|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Форми організації суспільного буттяСуспільство є системною сукупністю індивідів, які, взаємодіючи, перебувають у певних зв'язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об'єднання людей, різного рівня загальності (широти) — «соцідльні спільності». Соціальна спільність — реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб'єктом соціальної дії. Соціальні спільності не є умоглядними абстракціями вчених — соціологів, філософів, вигаданими для зручності аналізу суспільного життя. Вони існують реально, є буттє-вою данністю, до того ж данністю не суми індивідів чи їх груп, а цілісністю, яка сама є джерелом власного розвитку. Вони характеризуються різноманіттям конкретно-історичних і ситуативно-зумовлених видів і форм. Так, за кількісним складом коливаються від взаємодії діад (двох людей) до багатомільйонних політичних, екологічних, економічних рухів. За часом тривалості існування — від кількох годин (пасажири конкретного автобусного рейсу, аудиторія конкретного видовищного заходу) до тисячоліть, протягом яких проживають етноси, нації тощо. З огляду на базову системоутворюючу ознаку соціальні спільноти можуть бути розподілені на територіальні, етнічні, демографічні, культурні та ін. Складна сукупність ознак дає підстави всі спільності поділити на два найзагаль-ніші види: аморфні та групові. Аморфні спільноти — це структурно нерозчленовані, доволі нестійкі утворення з розмитими межами, невизначе-ним якісним і кількісним складом, відсутністю чіткого принципу входження до них. їм властивий ситуативний спосіб існування, тобто вони утворюються і функціонують на основі та в межах певної конкретної діяльності, неможливі поза нею, а тому є нестійкими, плинними утвореннями. Аморфні спільноти характеризуються різнорідністю складу, їм властива міжгрупова природа, тобто вони не беруть до уваги національні, класові чи інші групові особливості. Вони не можуть бути у складі ширших спільнот, їх структурними одиницями. Типовими зразками аморфних спільнот є учасники широких екологічних, політичних рухів, при- Основні засади філософського розуміння суспільства... хильники естрадних чи спортивних суперзірок, уболівальники спортивних команд, члени асоціацій за інтересами (філателісти, нумізмати, натуралісти тощо). Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соціальних спільнот є соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його «субкомпонент». Поняття «соціальна група» узагальнює сутнісні характеристики колективних суб'єктів суспільних зв'язків, взаємодій і відношень. Першим розкрив їх зміст Т. Гоббс («Левіафан»), визначивши соціальну групу як сукупність певної кількості людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Тобто соціальна група постає добровільним об'єднанням, результатом бажання індивідів до об'єднання, які Гоббс поділив на упорядковані й неупорядковані, політичні й приватні та ін. Об'єднаннями такого типу є різноманітні братства, спілки, громадські організації, релігійні об'єднання, політичні партії тощо. Але поняття «соціальна група» не обмежується лише змістом, сформульованим Гоббсом. З плином часу його зміст зазнав змін, набувши різної інтерпретації. Австрійський соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909), наприклад, пов'язував його з біологічними (расовими) ознаками людей. У Маркса соціальна група постає не суб'єктивною спільністю людей, як у Гоббса, а навпаки — спільністю, що склалась об'єктивно-історично. До таких об'єднань належать етнічні спільноти, рід, плем'я, сім'я тощо. Американський соціолог Роберт Мертон (нар. 1910) визначає соціальну групу як сукупність індивідів, що взаємодіють між собою, усвідомлюють свою належність до цієї групи і є такими з погляду інших. Тобто він виокремлює в соціальній групі три основні риси: взаємодію, членство і єдність. Специфічно інтерпретують зміст цього поняття у своїх працях американські соціологи Чарльз Кулі (1864 — 1929), Елтон Мейо (1880—1949), Джордж Хо-манс (нар. 1910) та ін., засвідчуючи складність природи соціальних одиниць та їх взаємодію. Узагальнення різних поглядів щодо природи соціальних груп дає підстави для тверджень, що, на відміну від аморфних спільнот, їх характеризують: — стійка взаємодія, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі; — відносно високий ступінь згуртованості; - чітко виявлена однорідність складу, тобто наявність особливостей, властивих усім індивідам, які входять до групи; Філософія і суспільство — входження у ширші спільноти зі статусом їх структурних утворень. Природа таких об'єднань є складною. Вони, як правило, виступають системними утвореннями стосовно індивідів, які, з одного боку, просторово роз'єднані, а з іншого — не позбавлені інтегративних прикмет. Такі поняття, як «дух колективу», «душа народу», «суспільна свідомість», «психологія нації» тощо, не є тільки метафоричними висловами. Вони вказують на певні реальні цілісні сили й начала, які й проливають світло на загадковість природи макро- та мікроструктурних одиниць, суспільства загалом. Системні об'єднання людей мають розвинену внутрішню динамічність. У нації, наприклад, чи суспільстві системні ефекти виникають унаслідок переплетіння або схрещування багатьох індивідуальних агентів. Системне виступає як нове, в якому у взаємодоповнювальній єдності перебувають і хаос, і порядок, їм властиві певні параметри порядку, атракторні (лат. «аіігасііо» — притягування) стани, які часто бувають домінуючими. На їх основі формуються норми відповідної культури, мистецтва, етики, мови, які засвоюються максимальною кількістю представників соціальної групи. Згодом виникають нові імпульси, нові атрактори, потяг до яких руйнує старі параметри порядку. Тому кожна соціальна група (особливо широкого загалу) є системою зі складною динамікою інтегральних ефектів. Соціальна група — обмежена в розмірах спільність людей, виокремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства. Залежно від компактності, форми зв'язків і кількості учасників у соціальних групах прийнято виділяти внутрішні утворення: за розміром - - мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом - - формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв'язків — реальні (контактні) та умовні тощо. Розміри, структура і склад соціальної групи визначаються цілями, заради яких вона набула буттєвого статусу. Найпоширенішою є класифікація груп за розміром, оскільки за нею вбачаються й інші типи класифікацій. Так, наприклад, мала чи локальна соціальні групи можуть бути, крім усього, формальними чи неформальними, реальними чи умовними. Основні засади філософського розуміння суспільства... 443 Малі та середні соціальні групи Малі соціальні групи Групоутворюючою ознакою малих соціальних груп є наявність безпосередніх контактів та емоційних зв'язків, завдяки чому члени групи володіють розвиненим почуттям належності до неї. Характерними рисами малої соціальної групи є: нечисленність складу, просторова близькість учасників, тривалість існування; спільність трудових цінностей, норм і зразків поведінки, добровільність вступу до групи. Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — спільноти, які об'єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки. Різновидом малої соціальної групи є так звані первинні малі групи. Цей термін запроваджений американським соціологом Ч. Кулі. Прикметною ознакою цих груп, за Кулі, є тісні й безпосередні зв'язки та співробітництво їх учасників на основі високого рівня емоційності. Прикладом первинних соціальних груп є сім'я, «ігровий майданчик», сусіди. Вони є універсальними, притаманними всім часам і всім стадіям розвитку, формування соціальної природи індивіда, дають найперший і найповніший досвід соціальної єдності, яка ґрунтується не на абстрактній, а на живій, чуттєво-емоційній основі. Через первинну групу здійснюється соціалізація індивідів, засвоєння ними зразків поведінки, соціальних норм, цінностей та ідеалів. Такі групи виконують роль первинної ланки у зв'язках між суспільством і особою. Через них людина усвідомлює свою належність до певних соціальних спільнот, бере участь у житті суспільства. Якщо мала соціальна група формується й функціонує відповідно до офіційно визначених цілей, якщо безпосередню основу міжособистісних контактів становить виготовлення певного продукту або досягнення якоїсь іншої мети, то вона є формальною, або офіційною. Вона, як правило, Діє у межах функціонування вищої за рангом спільності, тобто є офіційною частиною певної трудової або громадської організації, їх чисельність, структура, стосунки між учасниками групи, права і обов'язки визначаються й регулюються офіційними положеннями, інструкціями, статутами, нормами та ін. Об'єднаннями такого ґатунку є первинні виробничі об'єднання (бригади, ланки, лабораторії), студентські групи, шкільні класи тощо. Філософія і суспільство Коли ж група не має офіційного, юридичне зафіксованого статусу, а стосунки в ній не формалізовані в нормативних актах і мають характер природних людських стосунків, то така група є неформальною. Виникають і функціонують вони на основі спільності та інтересів, цінностей, особистих симпатій, любові, товариськості тощо (товариські, сусідські компанії, спільноти ровесників, угруповання типу рокерів, металістів, панків тощо). Малі соціальні групи мають лідера — особу, здатну впливати на членів групи, здійснювати контроль і координацію спільної діяльності для досягнення мети. Лідер, як і група, може бути формальним і неформальним. Формальний призначається «зверху», часто без погодження з думкою відповідної спільноти, яку він має очолити. Неформальний добровільно визнається групою, оскільки виокремлюється з-поміж інших своїми особистими якостями, вмінням організувати і спрямувати діяльність групи, впливати на її учасників особистим прикладом чи авторитетом. Роль мікросоціальних груп як суб'єктів суспільного розвитку не досить відчутна, навіть незначна, але у формуванні особистості вона не просто вагома, а здебільшого — визначальна, особливо якщо взяти до уваги сім'ю — найважливішу форму організації життя людей. Адже людина народжується в сім'ї як особистість, навчається мистецтву людських стосунків на різних рівнях буття і в різних сферах діяльності, готується до майбутньої ролі чоловіка або дружини, батька або матері тощо. Стосунки в сім'ї (між батьками і дітьми, братами і сестрами) готують молодь до різноманітних складних і суперечливих суспільних стосунків. Водночас, суспільні зміни спричиняють зміну й сім'ї — її форми, структури, впливають на особливості сімейних стосунків. Це дало підстави для твердження про сім'ю як мікросоціум (мале суспільство), що засвідчує нерозривну єдність сім'ї і суспільства. Сім'я як мікросоціапьна група — соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій. Як спільнота сім'я така ж давня, як і сама людина. Вона пройшла довгий шлях історичного розвитку, в процесі якого видозмінювались внутрішні стосунки в ній, набуваючи різноманітного ціннісного впливу. Через відсутність безпосередніх доказів генезису сім'ї, особливо її онтологічних засад, цей процес є дуже складним для вивчення. Тому більшість суджень про витоки сім'ї є здебільшого здогадом, Основні засади філософського розуміння суспільства... 445 який лише певною мірою відображає реальні події. Більшість дослідників вважає, що сім'я як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм, їй передував період проміскуїтету (лат. рготізсипз -- змішаний, спільний) -- стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще назива-лэть «стадією зоологічного індивідуалізму». Первинною формою сім'ї вважають кровноспоріднену (кровнородинну), яка складалась із кровних родичів -батьків і дітей, між якими були заборонені статеві зв'язки. Такі табу давали змогу уникати кровозмішання, сприяли народженню здорового і повноцінного потомства, що було запорукою збереження людського роду. Наступним етапом сім'ї була групова сім'я в ендогамному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамному (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений) варіантах, де заборонялись статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Як і в кровноспорідненій, у груповій сім'ї родовід визначався материнською лінією. Подальший її розвиток репрезентує парна сім'я, де вже конкретно визначені чоловік і жінка об'єднувались на більш-менш тривалий період їх життя. Родовід продовжувався по материнській лінії. Цей тип сім'ї був ще нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг продовжувати жити у своїй родинній групі. Тому правильніше буде визначити цей тип сім'ї як дислокальна парна сім'я, в якій уже була відчутною зростаюча роль чоловіка як основного здобувача їжі. Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, право власності сприяли появі патріархальної сім'ї. Це була перша історична форма моногамної сім'ї (моногамія — одношлюбність), хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження. Згодом церква освятила шлюб - - визнану суспільством, через систему закріплених прав і обов'язків, форму взаємин між чоловіком і жінкою та їхніми дітьми, наголосивши на елементах рівності його суб'єктів. Святий апостол Павло у першому посланні до коринтян закликав: «Нехай віддає чоловік своїй дружині потрібну любов, так же само й чоловікові дружина». У такий спосіб зміцнювались засади моногамної сім'ї, яка передбачає міцний союз чоловіка і жінки разом із їхніми дітьми. Саме рівність чоловіка та жінки, їх взаємна любов є основою сучасної сім'ї, сучасних подружніх зв'язків, міжстатевої культури. Філософія і суспільство Найзагальнішими обов'язковими умовами сучасного шлюбу є досягнення певного віку суб'єктами шлюбу (як правило, 18 років і для чоловіків і для жінок; в Україні шлюбний вік для жінок знижений на 1 рік і становить 17 років); добровільність і взаємна згода чоловіка та жінки; відсутність іншого зареєстрованого шлюбу в майбутнього подружжя. Основними формами сучасного шлюбу є релігійний (церковний) і громадянський. Перший особливо поширений серед мусульманських народів країн Сходу, католиків деяких країн Латинської Америки. Тільки громадянський шлюб визнається в Австрії, Бельгії, Голландії, Німеччині, Україні, Швейцарії, Японії тощо. Альтернативні форми шлюбу допускаються в Англії, Данії, Італії, Іспанії, Канаді тощо. Основними суспільними функціями сім'ї є: - репродуктивна (дітонародження), пов'язана з відтворенням собі подібних, тобто населення країни; - виховна, пов'язана із батьківською й материнською любов'ю, через яку дитина набуває суспільне значущих якостей особи; — господарсько-побутова (економічна), пов'язана із забезпеченням матеріального добробуту сім'ї; — рекреативна (лат. гесгео — відновлюю, підбадьорюю), що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини. Тільки за умови виконання сім'єю всіх цих функцій вона може бути міцною і щасливою, а отже, й тривалою. На жаль, у житті все відбувається значно складніше. А тому й сім'ї бувають різні: повні й неповні, багатодітні й бездітні, рівноправні й авторитарні, духовно багаті й бездуховні. Незважаючи на наявну культуру міжстатевих і шлюбно-сімейних стосунків, вони все більше набувають форми своєрідної штучності, а звідси й нетривалості (в Україні серед розлучених частка молодих сімей -- (тривалість шлюбу до 7 років) -- становить дві третини). Це дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що сім'я в її чітко моногамній формі відмирає, натомість приходять так звані «відкриті» шлюби, шлюби «тимчасові», «за угодою» тощо. Ці проблеми сім'ї й шлюбу потребують розв'язання на державному рівні, особливо що стосується матеріально-економічного стану сім'ї, підвищення статевої та шлюбно-сімейної культури юнаків і дівчат як майбутніх чоловіків та дружин. Основні засади філософського розуміння суспільства... Середні соціальні групи До середніх соціальних груп зараховують, як правило, численні об'єднання людей (від кількох тисяч до десятків мільйонів). Середні (локальні) соціальні групи — спільності людей, які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками. За професійними ознаками учасниками малих соціальних груп можуть бути працівники конкретного заводу, фабрики або певної галузі виробництва (залізничники, ткалі, металурги тощо). З огляду на територіальні особливості — жителі конкретного населеного пункту (села чи міста), області чи регіону. Локальні групи мають різні засади формування, різний рівень консолідації. Так, територіальні спільноти, як правило, формуються стихійно, а виробничі об'єднання створюються свідомо, передбачаючи певне регулювання їх чисельності, наявність ієрархічних владних структур, що здійснюють функції керівництва й контролю тощо. Якщо спілкування у групі набуває усталено систематичного харак- теру, а спільність мети, інтересів, норм поведінки, ціннісних орієнтацій надає об'єднанню високого рівня консолідації, то вони є групами високого рівня розвитку — колективами. За формою організації, цілями та способами своєї діяльності колективи поділяють на виробничі, громадські, навчальні, політичні, військові, культурно-спортивні тощо, їх міць і суспільна значущість великою мірою визначаються умінням членів груп узгоджувати, гармонійно поєднувати особисті, групові та суспільні (загальнодержавні) інтереси для уникнення групового егоїзму, одержавлення особи (ставлення до людини як до найпростішого засобу розв'язання виробничих чи державних завдань). Великі соціальні групи як основні суб'єкти суспільного розвитку (класи, нації) До великих соціальних груп відносять: суспільні класи, етнічні об'єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери) тощо, їх основним об'єдну-вальним чинником, за відсутності безпосередніх контактних зв'язків, є фундаментальний інтерес, що формується Філософія і суспільство Основні засади філософського розуміння суспільства.. на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого буття. Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) — довготривалі сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства. Великі соціальні групи є основними суб'єктами суспільного розвитку. Серед них особлива роль належить класам, які з'явилися на історичній арені суспільного життя понад 5 тисяч років тому: давнє єгипетське суспільство (так званої Династичної доби), Царство Шумеру й Акка-ду, імперія Хатті (Хетське Царство) тощо. Природа цих суб'єктів розвитку суспільства завжди цікавила мислителів, серед яких виокремлюються античні автори Платон і Арістотель, Еврипід. Еврипід, наприклад, поділяв громадян на три класи — багаті, що не приносять ніякої користі й завжди жадібні до наживи; бідні, які не мають нічого і яких постійно поглинають заздрощі; і середній клас — міцні землевласники, «рятівники держави». Але констатація існування класів ще не розкриває їх природи, яку й прагнули осягнути Платон і Арістотель, досліджуючи майнове розшарування людей відповідно до їх здібностей. Одні за своєю природою, як тлумачив Платон, здатні виконувати роботу, а не керувати, інші обдаровані здатністю керувати, але тільки під контролем і під проводом інших, а треті покликані виконувати вищі обов'язки, пов'язані з управлінням державою, за ними залишається остаточний вибір засобів для досягнення мети. Проблемі сутності класів, класових відносин чи не найбільше уваги приділяли французькі історики Франсуа Гізо (1787—1874) й Огюстен Тьєррі (1795—1856), англійські й французькі політекономи Адам Сміт (1723—1790) і Давид Рікардо (1723—1772). Значну увагу вченню про класи приділено і в марксизмі. Однак, незважаючи на те, що класова теорія є наріжною в Марксовому розумінні історії розвитку людства, сам Маркс неодноразово давав зрозуміти, що не вважає себе автором теорії класів і класового антагонізму, віддаючи належне своїм попередникам — Гізо і Тьєррі. У листі до Енгельса він згадує Тьєррі як «батька класової боротьби у французькій історіографії», а в листі до Вейде-мейєра чітко окреслює власну новизну в цьому питанні, яка полягала в доведенні того: «(1) що існування класів пов'язане тільки з певними історичними фазами в розвитку виробництва; (2) що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату; (3) що сама ця диктатура становить тільки перехід до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства». В основу сутності класів, з точки зору марксизму та його прибічників, покладено економічний чинник. Класи як великі соціальні групи людей характеризуються марксистами такими соціально-економічними ознаками: __місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва; — ставленням до засобів виробництва (головна класо-творча ознака), роллю в суспільній організації праці; __способом одержання і часткою прибутку суспільного багатства. Ця інтерпретація сутності класів є однією з багатьох, притаманних сучасній соціальній філософії. Серед них концепція так званої «соціальної дії» М. Вебера, який розглядав класи як відносно самостійні групи людей, що об'єднуються на основі розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики. Інші підходи пов'язують існування класів із психологічними відмінностями, різним морально-інтелектуальним рівнем розвитку людей, їх боротьбою за виживання у конкретних природних умовах тощо. Нині поняття «клас» дедалі рідше використовується для характеристики соціальної структури суспільства, по-ступаючись місцем поняттю «страта» (від лат. зігаіит— шар, пласт), що лежить в основі теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Страта — реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує людей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній структурі суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам. Об'єднання людей у групи відбувається за статусними ознаками: владними, майновими, професійними, освітніми тощо. Ознаки страти та їх кількість визначаються по-різному. Наприклад, німецький соціолог Р. Дарендорф пропонує за основу соціальної стратифікації взяти політичний термін «авторитет», який, на його думку, найточніше характеризує відносини влади і боротьбу між соціальними групами за владу. З огляду на це він поділяє сучасне суспільство на керівників (власників і невласників — бю-рократів-менеджерів) і керованих («робітничу аристократію» та низькокваліфікованих робітників). Американський соціолог Л. Ворнер пропонує визначати соціальну позицію за чотирма параметрами -- прибуток, професійний престиж, освіта, етнічна належність. Його співвітчизник Б. Барбер проводить стратифікацію суспільства за шістьма показниками: престиж, професія, влада Філософія і суспільство Основні засади філософського розуміння суспільства... і могутність; прибуток чи багатство; освіта або знання; релігійна або ритуальна частота; становище родичів; етнічна належність. Протилежної точки зору дотримується французький соціолог А. Турен, вважаючи, що в сучасному суспільстві соціальна стратифікація відбувається не за ставленням до власності, не за престижем, владою, етносом, а за доступом до інформації. Похідною від теорії соціальної стратифікації є теорія соціальної мобільності — зміни індивідом чи групою соціального статусу, місця у соціальній структурі суспільства. Термін «соціальна мобільність» запровадив у 1927 р. американський соціолог П. Сорокін розглядаючи соціальну мобільність як зміну соціального становища, а не лише перехід осіб з однієї групи в іншу. Відображаючи соціальну динаміку, теорія соціальної мобільності спростовує теорію класової боротьби К. Маркса в умовах капіталістичного суспільства. За критерієм соціального спрямування розрізняють горизонтальну мобільність — означає перехід з одного місця роботи на інше без суттєвих змін соціально-економічного становища, і вертикальну мобільність — просування на найвищі щаблі суспільного становища (здобуття багатства, політичної, військової кар'єри тощо). До великих соціальних груп, які відіграють надзвичайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація (на сьогодні відомо на планеті до 1000 різноманітних ет-нонаціональних спільнот) — феномен, що все очевидніше стає центром подій сучасної світової історії, привертаючи до себе небувалий інтерес. І це цілком закономірно з огляду на загальнолюдську цінність національного, про що переконливо писав Микола Бердяев: «Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз, німець або англієць... Національна людина більша, а не менша, ніж просто людина, в ній родові риси людини й ще є риси індивідуально-національні... Мрія про людину й людство, абстрагована від усього національного, є прагнення до погашення цілого світу цінностей і багатств»1-До того ж нація, національне не є «витвором», «фантазією» націоналістів, як дехто стверджує. Нація є «природний орган людства» (Й. Гердер), тобто його об'єктивне надбання. Інша річ, що цей феномен занадто заполітизова-ний, а тому за ворохом фальсифікацій і спекуляцій не 1 Бердяев Н.А. Судьба России. — М., 1990. —С. 85. завжди помітна його незаперечна цінність для людства. А з іншого боку — будучи найскладнішим витвором людського співжиття, нація є надзвичайно складним об'єктом пізнання, теоретичного осягнення. Недаремно М. Бердяев називав націю «містичним організмом», Б. Струве вважав її «істотою містичною... надприродною та ірраціональною». Тому дослідникам так важко виявити ознаки, які б повністю виражали природу нації та уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Жозеф Ренан (1829—1892) сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюючи, що «нація — це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна --це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга -- це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого...» Щось подібне писав у 1915 р. й Е. Дюркгейм: «Нація -- це людська спільнота, члени якої з етнічних або історичних причин хочуть жити під спільними законами, створивши єдину державу». Австрійський філософ О. Бауер пов'язує націю зі спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г. Кон — з інтегративною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримувався відомий італійський націолог С. Манчіні, який дав світові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних ознак нації, виділивши серед них: спільну територію; спільне походження; спільну мову; спільні звичаї і побут; спільні переживання і спільну історичну минувшину; спільне законодавство та спільну релігію. Водночас він зазначив, що перелічених ознак, хоч і досить важливих, недостатньо для утворення і функціонування здорової нації. Навіть у єдності вони будуть «немов мертва матерія, хоча й життєздатна, але в яку ще не внесений подих життя...» Подихом, що оживляє націю, інтегрує її в єдину життєдайну незбориму цілісність, є внутрішня ознака — «національна самосвідомість» — те, що вона створює сама в собі, витворює із самої себе працею, зусиллями власної душі. Оригінальної думки про природу нації дотримувався російський філософ Л. Гумільов (1912—1992), згідно з якою нація-етнос є «біофізичною реальністю», завжди втіленою 8 ту чи іншу соціальну групу». Сутність такої реальності визначає «енергія живої речовини», що формується під впли- Філософія і суспільство Основні засади філософського розуміння суспільства.. вом трьох взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних енергетичних потоків: енергії Сонця; енергії розпаду радіоактивних елементів всередині Землі; енергії Космосу, що пробиває іоносферу, досягає нашої планети. Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійову), що позначається на особливостях специфічного фізичного стану людей (ритмах вібрації біострумів), який детермінує їх об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм, завдяки цьому формуючись у суперетнос — націю. Усі ці точки зору щодо природи нації мають раціональні елементи, оскільки, як свідчить життя, і космічні, біологічні, географічні, психологічні чинники, рівно як і соціальні та особливо духовні, безумовно позначаються на становленні нації, яка є духовно-біосоціальною данніс-тю людства. Формується вона завдяки єдності кількох чинників. Географічний чинник. Кожна нація має географічні параметри свого буття, «життєву територію», яка є: а) носієм єднальної енергії, що сприяє консолідації певної людності в єдину етнонаціональну спільноту; б) сприяє формуванню специфіки психології, вдачі, характеру нації, визначає зміст світосприймальних категорій; в) гарантом її тяглості, неухильного духовного розвитку і процвітання; г) забезпечує своїми надрами матеріальні умови існування нації. Тому націю визначають як спільноту, що має право на володіння землею, яку одержала від своїх пращурів, і обов'язок передати її в належному порядку своїм нащадкам. Нація, що не вміє берегти свої землі, гине. Такий невблаганний закон життя. Гарантом збереження своєї землі є національна держава як вияв цілеспрямованої творчої волі нації. М. Вебер, визначаючи поняття нації, охарактеризував її як «свого роду почуттєву спільноту, рівнозначною з якою була б власна держава, яка (тобто нація) нормально прямує до витворення її із себе»; Антропологічно-етнічний чинник. Незважаючи на потужні асимілятивні процеси, кожна нація має свою біоет-нічну основу: 1) зовніпіньовиявні біологічні особливості (колір волосся, очей, зріст, пігментація шкіри, обсяг черепної коробки тощо). Расова структура української нації охоплює чотири типи: нордійський, понтійський, динар-ський, остійський; 2) етнічну самосвідомість — відчуття належності до певного етносу; 3) рідну мову. Багато дослідників інтерпретують націю як «мовну спільноту». Всі щови, як і люди, від природи наділені неповторною, єдиною в світовій цілісності, особовістю (внутрішнім духовним ладом). Видатний український лінгвіст Олександр Потебня (1835—1891) зазначав, що «різні мови — це різні інструменти і не тільки щодо вимови, а й стосовно мислення і світовідчуття. Віртуозно можна опанувати лише одним інструментом, в даному разі -- рідною мовою. Знання двох мов у ранньому віці, на його думку, не є опанування двох систем, виявлення і передача одного й того ж кола думок, а лише роздвоєння цього кола, що ускладнює досягнення цілісного світогляду і наукової абстракції. Мова — то жива історія народу. Культурний чинник. Нація настільки постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини її особовість. Відомий дослідник природи нації Фр.-Й. Нойман писав: «Нація — це велике скупчення людей (населення), які внаслідок своєрідних культурних надбань, особливо в літературі, мистецтві та науці чи у сфері політики, витворили самобутню загальну спільноту, яка передається через покоління і головним чином виявляється у спільній мові, спільних рисах вдачі, спільних звичаях, а також у дуже розвиненому відчутті національної спільноти». У дефініції — всі складники культури як націогенетичні чинники. Мова, релігія, філософія, література, малярство, музика, танець, скульптура, архітектура, найрізноманітніші зразки пам'яток матеріальної культури в єдності становлять духовну субстанцію нації. Національна культура входить у плоть і кров народу, творить усю суму його уявлень і сприймань світу, визначає характер його психології; вона є складним і динамічним феноменом. Так, в українській пракультурі Юрій Липа (1900—1977) визначає чотири складники: трипільський, понтійський, готський і києворський елементи. Ядром національної культури є етнокультура — звичаї, фольклор, народне ремесло, мова; Історичний чинник. Спільність історичних переживань творить духовні цінності нації. Національна історія, історична пісня, залишки матеріальної культури минулого, старовинні книги, легенди дають неоціненний матеріал для праці душі, збуджують національні почуття, формують свідомість особи, належної до конкретної національної спільноти, відчуття своєї вічності в нації. У пізнанні минулого нація бачить тривалу дію своїх духовних національних прикмет, пізнає себе й на цій основі удосконалює свою духовну природу. Ретроспективний погляд в минуле завжди дає Філософія і суспільство Основні засади філософського розуміння суспільства... перспективу в майбутнє. Д. Секейрос писав: «Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цілому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу і весь час дивлячись уперед». Морально-психологічний чинник. Спільність природно-кліматичних умов проживання, характер виробничої діяльності етносу, перебіг головних подій його історичного шляху, взаємоспілкування формують спільні особливості психічного складу, «національний характер», етнічну мораль, сукупність традиційно закріплених духовних цінностей, норм, правил, вимог, покликаних регулювати вчинки, дії та діяльність як окремих індивідів (етнофорів), так і їх груп. Типовими рисами національної психології та характеру українців, за Д. Чижевським, є: 1) емоційність, сентименталізм, чутливість, ліризм, а також гумор як один із найглибших виявів «артистизму» української вдачі; 2) індивідуалізм і прагнення до свободи, що, з одного боку, засвідчує неухильний потяг до творчості й активності, а з іншого -може вести до самоізоляції, до конфлікту з усім та усіма; 3) неспокій і рухливість як наслідок прагнення «артистичної» натури до переймання нового та одночасно вияв «індивідуалізму», що не хоче мати сталих і міцних основ за власними межами й не здатний віднайти їх у самому собі. Економічний чинник. Спільність виробничих зв'язків універсального рівня, спільність економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей консолідують людей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприяють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності. Виокремлені націотворчі засади слід розглядати лише в їх органічному взаємозв'язку, внутрішній єдності, взаємозумовленості, що дає змогу не лише уникнути хибної вульгаризації, редукціонізму щодо розуміння нації, а й виробити її узагальнюючу характеристику. Нація (лат. паііо — народ) — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору»). Закономірність існування сучасного світу полягає в його багатоманітності. Як природа, так і суспільство прагнуть до індивідуалізації, різноманітності. І роль нації в цьому процесі неоціненна. Кожна нація у своєму своєрідному, оригінальному має вічне, загальне значення. Як не можна припустити, що всі індивідуальні різновидності органічного світу зіллються колись в один біологічний вид, так само неможливо припустити, що все людство колись втратить свої національні особливості. Будь-яка одноманітність, зокрема й етнонаціональна, є не тільки небажаною, але й неможливою, оскільки у живій природі вона тотожна фактичному омертвінню. Тому, прагнучи зберегти свою етнонаціональну багатоманітність, людство засвід-чує свою життєздатність сьогодні і в майбутньому. Запитання. Завдання 1. У чому полягає специфіка соціального пізнання та які його основні методологічні засади? 2. Розкриваючи зміст поняття «суспільство», покажіть відмінність і єдність «соціального універсалізму» (Платон, Паскаль) і «соціального атомізму» (Епікур, Гоббс). 3. Охарактеризуйте сучасні основні підходи до розуміння суспільства. 4. Доведіть, що суспільство є самоорганізуючою та саморозви-ваючою системою. 5. Що відрізняє суспільство як систему від інших систем? 6. Якщо соціум — нова якість стосовно окремої людини, точи не означає це нівелювання в ньому індивідуального? Ваші аргументи. 7. Людина і відчуженість: взаємодоповнення чи взаємовиключен-ня? Проаналізуйте на конкретних прикладах. 8. Доведіть, що соціальна група є основною структурною одиницею суспільства. 9. Проаналізуйте місце і роль малих соціальних груп у формуванні соціальної природи індивіда. 10. Якими б аргументами ви підтвердили те, що великі соціальні групи є основними суб'єктами суспільного буття? 11. Чим би ви довели, що нація є духовно-біосоціальна данність людства? Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.017 сек.) |