створюю­чи нову модель літака, її досліджують в аеродинамічній трубі, і залежно від результатів випробування конструкція може підлягати певним змінам. Але зміни можливі не тільки на основі цих випробувань — вони можуть бути й

довільними.

Існує й інша точка зору, яка не визнає таких глибоких розбіжностей між природознавством і технікою. Серед дослідників-марксистів популярним є підхід, який перед­бачає не роз'єднання науки і техніки як окремих феноме­нів, а розгляд єдиного феномену сучасної науки і техні­ки. Такий підхід адекватний відомій марксистській тезі «про перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства». Дещо парадоксальним є підхід німець­кого філософа П. Яніха, який у своїй роботі «Фізика -природнича наука чи техніка?» стверджує, що діяльність фізики, яка ґрунтується на спогляданні, вимірюванні та експерименті, є технічною діяльністю, а сама фізика -різновидом техніки, що відображає поведінку конкрет­них артефактів. На думку Яніха, фізика як наука базу­ється на застосуванні приладів, які за своєю суттю є тех­нічними артефактами. Більше того, з точки зору фізики науковий результат стає ним тоді, коли від простого спо­глядання об'єктивних сутностей переходять до їх вимі­рювання. Але будь-яке вимірювання є засобом для виро­бництва штучних, тобто технічних, явищ. Фізичний екс­перимент Яніх розглядає як специфічно організований штучний об'єкт, оскільки для цього потрібно технічно реалізувати певні умови експерименту. Тому, на його ду­мку, швидше природознавство слід вважати вторинним наслідком техніки, ніж техніку — застосуванням при­родничих наук.

У теперішній час ключовим є питання про взаємозв'я­зок техніки з природою та суспільством. Традиційні уяв­лення про парадигми технічного прогресу як безмежного шляху «поліпшення» ґрунтувалися на двох головних іде­ях науки та філософії Нового часу: тезі про безмежність природних ресурсів планети; тезі про людину як «царя природи», покликаного панувати над нею. Обидві вони є хибними. Ресурси планети обмежені, ці межі очевидні, а

Філософія техніки

отже, необмежене екстенсивне зростання є неможливим. Крім того, дедалі більшої популярності набуває розумін­ня місця людини в природі, яке ґрунтується на визнанні того, що людина — лише частинка природи і не може існувати поза нею. Цим пояснюється необхідність філо­софського усвідомлення феномену технічного прогресу, тоб­то зв'язків між технікою, природою і людиною.

Яким буде розвиток технічної цивілізації? Має вона це майбуття чи розпадеться, не витримавши власної ваги та зни­щивши біосферу планети? Як пов'язані між собою техніч­ний і суспільний прогрес? І якщо, наприклад, технічний про­грес уповільниться або зупиниться, як це позначиться на соціальній картині, чи не призведе це до стагнації та регре­су? Іншими словами, постає головне для цієї проблематики питання: що є визначальним для розвитку у парі «суспіль­ство — техніка» і що є детермінантою прогресу? Однознач­ної відповіді на ці питання не існує. Серед різних точок зору в філософії техніки виокремлюють передусім моделі детермінізму в соціальному й технологічному розвитку люд­ського суспільства, поділяють на дві великі групи: моделі «технологічного» і моделі «ціннісного» детермінізму.

Різноманітні форми технологічного детермінізму на­були значної популярності передусім у марксистській концеп­ції. К. Маркс започаткував таке розуміння історичного про­цесу, в якому визначальним є рівень розвитку продуктив­них сил (стан техніки суспільства), що зумовлює рівень виробничих відносин (соціальну картину суспільства). Від­так запроваджується поняття «спосіб виробництва», який визначає «формацію». Таких формацій п'ять: первісна, ра­бовласницька, феодальна, капіталістична та у перспекти­ві — соціалістична й комуністична як вінець усієї історії. Специфічним тут є розуміння технічного процесу як неза­лежного не лише від індивіда, а й від суспільства загалом. Саме перебігом цього процесу визначаються всі соціокуль-турні зміни, що відбуваються в суспільстві. Дії людей роз­глядаються як цілком вільні, а не спонтанні. Вони обме­жені переліком засобів, який пропонує їм існуюча в певно­му суспільстві технологія. І напевно, в цьому прихильники технологічного детермінізму, до яких Ф. Рапп відносить таких відомих філософів, як Ж. Еллюль, Г. Маклюен, А. Ха-бермас, Г. Маркузе, Т. Адорно, мають рацію.

Прихильники моделі ціннісного детермінізму слушно зазначають, що розвиток техніки не є процесом, який під­порядковується необхідності законів фізичного світу. Тех­ніка розвивається на основі свідомої діяльності людей і

Філософія і суспільство

завдяки цій діяльності. Діяльність людини детермінуєть­ся аксіологічно. Отже, розвиток техніки визначається віль­ним вибором цінностей стосовно світу технічної дії. Та­кий вибір можна тлумачити як граничний моральний акт, що не зводиться до зовнішніх обставин.

Істотними труднощами в цій моделі технологічного роз­витку є те, що магістральні напрями розвитку сучасної техніки не залежать від соціальних, політичних систем, а також від панівних у суспільстві релігій з їх розвинутими ціннісними системами. Отже, модель ціннісного детермініз­му має таке ж обмежене застосування, як і модель техно­логічного детермінізму.

Поряд з проблемою розуміння чинників технічного та історичного прогресу ще нагальніпіою є необхідність ви­роблення ідеалів розвитку людини. Ця проблема — побу­дови адекватних моделей розвитку — є нормативною і під­носить філософію техніки на соціопрогностичний рівень. І хоча точне планування технічного прогресу рівнозначне спробам моделювання прогресу історичного, однак потре­ба у виробленні нових ідеалів є надзвичайно актуальною.

Існує декілька груп різноманітних нормативних моде­лей розвитку техніки. Традиційна «модель НТР» ґрунту­ється на принципах технологічного детермінізму, популяр­на у світі. Оптимістична за своєю суттю, вона виходить з необмежених сподівань щодо можливостей людського ро­зуму. Технологічний прогрес у межах її сприймається як найвище благо та основа всіх позитивних соціальних змін. Згідно з нею швидкість технічного прогресу останнім ча­сом зростає у зв'язку з розвитком науки (це і є НТР) і такий стан збережеться в майбутньому.

Альтернативні думки, пов'язані з обмеженістю природ­них ресурсів і можливостей адаптації довкілля, в цій мо­делі відкидаються. Першим аргументом тут є тверджен­ня, що людський розум, безперечно, буде спроможний в історичній перспективі підшукати замінники всіх невід­новлюваних ресурсів. Другий аргумент, що відкидає тезу про обмежену здатність природи впоратись із зростаючим техногенним тиском, ґрунтується на вірі в могутність ро­зуму наших нащадків і на висновку, що людство ще з часів виникнення осідлого землеробства живе практично не в дикому природному середовищі, а в умовах організо­ваних, технологізованих ландшафтів (найпростіший при­клад — засіяне житом поле). Отже, техніка, спрямована на організацію дикої природи, зможе перетворити її на цілком адекватне середовище для існування людини. Ло-

Філософія техніки 541

гіка такого підходу очевидна: якщо зникнуть річки -будуть створені штучні озера.

Однією з домінуючих і найвпливовіших на Заході є загальна модель, що ґрунтується на тезі про розумність, корисність, безпечність можливих технічних проектів. Ця модель зумовлена нагальною проблемою сучасно: техні­ки, пов'язаною з активністю людства щодо реалізації мас­штабних і довгострокових технічних проектів і водно­час — незнанням наслідків, до яких призведе така реа­лізація. В межах цієї моделі головну увагу зосереджено на розробці методів оцінки техніки. На думку її прихиль­ників, технічний прогрес є неминучим, проте менеджер, який приймає рішення про технічну інновацію, має бути компетентним.

Модель обмеження узагальнює підходи, засновані на необхідності обмеження людських потреб або масштабів тех­нічних проектів. Вона досліджує критичні межі, за якими вдосконалення техніки заподіює більше шкоди, ніж прино­сить користі. Моделі обмеження людських потреб пропо­нуються країнам, що розвиваються, з огляду на обмеженість їхнього достатку та високі темпи зростання населення. Згід­но з моделями другого типу, ті самі людські потреби можна задовольнити за допомогою найрізноманітнішої техніки. Тому слід уважно дослідити її і застосовувати ті види, від яких буде найменше шкоди. Так, сучасний рекорд швидкос­ті для автомобілів наблизився до швидкості звуку, але біль­шість машин споживчого класу має граничну швидкість нижчу за 180—200 кілометрів за годину, оскільки за цією межею різко зростає небезпека їх експлуатації.

Сучасні «зелені» максимізували цю модель розвитку техніки. Взявши за основу економічні міркування, вони стверджують, що людство має відмовитися від своїх пере­ваг у взаємодії з природою і жити простим життям пращу­рів. Ця модель є не досить привабливою і для самих захи­сників довкілля.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте основні етапи становлення філософії техніки як га­лузі філософських знань.

2. Проілюструйте взаємозв'язок понять «техніка» і «технологія» в контексті «філософії техніки».

3. Сучасний світ — це технізований простір і технологізований час: ваша інтерпретація цього судження.

Філософія і суспільство

4. Проаналізуйте головні проблеми досліджень у філософії техніки.

5. Штучний інтелект: міф чи реальність? Відповідь аргументуйте.

6. Визначте точки дотику науки і техніки.

7. Охарактеризуйте сучасні моделі розвитку техніки.

Теми рефератів

1. «Природне» і «штучне», природа і техніка.

2. Культура і техніка (соціокультурний аспект).

3. Методологічні проблеми філософії техніки.

4. Методологія технічних наук.

5. Інженерна етика.

6. Філософія техніки і філософія науки.

7. Системотехніка: сутність і проблеми.

8. Людина і техніка.

9. Мистецтво і техніка.

Література

Волков Г. Эра роботов и эра человека. — М., 1991.

Канке В. А. Этика. Техника. Символ. — Обнинск, 1996.

Князев В. Н. Человек и технология. — К., 1990.

Крисаченко В. С. Екологічна культура. — К., 1996.

Мельник В. П. Філософські проблеми технікознавства. — Львів, 1994.

Новая технократическая волна на Западе. — М., 1986.

Ракитов А. И. Философия компьютерной революции. — М., 1991.

Философия техники в ФРГ. — М., 1989.

Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К., 2001. С. 527-575.

Словник

Найвидатніші філософи світу та України

Абеляр П'єр (1079—1142) — французький філософ, теолог і поет. Одним із перших прагнув розв'язати теологічні питання не на основі авторитету, а на основі розуму. Сформулював власне вчення — концептуалізм` універсали не є самостійною реальністю, реально існують лише окремі речі; водночас універсали стають реальністю у сфері розуму в якості понять, що є ні чим іншим, як результатом абстрагуючої діяльності розуму. Автор книг “Вступ до теології”, “Теологія найвищого блага”, “Християнська теологія”, за які був визнаний католицькою церквою єретиком.

Авіценна (Абу Алі Ібн-Сіна) (980—1037) — вчений, філософ, представник східного арістотелізму у сфері метафізики, гносеології й лопни Дав оригінальну класифікацію наук, поєднавши теоретичні науки з практичними (етика, домоводство, політика), із ремеслами, виробництвом, торгівлею, медициною Найвищою наукою вважав метафізику, яку поділяв на “універсальну” і “божественну”. Автор знаменитого “Канону лікувальної науки”, багатотомної енциклопедичної праці “Книга зцілення”, багатьох філософських трактатів.

Аврелій (Блаженний) Августин (354—430) —християнський теолог, найяскравіший представник західної патристики, засновник християнської антропології. На відміну від античної філософської думки, прагнув дослідити динаміку людської особистості і динаміку загальнолюдської історії Найголовніші праці “Проти академіків”, “Про безсмертя душі”, “Про вільне вирішення”, “Про користь віри”, “Про християнське вчення”, “Сповідь” тощо.

Аквінський Фома (Тома) (1225/26—1274) — середньовічний філософ, теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму. Намагався віднайти спільні основи віри і розуму Утверджував авто-

номію філософії. Догмати віри розділив на раціонально осяжні (Бог існує, Бог єдиний) і неосяжні (творіння світу, троїстість Бога) Раціонально осяжні можуть бути предметом і філософії, і теології, неосяжні — лише теології. Опираючись на емпіричні факти, обгрунтував п'ять доказів існування Бога. Його перу належать багатотомні праці “Сума теології”, “Про суще й існування”, “Про начала природи”, коментарі до Біблії, до трактатів Арістотеля тощо.

Арістотель (384—322 до н е) — давньогрецький філософ, один із найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона У 367—347 рр — слухач, згодом викладач Академії Платона, 347—334 — мандрівний філософ, 343—340 — вчитель О Македонського, 334—322 — засновник і викладач власної філософської школи і наукової спілки в м. Лікеї (Афіни). Творчість Арістотеля енциклопедичне різнобічна Він займався природничими науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки психології, естетики та ін У своїх працях (понад 150) (“Метафізика”, “Фізика”, “Аналітика”, “Риторика”, “Тоніка” категорії “Історія тварин”, “Про думку”, “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” тощо), які охоплювали майже всі галузі знань того часу прагнув узагальнити досягнення античної науки. Основу його спадку складає філософія, зокрема так звана перша філософія — метафізика, яку Арістотель трактував як науку “про причини і начала”, або як науку про “суще як таке”.

Арон Раймон Клод Фердинанд (1905—1983) — французький філософ, політолог і соціолог, знаний своїми працями з історії соціології, філософи, історії, методологічних проблем історичного пізнання. Є одним із творців теорії єдиного “індустріального суспільства”, в якій соціальне економічний прогрес розглядається як перехід від “традиційного” (аграрного) до промислового (“індустріального”) суспільства Виходячи з положення, що будь яка індустріальна система має свою внутрішню логіку розвитку, стверджував, що, незважаючи на існування начебто протилежних типів суспільства — капіталізму і соціалізму, все ж існує єдине індустріальне суспільство. У політичній філософії закликав до пошуку цілей розвитку, оскільки індустріальний тип суспільства, який він вивчав, не має внутрішньо притаманних йому цілей. Основні праці: “Вступ до філософії історії”, “Виміри історичної свідомості”, “Три есе про індустріальну “добу”, “Етапи соціологічної думки”, “Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство”, “Опіум інтелектуалів” тощо.

Баранович Лазар (1620—1693) — український мислитель, право славний церковний діяч, письменник. З 1650 р — професор, ректор Києво-Могилянської академії, з 1657 p. — Чернігівський єпископ, згодом архієпископ (з 1666 р), керував водночас Київською метрополією, тобто українською православною церквою Лівобережної України (1659— 1661,1670—1685). Високо цінував народну культуру, українську мову, обстоював національну й релігійну самостійність України. Автор богословських, літературних, політичних творів, серед них: збірники “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідних” (1674), збірник віршів “Лютня Аполлона” (1671) тощо.

Бекон Френсіс (1561—1626) — англійський філософ, засновник емпіричної традиції у філософії Нового часу. Обгрунтував доктрину “природної філософії” електричний метод та описав різні види дослідного пізнан-

ня, сформулював індукцію як метод дослідження законів (“форм”) природних явищ з метою їх плідного використання в людській практиці розробив детальну класифікацію наук Пропагуючи науки, розмежовував сфери наукового знання і релігійної віри, але вважав, що релігія не повинна втручатися у справи науки. Найвідоміші праці “Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи”, “Спростування філософій”, “Про гідність і примноження наук”, “Нова Атлантида” тощо.

Бергсон Анрі (1859—1941) — французький мислитель, представ ник “філософії життя”, автор “концепції творчої еволюції”. Вчив, що світ, життя — це неперервний часовий потік, творчий порив, у якому виникає нове, непередбачуване. Від неживої до живої матерії, від інстинкту до розуму, від закритого до відкритого суспільства — так через відштовхування відбувається еволюція. Інтелект, наука нездатна осягнути цей потік. Вони омертвляють його. Адекватно осягається творчий потік лише інтуїцією митця чи філософа Мистецтво Бергсон ставить вище науки в пізнанні природи. Праці (“Матерія і пам'ять” (1896), “Творча еволюція”(1907)та ін.).

Бердяев Микола Олександрович (1874—1948) — російський філософ персоналіст, вихованець Київського університету В основі його філософії — ідея свободи, ідея творчості, ідея особи й ідея “метаісторичного” есхатологічного сенсу історії. Загальною основою цих ідей є поняття-символи дух, “царство” якого онтологічно протистоїть “царству природи”, трансцендитування —творчий прорив, здолання пут природно історичного буття, екзистенційний час — духовний досвід особистого й історичного життя, що має абсолютний сенс Праці Бердяева "Філософія свободи” “Сенс творчості”, “Досвід есхатологічної метафізики”, “Я і світ об'єктів” тощо.

Беринда Памво (1555(60)—1632) — діяч української культури, лексикограф, мислитель, один з найвидатніших діячів “ученого гуртка” Києво Печерської лаври. Працював редактором, перекладачем, гравером у друкарнях Перемишля, Львова, Києва. Зачинатель поезії та шкільної драми в Україні Спираючись на здобутки європейської лексикографії, створив “Лексіконъ славеноросский и именъ тлъкованіє”—перший друкований український словник, виданий Лаврською друкарнею (м. Київ) в 1627 p., який охоплював 7 тисяч термінів.

Берклі Джордж (1684—1753) — англійський теолог і філософ — суб'єктивний ідеаліст. Заперечував об'єктивне існування речей Речі — це лише комплекси наших відчуттів. Існування речей він зводив до їх сприймання На цій підставі заперечував матерію як субстанцію. Цілеспрямовано боровся з матеріалізмом та атеїзмом. Основна праця “Трактат про основи людського пізнання” (1710).

Бруно Джордано (1548—1600)— італійський мислитель пантеїст. Світогляд Б. зазнав впливу містиків і платонізму В основу всього сущого покладав матерію, яку наділяв активністю і здатністю відчувати (гілозоїзм) Праці “Про безкінечність всесвіту і множинність світів” (1584) “Про причину, первень і єдине” (1584).

Вебер Макс (1864—1920) — німецький філософ і соціолог. Займав ся проблемам и теорії соціальної ді і яку аналізував у першу чергу як вільну дію окремої людини. Найбільш відомий своїм аналізом походження капіталізму, виникнення якого пов'язував з появою в історії людини зда-

тної до раціональної поведінки у сфері господарства та повсякденного життя. У всіх дослідженнях проводив думку про раціональність як визначальну рису сучасної йому європейської культури. Раціональність протистоїть традиційному і харизматичному засобам організації суспільних відносин. Значну увагу надавав проблемам соціальної структури і класового конфлікту, протиставивши марксизму свою концепцію, в якій підкреслював багатомірність класових відмінностей. Автор праць: “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Господарська етика світових peaлій”, “Господарство і суспільство”, “Політика як покликання і як професія”, “Наука як покликання і як професія” та багато ін.

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — видатний українськии вчений, мислитель, основоположник учення про біосферу та ноосферу, перший президент Всеукраїнської Академії наук (1918). Організатор генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеологи, наукознавства, вчення про живу речовину. Енциклопедичність наукових праць Вернадського значною мірою сприяла становленню сучасної наукової картини світу Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери й людства, поява якого, на його думку, започатковує якісно новий етап розвитку Всесвіту, якому сприяє людський розум та результати його втілення в практичній діяльності. Це виявиться в перетворенні біосфери на нове середовище життя — ноо сферу (сферу розуму), у докорінних соціальних змінах, організації нових форм людського співжиття. З розвитком ноосфери Вернадський пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення все ленської науки як могутньої історичної та геологічної сили, в якій природно історична, природна (космічна) і соціальне гуманістична тенденції зіллються в єдине ціле. Одним із перших проаналізував структуру та властивості простору и часу, їх роль у формуванні наукового світогляду порушив питання про самостійний статус біологічного простору и часу охарактеризував їх особливості, зокрема симетрію та асиметрію Обстоюючи науковий світогляд, не абсолютизував роль і значення науки, визнавав участь у його творенні інших форм духовного освоєння людиною світу. У формуванні світогляду, на його думку, задіяні всі аспекти людської діяльності, які виявляються в системі наших цінностей (наука, релігія, мистецтво, філософія, етика). Важливого значення надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання соборного типу. Виступав за всебічний розвиток української культури, збереження культурної самобутності українського народу.

Вишенський Іван (між 1538—1550, за іншими даними між 1545— 1550 — після 1620) — відомий український письменник полеміст, мислитель. Освіту отримав в Острозькій академії. Визнаючи лише православну патристику (доктрину), будучи виразником православного консерватизму, критично сприймав світську філософію, відкидав філософські вчення Платона та Арістотеля, античних філософів, повчання західних церковних діячів Центральною в творчості є ідея протиставлення. Бога і світу. Бога і людини. Дотримуючись ранньохристиянської ідеї докорінної відмінності небесного і земного буття, він розглядав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковується все в світі як об'єктивному законові буття Бог — це надприродне начало, єдина, вічна, об'єктивно

існуюча таємнича й непізнанна істина що сама в собі розуміється. Все суще а отже і людина — творіння Бога. Водночас Бог не тільки творець світу людини а и ідеал добра справедливості мудрості чесності досконалості і земне життя людини має спрямовуватися на досягнення цього ідеалу філософською основою міркувань Вишенського є неоплатонізм. До нас дійшли 16 його творів у різних рукописних списках, зокрема “Книжка”, “Обличеніє діавола миродержца”, “Посланіє до всъх обще в Лядской земле живущих”, “Краткословнии ответ Петру Скарге”, “Зачапка мудрого латынника з глупым русином” та ін.

Віденський гурток — група філософів, науковців, що об єдналися навколо філософського семінару, організованого у 1922 р керівником кафедри філософії індуктивних наук Віденського університету М. Шліком. У центрі інтересів гуртка були проблеми філософії науки. До нього входили відомі філософи фізики, математики — Р. Карнап, О. Неират, К. Гедель, Г. Ган, Ф. Вайман, Г. Феигль, регулярно брали участь у дискусіях. А. Аиєр, Г. Рейхенбах, К Поппер, Е. Нагель і багато інших тогочасних інтелектуалів. Гуртокбув ідейним та організаційним центром логічного позитивізму. Із насильницьким приєднанням Австрії до Німеччини в 1938 р учасники гуртка емігрували до Англії та США, де немало зробили для розвитку досліджень у сфері філософи науки.

Вітгенштейн Людвіг (1889—1951) — австралійський філософ, неопозитивіст “Логіко філософський трактат” (1921) вважається одним з основних творів неопозитивізму. В ньому різко розмежовується наука і філософія. Твердження останньої проголошуються неверифікованими і пустими. Пізній Вітгенштейн відійшов від цієї позиції. Він визнавав значення філософських висловлювань, але вимагав строгого розмежовування їх з науковими висловлюваннями. Погляди пізнього В. справили значний вплив на розвиток лінгвістичної філософії.

Вольтер (псевд. Аруе Франсуа Марі) (1694—1778) — французький філософ просвітитель, вчений, публіцист Автор понад 100 томів різноспрямованих за проблематикою праць. Представник деїзму виступив проти католицизму та клерикалізму. Брав участь у створенні “Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник концепції суспільної угоди. Головні філософські праці “Філософські листи”, “Трактат про метафізику” “Філософський словник”, “Кандід” та інші. Виступаючи за утвердження в суспільстві буржуазних відносин та антифеодальної ідеологи, В. не виключав можливість поступок та компромісів з боку нижчих верств В. не сприймав не тільки комуністичних ідеалів Мельє та егалітаризму Руссо, але й будь яких ви разів ідеї народного правління У філософській онтології впритул підійшов до ідеї вічної матерії, яка є об'єктивною та рухомою. На думку В. свідомість є атрибутом матерії й залежить від побудови тіла. Кінцеву причину як свідомості, руху так і матерії, В. вбачав у Богові. Але разом з тим В. відкидає провіденціалізм, вважаючи історію творчістю самих людей. Філософсокі ідеї В. відіграли велику роль у формуванні нового покоління французьких просвітників Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха та ін.

Гадамер Ганс Георг (нар 1900) — німецький мислитель провідний представник герменевтики XX ст Багато уваги приділяв специфіці герменевтики як методу пізнання феноменів культури зокрема т.з. герменевтичному колу, упередженості в тлумаченні тексту Праця “Істина і метод”. (1960)

Гайдеггер Мартін (1889—1976) — німецький філософ-екзистенціаліст, один із найоригінальніших мислителів XX ст. Вибудовуючи онтологію на основі феноменології Гуссерля, прагнув розкрити “сенс буття” через розгляд людського буття, оскільки тільки людині первісно притаманне розуміння буття. За Гайдеггером, онтологічну основу людського існування складає його кінечність, тимчасовість. Тому час повинен розглядатися як найсуттєвіша характеристика буття. Гайдеггер прагне переосмислити європейську філософську традицію, яка тлумачила чисте буття як щось позачасове. І причину такого стану він вбачав в абсолютизації одного з моментів часу — теперішнього, “вічної присутності”, коли справжня часовість ніби розпадається, перетворюючись у послідовний ряд моментів “тепер”, у фізичний час. Основні твори: “Буття і час”, “На шляху до мови”, “Що є думка?”, “Мова — це дім буття", “Лісові стежки” тощо.

Гегель Георг-Вільгельм-Фрідріх (1770—1831) — представник німецької класичної філософії, творець всеосяжної системи філософії, яка охоплювала всі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої і обгрунтованої системи ідеалістичної діалектики. Основу його філософської системи складають дві домінуючі ідеї: а) переосмислення розсудку й розуму; б) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку. Поділяючи класичну віру у визначенні предмета філософії як Абсолютного, вбачав у думці, в її логічному русі, адекватну Абсолюту “стихію”. Звідси й переконання, що суще в основі своїй є думка. Ідея є істина, система знання, а все істинне є ідея. Філософія, на його думку, можлива як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія, в основі розвитку якої є цикл: теза, антитеза, синтез, або тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю, примиряючи в собі два попередні етапи. Тобто в підсумку протилежні моменти зберігаються в своїй єдності як внутрішні моменти синтетичного цілого. Панування так званої тріади характеризує всю філософську систему Гегеля: перший розділ — “Логіка”, де простежується увесь шлях розвитку абсолютної ідеї, починаючи з найпростіших логічних форм і закінчуючи абсолютною ідеєю; другий розділ — “Натурфілософія”, де наявне розгортання в просторі сутнісного змісту абсолютної ідеї у формі тілесного, матеріального, тобто в природі; і третій розділ — “Філософія духу”, де дух виступає у трьох формах: суб'єктивний дух (індивідуальний розвиток людини), об'єктивний дух (дух народу) і абсолютний дух (мистецтво, релігія і філософія як найвища ступінь розвитку світового духу). Автор праць: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія релігії” тощо.

Гельвецій Клод-Адріан (1715—1771)— французький філософ-просвітитель, представник деїзму (матеріалістична концепція в онтології), ідеолог французької революції 18 ст. У філософському тлумаченні світу абсолютизував значення законів механіки. Створив концепцію індивідуалістичної етики, що грунтувалась на засадах дослідного походження моральних уяв та почуттів. Головна філософська праця: “Про розум”. Згідно з Г., світ є матеріальним, нескінченним у просторі й часі, перебуває у постійному русі, а мислення та чуття є властивостями матерії, які виникли як її найскладніші витвори. У гносеології Г. додав сенсуалізмові Лок-

ка матеріалістичного забарвлення. Був супротивником агностицизму. Починаючи аналіз суспільства з ізольованого індивіда ("Робінзона"), розглядав як рушійні сили суспільного розвитку свідомість людини та людські пристрасті. Критикуючи вчення про вроджену нерівність інтелектуальних здібностей людей, абсолютизував роль соціального середовища у вихованні й розвитку людини. Висунув концепцію індивідуалістської етики (на противагу релігійній та спірітуалістичній етичним концепціям). Г. вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав, а тому обстоював освічений абсолютизм з буржуазно-демократичними акцентами.

Геракліт Ефесський (бл. 544/540 — бл. 483 до н.е.)—давньогрецький філософ. Вчив, що світ— це вогонь, основою якого є логос, чистий розум. Висунув геніальні діалектичні здогадки про загальну мінливість сущого (“все тече...”) і боротьбу протилежностей. Війна — батько всього, твердив він. Свої ідеї висловлював у формі непрозорих (темних) афоризмів, звідки, на думку деяких дослідників, походить його прізвисько Темний. Погляди мислителя справили глибокий вплив на подальший розвиток філософії (Гегель, Ніцше).

Гербарт Маркузе (1898—1979) — німецько-американський філософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіталістичного суспільства була ідеологічним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впливом Гегеля й Маркса, Фрейда й Гайдеггера. Коло творчих інтересів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як “Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності”, “Радянський марксизм. Критичне дослідження”, “Культура і суспільство”, “Психоаналіз і політика”. Але світову популярність він здобув після виходу у світ праць: “Ерос і цивілізація”, “Одновимірна людина” як критик високотехнізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — український церковний та громадський діяч, історик, філософ. Був професором, ректором Києво-Могилянської академії. У 1656—1683 pp. — архімандрит Києво-Печерської лаври, де зібрав найбільшу на той час в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався “Києво-Печерський Патерик” (1661, 1678), інші твори. Він автор праць “Про істинну віру” (1668), “Стара віра” (1668), “Мир з Богом людині” (1669) тощо. Дослідники вважають його автором “Синопсиса” (1674) — першого підручника вітчизняної історії, найпопулярнішого посібника з історії у XVII— XVIII ст. Світобачення його базувалося на принципах деїзму і було близьким до ренесансних позицій. Бог, за вченням Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і дух, наслідком чого виникли тілесні субстанції, а згодом — тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різноманітність речей Гізель пояснював різним кількісним розподілом матерії за н формами Вона не народжується і не зникає, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення, колообігу в природі. Наслідуючи Коперника, вважав, що Сонце є нерухомим центром Всесвіту.

Був прибічником ідеї громадського гуманізму. Одним із перших вітчизняних мислителів поставив природне право як критерій людської поведінки над законом Божим, доповнюючи критерій добра і зла розумом, який пізнавши закони природи керує людиною відповідно до цих законів.

Гоббс Томас (1588—1679) — один із найвідоміших англійських філософів матеріалістів Нового часу, приділяв багато уваги проблемам метафізики и епістемології, автор емпіричної теорії мови Вважав, що все мислення коріниться в чуттєвому досвіді, “адже в людському розумі не має жодного поняття, яке спершу не було б цілковито чи почасти, схоплене органами чуттів”. Гоббс був першим філософом, який систематично застосовував принципи фізики та механіки в етиці и соціальній філософії. Один із засновників соціології Нового часу, батько семіотики як науки, він привертає до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади. Основні твори Гоббса “Елементи законів, природних і політичних”, філософська трилогія “Основи філософії” “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”, “Левіафан”, “Про свободу і необхідність” та ін.

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (1813—1889) — професор філософії Київської духовної академії, з 1869 p. — університету св. Володимира. Послідовно проводив ідею історизму, обстоював філософування на основі нових досягнень західноєвропейської думки, її критичного переосмислення, першим в історії вітчизняної думки зробив спробу створення філософської енциклопедії — “Філософського лексикону”, тт. 1—4(1858—1873) Одним із перших вітчизняних мислителів усвідомив методологічну цінність філософії Гегеля. Послідовно розмежував філософію і релігію як різні форми світосприйняття із специфічними законами розвитку У цьому зв'язку спеціально аналізував вади філософії середньовіччя, зумовлені її підлеглістю офіційному віровченню. Критикуючи агностицизм Канта, обстоював можливість пізнання надприродного за умови доповнення розуму силами віри. Автор праць “Критичний погляд на філософію Канта” (1847), “Огляд системи філософи Гегеля” (1850), “Про характер філософії середньовіччя” (1849) та ін.

Гольбах Поль-Анрі (1723—1789) — французький філософ просвітник, один з засновників французького матеріалізму в онтології, ідеолог французької революції 18 ст. Брав участь у створенні “Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник єднання філософії та природничого знання Спирався на механістичні засади пояснення світу. Заснував концепцію утилітаристської етики. Головні філософські праці “Система природи, чи Про закони світу фізичного і духовного”, “Природна політика” та інші. Г. наголошував на вічності та об'єктивності матерії, яка, розвиваючись, породжує все розмаїття світу Торкаючись питання єдності матерії та руху, останній розглядав з позицій механіцизму В гносеології спирався на матеріалістично забарвлений сенсуалізм. Г. обстоював здатність людського розуму пізнавати світ та його закономірності. Вирішальною силою та рушієм суспільного розвитку вважав діяльність свідомих та вольових особистостей Виступаючи проти релігії (католицизму) та клерикалізму, Г. вважав її породженням нерозвинутої свідомості, невігластва та свідомого

обману з боку клерикалів. Його етичний утилітаризм виник саме на грунті критики релігійної моральності

Гуссерль Едмунд (1859—1938) — німецький філософ один із засновників феноменології Феноменологічна концепція розвивається ним починаючи з двотомника “Логічні дослідження” (1901). Своїм завданням вважав пошук очевидності, що здійснювався через переорієнтацію уваги філософи із зовнішнього (трансцендентного) світу на світ свідомості (світ трансцендентальний), зрозумілий як смислоутворююча активність, завдяки якій можливий будь-який досвід і будь яка наукова діяльність. Внаслідок феноменологічної редукції свідомості людини мусить відкритись світ феноменів — сутностей, які й обумовлюють можливість будь-якого досвіду, будь якої предметності, у баченні яких і досягалася б само очевидність, що шукається У наступних працях розвивав і дещо видозмінював свою феноменологічну позицію Автор праць “Філософія арифметики”, “Логічні дослідження”, “Ідеї чистої феноменології і феноменелогічної філософії”, “Картезіанські роздуми”, “Криза європейських наук і трансцендентальна філософія”.

Декарт Рене (1596—1650) — французький філософ, математик, засновник класичного раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму. Вважається засновником європейської класичної філософії, яка ґрунтується на вірі в розум і самосвідомості Обгрунтував основні правила наукового методу 1) починати з простого й очевидного, 2) ділити складні речі (знання) на прості аж до найпростіших, 3) йти від простого очевидного до складного неочевидного, 4) діяти при цьому так, щоб не полишити поза увагою жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга умовиводів. Для цього необхідні інтуїція, з допомогою якої вбачаються першоначала і дедукція, що дає змогу одержувати наслідки з них. Основою і зразком методу Декарта є математика Декарт від крив сферу свідомості як діяльність суб'єкта. Основні праці “Міркування про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Демокріт із Абдер (бл. 460 — бл. 371 до н.е.) — давньогрецький мислитель, матеріаліст, учень Левкіппа, один із засновників атомістики Вважав, що все існує завдяки двом першоначалам атомам і пустоті Атоми— неділимі частки матерії Незмінні вічні і знаходяться в постійному русі Атоми відрізняються один від одного лише формою розміром, положенням і порухом Інші властивості: звук, колір, смак атомам не властиві і існують лише умовно В дечому вчені споглядають ідеї про існування пер винних і вторинних якостей речей. Д. ототожнював “вигинність” і необхідність і заперечував випадковість (розглядав її як результат незнання). За своїми політичними поглядами Д. — представник античної демократії, противник рабовласницької аристократи. Ідеї Д. вплинули на подальший розвиток науки і філософії (Гасенді) Залишились лише фрагменти його творів

Джеймс Вільям (1842—1910) — американський філософ один із за сновників прагматизму. Розглядав прагматизм не як вчення, а як метод, що носить нейтральний, антидогматичний характер а звідси здатний “залагоджувати” філософські суперечки. Прагматизм за Джеймсом, здатний зблизити ьауку и метафізику. Розвиваючи ідеї Пірса обгрунтував но вий “прагматичний” критерій істинності, згідно з яким істинне те що “ви-

гідне”, тобто що відповідає практичній успішності вчинків і дій. Був прибічником так званого радикального емпіризму оголошуючи єдиною реальністю безпосередній чуттєвий досвід індивіда. Його перу належать праці “Воля до віри”, “Прагматизм”, “Плюралістичний всесвіт”, “Різноманіття релігійного досвіду” та ін.

Дідро Дені (1713—1784) — французький філософ просвітитель представник матеріалізму, що наблизився до діалектичного методу щодо пояснення світу та еволюційної концепції У гносеології спирався на сенсуалізм Дж. Локка. Був прихильником концепції суспільної угоди Видатний письменник, організатор та редактор “Енциклопедії” 18 ст. Головні філософські та літературні твори “Думки про виникнення природи”, “Розмова Д. Аламбера з Дідро”, “Філософський принцип матерії та руху”, “Монахиня”, “Небіж Рамо”, де Д. обстоюючи позиції деїзму, піддає критиці абсолютизм та клерикалізм. У 1749 р. за поширення “небезпечних” думок Д. був заарештований та ув'язнений у Венсенському замку. Після звільнення не відійшов від своїх переконань. Д. наголошував на матеріальності світу на об'єктивності й вічності матерії та руху. Вважав, що рух просякає увесь світ навіть те, що здається нерухомим. Д. висловлював думку про те, що чуття властиве потенційно всій матерії, а свідомість як властивість високорозвиненої матерії виникає шляхом ускладнення органічної матерії. Щодо суспільного устрою, то, рішучо виступаючи проти деспотичних форм правління, пропонував як оптимальний соціальний устрій конституційну монархію та сподівався на появу в суспільстві “освіченого правителя”, схиляючись до ідеї республіканської форми правління Д. був прихильником концепції утилітаристської етики (на противагу феодально релігійній).

Дільтей Вільгельм (1833—1911) — німецький філософ один із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики Центральним у Дільтея є поняття життя як способу буття людини, культурно історичної реальності. Завданням філософії, за Дільтеєм, є розуміння “життя”, виходячи з нього самого. У зв'язку з цим філософ обґрунтовує метод “розуміння” як безпосереднього осягнення певної духовної цілісності (цілісного переживання). Розумінню, що близьке інтуїтивному проникненню в життя, Дільтей протиставляє метод “пояснення”, що широко застосовується у природничих науках, що мають справу із зовнішнім досвідом. “Розуміння” власного внутрішнього світу досягається за допомогою інтроспекції (самоспостереження), розуміння чужого світу — шляхом “вживання”, “співпереживання”. Стосовно культури минулого “розуміння” виступає як метод інтерпретації, названий Дільтеєм герменевтикою—тлумачення окремих явищ як моментів цілісного душевно-духовного життя епохи, що реконструюється. Був не лише талановитим філософом, а й енциклопедично освіченим мислителем, вченим гуманітарієм, істориком культури.

Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — український публіцист і громадське політичний діяч. Кілька разів був заарештований царським урядом за участь у революційній боротьбі. Разом з М. Міхновським створив Партію хліборобів демократів, керував в уряді П. Скоропадського. Бюро преси та Українським телеграфним агентством. Після падіння УНР переїхав до Львова де видав журнал “Літературно науковий вісник” Після Другої світової війни перебрався до Парижа, Лондона, згодом — до США

і Канади Намагався ідеологічно обгрунтувати українську самостіиницьку політику зовнішню (повна сепарація від Роси) і внутрішню (виховання на засадах західної культури). Теоретик ідеологи інтегрального націоналізму основні принципи якого сформулював з огляду на підневільний стан української нації вольовий принцип (культ волюнтаризму), постійне прагнення до боротьби за незалежність романтизм, непримиренність, синтез національного та інтернаціонального, необхідність формування нової політичної еліти. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Шопенгауера, Ніцше, Парето, Моски, обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання української нації на своїй рідній землі. Найвідоміші праці “Модерне москофільство”(1913), “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” (1913), “Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Націоналізм” (1926), “Дух нашої давнини” (1944), “Поетика вогненних меж” (1952), “Росія чи Європа” (1955), “Від містики до політики” (1957) та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український публіцист, громадський діяч, історик, філософ Будучи під впливом ідей Сен-Сімона, Прудона, Конта, проголошував примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством. Сповідував ідею безупинного громадського поступу, мета якого — досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб, із обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті шляхом федералізації. Вважав, що для побудови української держави необхідне піднесення (шляхом національної освіти і культури) національної самосвідомості, організувати справу так, щоб “великороси” допомагали українцям, а не заважали ламати ту політико адміністративну систему, що призвела Україну до руїни. Головні праці: “Переднє слово до громади” (1878), “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Пропащий час — українці під Московським царством” (1880), “Вільний Союз — Вільна Спілка” (1884), “Чудацькі думки про українську національну справу” (1891), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1898) та ін.

Дюркгейм Еміль (1858—1917) — французький філософ і соціолог, обгрунтував особливе місце соціології серед наук про людину, обстою вав специфічність 11 об'єкта—соціальної реальності, 11 незвідність до біопсихічної реальності індивідів. Визначав предмет соціології як “соціальні факти”, що існують поза індивідом і які мають стосовно нього примусову силу. Працював над проблемами розподілу праці, які породжують взаємозалежність окремих людей індивідів. Автор праць “Про розподіл суспільної праці”, “Правила соціологічного методу”, “Самогубство”, “Елементарні форми релігійного життя” тощо.

Еллюль Жак (1912—1994) — французький соціолог, філософ, знаний своїми працями з проблем техніки, соціології пропаганди, держави, суспільного розвитку. Досліджуючи проблему техніки, знайшов оригінальний підхід до визначення її специфіки, провівши розмежування між операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального су спільства. Він звертає увагу на такі нові характеристики сучасної техніки, як доведений до автоматизму вибір технічних засобів, здатність техніки, до самозростання, її цілокупність, універсальність і автономність. Найпомітніші праці “Пропаганда”, “Аутонсія революції”, “Від революції до бунтів”, “Змінити революцію”, “Неминучий пролетаріат”.

Енгельс Фрідріх (1820—1895) — німецький мислитель, найближчий соратник К. Маркса, матеріаліст-діалектик. Дещо спрощено інтерпретував погляди Маркса, зближаючи його з французькими матеріалістами. (“Анти-Дюрінг”, 1878, “Діалектика природи”, опублікована в 1925). Перебуваючи в Англії (Манчестері), Е. пише твір “Становище робітничого класу в Англії”, де доходить висновку про діалектичний взаємозв'язок продуктивних сил і виробничих відносин та про неминучість єднання соціалізму з робітничим рухом. Разом з Марксом розробляє концепцію соціалістичної революції. Більш плідною стала його праця над книгами “Анти-Дюрінг” та “Діалектика природи”, де Е. різнобічне розвиває діалектичне та матеріалістичне розуміння природи. Наприкінці свого життя Е. створює найбільш відому свою працю “Походження сім'ї, приватної власності та держави” (1884) та здійснює велику роботу з підготовки до видання томів “Капіталу” К. Маркса. Е. застосовує Марксове матеріалістичне розуміння історії у своїй концепції розвитку первісного суспільства. Значну роль у розвитку Марксової концепції історичного матеріалізму відіграли численні листи Е. до Й. Блоха, К. Шмідта, В. Боргіуса, Ф. Мерінга та ін.

Епікур (342/41—271/70 до н.е.)— давньогрецький мислитель-матеріаліст. Розвивав атомістичне вчення Демокріта. За Е., у Всесвіті існують тільки тіла, що знаходяться у просторі. Вони безпосередньо сприймаються відчуттями. Е. висунув ідею "відхилення” атомів, тобто наділив їх певною “свободою волі”. В результаті цієї свободи атоми можуть описувати різні траєкторії, сплітатися і розплітатися, внаслідок чого виникає світ. Характеризуючи духовний світ людини, Е. признає наявність в ній душі. Знання, за Е., починається з чуттєвого досвіду, але цей досвід повинен бути осмисленим і опрацьованим у вигляді тих чи інших термінологічно-зафіксованих смислових структур. Основну увагу приділяв етиці. Ціль життя — задоволення (евдемонізм). Дійшли лише фрагменти праць.

Зіммель Георг (1858—1918) — німецький філософ і соціолог, основоположник так званої формальної соціології. Досліджував становлення суспільства, його історичні форми існування. Значну увагу приділяв проблемі методу соціального пізнання, досліджував взаємодію культури і життя, зробив свій внесок у розвиток філософії життя. Автор праць: “Філософія грошей”, “Соціологія. Дослідження форм усуспільнення”, “Філософська-культура” та ін.

Іларіон Київський (?—бл. 1053) — український мислитель, перший Київський митрополит із русичів. Започаткував теологічні та філософські засади християнства Київського. Один із перших фундаторів тенденції до інтелектуалізму. Вірувати в єдиного Бога, за Іларіоном, — не просто справа свята, а й розумна. Виходячи за межі тогочасної християнської ортодоксії, пом'якшував розмежування тіла і духу й започаткував ідею буття як єдності матеріальної та духовної основ. Виробив власну концепцію історії, в якій обстоював погляд на її універсальний і цілісний характер як втілення буття і руху все нових народів від ветхозавітного “Закону” до довершеного сучасного — благодатного християнського стану. Звідси його висновок, що все молоде, яке виникло в історії пізніше, набуває вищої цінності порівняно зі старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, основана на законі, будувала відносини між народами за принципом рабс-

тва, то епоха Нового Завіту дає істину, свободу, благодать. Закон розділяв народи, звеличував одні та принижував інші. Благодать уводить усіх у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Висловив ідею розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм. Відомі його праці: “Слово про Закон і Благодать” (1044), “Молитва”, “Сповідання віри”.

Кант Іммануїл (1724—1804) — засновник німецької класичної філософії; фундатор нової ідеї розуму як творця, конструктора дійсності та знання про неї; теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, чим виніс сферу людської діяльності (культуру) за межі природної детермінації. Творчість Канта поділяється на докритичний і критичний періоди. Докритичний період, який Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові і натурфілософські особливості, який вінчує створена космогонічна гіпотеза й теорія припливів і відпливів, що демонструє його віру в можливість розуму осягнути закономірності природи. А критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом), тобто джерело всезагальності знання філософ пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. На цій підставі твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб'єктивних апріорних форм і чуттєвого хаотичного матеріалу. Основні праці: “Загальна природна історія і теорія неба”, “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження” та ін.

Камю Альбер (1913—1960) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. У своїй творчості пройшов шлях від нігілістичної “філософії абсурду" до моралістичного гуманізму. Протиставляв марксистській революційній моралі етичну концепцію християнської праведності та жертовності тих, хто “історію не творить, а потерпає від її пасток”. Відомим став завдяки творам “Сторонній” (1942), “Міф про Сизифа” (1942), “Чума” (1947) та “Бунтівна людина” (1951). К. — лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У філософії був прихильником агностичної епістемології (що ґрунтувалась на пізнавальному прагненні дістатися завчасно недосяжної останньої істини — Благодаті). Його онтологія мала вигляд скептичної антителеології, а філософія історії відкидала будь-які вчення про поступальну ходу прогресивного розвитку людства (у тому числі — і провіденціалізм). У філософії творчості наголошував на вічному протистоянні митця-творця і ворожого для нього та недосконалого земного створіння.

Кентерберійський Ансельм (1033-1109) — середньовічний мислитель, в дискусії про універсалії захищав позицію реалізму. Висунув онтологічний доказ існування Бога (“Колоквіум”, 1076, “Про свободу волі”, 1077). К. обстоював віру як передумову та підґрунтя раціонального знання. Він зазначив: “Не шукаю, щоб збагнути для того, аби увірувать, але вірую, щоб усвідомити”. Виводив існування Бога, Його буття з думки, поняття про Нього як найдосконалішої сутності з необхідністю маючою буттєвість. Цей потяг до “інтелектуального богоспоглядання” К. успадкував від Августина Блаженного. У полеміці про універсалії. К. схилявся до позицій схоластичного реалізму. Наголошуючи на реалістичній концепції пе-

редування універсалі одиничним речам, які, вірогідніше, взагалі не існують, К. пише трактат "Чому Бог улюднився?", де логічними засобами намагається довести необхідність втілення Бога в людину.

Керкегор Сьюрен (1813—1855) — датський філософ, засновник ірраціоналізму Нового часу. Різко критикуючи всевладдя розуму у філософії, підносив роль і значення віри, яка робить можливим неможливе. Абсолютизував конкретну людину (одиницю), ставив її вище роду (загалу), який розглядав як джерело хаосу. Культуру розглядав як таку, що вдосконалює людей як індивідів — позбавляє їх індивідуальності, перетворює в масу. Його концепція моралі виокремлює естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні. Керкегор написав 28 томів творів, серед них “Насолода і обов'язок”, “Страх і трепет”, “Філософські крихти”, “Хвороба до смерти” тощо.

Кононович-Горбацький Йосип (?—1653) — український філософ, один із перших ректорів Києво-Могилянської академії. Філософську спадщину складають курси риторики й діалектики, “Підручник з логіки”, “Оратора Могилянського”. Дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм виявлявся у питанні про універсалії, які він вважав вторинними щодо тілесних речей і розглядав як набутки розумової діяльності. Проблему універсалій пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це робили послідовники Ф. Аквінського. Обґрунтував положення про дві істини — богословську та філософську, чітко розмежовуючи предмети теології (вчення про Бога) та філософії (реальні тілесні речі). Особливу увагу звертав на субстанційні начала цих речей — матерію і форму. Обстоював реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акциденції та форми, що діють на речі. До структури людини включав матерію (тіло) і душу (форму), заперечуючи при цьому безсмертя душі. Природу розглядав незалежною від свідомості як окремої людини, так і людства, і від того, як вона сприймається. Розвивав гуманістичні ідеї.

Конт Огюст (1798—1857) — французький філософ, один із основоположників позитивізму, який він розглядав як середню ланку між емпіризмом і містицизмом. За Контом, ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, “як” вони відбуваються. У зв'язку з цим наука пізнає не сутності, а лише феномени. Конт розвинув ідею так званих трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (як і окремої особи), які визначають рівень розвитку суспільства:

1) теологічну або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили;

2) метафізичну або абстрактну, коли за ними вбачають абстрактні сутності і сили — субстанції, флогістони тощо; 3) наукову або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони. Конт є засновником соціології як окремої науки про суспільство. Найпомітніша праця — 6-томний “Курс позитивної філософії”.

Конфуцій, Кун Фуцзи (552—479 до н.е.) — китайський мислитель, засновник конфуціанства, релігійно-філософського вчення, яке заклало духовні підвалини китайської нації і культури. Основна проблема вчення К. — згармонізувати відношення між людьми. Проповідував п'ять добро-чинностей — мудрість, гуманність, повага до старших, мужність і вірність. Поєднуючи елементи даосизму і буддизму, конфуціанство було офіційною ідеологією Китаю. Погляди К. дійшли в записах учнів (“Лунь юй”).

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — український історик, громадсько-політичний діяч і мислитель. Провідний діяч українофільства, один із організаторів Кирило-Мефодіі'вського братства, в програмних документах якого (“Книга буття українського народу” та “Статут слов'янського товариства”) найповніше виявилися його соціально-політичні орієнтації та історіософська концепція. Науково-філософські пошуки ідо-слідження були спрямовані на проблеми історіографії, рушійні сили суспільного розвитку, національні питання, життя українського народу та його культуру. Вперше в українській історіографії детально з'ясував сутність історії України. У працях “Правда москвичам про Русь”, “Дві руські народності” не лише дав розгорнуте епічне полотно історичного процесу України, а й доводив, що українці мають свою історію, мову, культуру, психологію, відмінні від російської. Обстоював самобутність, окремішність, самоцінність українського народу. Одним із перших підніс українську ідею до рівня теоретичного осмислення. Обґрунтував ідею федеративного устрою держави. Автор відомих монографій з історії України — “Богдан Хмельницький”, “Руїна”, “Мазепа”, “Мазепинці”, “Гетьманство Виговського”, “Гетьманство Юрія Хмельницького”, “Павло Полуботок”, трьох томів “Руської історії в життєписах її найголовніших діячів”, 16 томів “Монографій та досліджень”, в яких втілив оригінальну, протилежну офіційній російській історіософську концепцію.

Кузанський Микола (1401—1464) — німецький теолог і філософ початку епохи Відродження. Формувався під впливом містики і неоплатонізму. Стояв на позиції пантеїзму. Бог, всесвіт і людина (“мікрокосм”) зпівпадають. Висунув ідею безкінечності Всесвіту. Погляди К. вплинули на Бруно. (“Про вчене незнання", 1440, “Про божественне бачення”, 1543 та ін.)

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819—1897) — відомий український культурний діяч, письменник, історик, етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства. Хоч Куліш тяжів до романтичної традиції, його світогляд не був усталеним. Він еволюціонував від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей і народів, від козаколюбства до козакофобства тощо. Незмінною була лише відданість ідеї України, її відродженню. Своєрідною є його теорія культурництва, пов'язана з образом культури землеробства, котрий “очищає” рідну землю тієї “негіді”, допомагає своєю працею “воскресінню” поснулої віри й віковічних звичаїв батьків. Звідси його “хутірська філософія”, основана на вимозі повернення до життя природи, правди й душі людської, де ще зберігаються справжні цінності людського буття. Особливу увагу приділяв українській мові як предвічному скарбу народного серця. Саме мова, на його думку, повернула українцям повагу інших народів. Перебував на позиціях фаталістичного життя і визнавав творцем усього сущого Бога.

Кульчицький Олександр Юліанович (1895—1980) — український філософ, культурно-освітній діяч української діаспори. Працював професором Українського Вільного Університету (Мюнхен). Автор більше сотні статей і монографій з психології, філософії, антропології, педагогіки, літературознавства. У сфері філософії (онтології) тяжів до поглядів Гартмана про шарову будову буття, який стверджував про поєднання або накладання один на одного чотирьох шарів дійсності: матеріального, органіч-

ного, психічного й духовного. Досліджував особливості психічного життя, психічних явищ і психічних цілей як єдності свідомого й несвідомого, природу свідомості та її відмінність від психічних діянь. Спираючись на методологію феноменологічного підходу, прагнув до розкриття суті етичних, естетичних вартостей, соціальної аксіології, яку тлумачив як філософію релігії. Проблему специфіки українського характеру розв'язував з урахуванням дії расових, геопсихічних, історичних, культуроморфних та глибинно-психічних чинників. Найвідоміші праці: “Нарис структурної психології” (1949), “Український персоналізм” (1985), “Основа філософії і філософічних наук” (1995).

Кун Томас (1922—1995) — американський історик і філософ науки, досліджував роль соціальних факторів у розвитку науки. Початок цих досліджень поклала його праця “Структура наукових революцій (1963), в якій він для історичного розвитку науки вводить такі поняття, як “парадигма”, “нормальна наука”, “наукова революція”, “наукова спільнота” тощо. Кун вводить елементи конвенціоналізму і вульгарного соціологізму в трактування відношення наукової спільноти і парадигми. У праці “Функції догми в науковому дослідженні” доводив, що певного роду догматизм, тверда схильність до всебічно обгрунтованої системи поглядів — необхідна умова наукової роботи. Найкращою умовою одержання нових знань, на його думку, є не дискусії, а коли вчені, згуртовані єдністю поглядів і основних ідей (навіть догм), займаються планомірним і настійним вирішенням конкретних завдань.

Поиск по сайту: