Філософія Г. Сковороди

Григорій Сковорода (1722—1794) — найвидатніша по­стать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, ста­роєврейської, польської, німецької, російської мов, він розви­нув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й твор­цем найзначнішого вчення в історії української філософ­ської думки. Пройшовши складний шлях боротьби із зов­нішнім «світом», який, попри всі зусилля, так і «не впій­мав» його, Сковорода дійшов висновку, що «коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле, ща­сливе, бажане. Оце є філософія». Саме таку філософію — філософію життя і прагнув створити «український Сократ», гармонійно поєднуючи основоположні принципи своєї фі­лософської творчості та власний спосіб життя.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впли­вом античної і середньовічної європейської філософії (Фа-лес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Плі-ній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди,

Історичні типи філософії

думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизня­ного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Про-копович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрі­знялася від філософії професорів Києво-Могилянської ака­демії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода від­ходить від догматичного наслідування своїх учителів, за­свідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилян-ців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об'єктом критики. Якщо професори акцен­тували увагу на дослідженні проблем онтології та гносео­логії, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблема­тиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духо­вне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сут­ність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвіт­ницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гумані-стичний вияв.

Сковорода створив власну філософську систему, специ­фічний стиль і форму філософського мислення. Його фі­лософствуванню властиве органічне поєднання художньо­го і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслід­ком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абст­рактно-схематичному образі їх як символи. Один із най­авторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевсь-кий писав: «Філософічний стиль Сковороди — це своєрі­дний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжи­тку слів до символічного їх вжитку. Сковорда пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами»¹.

Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, німецьких містиків та українсь­ких мислителів доби Київської Русі, Просвітництва, Ско-

¹ Чижевський Д. Філософія Сковороди. —Варшава, 1934. — С. 26.

Українська філософія

ворода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то су­міжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочас­них культурних вимог.

Відповідав принципам барокової культури й антите­тичний метод філософування Сковороди.

Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги.

Антитези, вважав він, утворюють все у світі, складаю­чись у єдність: «... утворюють єдине: їжу -- голод та не-сить, зима й літо — плоди. Тьма й світло — день. Смерть і життя — всяк створіння».

Прагнучи створити практичну філософію, Сковорода не приділяв належної уваги теоретичній довершеності, фор­мальній систематизації своїх ідей. Тому про його метафі­зику, онтологію чи гносеологію можна говорити лише з певним застереженням, оскільки він не дав повної аргу­ментованої відповіді на всі питання, які міг би поставити філософ. Це аж ніяк не є результатом необізнаності Ско­вороди в галузі філософії. Це наслідок його слідування філософській традиції, започаткованій ще еллінами, коли гідним філософа вважали лише певний, чітко окреслений ракурс бачення світу, у центрі якого — людина.

Одним із основоположних принципів філософської си­стеми Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур — видимої і неви­димої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духов­ного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. «У цьому цілому світі, — писав Г. Сковорода, — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той -тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той -іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, в одчаї надія». Тезу про дво­натурність світу Сковорода повторює сотні разів із десятка­ми відтінків, беручи в основу антитетичне розуміння буття як єдності протилежностей. Видимий матеріальний світ

Історичні типи філософії

(Сковорода називає його по-різному: «матерія», «стихія», «земля», «плоть», «тінь», «ніч», «смерть», «попіл», «пісок» тощо) — це лише бліде відображення невидимого світу, який є реальним. Невидиму натуру або вічність, дух, істину він розуміє як Бога, нематеріальну основу всіх речей — як віч­ну і незмінну першооснову всього існуючого. Але невидима натура існує лише у видимій. Тобто обидві натури невід'єм­ні, взаємопов'язані. Оскільки невидима духовна натура іс­нує поза простором і часом, то вічною є і тінь її — матерія, як постійною є і їх взаємна боротьба. З того, що в усьому сущому існує два єства — невидиме і видиме, Сковорода робить висновок про неможливість зникнення чи загибелі чого-небудь. Загинути нічого не може, воно лише втратить свою тінь. І пояснює це аналогією: художник намалював оленя, потім стер фарби. Малюнок зник, а образ оленя не може зникнути.

Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію (античну, натурфілософію М. Кузанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького), він поділяв усе суще на три специфічні види буття — «світи»: великий, або ма­крокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Великий світ — складається із численних світів як «вінок із віночків», першоосновою якого є чотири елеме­нти -- вогонь, повітря, вода й земля. Макрокосм Сково­рода поділяв на старий світ (бо його давно всі знають) і новий світ, що відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Тому новий світ він тлумачить як віч­ний, незмінний, а старий світ — як мінливий, рухливий. Однак питанням великого світу Сковорода придавав неба­гато уваги: рівно стільки, скільки необхідно для розумін­ня проблем малого світу — людини як центральної ідеї його філософії.

Вчення про малий світ — основа його філософської системи. Сутність малого світу — людини (як і великого) Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності світу. У людині, як і в усьому існуючому, є видиме і неви­диме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрі­шнє. Свого справжнього вияву, власне людського буття лю­дина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими власти­востями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори.

Українська філософія

Він постійно повторює: «побач самого себе», «слухай себе», «поглянь у себе самого».

У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря — повинен спочатку виміряти себе» («Наркіс»). Процес самопізнання, спрямо­ваний на осягнення невидимої натури в людині, він роз­глядав як Богопізнання. Істинна людина і вічність, Бог та Христос — суть те саме, стверджував Сковорода. Допома­гає людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ — світ символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними зем­ними ліками». Мудрість, виражена в Біблії, випробувана віками, тому заперечувати її — нерозумно. Водночас він застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскіль­ки, окрім зовнішнього вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений духовний, невидимий світ. Сковорода поділяв точку зору, згідно з якою давні мудреці передава­ли свої думки не словами, а образами, тобто символами. Тому Біблія для нього — особливий світ символів, центра­льним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну натуру, або Бога. Головна мета кожного символу Біблії — допомогти людському розуму пізнати духовні начала, не­видимості. Тож завдяки третьому символічному світові невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприймання.

Отже, вся філософська система Сковороди у своєму вну­трішньому єстві пронизана антитезами видимого і неви­димого світів, що постають у найрізноманітніших ракур­сах. Це засвідчує, з одного боку, сприймання буття всього сущого у стані постійного неспокою, взаємодії протилеж­ностей, а з іншого — така антитетичність є вираженням абсолютної повноти буття, в якій зливаються протилежні ознаки, які містить у собі все існуюче. З огляду на таку світоглядно-методологічну позицію Сковороди Д. Чижев-ський назвав його найвизначнішим представником тра­дицій античної та християнської діалектичної методи.

Принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Ско­вороди підпорядковані основному об'єкту його філософу­вання — духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока етизація його філософського вчен­ня, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковоро­да переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалі-

Історичні типи філософії

зуючи в собі «внутрішню людину» -- Бога. Центром цьо­го складного процесу є серце — духовна субстанція, дже­рело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало духовного переродження, і «старе сер­це», що передує народженню нового.

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» («сродної») пра­ці — її відповідності тому вищому, розумному і справед­ливому началу, що визначає сенс людського буття. У діа­лозі «Алфавіт, або буквар світу» Сковорода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий на­хил до «сродної» собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої нату­ри. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з «Іскрою Бо­жою». За таких обставин вона уникне рабства видимої «сліпої натури» з її неодмінними похідними -- жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які несуть не щастя, а лише його привид, сіючи сум, нудьгу, непевність, незадоволення, страх тощо. Натомість «спорід­нена» праця дає людині впевненість, відчуття повноти сво­го буття, душевний спокій, веселість духу тощо. Будучи легкоздійсненною, «споріднена» праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпе­чує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я її душі, а отже, і щастя. Саме щастя вба­чав філософ у чистоті сердечній, у рівновазі духовній, ут­верджуючи це своїм власним життям.

Поиск по сайту: