АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Форми організації суспільного буття

Читайте также:
  1. I. Формирование глобального инновационного общества
  2. I. Формирование системы военной психологии в России.
  3. IV этап – формирование галактик
  4. VIII. Формирование и структура характера
  5. X. Реформирование Петром I хозяйственной жизни страны и характерные черты социально-экономического развития России в первой четверти XVIII в.
  6. Авторитетні міжнародні організації
  7. Аграрная политика царизма в Казахстане в конце XIX-начале ХХ вв. Переселение русских, украинских крестьян. Начало формирования многонационального состава населения Казахстана.
  8. Аграрне виробництво в національній економіці. Форми господарювання і земельні відносини
  9. Активні форми навчання під час занять із гуманітарної підготовки
  10. Алгоритм формирования стека
  11. Анализ наличия, состава и динамики источников формирования капитала предприятия
  12. Анализ равновесия между активами предприятия и источниками их формирования. Оценка финансовой устойчивости предприятия

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які, взає­модіючи, перебувають у певних зв'язках і стосунках, забез­печуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, еко­номічного, національного, професійного, політичного, світо­глядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об'єднання людей, різного рівня загальності (широти) — «соцідльні спільності».

Соціальна спільність реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є само­стійним суб'єктом соціальної дії.

Соціальні спільності не є умоглядними абстракціями вчених — соціологів, філософів, вигаданими для зручнос­ті аналізу суспільного життя. Вони існують реально, є буттє-вою данністю, до того ж данністю не суми індивідів чи їх груп, а цілісністю, яка сама є джерелом власного розвит­ку. Вони характеризуються різноманіттям конкретно-іс­торичних і ситуативно-зумовлених видів і форм. Так, за кількісним складом коливаються від взаємодії діад (двох людей) до багатомільйонних політичних, екологічних, еко­номічних рухів. За часом тривалості існування — від кіль­кох годин (пасажири конкретного автобусного рейсу, ауди­торія конкретного видовищного заходу) до тисячоліть, про­тягом яких проживають етноси, нації тощо.

З огляду на базову системоутворюючу ознаку соціаль­ні спільноти можуть бути розподілені на територіальні, етнічні, демографічні, культурні та ін. Складна сукупність ознак дає підстави всі спільності поділити на два найзагаль-ніші види: аморфні та групові.

Аморфні спільноти — це структурно нерозчленовані, доволі нестійкі утворення з розмитими межами, невизначе-ним якісним і кількісним складом, відсутністю чіткого принципу входження до них. їм властивий ситуативний спосіб існування, тобто вони утворюються і функціонують на основі та в межах певної конкретної діяльності, немож­ливі поза нею, а тому є нестійкими, плинними утвореннями. Аморфні спільноти характеризуються різнорідністю скла­ду, їм властива міжгрупова природа, тобто вони не беруть до уваги національні, класові чи інші групові особливості. Вони не можуть бути у складі ширших спільнот, їх струк­турними одиницями. Типовими зразками аморфних спіль­нот є учасники широких екологічних, політичних рухів, при-



Основні засади філософського розуміння суспільства...

хильники естрадних чи спортивних суперзірок, уболіваль­ники спортивних команд, члени асоціацій за інтересами (фі­лателісти, нумізмати, натуралісти тощо).

Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соці­альних спільнот є соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його «субкомпонент». Поняття «со­ціальна група» узагальнює сутнісні характеристики колек­тивних суб'єктів суспільних зв'язків, взаємодій і відно­шень. Першим розкрив їх зміст Т. Гоббс («Левіафан»), визначивши соціальну групу як сукупність певної кіль­кості людей, об'єднаних спільними інтересами чи спіль­ною справою. Тобто соціальна група постає добровільним об'єднанням, результатом бажання індивідів до об'єднан­ня, які Гоббс поділив на упорядковані й неупорядковані, політичні й приватні та ін. Об'єднаннями такого типу є різноманітні братства, спілки, громадські організації, релі­гійні об'єднання, політичні партії тощо.

Але поняття «соціальна група» не обмежується лише змістом, сформульованим Гоббсом. З плином часу його зміст зазнав змін, набувши різної інтерпретації. Австрій­ський соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909), наприклад, пов'язував його з біологічними (расовими) ознаками лю­дей. У Маркса соціальна група постає не суб'єктивною спіль­ністю людей, як у Гоббса, а навпаки — спільністю, що склалась об'єктивно-історично. До таких об'єднань нале­жать етнічні спільноти, рід, плем'я, сім'я тощо.

Американський соціолог Роберт Мертон (нар. 1910) ви­значає соціальну групу як сукупність індивідів, що взає­модіють між собою, усвідомлюють свою належність до ці­єї групи і є такими з погляду інших. Тобто він виокрем­лює в соціальній групі три основні риси: взаємодію, членство і єдність. Специфічно інтерпретують зміст цього поняття у своїх працях американські соціологи Чарльз Кулі (1864 — 1929), Елтон Мейо (1880—1949), Джордж Хо-манс (нар. 1910) та ін., засвідчуючи складність природи соціальних одиниць та їх взаємодію.

‡агрузка...

Узагальнення різних поглядів щодо природи соціаль­них груп дає підстави для тверджень, що, на відміну від аморфних спільнот, їх характеризують:

— стійка взаємодія, яка сприяє міцності та стабільнос­ті їх існування у суспільному просторі й часі;

— відносно високий ступінь згуртованості;

- чітко виявлена однорідність складу, тобто наявність особливостей, властивих усім індивідам, які входять до групи;

Філософія і суспільство

— входження у ширші спільноти зі статусом їх струк­турних утворень.

Природа таких об'єднань є складною. Вони, як прави­ло, виступають системними утвореннями стосовно ін­дивідів, які, з одного боку, просторово роз'єднані, а з іншо­го — не позбавлені інтегративних прикмет. Такі поняття, як «дух колективу», «душа народу», «суспільна свідо­мість», «психологія нації» тощо, не є тільки метафорич­ними висловами. Вони вказують на певні реальні цілісні сили й начала, які й проливають світло на загадковість природи макро- та мікроструктурних одиниць, суспільства загалом.

Системні об'єднання людей мають розвинену внутріш­ню динамічність. У нації, наприклад, чи суспільстві си­стемні ефекти виникають унаслідок переплетіння або схрещування багатьох індивідуальних агентів. Системне виступає як нове, в якому у взаємодоповнювальній єднос­ті перебувають і хаос, і порядок, їм властиві певні пара­метри порядку, атракторні (лат. «аіігасііо» притягу­вання) стани, які часто бувають домінуючими. На їх ос­нові формуються норми відповідної культури, мистецтва, етики, мови, які засвоюються максимальною кількістю представників соціальної групи. Згодом виникають нові імпульси, нові атрактори, потяг до яких руйнує старі параметри порядку. Тому кожна соціальна група (особ­ливо широкого загалу) є системою зі складною динамі­кою інтегральних ефектів.

Соціальна група обмежена в розмірах спільність людей, виок­ремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, со­ціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведін­ки, що склались у межах історично визначеного суспільства.

Залежно від компактності, форми зв'язків і кількості учасників у соціальних групах прийнято виділяти внут­рішні утворення: за розміром - - мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом - - формальні (офіційні) та неформальні (не­офіційні); за безпосередністю зв'язків — реальні (кон­тактні) та умовні тощо. Розміри, структура і склад соціаль­ної групи визначаються цілями, заради яких вона набула буттєвого статусу. Найпоширенішою є класифікація груп за розміром, оскільки за нею вбачаються й інші типи кла­сифікацій. Так, наприклад, мала чи локальна соціальні групи можуть бути, крім усього, формальними чи нефор­мальними, реальними чи умовними.

Основні засади філософського розуміння суспільства... 443

Малі та середні соціальні групи

Малі соціальні групи

Групоутворюючою ознакою малих соціальних груп є наявність безпосередніх контактів та емоційних зв'язків, завдяки чому члени групи володіють розвиненим почут­тям належності до неї. Характерними рисами малої со­ціальної групи є: нечисленність складу, просторова бли­зькість учасників, тривалість існування; спільність тру­дових цінностей, норм і зразків поведінки, добровільність вступу до групи.

Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) спільноти, які об'єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цін­ностей і норм поведінки.

Різновидом малої соціальної групи є так звані первинні малі групи. Цей термін запроваджений американським со­ціологом Ч. Кулі. Прикметною ознакою цих груп, за Кулі, є тісні й безпосередні зв'язки та співробітництво їх учасників на основі високого рівня емоційності. Прикладом первин­них соціальних груп є сім'я, «ігровий майданчик», сусіди. Вони є універсальними, притаманними всім часам і всім стадіям розвитку, формування соціальної природи індивіда, дають найперший і найповніший досвід соціальної єдності, яка ґрунтується не на абстрактній, а на живій, чуттєво-емо­ційній основі. Через первинну групу здійснюється соціалі­зація індивідів, засвоєння ними зразків поведінки, соціаль­них норм, цінностей та ідеалів. Такі групи виконують роль первинної ланки у зв'язках між суспільством і особою. Че­рез них людина усвідомлює свою належність до певних соці­альних спільнот, бере участь у житті суспільства.

Якщо мала соціальна група формується й функціонує відповідно до офіційно визначених цілей, якщо безпосеред­ню основу міжособистісних контактів становить виготов­лення певного продукту або досягнення якоїсь іншої ме­ти, то вона є формальною, або офіційною. Вона, як правило, Діє у межах функціонування вищої за рангом спільності, тобто є офіційною частиною певної трудової або громадсь­кої організації, їх чисельність, структура, стосунки між учасниками групи, права і обов'язки визначаються й регу­люються офіційними положеннями, інструкціями, стату­тами, нормами та ін. Об'єднаннями такого ґатунку є пер­винні виробничі об'єднання (бригади, ланки, лабораторії), студентські групи, шкільні класи тощо.

Філософія і суспільство

Коли ж група не має офіційного, юридичне зафіксова­ного статусу, а стосунки в ній не формалізовані в норматив­них актах і мають характер природних людських стосун­ків, то така група є неформальною. Виникають і функціо­нують вони на основі спільності та інтересів, цінностей, особистих симпатій, любові, товариськості тощо (товарись­кі, сусідські компанії, спільноти ровесників, угруповання типу рокерів, металістів, панків тощо).

Малі соціальні групи мають лідера — особу, здатну впли­вати на членів групи, здійснювати контроль і координацію спільної діяльності для досягнення мети. Лідер, як і гру­па, може бути формальним і неформальним. Формальний призначається «зверху», часто без погодження з думкою відповідної спільноти, яку він має очолити. Неформаль­ний добровільно визнається групою, оскільки виокремлю­ється з-поміж інших своїми особистими якостями, вмін­ням організувати і спрямувати діяльність групи, впливати на її учасників особистим прикладом чи авторитетом.

Роль мікросоціальних груп як суб'єктів суспільного розвитку не досить відчутна, навіть незначна, але у фор­муванні особистості вона не просто вагома, а здебільшо­го — визначальна, особливо якщо взяти до уваги сім'ю — найважливішу форму організації життя людей. Адже людина народжується в сім'ї як особистість, навчається мистецтву людських стосунків на різних рівнях буття і в різних сферах діяльності, готується до майбутньої ролі чо­ловіка або дружини, батька або матері тощо. Стосунки в сім'ї (між батьками і дітьми, братами і сестрами) готують молодь до різноманітних складних і суперечливих суспіль­них стосунків. Водночас, суспільні зміни спричиняють змі­ну й сім'ї — її форми, структури, впливають на особливо­сті сімейних стосунків. Це дало підстави для твердження про сім'ю як мікросоціум (мале суспільство), що засвідчує нерозривну єдність сім'ї і суспільства.

Сім'я як мікросоціапьна група соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлен­ня, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій. Як спільнота сім'я така ж давня, як і сама людина. Вона пройшла довгий шлях історичного розвитку, в проце­сі якого видозмінювались внутрішні стосунки в ній, набу­ваючи різноманітного ціннісного впливу. Через відсутність безпосередніх доказів генезису сім'ї, особливо її онтологіч­них засад, цей процес є дуже складним для вивчення. Тому більшість суджень про витоки сім'ї є здебільшого здогадом,

Основні засади філософського розуміння суспільства... 445

який лише певною мірою відображає реальні події. Біль­шість дослідників вважає, що сім'я як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм, їй переду­вав період проміскуїтету (лат. рготізсипз -- змішаний, спільний) -- стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще назива-лэть «стадією зоологічного індивідуалізму».

Первинною формою сім'ї вважають кровноспоріднену (кровнородинну), яка складалась із кровних родичів -батьків і дітей, між якими були заборонені статеві зв'яз­ки. Такі табу давали змогу уникати кровозмішання, сприя­ли народженню здорового і повноцінного потомства, що було запорукою збереження людського роду.

Наступним етапом сім'ї була групова сім'я в ендогам­ному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамному (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений) ва­ріантах, де заборонялись статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Як і в кровноспорідненій, у груповій сім'ї родовід визначався ма­теринською лінією.

Подальший її розвиток репрезентує парна сім'я, де вже конкретно визначені чоловік і жінка об'єднувались на більш-менш тривалий період їх життя. Родовід продов­жувався по материнській лінії. Цей тип сім'ї був ще нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг про­довжувати жити у своїй родинній групі. Тому правильні­ше буде визначити цей тип сім'ї як дислокальна парна сім'я, в якій уже була відчутною зростаюча роль чоловіка як основного здобувача їжі.

Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, пра­во власності сприяли появі патріархальної сім'ї. Це була перша історична форма моногамної сім'ї (моногамія — одно­шлюбність), хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження.

Згодом церква освятила шлюб - - визнану суспільст­вом, через систему закріплених прав і обов'язків, форму взаємин між чоловіком і жінкою та їхніми дітьми, наго­лосивши на елементах рівності його суб'єктів. Святий апо­стол Павло у першому посланні до коринтян закликав: «Нехай віддає чоловік своїй дружині потрібну любов, так же само й чоловікові дружина». У такий спосіб зміцнюва­лись засади моногамної сім'ї, яка передбачає міцний союз чоловіка і жінки разом із їхніми дітьми. Саме рівність чоловіка та жінки, їх взаємна любов є основою сучасної сім'ї, сучасних подружніх зв'язків, міжстатевої культури.

Філософія і суспільство

Найзагальнішими обов'язковими умовами сучасного шлюбу є досягнення певного віку суб'єктами шлюбу (як правило, 18 років і для чоловіків і для жінок; в Україні шлюбний вік для жінок знижений на 1 рік і становить 17 років); добровільність і взаємна згода чоловіка та жін­ки; відсутність іншого зареєстрованого шлюбу в майбут­нього подружжя.

Основними формами сучасного шлюбу є релігійний (цер­ковний) і громадянський. Перший особливо поширений серед мусульманських народів країн Сходу, католиків де­яких країн Латинської Америки. Тільки громадянський шлюб визнається в Австрії, Бельгії, Голландії, Німеччині, Україні, Швейцарії, Японії тощо. Альтернативні форми шлюбу допускаються в Англії, Данії, Італії, Іспанії, Канаді тощо.

Основними суспільними функціями сім'ї є:

- репродуктивна (дітонародження), пов'язана з від­творенням собі подібних, тобто населення країни;

- виховна, пов'язана із батьківською й материнською любов'ю, через яку дитина набуває суспільне значущих якос­тей особи;

господарсько-побутова (економічна), пов'язана із за­безпеченням матеріального добробуту сім'ї;

рекреативна (лат. гесгео — відновлюю, підбадьо­рюю), що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини.

Тільки за умови виконання сім'єю всіх цих функцій вона може бути міцною і щасливою, а отже, й тривалою. На жаль, у житті все відбувається значно складніше. А тому й сім'ї бувають різні: повні й неповні, багатодітні й бездітні, рівноправні й авторитарні, духовно багаті й без­духовні. Незважаючи на наявну культуру міжстатевих і шлюбно-сімейних стосунків, вони все більше набувають форми своєрідної штучності, а звідси й нетривалості (в Україні серед розлучених частка молодих сімей -- (три­валість шлюбу до 7 років) -- становить дві третини). Це дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що сім'я в її чітко моногамній формі відмирає, натомість прихо­дять так звані «відкриті» шлюби, шлюби «тимчасові», «за угодою» тощо. Ці проблеми сім'ї й шлюбу потребують розв'язання на державному рівні, особливо що стосується матеріально-економічного стану сім'ї, підвищення стате­вої та шлюбно-сімейної культури юнаків і дівчат як май­бутніх чоловіків та дружин.

Основні засади філософського розуміння суспільства...

Середні соціальні групи

До середніх соціальних груп зараховують, як правило, численні об'єднання людей (від кількох тисяч до десятків мільйонів).

Середні (локальні) соціальні групи спільності людей, які форму­ються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та ін­шими ознаками.

За професійними ознаками учасниками малих со­ціальних груп можуть бути працівники конкретного за­воду, фабрики або певної галузі виробництва (залізнич­ники, ткалі, металурги тощо). З огляду на територіальні особливості — жителі конкретного населеного пункту (се­ла чи міста), області чи регіону. Локальні групи мають різні засади формування, різний рівень консолідації. Так, територіальні спільноти, як правило, формуються стихій­но, а виробничі об'єднання створюються свідомо, перед­бачаючи певне регулювання їх чисельності, наявність іє­рархічних владних структур, що здійснюють функції ке­рівництва й контролю тощо. Якщо спілкування у групі набуває усталено систематичного харак- теру, а спільність мети, інтересів, норм поведінки, ціннісних орієнтацій на­дає об'єднанню високого рівня консолідації, то вони є гру­пами високого рівня розвитку — колективами. За фор­мою організації, цілями та способами своєї діяльності ко­лективи поділяють на виробничі, громадські, навчальні, політичні, військові, культурно-спортивні тощо, їх міць і суспільна значущість великою мірою визначаються умін­ням членів груп узгоджувати, гармонійно поєднувати осо­бисті, групові та суспільні (загальнодержавні) інтереси для уникнення групового егоїзму, одержавлення особи (ставлення до людини як до найпростішого засобу роз­в'язання виробничих чи державних завдань).

Великі соціальні групи як основні суб'єкти суспільного розвитку (класи, нації)

До великих соціальних груп відносять: суспільні кла­си, етнічні об'єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери) тощо, їх основним об'єдну-вальним чинником, за відсутності безпосередніх контакт­них зв'язків, є фундаментальний інтерес, що формується

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства..

на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого буття.

Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) довготривалі сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

Великі соціальні групи є основними суб'єктами сус­пільного розвитку. Серед них особлива роль належить кла­сам, які з'явилися на історичній арені суспільного життя понад 5 тисяч років тому: давнє єгипетське суспільство (так званої Династичної доби), Царство Шумеру й Акка-ду, імперія Хатті (Хетське Царство) тощо.

Природа цих суб'єктів розвитку суспільства завжди ці­кавила мислителів, серед яких виокремлюються античні автори Платон і Арістотель, Еврипід. Еврипід, наприклад, поділяв громадян на три класи — багаті, що не приносять ніякої користі й завжди жадібні до наживи; бідні, які не мають нічого і яких постійно поглинають заздрощі; і сере­дній клас — міцні землевласники, «рятівники держави». Але констатація існування класів ще не розкриває їх при­роди, яку й прагнули осягнути Платон і Арістотель, дослі­джуючи майнове розшарування людей відповідно до їх зді­бностей. Одні за своєю природою, як тлумачив Платон, здат­ні виконувати роботу, а не керувати, інші обдаровані здатністю керувати, але тільки під контролем і під прово­дом інших, а треті покликані виконувати вищі обов'язки, пов'язані з управлінням державою, за ними залишається остаточний вибір засобів для досягнення мети.

Проблемі сутності класів, класових відносин чи не най­більше уваги приділяли французькі історики Франсуа Гізо (1787—1874) й Огюстен Тьєррі (1795—1856), англійські й французькі політекономи Адам Сміт (1723—1790) і Давид Рікардо (1723—1772). Значну увагу вченню про класи при­ділено і в марксизмі. Однак, незважаючи на те, що класова теорія є наріжною в Марксовому розумінні історії розвит­ку людства, сам Маркс неодноразово давав зрозуміти, що не вважає себе автором теорії класів і класового антагонізму, віддаючи належне своїм попередникам — Гізо і Тьєррі. У листі до Енгельса він згадує Тьєррі як «батька класової боротьби у французькій історіографії», а в листі до Вейде-мейєра чітко окреслює власну новизну в цьому питанні, яка полягала в доведенні того: «(1) що існування класів пов'я­зане тільки з певними історичними фазами в розвитку ви­робництва; (2) що класова боротьба неминуче веде до дик­татури пролетаріату; (3) що сама ця диктатура становить тільки перехід до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства».

В основу сутності класів, з точки зору марксизму та його прибічників, покладено економічний чинник. Класи як великі соціальні групи людей характеризуються марк­систами такими соціально-економічними ознаками:

__місцем в історично визначеній системі суспільного

виробництва;

— ставленням до засобів виробництва (головна класо-творча ознака), роллю в суспільній організації праці;

__способом одержання і часткою прибутку суспільно­го багатства.

Ця інтерпретація сутності класів є однією з багатьох, при­таманних сучасній соціальній філософії. Серед них концеп­ція так званої «соціальної дії» М. Вебера, який розглядав класи як відносно самостійні групи людей, що об'єднуються на основі розрізнених інтересів у сфері виробництва, соці­ального життя, політики. Інші підходи пов'язують існуван­ня класів із психологічними відмінностями, різним мораль­но-інтелектуальним рівнем розвитку людей, їх боротьбою за виживання у конкретних природних умовах тощо.

Нині поняття «клас» дедалі рідше використовується для характеристики соціальної структури суспільства, по-ступаючись місцем поняттю «страта» (від лат. зігаіит— шар, пласт), що лежить в основі теорії соціальної страти­фікації та соціальної мобільності.

Страта реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує лю­дей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній струк­турі суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам.

Об'єднання людей у групи відбувається за статусними ознаками: владними, майновими, професійними, освітніми тощо. Ознаки страти та їх кількість визначаються по-різ­ному. Наприклад, німецький соціолог Р. Дарендорф про­понує за основу соціальної стратифікації взяти політич­ний термін «авторитет», який, на його думку, найточніше характеризує відносини влади і боротьбу між соціальни­ми групами за владу. З огляду на це він поділяє сучасне суспільство на керівників (власників і невласників — бю-рократів-менеджерів) і керованих («робітничу аристокра­тію» та низькокваліфікованих робітників).

Американський соціолог Л. Ворнер пропонує визнача­ти соціальну позицію за чотирма параметрами -- прибу­ток, професійний престиж, освіта, етнічна належність. Йо­го співвітчизник Б. Барбер проводить стратифікацію сус­пільства за шістьма показниками: престиж, професія, влада

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства...

і могутність; прибуток чи багатство; освіта або знання; релігійна або ритуальна частота; становище родичів; ет­нічна належність. Протилежної точки зору дотримується французький соціолог А. Турен, вважаючи, що в сучасно­му суспільстві соціальна стратифікація відбувається не за ставленням до власності, не за престижем, владою, етно­сом, а за доступом до інформації.

Похідною від теорії соціальної стратифікації є теорія соціальної мобільності — зміни індивідом чи групою со­ціального статусу, місця у соціальній структурі суспільст­ва. Термін «соціальна мобільність» запровадив у 1927 р. американський соціолог П. Сорокін розглядаючи соціаль­ну мобільність як зміну соціального становища, а не ли­ше перехід осіб з однієї групи в іншу. Відображаючи соціальну динаміку, теорія соціальної мобільності спрос­товує теорію класової боротьби К. Маркса в умовах капіта­лістичного суспільства.

За критерієм соціального спрямування розрізняють го­ризонтальну мобільність — означає перехід з одного міс­ця роботи на інше без суттєвих змін соціально-економіч­ного становища, і вертикальну мобільність — просуван­ня на найвищі щаблі суспільного становища (здобуття багатства, політичної, військової кар'єри тощо).

До великих соціальних груп, які відіграють надзви­чайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація (на сьогодні відомо на планеті до 1000 різноманітних ет-нонаціональних спільнот) — феномен, що все очевидніше стає центром подій сучасної світової історії, привертаючи до себе небувалий інтерес. І це цілком закономірно з огляду на загальнолюдську цінність національного, про що пере­конливо писав Микола Бердяев: «Людина входить у люд­ство через національну індивідуальність, як національна людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз, німець або англієць... Національна людина більша, а не менша, ніж просто людина, в ній родові риси людини й ще є риси індивідуально-національні... Мрія про людину й людство, абстрагована від усього національного, є праг­нення до погашення цілого світу цінностей і багатств»1-До того ж нація, національне не є «витвором», «фантазією» націоналістів, як дехто стверджує. Нація є «природний орган людства» (Й. Гердер), тобто його об'єктивне над­бання. Інша річ, що цей феномен занадто заполітизова-ний, а тому за ворохом фальсифікацій і спекуляцій не

1 Бердяев Н.А. Судьба России. — М., 1990. —С. 85.

завжди помітна його незаперечна цінність для людства. А з іншого боку — будучи найскладнішим витвором людсь­кого співжиття, нація є надзвичайно складним об'єктом пізнання, теоретичного осягнення.

Недаремно М. Бердяев називав націю «містичним організмом», Б. Струве вважав її «істотою містичною... надприродною та ірраціональною». Тому дослідникам так важко виявити ознаки, які б повністю виражали при­роду нації та уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Жозеф Ренан (1829—1892) сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюю­чи, що «нація — це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна --це спільне визначення ба­гатої спадщини спогадів. Друга -- це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відно­влювати цю неподільну спадщину минулого...» Щось подібне писав у 1915 р. й Е. Дюркгейм: «Нація -- це людська спільнота, члени якої з етнічних або історич­них причин хочуть жити під спільними законами, ство­ривши єдину державу».

Австрійський філософ О. Бауер пов'язує націю зі спіль­ністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г. Кон — з інтегратив­ною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримува­вся відомий італійський націолог С. Манчіні, який дав сві­тові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних ознак нації, виділивши серед них: спільну територію; спіль­не походження; спільну мову; спільні звичаї і побут; спіль­ні переживання і спільну історичну минувшину; спільне законодавство та спільну релігію.

Водночас він зазначив, що перелічених ознак, хоч і до­сить важливих, недостатньо для утворення і функціону­вання здорової нації. Навіть у єдності вони будуть «немов мертва матерія, хоча й життєздатна, але в яку ще не внесе­ний подих життя...» Подихом, що оживляє націю, інтегрує її в єдину життєдайну незбориму цілісність, є внутрішня ознака — «національна самосвідомість» — те, що вона створює сама в собі, витворює із самої себе працею, зусил­лями власної душі.

Оригінальної думки про природу нації дотримувався російський філософ Л. Гумільов (1912—1992), згідно з якою нація-етнос є «біофізичною реальністю», завжди втіленою 8 ту чи іншу соціальну групу». Сутність такої реальності визначає «енергія живої речовини», що формується під впли-

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства..

вом трьох взаємопов'язаних і водночас відносно самостій­них енергетичних потоків: енергії Сонця; енергії розпаду радіоактивних елементів всередині Землі; енергії Космосу, що пробиває іоносферу, досягає нашої планети.

Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійо­ву), що позначається на особливостях специфічного фізич­ного стану людей (ритмах вібрації біострумів), який детер­мінує їх об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм, завдяки цьому формуючись у суперетнос — націю.

Усі ці точки зору щодо природи нації мають раціона­льні елементи, оскільки, як свідчить життя, і космічні, біологічні, географічні, психологічні чинники, рівно як і соціальні та особливо духовні, безумовно позначаються на становленні нації, яка є духовно-біосоціальною данніс-тю людства. Формується вона завдяки єдності кількох чинників.

Географічний чинник. Кожна нація має географічні параметри свого буття, «життєву територію», яка є: а) но­сієм єднальної енергії, що сприяє консолідації певної лю­дності в єдину етнонаціональну спільноту; б) сприяє фор­муванню специфіки психології, вдачі, характеру нації, виз­начає зміст світосприймальних категорій; в) гарантом її тяглості, неухильного духовного розвитку і процвітання; г) забезпечує своїми надрами матеріальні умови існуван­ня нації. Тому націю визначають як спільноту, що має пра­во на володіння землею, яку одержала від своїх пращурів, і обов'язок передати її в належному порядку своїм нащад­кам. Нація, що не вміє берегти свої землі, гине. Такий невблаганний закон життя. Гарантом збереження своєї землі є національна держава як вияв цілеспрямованої творчої волі нації. М. Вебер, визначаючи поняття нації, охарактеризував її як «свого роду почуттєву спільноту, рів­нозначною з якою була б власна держава, яка (тобто нація) нормально прямує до витворення її із себе»;

Антропологічно-етнічний чинник. Незважаючи на по­тужні асимілятивні процеси, кожна нація має свою біоет-нічну основу: 1) зовніпіньовиявні біологічні особливості (колір волосся, очей, зріст, пігментація шкіри, обсяг че­репної коробки тощо). Расова структура української нації охоплює чотири типи: нордійський, понтійський, динар-ський, остійський; 2) етнічну самосвідомість — відчуття належності до певного етносу; 3) рідну мову. Багато дослі­дників інтерпретують націю як «мовну спільноту». Всі

щови, як і люди, від природи наділені неповторною, єдиною в світовій цілісності, особовістю (внутрішнім духовним ла­дом). Видатний український лінгвіст Олександр Потебня (1835—1891) зазначав, що «різні мови — це різні інстру­менти і не тільки щодо вимови, а й стосовно мислення і світовідчуття. Віртуозно можна опанувати лише одним ін­струментом, в даному разі -- рідною мовою. Знання двох мов у ранньому віці, на його думку, не є опанування двох систем, виявлення і передача одного й того ж кола думок, а лише роздвоєння цього кола, що ускладнює досягнення ці­лісного світогляду і наукової абстракції. Мова — то жива історія народу.

Культурний чинник. Нація настільки постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини її особовість. Відомий дослідник природи нації Фр.-Й. Нойман писав: «Нація — це велике скупчення людей (населення), які внас­лідок своєрідних культурних надбань, особливо в літерату­рі, мистецтві та науці чи у сфері політики, витворили са­мобутню загальну спільноту, яка передається через поко­ління і головним чином виявляється у спільній мові, спільних рисах вдачі, спільних звичаях, а також у дуже розвиненому відчутті національної спільноти». У дефіні­ції — всі складники культури як націогенетичні чинники. Мова, релігія, філософія, література, малярство, музика, танець, скульптура, архітектура, найрізноманітніші зраз­ки пам'яток матеріальної культури в єдності становлять духовну субстанцію нації. Національна культура входить у плоть і кров народу, творить усю суму його уявлень і сприймань світу, визначає характер його психології; вона є складним і динамічним феноменом. Так, в українській пракультурі Юрій Липа (1900—1977) визначає чотири склад­ники: трипільський, понтійський, готський і києворський елементи. Ядром національної культури є етнокультура — звичаї, фольклор, народне ремесло, мова;

Історичний чинник. Спільність історичних переживань творить духовні цінності нації. Національна історія, істо­рична пісня, залишки матеріальної культури минулого, ста­ровинні книги, легенди дають неоціненний матеріал для праці душі, збуджують національні почуття, формують сві­домість особи, належної до конкретної національної спіль­ноти, відчуття своєї вічності в нації. У пізнанні минулого нація бачить тривалу дію своїх духовних національних при­кмет, пізнає себе й на цій основі удосконалює свою духов­ну природу. Ретроспективний погляд в минуле завжди дає

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства...

перспективу в майбутнє. Д. Секейрос писав: «Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Тре­ба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цілому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу і весь час дивлячись уперед».

Морально-психологічний чинник. Спільність природ­но-кліматичних умов проживання, характер виробничої ді­яльності етносу, перебіг головних подій його історичного шляху, взаємоспілкування формують спільні особливості психічного складу, «національний характер», етнічну мо­раль, сукупність традиційно закріплених духовних ціннос­тей, норм, правил, вимог, покликаних регулювати вчинки, дії та діяльність як окремих індивідів (етнофорів), так і їх груп. Типовими рисами національної психології та харак­теру українців, за Д. Чижевським, є: 1) емоційність, сенти­менталізм, чутливість, ліризм, а також гумор як один із най­глибших виявів «артистизму» української вдачі; 2) індиві­дуалізм і прагнення до свободи, що, з одного боку, засвідчує неухильний потяг до творчості й активності, а з іншого -може вести до самоізоляції, до конфлікту з усім та усіма; 3) неспокій і рухливість як наслідок прагнення «артистич­ної» натури до переймання нового та одночасно вияв «ін­дивідуалізму», що не хоче мати сталих і міцних основ за власними межами й не здатний віднайти їх у самому собі.

Економічний чинник. Спільність виробничих зв'яз­ків універсального рівня, спільність економічних інтере­сів у творенні матеріальних цінностей консолідують лю­дей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприя­ють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності.

Виокремлені націотворчі засади слід розглядати лише в їх органічному взаємозв'язку, внутрішній єдності, взає­мозумовленості, що дає змогу не лише уникнути хибної вульгаризації, редукціонізму щодо розуміння нації, а й ви­робити її узагальнюючу характеристику.

Нація (лат. паііо — народ) — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і ха­рактеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, куль­тури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні ма­теріальних цінностей, території («життєвого простору»).

Закономірність існування сучасного світу полягає в його багатоманітності. Як природа, так і суспільство прагнуть

до індивідуалізації, різноманітності. І роль нації в цьому процесі неоціненна. Кожна нація у своєму своєрідному, оригінальному має вічне, загальне значення. Як не можна припустити, що всі індивідуальні різновидності органіч­ного світу зіллються колись в один біологічний вид, так само неможливо припустити, що все людство колись втра­тить свої національні особливості. Будь-яка одноманіт­ність, зокрема й етнонаціональна, є не тільки небажаною, але й неможливою, оскільки у живій природі вона тотож­на фактичному омертвінню. Тому, прагнучи зберегти свою етнонаціональну багатоманітність, людство засвід-чує свою життєздатність сьогодні і в майбутньому.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає специфіка соціального пізнання та які його ос­новні методологічні засади?

2. Розкриваючи зміст поняття «суспільство», покажіть відмінність і єдність «соціального універсалізму» (Платон, Паскаль) і «соціального атомізму» (Епікур, Гоббс).

3. Охарактеризуйте сучасні основні підходи до розуміння суспільства.

4. Доведіть, що суспільство є самоорганізуючою та саморозви-ваючою системою.

5. Що відрізняє суспільство як систему від інших систем?

6. Якщо соціум — нова якість стосовно окремої людини, точи не означає це нівелювання в ньому індивідуального? Ваші аргументи.

7. Людина і відчуженість: взаємодоповнення чи взаємовиключен-ня? Проаналізуйте на конкретних прикладах.

8. Доведіть, що соціальна група є основною структурною одини­цею суспільства.

9. Проаналізуйте місце і роль малих соціальних груп у формуван­ні соціальної природи індивіда.

10. Якими б аргументами ви підтвердили те, що великі соціальні групи є основними суб'єктами суспільного буття?

11. Чим би ви довели, що нація є духовно-біосоціальна данність людства?


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.034 сек.)