Філософія епохи Відродження

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відро­дження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є заро­дження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджуєть­ся мануфактура, формуються торгові центри загальноєв­ропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і тор­гівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак хри­стиянство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодаль­ними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою пер­шу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній пан­цир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільня­тись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когор­ти належать творці, які реалізовувались в усіх видах твор­чої діяльності, — художній, технічній, науковій, і мандрів-ники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі пе­репони, відкривали нові землі.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження бу­ла світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж сво­їх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у то­му, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поно­влення особи у сфері соціальної діяльності — все це свід-

філософія середньовіччя та епохи Відродження

чить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є повер­ховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духов­ністю — здобутком середньовіччя.

Відродження — це епоха розквіту художньої культу­ри, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної си­стеми геліоцентричною, епоха великих географічних від­криттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

Розквіт художньої культури (Дайте Аліг'єрі (1265— 1321), Леонардо да Вінчі (1452—1519), Буонарроті Мікелан-джело (1475—1564)) набув небувалого розмаху, перетво­ривши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в се­редньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчут­ним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками. Непросто знайти пояснення цьому феномену. Ймовірно, він зумовлений тим, що саме в ми­стецтві відкрились перші можливості для реалізації духов­ної енергії пробудженої особи. А можливо, й тим, що в мистецтві Відродження вперше гармонійно поєдналось ті­ло, з якого було знято печать гріховності, і душа, принцип духовності.

В епоху Відродження зароджується «світська» гумані­тарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офі­ційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Франческо Петрарка (1304—1374), Еразм Роттердамський (1466/69—1536)) були гуманістами саме в цьому значенні слова. При дворах феодалів і монархів активно працювали перекладачі; літераторам і філософам покровительствува-ла світська влада. Посилення світської влади, яка протя­гом всього середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), значною мірою зумовило за­родження світської науки. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, Дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знан­ням, отриманим на основі вивчення природи — божого тво­ріння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Історичні типи філософії

Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релі­гійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Суть рефор­мації, з одного боку, за словами К. Маркса, полягає у зде­шевленні церкви. Буржуазія, що народжувалася, рахувала гроші і не хотіла нести тягар витрат на розкішне життя вищих церковних ієрархів. З іншого боку, реформація — це поглиблення духовного життя, перенесення ваги із зов­нішнього контролю офіційної церкви на контроль внутрі­шній. Протестантизм можна розглядати і як реакцію на «безмірність», «відв'язаність» (в тому числі й від мораль­них норм) особи епохи Відродження.

Очевидно, цим зумовлена така жорсткість моральних норм у протестантів. Німецький мислитель Макс Вебер вва­жав, що протестантизм відіграв вирішальну роль у станов­ленні капіталізму, оскільки творець німецької реформації Мартін Лютер (1483—1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці лю­дина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засу­див пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобут­ки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим, на думку Вебера, поясняюється те, що капіталізм зародився в країнах, де переміг протестантизм. Сучасні дослідники по­годжуються з тим, що протестантська етика найбільше від­повідає духу капіталізму. Натомість православна свідомість за духом ще далека від виправдання багатства, вважаючи бідність виявом вищої моральності.

Справді революційним щодо усвідомлення місця лю­дини в світі, в системі «людина — природа — Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473—1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля -- центр Всесвіту, людина — вінець творіння. От­же, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична сис­тема ґрунтується на телеології.

Телеологія (грец. Ге/оз — ціль і Іо£ов — слово, вчення) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового зна­чення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус,

Філософія середньовіччя та епохи Відродження

комета та інше — це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньо­віччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, за­селені розумними істотами -- Джордано Бруно (1548— 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування люди­ни з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об'єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астро­логії та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галі-лей (1564—1642), і Йоганн Кеплер (1571—1630) не відмов­лялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбу­ється про людину. Реакція церкви на геліоцентричну сис­тему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загро­за світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

У той час коли астрономія розширила межі Всесвіту до безконечності, великі географічні відкриття, зроблені ман­дрівниками-мореплавцями, дали чітке уявлення про Зем­лю як обмежену кулю. Хоча вчені давно висловлювали цей здогад, факт її підтвердження мав непересічне значення. Інтелектуальні обрії європейців значно розширилися вна­слідок їх ознайомлення з невідомими їм культурами.

Філософська палітра епохи Відродження виграє різно­манітністю барв, серед яких і неоплатонізм, і неопіфаго-рейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті виявилася її відмінність від одноманітного середньовіччя. Та визначальною була роль неоплатонізму, ідеї якого по­діляли не тільки філософи, а й учені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Відомий мислитель раннього Відродження — неопла­тонік Микола Кузанський (Кребс) (1401—1464), який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного со­бі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єди­не» -- тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збіга­ються. Іншими словами, безконечність можна мислити як

Історичні типи філософії

філософія середньовіччя та епохи Відродження

єдине, а єдине — як безкінечність. На цій підставі М. Ку-занський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіж­ність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність від­мінності між центром і колом. На безкінечності будь-яка точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його ме­жу та міру), М. Кузанський ставить безкінечність. Це руй­нувало уявлення давніх людей про космос і готувало під­ґрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і без­кінечності (світу) стала основою пантеїзму.

Пантеїзм (грец. рап — усе / (гіеів — бог) — філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, приро­ди у Богові.

Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реа­білітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, зокрема, дотримувався її знаменитий швей­царський лікар і алхімік Теофраст Парацельс (1493—1541), який висунув здогад, що людське тіло — це хімічна сис­тема.

Відомим пантеїстом Відродження був італійській мис­литель Джордано Бруно, який, поділяючи думки Кузан-ського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліо­центричним вченням Коперника. Дж. Бруно стверджував, що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа — це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозо-їзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаман­ний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не про­сто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) акти­вна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первні. Матерію вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.

У боротьбі з реформацією і поширенням нових науко­вих ідей католицька церква вдалась до контрреформації. Був створений орден єзуїтів, який через суди інквізиції намагався зупинити поширення ідей, що, на погляд церкви, суперечили Святому Письму. Чи не вперше в історії людей судили не за моральні злочини, а за наукові ідеї. Католицизм, завдяки притаманному йому раціоналізму, сти­мулював народження науки, але цей же католицький ра­ціоналізм ставав ворогом науки, коли вона виходила за рамки церковних догм. Жертвою такого гоніння був і Д. Бруно, якого спалили на вогнищі в 1600 р.

Вчення М. Кузанського і Дж. Бруно дають підстави для висновків, що в онтології Відродження панували дві ^_деї — пантеїзму і безкінечності Всесвіту. В гносеології М. Кузанський запроваджує розмежування між розсудком, побудованим на забороні поєднання суперечливих суджень, на дотриманні правил формальної логіки, і розумом, здат­ним осягнути збіжність протилежностей (максимуму і мі­німуму). Таке розмежування розсудку і розуму знайшло свій подальший розвиток в німецькій класичній філосо­фи (Кант, Гегель).

У розумінні людини мислителі Відродження підня­лись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. На відміну від античності, в якій людина по­чувалась часткою космосу чи полісу і повинна була жити співмірно з цілим (звідси така увага до категорії міри у греків), італійський філософ Дж. Шкко делла Мірандола (1463—1494) проголошує, що людина повинна сама ство­рити свою міру. Пробуджена «духовна особа» Відродження втратила «природну» міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.

У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними ін­тересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Ніколло Макіавеллі (1469— 1527). Він (і це певною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінно­сті (аморалізм, віроломство), отримав назву макіавеллізму. В цю ж епоху англійський філософ Томас Мор (1478— 1535) і італієць Томазо Кампанелла (1568—1639) висуну­ли перші соціальні утопії, які привабливо змальовували суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та спільної власності. Ці ідеї містили значний гуманістич­ний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рів­ності і свободи», під якими пізніше відбувалися буржуазні Революції.

\

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під пат­ронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітню­ються течії, розширюється коло проблем філософії.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте філософські джерела теоцентризму.

2. Чому саме Августин Блаженний є автором розуміння часу як од­нолінійної перспективи?

3. Що зближує Августина і Платона і що їх роз'єднує.

4. Чому й нині не припиняється суперечка між номіналістами та реалістами?

5. Проаналізуйте філософський сенс заповідей Христа.

6. Які риси середньовічної філософії зберегли свою актуальність? Аргументуйте відповідь.

Поиск по сайту: