Філософія марксизму. До лівого крила молодогегельянців належали також Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895)

До лівого крила молодогегельянців належали також Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), творці марксизму.

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного су­спільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (проле­таріату) від експлуатації та побудову вільного від соціально­го гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур'є (1772—1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав осно­вою експлуатації людини людиною (причиною «відчужен­ня» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціаліс­тичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (бур­жуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доціль­ності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функ­цію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обі­цяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби вті-

Історичні типи філософії

лення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейербаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній, її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його на­зивали в радянському марксизмі, діалектичний та істо­ричний матеріалізм, її творці під впливом Фейербаха по­долали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх пра­цях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили істо­ричний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння істо­рії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскіль­ки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса.

Дещо інший варіант філософії реконструюють на ос­нові ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для розуміння людини (суб'єкта) і світу (об'єкта) вважа­ється матеріальна практика (матеріалістично переосмис­лена ідея активності Фіхте — Гегеля), а для розуміння суспільно-історичного процесу використовується катего­рія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчу­ження» людини, яке необхідно подолати). Цей варіант ма­рксизму розвивали переважно неомарксисти (Дьйордь Лу-кач (1885—1971) і Франкфуртська школа).

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною за­слугою Маркса можна вважати те, що він підняв на ви­щий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї те­чії — французькі матеріалісти і Фейербах — виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як відомо, називається на­туралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлу­мачення людини не як природної, а як практичної і, от­же, культурно-історичної істоти. Взявши практику (пра­цю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльнос­ті й пізнання.

Німецька класична філософія

Підхід до практики як до суспільно-історичної діяль­ності, що охоплює і процес пізнання, сприяв новому розу­мінню процесу пізнання. Маркс став розглядати його як суспільне явище, подолавши таким чином робінзонаду по­переднього матеріалізму. Слід зазначити, що тлумачення пізнання як суспільного явища у філософії стало панів­ним тільки в XX ст. Щодо цього марксизм значно випере­див свій час.

Слабкістю «практичної філософії» молодого Маркса є загальний характер (абстрактність, неконкретність) понят­тя «практика», недостатня узгодженість категорії «прак­тика» і категорії «матерія» як вихідних при розбудові сис­теми. Не зрозуміло, яка з них є вихідною, а яка похідною. Якщо вихідною є «практика», а матерія — вторинною, то це суперечить матеріалізму, а якщо вихідною мислиться матерія, то виникає загроза залишитись на натуралістич­них позиціях попереднього матеріалізму (практика втра­чає субстанційний характер).

Маркс і Енгельс ставили собі в заслугу те, що вони матеріалістично переосмислили діалектику Гегеля. Вони проголошували діалектику філософським методом, який всупереч метафізиці розглядає все суще в розвитку, визна­чає його через протилежні категорії. Однак в марксизмі відсутнє серйозне методологічне обґрунтування філософ­ського знання загалом (його необхідності й можливості) та діалектики як методу зокрема. Марксизм сприйняв діалектику Гегеля, не довівши, чому саме вона є істиною. Таке запозичення називається епігонством.

Відстутність власного обґрунтування діалектики особ­ливо яскраво проявилась у поглядах Енгельса, який онто-логізував діалектику, тобто переніс на природу ті законо­мірності, які Гегель вивів стосовно категорій мислення (т. з. «діалектика природи»). Енгельс констатував закони діалектики (перехід кількості в якість, єдність протилеж­ностей, заперечення заперечення), намагаючись довести їх істинність прикладами тогочасного природознавства. Та­ке доведення не є власне доведенням: дискусія емпіриків і раціоналістів засвідчила неможливість виведення уні­версальних філософських істин із фактів.

Прикметне, що Енгельс намагався надати гегелівсь­ким положенням характеру законів — чітких на зразок природознавства істин. Це свідчить про вплив на нього позитивізму, який поширював на філософію вимоги при­родознавства. Особливо яскраво несумісність діалектики Гегеля та Енгельса простежується у тлумаченні категорії

Історичні типи філософії

«суперечність» (протиріччя). Для Гегеля, оскільки в нього філософія досліджує сферу мислення, протиріччя виступає джерелом розвитку. Справді, історія філософії свідчить, що парадокси, апорії, антиномії виникають на основі інтерпре­тації категорій (рух і спокій, конечне і безкінечне, єдине і множина тощо). Перенесення «протиріччя» в природу є абсурдом. У природі є протилежності, а не протиріччя. До речі, Гегель у «Філософії природи» щодо відношення про­тилежностей в природі не вживає терміну «протиріччя» (суперечність).

Дещо оригінальніший марксизм в іпостасі історично­го матеріалізму (матеріалістичної інтерпретації історії), яка охоплює декілька концепцій, зокрема концепції фі­лософії історії та соціальної філософії.

Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні си­ли (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історич­ний розвиток суспільства зумовлений розвитком проду­ктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробни­чих відносин. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних ета­пів в історичному розвитку людства: первісний кому­нізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм (з двома фазами — соціалістичною і власне комуністичною). В основу цієї концепції, як свідчать ру­кописи Маркса, покладено гегелівську схему -- азійсь­кий (в деяких працях Маркс також веде мову про азі­йський спосіб виробництва), античний і германський пе­ріоди в історичному розвитку духу. Маркс дещо розширив її, надавши соціального змісту. Але ця схема хибує на європоцентризм і однолінійність в розумінні історично­го процесу. З неї, зокрема, важко зрозуміти, чому феода­лізм, у якому переважало сільське виробництво, замінив античне рабство, в якому на останньому етапі розвитку домінували ремесла і торгівля. Якщо відкинути цей ас­пект, а також гіпотетичний комунізм, то зі всієї послідов­ності формацій залишається два реальні історичні етапи, які більш-менш адекватно описує марксизм: феодалізм і капіталізм. На переході від першого до другого і вибу­довується модель всієї філософії історії Маркса. У су­часній соціальній філософії ці етапи фіксуються більш універсальною схемою — як традиційне та індустріаль­не суспільства.

Німецька класична філософія

Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (ос­новою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою — політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, есте­тичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову; зміна базису зумовлює зміну надбудо­ви. Вчення про базис і надбудову справило значний вплив на соціальну теорію наприкінці XIX — на початку XX ст. Цей вплив, зокрема, помітний у поглядах Макса Вебера, Карла Маннгейма (1893—1947) та інших мислителів. На його основі в XX ст. сформувалася соціологія знання — концепція, яка досліджує соціальну зумовленість знання, вплив суспільного буття на суспільну свідомість. Соціоло­гія знання відкрила нову перспективу інтерпретації знан­ня завдяки тому, що суб'єкт розширився до суспільства загалом. Однак вченню про базис і надбудову притаманні й обмеження:

1. Сучасні соціологи сходяться на тому, що ідея бази­су і надбудови більш-менш відповідає стану речей, який склався в буржуазному суспільстві, коли економіка була вирішальним фактором суспільного життя. У добуржуаз­них суспільствах вона не відігравала такої ролі.

2. М. Вебер в «Протестантській етиці» переконливо довів, що моральні цінності можуть мати вирішальний вплив на розвиток економіки. Отже, мова повинна йти не про однобічний вплив, а про взаємовплив. (Зокрема, те, що Україна інтегрується в ринкову систему повільніше від країн Балтії, зумовлено поширенням у Балтії протестан­тизму і католицизму — релігій, які більше пристосовані до ринкової економіки).

3. Твердження про залежність ідей від економічних відносин справедливе передусім щодо політичної ідеоло­гії. Щодо правових, моральних, релігійних і естетичних ідей, то узалежнення їх від економіки чи класів (інтер­претація їх як ідеологій) є дискусійним. Чиєю ідеологією є християнська мораль — рабовласницького, феодально­го чи буржуазного суспільства? Чи, можливо, вона міс­тить вічні загальнолюдські цінності?

Зрозуміло, що інтерпретація правових, моральних, ре­лігійних і естетичних цінностей як ідеологічних утворень релятивізує їх, тобто перетворює їх на щось відносне, не­стійке. Така інтерпретація не може не позначитись на ду­ховному укоріненні людини в життя. Ф. Енгельс напри­кінці життя відчув хибність такої інтерпретації співвід-

Історичні типи філософії

ношення економіки й інших сфер суспільного життя і за­пропонував дещо інше формулювання: економіка мовби тільки в остаточному результаті й тільки на великих від­різках історії є домінуючою; при цьому слід враховувати і зворотний вплив на неї інших факторів. У цій інтерпрета­ції проступило те, що було приховано із самого початку: базис і надбудова — дуже загальна модель, яка малопро­дуктивна при аналізі конкретного суспільства.

Маркс, услід за Фейербахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологіч­ної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне вза­галі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зу­мовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчу­ження. Він не бачив того, що людина як особа може реалі­зуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства. Щодо цього марксизм є спадкоємцем німець­кої класичної філософії, яка (за винятком Канта), на від­міну від Просвітництва, фактично віддала особу (одиничне, окреме) під владу тотального (духу), суспільного цілого. Маркс не помічав того, що відчужені форми, подібно до облаштунків рицаря, є чужими для тіла, але водночас і за­хищають його.

Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття «відчуження» сутності людини має сенс-за умови визнання певної незмінної сутності, «істинної природи» людини, яка викривляється певним «неістинним» суспіль­ством. Іншими словами, поняття «відчуження» має сенс за антропологічної інтерпретації людини, інтерпретації, по­дібної до фейєрбахівської, коли людина мислиться як іс­тота з певними усталеними рисами. До такого розуміння людини Маркс і схилявся в «Рукописах 1844». Однак май­же одночасно в «Тезах про Фейербаха» він проголошує, що така родова сутність людини не існує, що сутність лю­дини — це сукупність суспільних відносин, тобто яке сус­пільство, така і людина. Але якщо така усталена сутність не існує, то немає сенсу і поняття «відчуження»: людина, сформована в будь-якому суспільстві, буде почувати себе відповідною відносинам цього суспільства. Характерно, що цієї суперечності антропологічного і соціального підходів до людини сам марксизм так і не помітив. Це породило спробу поєднати концепцію відчуження і заперечення ан­тропологічного підходу до людини.

Німецька класична філософія

Не знайшла однозначного вирішення в соціальній тео­рії Маркса і проблема співвідношення одиничного (особи, людини) і загального (соціального цілого, інституцій). З одного боку, Маркс ніби йде від людини до конститую­вання соціального цілого. Про це свідчить твердження, що люди творять історію. Історія, соціальне ціле постають як похідні від діяльності людей. Однак, з іншого боку, іс­торія для Маркса — це природно-історичний процес, який твориться розвитком економіки. І окремі люди постають у ньому як функція від соціального цілого. Тут задіяний інший методологічний принцип — від суспільного цілого до людини.

Суперечність цих методологічних підходів залишилась не виявленою і в цьому не можна звинувачувати Маркса, оскільки на той час обидва підходи в соціальній теорії тільки започатковувалися. Інша річ, що сучасні прихиль­ники Маркса не бачать цієї непослідовності, яка очевидна в світлі сучасних соціальних теорій.

Філософія Маркса загалом вкладається в контури тра­диції німецької класичної філософії. Однак в одному ас­пекті вона виходить за них і постає як некласична філосо­фія. Це стосується інтерпретації філософії як ідеології. За всієї невизначеності цього терміна в Маркса головний зміст його полягає в тому, що ідеологія приховує, завуа­льовує справжні соціальні інтереси, що вона є відображен­ням соціального буття. Отже, вона є ірраціональним, не до кінця «прозорим творінням».

Під таким кутом зору філософія постає не просто як творіння одного розуму, адресоване іншому розуму, а на­самперед як вияв певних соціальних інтересів і суспіль­них відносин. Незважаючи на загрозу вульгарного соціо­логізму, можливого за такої соціологічної інтерпретації філософських ідей, слід відзначити її плідність, на чому і вибудовується соціологія знання. У цьому тлумаченні фі­лософських ідей крізь призму феноменів, які виходять за межі самої філософії (соціальне буття у Маркса, підсвідо­ме у Фрейда, воля у Ніцше тощо), полягає одна з принципо­вих відмінностей класичної та некласичної філософій. У тлумаченні філософії як ідеології Маркс пориває з класич­ною традицією в розумінні філософії.

Німецька класична філософія, за винятком Канта, осми­слювала людину (її свідомість, пізнання) в лоні культури та історії. Вона схилялася до ідеї домінування тотальності (цілого, загального) над одиничним (особою, окремою лю­диною). Піднявши ідеї творчості, діяльності, свободи, вона

Історичні типи філософії

приписала їх цілому — духові, суспільству, а не окремій людині. У цьому сенсі вона була антитезою Просвітницт­ву, яке виходило від окремої людини як особи, хоча люди­ну воно розглядало на тлі природи (звідси концепція «при­родних прав» та ш.). Подальший розвиток філософії по­лягав у подоланні цих крайніх позицій — осмисленні людиною себе як особи в лоні культури, тобто в подоланні позиції натуралізму, з одного боку, і тотальності Гегеля та Маркса — з іншого.

Запитання. Завдання

1. Проаналізуйте особливості німецької класичної філософії.

2. Прокоментуйте характерні риси філософії І. Канта.

3. Розкрийте сутність категоричного імперативу І. Канта.

4. Прокоментуйтезмісттриактного циклутворчої діяльності «Я» за Фіхте.

5. Доведіть особливість натурфілософії Шеллінга.

6. У чому полягає унікальність філософської системи Гегеля та особ­ливості його раціоналізму?

7. Чому Фейербах називає свою філософію антропологізмом? Ар­гументуйте відповідь.

8. Що допомогло Марксу відкрити нові перспективи для матеріаліс­тичної інтерпретації проблем історії та культури?

Поиск по сайту: