АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Сутність пізнання у філософській традиції

Читайте также:
  1. Cтиль керівництва: сутність, вимоги у його сучасних умовах
  2. I. Сутність і види соціальних змін.
  3. III. Соціальна політика, її сутність і функції.
  4. Буття Бога у філософській інтерпретації
  5. В чому полягає соціальна сутність браку – 15 б.
  6. Визначаючи сутність девіантної поведінки, необхідно зазначити, що вона поділяється на два типи.
  7. Власність як економічна категорія. Сутність власності, її економічний та правовий зміст
  8. Власність, її сутність, форми та місце в економічній системі.
  9. Всесвітнє господарство: сутність та складові частини
  10. Головні властивості і геометрична сутність картографічного зображення.
  11. Діалектика як загальнотеоретичний метод філософського пізнання. Її форми та альтернативи
  12. Доходи: сутність, структура, функціональний розподіл та роль

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльнос­ті людини, процесом осягнення навколишнього світу, отри­мання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знан­ня відрізняються одне від одного як процес і результат. Про­цес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат досліджен­ня. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єк­том, якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає пи­тання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» -- запитує І. Кант. Протисто­яння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пі­знання певну парадоксальність, що призводить до виник­нення різноманітних концепцій пізнання.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула дина­мічного розвитку в XVII—XVIII ст., постаючи в різних кон­цепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та екс­периментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які ви­вчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «ін­шої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи ро­зуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об'єктивною.

Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:

1. «Шлях павука» -- здобуття істини із чистої свідо­мості. Він був головним у схоластиці, яку Бекон піддав різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно переважає витонченість міркувань.

2. «Шлях мурахи» — вузький емпіризм, збір роз'єдна­них фактів без їх концептуального узагальнення.

3. «Шлях бджоли» — єднання обох шляхів, здібностей Досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.

Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет дослідному пізнанню. Він вважав справжнім зна­ряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, ін-



Філософське розуміння світу

дукцію — сформований ним емпіричний метод пізнання. На його думку, саме адекватність розуму природним речам є головною метою наукового пізнання, а не «заплутування супротивника аргументацією». Цікаве надбання Ф. Беко­на — виявлення та дослідження глобальних помилок пі­знання («ідолів», «примар» розуму). Важливим засобом їх подолання він вважав надійний метод, принципи якого по­винні бути законами буття. Метод — органон (інструмент, знаряддя) пізнання, його необхідно постійно пристосовува­ти до предмета науки, але не навпаки.

Отже, емпірики вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло.

Близьким за змістом до емпіризму є поняття «сенсуа­лізм». Сенсуалісти відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний мате­ріал, який надають інші п'ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді.

Поняття «сенсуалізм» вживається для характеристи­ки представників ранньої філософії, а саме — тих, які на­давали почуттям перевагу над розумом. Після Ф. Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції поча­ли використовувати поняття «емпіризм», який виник на хвилі зростаючого природознавства.

До раціоналістів у гносеології належать учені, які став­лять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна вста­новити лише на основі строгого логічного аналізу.

Вся філософія та гносеологія Декарта охоплена пере­конанням у безмежності людського розуму, у надзвичай­ній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сут­ності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної куль­тури, потрібний чистий «будівельний майдан», тобто спочатку слід «розчистити ґрунт» від традиційної культу­ри. Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнів­ним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів — це не порожній скептицизм, а дещо конс­труктивне, всезагальне та універсальне.

‡агрузка...

Після того як сумнів розчистить ґрунт для нової раціо­нальної культури, до справи залучається «архітектор», тоб­то метод. За його допомогою і перед судом розуму постають

 

філософія пізнання (гносеологія)

 

всі загальноприйняті істини. Саме чистий розум спромож­ний, на думку Декарта, перевірити ґрунтовність їх претен­зій репрезентувати справжню істину. Тільки розум, озброє­ний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, мо­же досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо керуватиметься істинним методом. Такий метод є су­купністю простих і точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.

Правила раціонального методу Декарта передбачають поширення на все достовірне знання способів досліджен­ня, які ефективно застосовуються в математиці (в геомет­рії). Це означає необхідність дотримуватися чіткого й про­зорого мислення, розкладати кожну проблему на її скла­дові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи прогалин у логічному ланцю­гу дослідження.

Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології Бекона, щодо якої він висловлю­вався позитивно, так і традиційній схоластизованій фор­мальній логіці, яку піддавав різкій критиці. Він вважав за необхідне очистити її від шкідливих і непотрібних схола­стичних нашарувань та доповнити тим важливим, що до­помогло б відкрити нові достовірні істини. Таким засо­бом Декарт вважав інтуїцію.

Німецька класична філософія, передусім її основопо­ложник І. Кант, вперше спробувала пов'язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей, стверджуючи, що об'єкт як такий існує лише у фор­мах діяльності суб'єкта. Головне питання своєї гносеоло­гічної концепції — про джерела та межі пізнання — І. Кант сформулював як питання про можливості апріор­них синтетичних суджень, які дають нове знання у кожно­му з трьох головних видів знання — математиці, теоретич­ному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання, І. Кант досліджував три головні характеристики пізнання — чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевид­ним станом мислення діалектику, оскільки існуюча логі­ка не спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв'язання природничих та соціальних проблем. У цьому зв'язку І. Кант розподілив логіку на загальну (формаль­ну) — логіку розсудку та трансцендентальну — логіку ро­зуму, яка є початком діалектичної логіки.

Трансцендентальна логіка має справу не тільки з форма­ми поняття про предмет, а й з ним самим. Вона не відводі-

Філософське розуміння світу

кається від будь-якого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження та розвиток, обсяг та об'єктивну значу­щість знань. Якщо в загальній логіці головним прийомом є аналіз, то в трансцендентальній — синтез, якому І. Кант відвів роль та значення фундаментальної операції мислен­ня, бо саме за його допомогою відбувається формування но­вих наукових понять щодо предмета.

Головні логічні форми мислення І. Кант вбачав у кате­горіях. Будучи апріорними формами розсудку, вони є зага­льними схемами діяльності суб'єкта, умовами досвіду, які його впорядковують, а також універсальними регулятива-ми пізнання.

Важливу роль у розвитку гносеології І. Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати «речі в собі» зумовлює суперечності, антиномії чистого розуму. Стає можливим ви­никнення під час міркувань двох суперечливих, але однако­во обґрунтованих суджень, яких в І. Канта чотири пари (на­приклад, «світ конечний —світ нескінченний»).

Якщо І. Кант у формі трансцендентальної логіки окре­слив лише контури діалектичної логіки, то Г.-В.-Ф. Гегель чітко виклав її зміст як цілісну систему знань, як логіку розуму. При цьому він анітрохи не применшував ролі та значення формальної (розсудкової) логіки в пізнанні. Вод­ночас Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка розглядає форми мислення у їх нерухомості, поза їх взаємозв'язком та субординацією. Він наголошував, що не­можливо зрозуміти предмет, не усвідомлюючи особливос­тей попереднього шляху розвитку. Джерелом розвитку він вважав суперечність, яка є не тільки «коренем всякого ру­ху та життєвості», але й фундаментальним принципом вся­кого пізнання.

Г.-В.-Ф. Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічних проблем, зробивши її центральною катего­рією своєї логіки. Він стверджував, що діалектика як логі­ка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але й практичній ідеї, є не тільки засобом розвитку пізнання, а й знаряддям «добра», «волі» й «життя».

Гносеологічна проблематика була на провідних ролях у російській філософи наприкінці XIX —• першій полови­ні XX ст. Йдеться, передусім, про таких релігійних філосо­фів, як В. Соловйов, М. Бердяев, П. Флоренський, С. Булга­ков, Г. Шпет та ін.

В. Соловйов намагався обґрунтувати «органічну логі­ку» як одну з трьох складових філософії на рівні з метафі-

філософія пізнання (гносеологія)

зикою та етикою, чітко розмежовував елементарну, фор­мальну логіку та філософську — «органічну» логіку. Пер­ша з них має справу тільки із загальними формами мисли-тельного процесу й не стосується філософії. Логіка філо­софська стосується не процесів мислення у його загальних суб'єктивних формах як емпірично даних, а об'єктивного характеру мислення, яке пізнає.

Специфічну рису філософської логіки він вбачав у її змістовності, маючи на увазі відношення суб'єктивних форм людського розуму до незалежної від нього дійсності, яка саме завдяки ним і пізнається. Змістовний характер філо­софська логіка отримує через свій метод розвитку, побудо­ви знання. Цим методом, на думку Соловйова, є діалектика, яка є специфічним філософським мисленням і водночас вченням про пізнання, тобто гносеологією. Він вважав, що сфера «цілісного знання» охоплює три складові: позитив­ну науку, абстрактну філософію і теологію. Ці три галузі, в свою чергу, втілюють у собі відповідно три головні види знань. В. Соловйов виокремив такі різновиди знань, як ем­піричні та теоретичні, істинні та неістинні, абсолютні та відносні, формальні та змістовні, безпосередні та опосеред­ковані тощо.

Усе багатство знань — це формоутворення «знання за­галом», різновидами якого є, на думку Соловйова, помилка, вигадка та неправда. Критерієм істини він вважав синте­тичний критерій, що містить в собі реалістичний (адекват­ність зовнішнім речам) та раціоналістичний (логічний, те­оретичний) підходи. Однак вирішальним є «матеріальна істина», «фізичний досвід».

На відміну від В. Соловйова, який орієнтувався па ра­ціоналістичну гносеологію, представники ірраціоналістич-ної гілки в російській філософії піддали її суворій критиці. Так, Л. Шестов був переконаним, що навіть «флегматичні філософи», які винайшли гносеологію, часом робили спробу «неметодологічних виходів», потай сподіваючись проклас­ти свій шлях до незнаного всупереч «безглуздим доказам» про нібито великі переваги наукового пізнання.

М. Бердяев, хоча й зазначав, що раціоналістичні гносео­логії мають у собі багато правомірного, часто називав їх представників (особливо кантіанців) паразитами на дереві пізнання. На його думку, теорія пізнання не має онтологіч­ного підґрунтя, відірвана від практики, а тому пізнання в ній не є функцією життя. Тому їй необхідно відмовитися від відірваності, повернутися до живих коренів буття, до такого пізнання, яке є функцією цілісного процесу життя.

Філософське розуміння світу

Інтуїтивіст Микола Лоський (1870—1965) виходив з того, що теорію знання слід вибудовувати, не спираючись на жодну теорію, вироблену іншими науками, тобто не корис­туватись твердженнями інших наук як засновками. Теорію знання потрібно розпочинати з аналізу дійсних на даний момент переживань. За такого аналізу, на думку Лоського, можна використовувати здобутки інших наук, але тільки як матеріал, а не як основу для теорії пізнання. Адже знан­ня не є копією, символом чи явою дійсності для суб'єкта, який пізнає. Знання — це сама дійсність, саме життя, яке аналізується шляхом порівняння.

К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Вона передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як про­цесу відображення дійсності, яка існує незалежно від сві­домості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є прин­ципово можливим і становить активне творче відображен­ня реальності у процесі зміни її людьми, тобто в процесі суспільної практики.

Процес пізнання, за Марксом та Енгельсом, детерміно­ваний соціокультурними факторами й здійснюється не ізо­льованим суб'єктом як «гносеологічним Робінзоном», а людиною, яка є соціальною істотою, тобто сукупністю усіх соціальних відносин. Активність цієї людини — найваж­ливіша передумова пізнавального процесу.

Гносеологія як сукупність знань про пізнавальний про­цес та його загальні характеристики є висновком, підсум­ком, квінтесенцією історії пізнання, усієї матеріальної та духовної культури.

Найважливішим принципом діалектико-матеріалістич-на гносеологія вважає єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, але, на відміну від гегелівського підходу, ця єд­ність розвинута на ґрунті матеріалістичного розуміння іс­торії. А елементи діалектики (закони, категорії та прин­ципи), будучи відображенням загальних законів розвитку об'єктивного світу, водночас є загальними формами мис­лення, універсальними регулятивами пізнавальної діяль­ності загалом.

В умовах сучасного філософського плюралізму харак­терним є прагнення філософів до синтезу найплідніших гносеологічних ідей та концепцій, розроблених різними на­прямами, школами, течіями. При цьому кількість гносео­логічних концепцій, спрямованих на науку, значно перева­жає орієнтованих на позанаукові форми ставлення до сві­ту. В першому випадку йдеться про сцієнтичні течії —

Філософія пізнання (гносеологія)

неореалізм, постпозитивізм (особливо філософію науки), аналітичну філософію, структуралізм та постструктуралізм, у другому — про антисцієнтичні течії (екзистенціалізм, філософську антропологію, герменевтику, феноменологію, різні філософсько-релігійні течії).

Постпозитивізм — сучасна форма позитивістської фі­лософії, що прийшла на зміну логічному позитивізму, її представниками є К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєра-бенд, С. Тулмін та ін. Якщо логічний позитивізм займався здебільшого структурою сформованого знання, вивчав йо­го з позицій символічної логіки, то головним предметом постпозитивістської гносеології є розвиток знання в його цілісності. Аналіз механізмів зростання й зміни знання він здійснює на підставі історії науки, а не її результатів, зафіксованих у певних формальних мовних засобах. Цим зумовлене намагання історично, діалектичне усвідомити пізнавальний процес як ідею зростання, розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думку про єдність «но­рмального життя» (кількісне зростання) та «наукових ре­волюцій», стрибків (Т. Кун); положення про взаємопрони­кнення, переходи емпіричного і теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо.

Послідовники постпозитивізму довели, що «чистих фактів », які б не торкалися будь-яких концептуальних ви­сновків (як вважали логічні позитивісти), не існує, наукові факти завжди «теоретично навантажені». Окрім того, вони вказали на те, що відкриття нового знання та його обґрун­тування — це єдиний процес: виникнення та розвиток но­вої наукової теорії водночас є обґрунтуванням її.

Аналітична філософія охоплює широке коло гносеоло­гічних ідей, представлена працями Б. Рассела, Л. Вітгенш-тейна, В. Куайна, Дж. Остіна, Р. Карнапа та ін. Філософсь­ко-гносеологічну проблематику вона розглядає у сфері мови, вирішуючи її на основі аналізу мовних засобів і виразів. Водночас вона наголошує на важливій ролі аналізу в пізна­вальній діяльності, намагається використати його для пере­творення філософії на струнке й аргументоване знання. За­вдяки цьому відбувається певне розмивання меж між філо­софсько-методологічними та логіко-гносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими — з іншого.

Усе більшу увагу сучасної аналітичної філософії при­вертають такі проблеми, як відношення концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з мети філо­софсько-гносеологічної діяльності на одне з її пізнаваль­них знарядь; відмова від розуміння аналізу як жорстко

Філософське розуміння світу

пов'язаного з певною парадигмою знання; розширення са­мого поняття «аналіз», предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення усвідомити ці проблеми на історич­них, діалектичних засадах.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували фі­лософське та гуманітарне знання. Якщо представники стру­ктуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М.-П.Фукс) головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання, то постструктуралісти (Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін.) намага­лись усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їх генези та історичного розвитку. Обидва підходи вивчали специфіку та методи гуманітарного знан­ня, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного та діахрон-ного в пізнанні соціокультурних утворень (мова, мистецт­во, література, мода тощо).

Якщо структуралісти вважали, що в дослідженні за­значених явищ структура є об'єктивнішою, важливішою та передує історії, то постструктуралісти схилялись до про­тилежної точки зору. Вони намагались подолати агнос­тицизм, неісторизм своїх попередників, виявити та про­аналізувати парадокси, які виникають у процесі об'єкти­вного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур.

Водночас вважають, що об'єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метою пізнавального процесу. А сам пізнавальний процес неможливий без суб'єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких, відповідно, неможливе і пізнання. Тому суб'єкт у постструктуралістів не є носієм та захисником знання у будь-якій його понятійно-концептуальній формі. Су­б'єкт є і митцем, і чаклуном, і дитиною водночас, бо має на меті за будь-яких умов дістатись реальності, справж­нього буття.

Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобут­тя та відмінностей від природознавства, намагається ви­явити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні. Предста­вниками цього напряму в гносеології є X. Гадамер, Ю. Га-бермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін. Так, Гадамер виходить з того, що реально існують різні способи ставлення люди­ни до світу, серед яких науково-теоретичне його освоєння є лише однією з позицій буття людини. Йдеться про те, що спосіб пізнання, пов'язаний з поняттями «наука», «науко­вий метод», не є єдиним чи універсальним. Істина пізна-

філософія пізнання (гносеологія)

ється не тільки й не стільки за допомогою наукового мето­ду, найважливішими способами її розкриття є філософія, мистецтво та історія. X. Гадамер наголошував, що філо­софська герменевтика центральною своєю проблемою має розуміння як таке. Та й сама вона є універсальним аспек­том філософії, а її головною метою є осягнення «дива ро­зуміння», яке, в свою чергу, є способом існування людини, що пізнає, оцінює та діє. Такий універсальний спосіб ово­лодіння світом невіддільний від саморозуміння інтерпре­татора. За своєю суттю розуміння є пошуком сенсу. Ро­зуміння світу людиною та порозуміння між людьми, на думку Гадамера, відбувається у царині мови, яка є специ­фічною реальністю.

Ґрунтовною характеристикою людського буття та мис­лення X. Гадамер вважає їх історичність — визначеність щодо місця, часу, конкретної ситуації. Але соціально-гуманітарні науки не можуть механічно користуватись ме­тодологією природознавства. Необхідно брати до уваги своє­рідність їх власного предмета та особливості соціального пізнання. X. Гадамер всіляко акцентував на діалогічному характері герменевтики як логіки питання та відповіді. Він намагався поєднати масштаби філософської герменев­тики з платонівсько-гегелівською раціоналістичною діа­лектикою.

Еволюційна епістемологія — напрям у західній філо­софсько-гносеологічній думці, головна мета якого — ви­явити генезу та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію роз­витку науки, спираючись на принцип історизму і намага­ючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціо­налізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. Представлена вона в постпозитивістських моделях зростання і розвитку науко­вого знання К. Поппера, Т. Куна та С. Тулміна.

Одним з найплідніших її варіантів є генетична епі­стемологія швейцарського філософа Жана Піаже (1896— 1980). Вона ґрунтується на принципі розширення інваріа­нтності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін в умовах досвіду. Піаже зазначав, що епістемологія — це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом, а не станом. Основним завданням її є визначення шляху, яким пізнання дістається реальності, а також зв'язків та відно­син, які встановлюються між суб'єктом та об'єктом. При цьому суб'єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не

Філософське розуміння світу

керуватися певними методологічними нормами й регуля-тивами. Одним з головних правил генетичної епістемоло­гії, на думку Піаже, є «правило співробітництва», згідно з яким, вивчаючи, як зростає людське знання, вона у кожно­му конкретному випадку вдається до поєднання представ­ників філософії, психології, логіки, математики, кібернети­ки та інших наук.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.012 сек.)