Наукова революція XVI—XVII ст. та її вплив на розвиток філософії

Відрізок часу приблизно від опублікування праць М. Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543) до виходу «Математичних засад натуральної філософії» Ісаа-ка Ньютона (1687) називають епохою наукової революції. Суть цієї революції визначали такі особливості:

1. Відмежування наукового знання від релігії та філо­софських вчень минулого. Релігія, стверджує один з твор­ців нової науки Г. Галілей, вчить, як потрапити на небо, а не як воно влаштоване, бо це є справою науки. Галілей рішуче заперечував авторитет Арістотеля для розбудови нової науки. З часом наука поступово ставала самостій­ною сферою професійної діяльності й особливим типом знання.

2. Піднесення досвіду до рангу експерименту. Першим почав регулярно вдаватися до експерименту Галілей. На відміну від простого спостереження експеримент є актив­ним втручанням у природу, яке можуть повторювати без­ліч разів різні люди. Дані, отримані під час експерименту, не є випадковими, вони — наукові факти. Експеримент

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

пов'язує ідею, що виникла під час логічних міркувань, з чуттєвим досвідом, внаслідок чого він або стверджує, або заперечує цю ідею. Експеримент передбачає застосування інструментів, що зближувало науку і техніку, ремісника і вченого.

3. Проголошення математики мовою науки. Галілей, Кеплер, інші вчені були неоплатоніками та піфагорійця­ми. Вони вірили, що Бог творив світ на основі математич­ної гармонії. Галілей розмежував об'єктивні та суб'єктивні якості речей. Розмір, форма, місце, рух, час — все, що мо­жна кількісно виміряти, — є об'єктивними якостями, а запах, звук, колір — суб'єктивними, які не здатні існува­ти самі по собі. Об'єктивні якості можна звести до мате­матичних відношень, їх повинна вивчати наука. Застосу­ванню математики в природознавстві сприяло і вчення Галілея про «ідеальні фізичні тіла» (абсолютну пустоту, абсолютну круглість), властивості яких легко математи­зуються.

4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Вчені почали ці­кавитися не тільки знанням про природу, але й знанням про саме знання. Формування науки як самостійної сфери логічно доказового і емпірично підтверджуваного знан­ня мало вирішальний вплив на подальший розвиток фі­лософії. Почала втрачати позиції філософія, яка вибудо­вувалась на правдоподібності, ґрунтувалась на буденно­му досвіді, а то й релігійних догмах. Філософія стала наслідувати науку, чиї ідеї сягають за горизонт буденного досвіду. Відтоді при поясненні світу філософія змушена була узгоджувати свої конструкції з науковими концепці­ями. Більше того, в раціональному поясненні світу філосо­фія отримала конкурента — науку, якого сама ж і вирос­тила, їй довелося шукати відмінний від наукового спосіб бачення світу. У процесі цього пошуку сформувалася ме­тафізика.

Метафізика (грец. теїа — після, через і рпезііїе — природа) -умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.

Основним поняттям метафізики XVII ст. є субстан­ція. Субстанція — те, що існує само із себе, тобто абсо­лютне (нестворене і незнищуване), самодетерміноване (не­залежне ні від чого). Вона визначає все суще, лежить в основі сущого, породжує його. В середньовічній філосо­фії єдиною субстанцією визнавався Бог, у Новий час за­вдяки науці поступово почали вважати субстанцією природу. Принцип інерції (Ісаак Ньютон - - 1643—1727), за­кон збереження імпульсу (Декарт), збереження речови­ни (Антуан Лавуазье — 1743—1794) відкрили можли­вість і природу розглядати з позиції збереження, незниЩЄННОСТІ.

Метафізика була першою спробою філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу. Наука пізнавала його на основі фактів та узагальнень. Метафізика конс­труювала світ на основі умоглядного знання (через суб­станцію та її атрибути — невід'ємні властивості). Часто вони перетиналися в доробку одних і тих самих мислите­лів (Декарт, Лейбніц), але іноді вступали в суперечність. Звідси і вислів Ньютона: «Фізико, остерігайся метафізи­ки!» Але й у фізиці Ньютона не обійшлося без «метафі­зичних» допущень (такими виявились, зокрема, поняття абсолютного часу і простору). Суперечність природознавс­тва і метафізики стала особливо очевидною в епоху Про­світництва (XVIII ст.), коли більшість філософів виступи­ла проти метафізики.

І все-таки чільне місце у філософії XVII ст. посідала не метафізика, а гносеологія.

Для підтвердження достатньо навести назви провідних праць мислителів, які започаткували основні напрями роз­витку філософії того періоду — «Новий органон» (органон-метод) Френсіса Бекона і «Роздуми про метод» Р. Декарта.

Сама гносеологія під впливом розвитку науки також якісно змінилася. Тепер вона стала перейматися не пізнан­ням взагалі, як це було в попередній філософії, а науко­вим пізнанням. (Тепер на означення теорії наукового пі­знання іноді вживають термін епістемологія). Філософи мали намір пояснити механізм формування загальнозна-чущих наукових істин (законів науки) і розробити метод ефективного та економного відкриття цих істин.

Поява науки нового типу зумовила і докорінне пере­осмислення відношення людини до світу. В буденному знан­ні і в релігійному світогляді доводиться мати справу з ре­чами, смисли яких формуються на основі їх функцій. Вода тамує спрагу, сонце посилає світло, дерево є будівельним матеріалом або паливом тощо. На рівні буденного досвіду речі сприймаються суб'єктивно -- під кутом зору прак­тичної доцільності: для чого вони, яку роль вони викону­ють. Звідси походить їх «смисл», «значення». І в релігії явища природи, будучи зведеними до засобів комунікації людини і Бога, також суб'єктивні, позбавлені самості, суб-станційності.

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

Наука натомість формує відношення до світу як до чо­гось самосущого, позбавленого людських вимірів. Вода втра­чає своє «олюднене» значення, вона постає як рідина з пев­ними хімічними та фізичними властивостями. Завдяки на­уці світ перетворився на об'єкт. Сприймання сущого як об'єкта (об'єктивний підхід до сущого) означає «очищен­ня» його від суб'єктивних якостей (вимірів, смислів), прий­няття його як незалежної від суб'єкта самості. Це стає можливим за умови, коли річ визначається через річ, че­рез експеримент, коли суб'єкт виключається із взаємодії речей. Це намагання «очистити» об'єкт від суб'єктивних «домішок» буде супроводжувати філософію впродовж всьо­го Нового часу.

Перетворення речей на об'єкт відбувається паралельно з перетворенням цих же речей на об'єкти технологічних маніпуляцій. Якщо в попередні епохи вважали, що світ складається з тіл, з певних цілостей, з якими людина раху­валась як з творіннями Бога, то за Нового часу світ постає як речовина, маса, енергія, як щось безлике, позбавлене са-моцінності, чим можна маніпулювати.

Перетворення світу на об'єкт пізнання діалектичне по­в'язане з перетворенням людини на суб'єкт пізнання. У філософії Нового часу внаслідок розвитку середньовічної концепції внутрішньої «духовної особи» виникає поняття «свідомість» (Декарт), якій приписують насамперед гно­сеологічні, тобто пізнавальні властивості. Свідомість як щось принципово відмінне від зовнішнього світу (об'єкта) і постає суб'єктом пізнання. При цьому подібно до того як об'єкт «очищувався» від суб'єктивних домішок, так і сві­домість філософи намагались «очистити» від усього, що може викривити процес пізнання — від вірувань, автори­тетів, неперевірених думок, недостовірних фактів.

Поиск по сайту: