АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Чуттєве та раціональне в пізнанні

Читайте также:
  1. Категорії діалектики і їх методологічні функції в пізнанні світу.
  2. Проблема істини в пізнанні
  3. Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сто­рін - - чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповід­ні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні виснов­ки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантаже­ні, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття —• зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної ево­люції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині «две­рі», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як мо­мент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це - - відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття відображення у свідомості людини певних сторін, якос­тей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.

Сприйняття цілісний образ предмета, безпосередньо даний у жи­вому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окре­мих відчуттів.

Уявлення узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

До уявлень відносять образи пам'яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпо­середнього зв'язку з реальним об'єктом. Це аморфний, не-

філософія пізнання (гносеологія)

чіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та від­киданням неістотних.

Живому спогляданню властиве відображення зовніш­нього світу в наочній формі, присутність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з дійсністю, відо­браження переважно зовнішніх сторін та зв'язків, початок занурення у внутрішні закономірності та зв'язки на осно­ві первинного узагальнення чуттєвих даних.

Отже, немає «чистої» чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. Але роль чуттєвого відображення в пі­знанні є особливою, навіть якщо зважати на значне зрос­тання ролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об'єктів у сучасній науці.



Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно ви­ражене в мисленні.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чут­тєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (матема­тична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набу-вається людиною як соціальним суб'єктом у процесі істо­рії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конк­ретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — роз­судок і розум.

Розсудок початковий рівень мислення, де оперування абстрак­ціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої дум­ки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкла­дання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше пере-

Філософське розуміння світу

ймається готовим знанням, ніж становленням його зміс­ту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх зако­нів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завдан­ням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежно­го; занурення у глибинні причини та чинники досліджу­ваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення пе­редбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розу­му. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру фор­малізації: перехід від розуму до розсудку.

‡агрузка...

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, су­дження та умовивід, на основі яких вибудовуються склад­ніші форми.

Поняття форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Наприклад, у визначенні «університет -- вищий на­вчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші понят­тя (найабстрактніші — найширіпі за обсягом та найбід-ніші за змістом) — це філософські поняття, категорії: «сут­ність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша фі­лософська категорія — «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гай-деггера та інших філософів різних часів. Поєднані понят­тя складаються у словосполучення. Наприклад, філософ­ські категоріальні сполучення: «суб'єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм».

Судження форма мислення, яка відображає явища, процеси дійс­ності, їх зв'язки.

Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне ре­чення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й за­гальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у

філософія пізнання (гносеологія)

судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будів­лею» відображена другорядна ознака закладу).

З понять та суджень складається умовивід, який є ру­хом від одних понять до інших і відображає процес отри­мання нових результатів у пізнанні.

Умовивід форма мислення, завдяки якій з попередньо здобуто­го знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Арістотель - - давньогрецький філософ. 3. Отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, ре­зультативне знання).

Щоб отримати істинне результативне знання, необхід­но не тільки мати істинні засновки (посилки), але й дотри­муватись правил висновку. Є індуктивні (рух думки від одиничного, окремого до загального) та дедуктивні (від за­гального до одиничного) умовиводи.

Раціональне пізнання пов'язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональ-ними) формами пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набувається знання іншого ґа­тунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та доведень.

Релігійні філософи-ірраціоналісти (Г. Сковорода, М. Бер­дяев та ін.) спиралися у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання, наголошуючи на ролі од­кровення, «осяяння» істиною. Важливу роль інтуїції зазна­чали й деякі раціоналісти. Так, Декарт вважав, що для ефек­тивної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допомо­гою якої можна усвідомити пєршопринципи. Важливою, на його думку, є також дедукція, яка дає змогу отримати резуль­тати, висновки з першопринципів, начал усього.

Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була ви­сунута на передній план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і протистав­ляв її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається без­посереднє злиття об'єкта з суб'єктом. І якщо в науці пану­ють інтелект, логіка, аналіз, то для художньої творчості ха­рактерною є саме інтуїція, яка близька до інстинкту.

У феноменології Е. Гуссерля інтуїції теж відводиться провідна роль. Вона постає «сутнісним баченням», «ідеа-цією», безпосереднім спогляданням загального. А в пси-

Філософське розуміння світу

хоаналізі 3. Фрейда інтуїція - - це прихований несвідо­мий першопринцип творчості.

Своєрідно тлумачили співвідношення раціонального та ірраціонального, інтуїтивного та дискурсивного (логічно­го, понятійного) аспектів пізнання російські філософи-ін-туїтивісти. Приміром, на думку Семена Франка (1877— 1950), існує нерозривний взаємозв'язок між раціональним (прозорим, світлим) та ірраціональним (дійсним, істинним) знанням. Але перевагу він надавав ірраціональному, ствер­джуючи, що в певних сферах буття розум неспроможний. Саме там і починається царина ірраціонального пізнання, яке й відкриває людині істину.

Згідно з міркуваннями М. Лоського, інтуїтивізм, ствер­джуючи, що знання не є копією, символом чи явищем дій­сності для суб'єкта, який пізнає, а є самою дійсністю, яка піддана диференціації шляхом порівняння, скасовує про­тилежність між знанням та буттям.

Водночас пізнання (єдність чуттєвого й раціонального) тісно пов'язане з розумінням, що є головною категорією герменевтики — впливової течії в сучасній філософії, про яку вже йшлося вище. На думку X. Гадамера, істину не­здатний пізнати чи повідомити хтось один. Необхідно всі­ляко підтримувати діалог, надати можливість висловити свою думку й будь-якому опонентові.

В. Дільтей тлумачить розуміння як занурення в духов­ний світ автора тексту, яке нерозривно пов'язане з рекон­струкцією культурного контексту його творіння. М. Гай-деггер вважав розуміння специфічно людським ставлен­ням до дійсності, способом буття людини у світі. На думку X. Гадамера, розуміння передуючої культури невіддільне від саморозуміння інтерпретатора. Тому об'єктом розумін­ня є не зміст, закладений автором у текст, а предметна сут­ність справи, з усвідомленням якої пов'язаний текст, у то­му числі — історія. Але розуміння, за Гадамером, -- це ще й мовна проблема. Його можна сягнути в «медіумі мо-вності», і доведень воно не потребує.

Важливою ознакою знання є його динаміка, тобто воно зростає, змінюється, розвивається, трансформується. Це ро­зуміли вже давні греки. Г.-В.-Ф. Гегель охопив цю специ­фіку знання висловом про те, що «істина є процес», а не готовий результат. Залежно від руху знання, його вдоско­налення, заперечення старих істин і переходу до нових пі­знавальний шлях до істини можна уявити як пульсацію, взаємопереходи істини й помилки. Це рух від міфу до ло­госу, від логосу— до «переднауки», від «переднауки» — до

філософія пізнання (гносеологія)

науки і далі: від класичної науки — до некласичної і до посткласичної, тобто від менш досконалого знання до більш досконалого. І цей шлях є нескінченним.

Зазначена проблема зростання знання є центральною у постпозитивістській філософії науки. Приміром, К. Поппер, формуючи свою концепцію зростання знань, ви­ходив із засновку про особливості зростаючого знання, яке є цілісністю, що розвивається. Але зростання знання не є на­копичувальним процесом, його не можна звести до збиран­ня спостережень. Це й заперечення певних теорій, заміщен­ня їх кращими, подолання помилок. Цей процес певною мі­рою можна порівняти з дарвінівським природним відбором, якщо розглянути останній як окремий випадок загально­світових еволюційних процесів. А Т. Кун намагався вияви­ти загальний механізм розвитку науки як єдиного цілого, поєднуючого «нормальну науку» з наукою у стрибку (під час наукових революцій).

Згідно з С. Тулміним, еволюційно-епістемологічний під­хід до змісту теорій передбачає розгляд його як своєрід­ної популяції понять, загальний механізм розвитку яких може бути поданий як взаємодія наукових та позанауко-вих, соціальних чинників. Раціональні компоненти при цьому, на його думку, переважають. А Й. Лакатос вважав, що зростання й розвиток наукового знання є зміною бага­тьох невід'ємно пов'язаних між собою науково-дослідни­цьких програм.

Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоре­тичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядан­ня — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його фор­ми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв'язки та вияви, що є до­ступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх пер­винне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосе­редньо на об'єкт і опановує його за допомогою таких засо­бів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експери­мент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою тео­рії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди ма­ють теоретичне навантаження. Початок науки — це не са-

Філософське розуміння світу

філософія пізнання (гносеологія)

мі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, кон­цептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абстра­ктних, ідеальних конструктів. Це — постулати, визначен­ня, принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поп-пера, абсурдною є віра в те, що можна почати наукове дослідження з «чистого споглядання», не маючи чогось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необ­хідною. Навіть достеменна перевірка ідей досвідом сама, за Поппером, живиться ідеями. Експеримент є дією, яка плану­ється і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто людина сама формує свій досвід.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве пере­важання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпо­рядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв'язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, прин­ципів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істин­ного знання, теоретичне пізнання користується такими пізна­вальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднан­ня в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедук­ція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за до­помогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкре­тизуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, роз­криває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід ем­піричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопусти­ма будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм відносить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, принижуючи або заперечуючи теоретичне знання.

А чисте теоретизування недооцінює значення емпірич­них даних, часом відкидаючи необхідність всебічного ана­лізу фактів як джерела й основи теоретичних конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конструкції та концепції (наприклад, соціальні концепції марк­сизму).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудо­ви й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема (грец. ртЫёта задача) — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Іншими словами, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповіс­ти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення пробле­ми та її розв'язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнен­ня фактичного матеріалу, вміння правильно поставити про­блему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спо­стережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних проблем до інших -- від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окре­мій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.

Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом роз­витку знання, під час якого виникають нові проблеми, ви­суваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза (грец. пуроїпезіз основа, припущення) форма знан­ня, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і по­требує перевірки, обґрунтування. В процесі доведення гіпо­тез одні з них стають істинними теоріями, інші -- видо­змінюються, конкретизуються, а треті — заперечуються, пе­ретворюються на хибне знання (перевірка дає негативний результат).

Висування нової гіпотези спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть тоді, коли ці ре­зультати були негативними. У цьому зв'язку класичним є приклад висунутої німецьким фізиком Вернером Гай-зенбергом (1901 —1976) гіпотези про співвідношення не-визначеностей, що означало обмеження використання кла­сичних понять у квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетворилась на невід'ємний компонент теорії квантової механіки. І навпаки, свого часу популярні гіпотези про іс­нування «теплороду», «флогістону» та «ефіру» не знайшли свого підтвердження і були спростовані, перейшли до роз-

11 4-511

Філософське розуміння світу

філософія пізнання (гносеологія)

ряду хибного знання. Стадію гіпотези пройшла більшість відомих і визнаних за істинні наукових теорій та відкрит­тів. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв перевірки істинності гіпотетичного знання -теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання.

Теорія (грец. ГЬеоп'а — спостереження, дослідження) найрозви­нутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відобра­ження закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, тео­рія цілісних систем, що самовпорядковуються (синерге­тика) тощо.

На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам: несуперечливості (не порушувати відповідний за­кон формальної логіки) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У сучасній методології на­уки розрізняють такі головні елементи теорії:

— вихідні засади •— фундаментальні поняття, принци­пи, закони, аксіоми;

- ідеалізований об'єкт — абстрактна модель істотних якостей та зв'язків, речей і явищ;

- логіка теорії, націлена на з'ясування структури та зміни знання;

— сукупність законів та тверджень, виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів.

Характеризуючи сучасні тенденції розвитку наукових теорій, відомий німецький філософ П. Козловський за­значав, що наука нині вагається між ультрареалізмом та функціональністю. З одного боку, вона схиляється до ек­стремального реалізму, де теорія прирівнюється до дійс­ності та актуалізуються колишні спроби посилити рефе-рентність науки. З іншого, наука дедалі більше користу­ється вигадкою, симуляцією як методом та посилює свій функціоналізм. Теорії більше не відшукуються, а вигаду­ються та конструюються. У природничих науках відбу­вається «дематеріалізація» досліджень, під час якої кон­такт з матеріалом здійснюється за допомогою надсклад­них вимірювальних приладів, а не шляхом чуттєво спостережних вимірювань та зважувань. Дедалі більшу роль відіграє момент фікції, створення нових моделей та їх застосування дослідниками.

Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відобра­жають сутність досліджуваного об'єкта.

Закон об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або від­ношення між явищами.

Різноманітність видів реальних взаємозв'язків є заса­дою існування багатьох форм законів, які можна розподі­лити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, загаль­ні тощо.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.012 сек.)