Поняття феномену релігії

Оскільки основним предметом вивчення філософії ре­лігії є релігія, то цілком закономірно постає питання змісту Цього поняття. На сьогодні існує не лише різне його зміс­тове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлу­мачення латинського слова «ге!і£іо». В їх основу, як відо­мо, покладено варіанти Цицерона (106—43 до н. е.) і ран­ньохристиянського мислителя Лактанція (прибл. 250 — після 325). Перший виводив цей термін від латинського слова «ге!е£еге», щ_О означає йти назад, повертатися, обду­мувати, збирати, споглядати, боятися і характеризує релі­гію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лак-танцій вважав, що слово «ге!і£іо» походить від латинське-

Філософія людини

го слова «ге!і£аге» — в'язати, зв'язувати, прив'язувати, а стосовно релігії означає зв'язок із Богом, служіння йому і покору через благочестя. Його точка зору й закріпилася принаймні у християнській культурі.

Сучасні українські словники (зокрема, Політичний енциклопедичний словник. — К., 1998) латинське сло­во «геїі^іо» тлумачать як набожність, святиня, предмет культу, вони близькі до тлумачення цього слова російсь­кими виданнями (Краткая философская энциклопе­дия. — М., 1994). Щоправда, в «Латинсько-російському словнику» О. Петрученка (М., 1994) подається дещо ін­ше значення цього слова: 1) совісність, добросовісність; 2) совісне ставлення до чого-небудь священного, в тому числі релігійне почуття, благочестя, набожність, богоша-нування, культ.

У китайській мові для позначення того, що в європей­ській культурі охоплено терміном «релігія», використо­вують ім'я Спіао — вчення. В ісламі вживається назва йіп, що в сучасному розумінні означає безумовне підпо­рядкування Аллаху і його безмежній владі, віддання себе Богові, вдосконалення щирості віри. Відповідно сііп це: іман (віра, вірити), іслам (покірність), ісхан (совісність, чистосердечність — вдосконалення в щирості віри). От­же, не існує єдиного слова для позначення явища, яке здебільшого позначають латинським словом «ге1і§іо». Од­нак усі сходяться на тому, що релігія як феномен нероз­ривно пов'язана з людським буттям, сутністю людини. Один із засновників філософської антропології М. Шелер ствер­джував, що справжня людина починається з «Богошука­ча», С. Франк наголошував, що «людина є людиною тому, що вона є щось більше, ніж емпірично природна істота, озна­кою людини є сама її... боголюдська природа. Людина не тільки знає Бога. Ці знання — релігійна свідомість — є її суттєвою ознакою, тому людину можна прямо визначити як істоту, яка має свідомий внутрішній зв'язок із Богом. Таким чином, людина пов'язана з релігією, але визначен­ня рівня, глибини цього відношення є справою нелегкою. Передусім тому, що як, наприклад, неможливо відновити ситуації, коли, наприклад, не було мови, а відтак вона з'яв­илася, так не відновити в людському бутті й періоду абсо­лютної відсутності релігійних поглядів, переконань, почут­тів. А тому годі шукати єдиної, усталеної відповіді про природу релігії, оскільки віднайти визначення, яке «одна­ково підходило б і до вірувань фінікіян, що спалюють на вогні своїх дітей на догоду божеству, і до вірувань вавило-

філософія релігії

нян, що посилають у храм Астарти своїх дочок і дружин займатися проституцією, які віддаються першому зустріч­ному чужоземцеві, і до релігії християн, яка вимагає, щоб люди віддавали своє життя за ближнього, і до релігії буд­дизму, в основу якої покладено, по суті, повний атеїзм», як писав відомий дослідник онтологічних витоків релігії А. Штернберг, архіскладно. Отже, і дати універсальне ви­значення релігії, яке б розкривало її природу, багатоманіт­ну функціональність та історичну змінність неможливо, хо­ча всі релігії (особливо домінуючі) мають багато спільно­го. Головним, без чого не могла б існувати жодна релігія, є визнання (віра) своєрідної надлюдської реальності (над­природного), про яку, як зазначав відомий британський фі­лософ і культуролог К.-Г. Доусон, людина щось знає і на яку орієнтується все своє життя.

З огляду на це багато дослідників пояснюють релігію, її природу та походження, виходячи передусім з ідеї Бо­га як «фундаментальної данності», «абсолютного предме­та» релігії. Вони стверджують, що релігія виникла й існує тільки тому, що є Бог і є людина, яка здатна за певних умов його сприймати. Ідея Бога не могла народитися у свідомості людини поза існуванням Бога і за умови, що людина не була б істотою, богоподібною за своєю приро­дою. Один із відомих православних богословів О. Мень, обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, наголошу­вав, що релігія є відповіддю людини на вияв у ній Божої сутності. Все у світі, зазначав він, має реальне підґрунтя, коріння. Зокрема, ніхто не стане заперечувати того, що потребам нашого тіла відповідає об'єктивна життєва не­обхідність. Якщо дух людини віками прагнув до краси, добра і чогось Вищого, гідного поклоніння, то чи правиль­но буде бачити в цьому лише оману? Чи не природніше визнати, що подібно до того, як тіло пов'язане з об'єктив­ним світом природи, так і дух тяжіє до родинної йому і водночас значно вищої за нього реальності. Цей зв'язок, на його думку, здійснюється через особливий вид духов­ного пізнання -— релігійний досвід, який він визначає як переживання, пов'язане з почуттям реальної присутності у нашому житті, бутті всіх людей своєрідного Вищого на­чала, яке спрямовує нас і є причиною всього сущого.

Ще одним чинником, який поєднує якщо не всі, то при­наймні абсолютну більшість релігійних систем, є ідея виз­волення, порятунку (спасіння), засноване на вірі у безсмер­тя душі. Релігія, як зазначав православний богослов і фі­лософ П. Флоренський (1882—1937), рятує нас від нас, рятує

Філософія людини

наш внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Як­що онтологічне, розмірковував він, релігія є життя нас у Бозі і Бога в нас, то феноменологічне — релігія є система таких дій і переживань, які забезпечують душі порятунок, рівновагу душевного життя.

Різні релігії, з огляду на їхні ідеологічні засади, у найбільш загальному контексті поєднані дотриманням де­яких спільних концептуальних принципів і положень сто­совно людини як носія релігійної свідомості та релігій­ного досвіду:

— людині надається свобода дій, тобто вона не є за­програмованою машиною, а тому помилитися чи вчинити зло є наслідком нашої свободи;

- людина бере участь у Творенні через удосконален­ня, навчання інших;

— людське життя не обмежується земним життям. Сучасні дослідники феномену релігії вважають, що всі

великі релігії, зокрема буддизм, християнство, іслам, ма­ють спільну сутнісну основу релігійного знання, яку на­зивають вічною мудрістю або вічною філософією. Це не що інше, як глибинне осягнення сутності життя, яке з плином часу залишалося незмінним у різних культурах і наявне у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною ця скарбни­ця вічної мудрості містить численні роздуми про природу життя і любові, здоров'я і щастя, страждання і спасіння, її серцевиною, за Роджером Уолшом, є чотири фундамен­тальні висновки:

— існують дві сфери реальності: перша — світ фізич­них об'єктів і живих істот; друга — сфера свідомості, ду­ху, яка не обмежена простором, часом, фізичними зако­нами, оскільки вона їх створює, а тому є безмежною, не­скінченною і вічною;

— людські істоти входять до обох сфер, оскільки ми не лише біологічні, а й духовні істоти. Ми маємо як тіло, так і центр трансцендентного усвідомлення (душу, дух);

— людина здатна усвідоміти свою божу іскру і божу причину, з якої вона випливає;

— усвідомлення нами своєї духовної природи є найви­ще благо: найвища мета і найбільша користь людського існування.

Духовний центр кожної з великих релігій містить кіль­ка спільних духовних практик, універсальних за своєю при­родою і покликаних допомогти людині відкрити власну душу або внутрішню самість, її взаємозв'язок із божест-

філософія релігії

венним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філосо­фії. Серед цих практик - - репетицій бажаних духовних якостей — виокремлюють сім вічних:

— зміна мотивації: звільнення від пристрастей, жадань і пошук бажань власної душі;

- розвиток емоційної мудрості: зцілення власного сер­ця і навчання любові;

- моральне життя: відчуття приємності від продуку­вання добра;

- концентрація й заспокоєння власного розуму;

— пробудження духовного бажання: навчання чіткого бачення божественного у всьому;

— виховання духовного розуму: розвиток мудрості та розуміння життя;

— вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радос­ті служіння.

Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів свідомості й таких якостей, як мудрість і любов. Вони є необхідними, якщо ми прагнемо зрозуміти життя і самих себе. Зокрема, деструктивна сила таких почуттів, як страх, ненависть, відома кожному, їм протистоять методи їх ней­тралізації й водночас розвитку благотворних емоцій, зок­рема любові та співчуття, що сприяють повільній, але не­ухильній зміні нашого емоційного життя і розвитку емо­ційної мудрості. Або, наприклад, практика свідомого сприяння іншим людям, яка гальмує такі руйнівні спону­кання, як жадоба, ненаситність, і виховує позитивні якос­ті — добро і безкорисливість.

Духовні традиції великих релігій акцентують на трьох якостях розуму і містять такі практики їх розвитку: прак­тики розвитку етики, концентрації та мудрості. Етика є неодмінною умовою, бо коли людина живе неетично і ціле­спрямовано шкодить іншим людям, то вона шкодить і со­бі, оскільки її розум починають охоплювати страх і про­вина. Концентрація необхідна для того, щоб втихомирити наш неспокійний розум і вивільнити його від численних клопотів, невідчепних думок, які нас часто переслідують. За допомогою мудрості осягають власні глибини і глибини навколишнього світу.

Релігія — складний, синтезуючий духовний феномен, який вира­жає не лише віру людини в існування надприродного Начала, Бога, що є джерелом буття всього сущого, а й є для неї засобом спілку­вання з ним і суттєвим чинником її духовного зростання, важли­вою сферою універсуму культури.

Філософія людини

філософія релігії

Поиск по сайту: