Заслуговує на увагу розробка методу упорядкування, розпізнання і розміщення окремих

знань і свідчень.

Наприкінці XIII та на початку XIV ст. томізм стає переважаючим вченням у

домініканському ордені. Тому Аквінського, визнаного його «першим доктором», у 1323 р.

було проголошено святим Поступово томізм стає офіційною доктриною католицької церкви.

Після кризових явищ, пов'язаних зі зміною суспільної ситуації, в 1879 р. вчення Томи

Аквінського стає обов'язковим для всієї католицької церкви і на його основі розвивається

неотомізм — офіційна філософія католицизму.

• Важливе значення для середньовічної філософії є теодицея — вчення обґрунтування

віри в Бога як абсолютне добро. Теодицея буквально означає «виправдання Бога». Згідно з

Августином Блаженним, Бог пізнається в глибинах людської душі, досить тільки зануритись

у них І. Дамаскін (V-VI ст. а е.) виходить з того, що поняття про Бога укорінене в серці

кожної людини. Ці погляди дістали узагальнення в онтологічному доказі Ансельма

Кентерберійського: якщо є ідея Бога, то є і сам Бог. Тома Аквінський прагне йти від світу до

Бога і наводить ряд доказів: кожний предмет рухається за допомогою іншого; світ повинен

мати необхідну причину, Бог — вихідна основа всього існуючого, відсутність якої робить

усе безглуздим; Бог - вершина досконалості; Бог - остання мета, яка гармонізує всі доцільні

процеси. Отже, незважаючи на відведення філософії другої (після теології) ролі, все ж таки

звернення до раціонально-філософських доказів було неминучим

70. Основні етапи розвитку та напрями середньовічної західноєвропейської філософії (загальна характеристика).

В історії середньовічної філософії виділяють три етапи розвитку:

1) Апологетика;

2) Патристика;

3) Схоластика.

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний, він розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

Погляди Августина Блаженного і його послідовників стали основою для середньовічної філософії, яка дістала назву схоластики.

Саме слово "схоластика" походить від грец. schole - школа. Річ у тім, що на межі V і VI ст. почала складатися система середньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл стали провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах уперше почали викладати філософію. Вона і дістала назву схоластики. Пізніше так почали іменувати всю середньовічну філософію.

Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). У цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків. У принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).

У ранній схоластиці домінує суперечка про універсалії: що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремими речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття не більше, ніж сформовані в голові людей (від лат. «номен» - ім'я). Отже, універсалії створюються після речей. Згідно із таким вченням, Свята Трійця повинна складатися з трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були б ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абеляром (концептуалізм): універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості (лат. «in rebus»), а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей).

У період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, що поступово витіснявся аристотелізмом. У цей період домінують вчення Фоми Аквінського, учня Альберта Великого, який у своїй системі багато в чому йде за вченням Аристотеля.

Пізня схоластика (XIII—XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Томи Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної авероїзму, що руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних із церквою.

71. Схоластична філософія (загальна характеристика).

Найбільш відомою і впливовою у середньовічній філософії була схоластика (від лат.

schola - школа або «шкільна філософія»). її було сформовано у період абсолютного

панування християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної Європи і

пристосовано до широкого вивчення людьми основ християнського світогляду.

Схоластика є спадкоємицею традицій християнської апологетики, її представники

намагалися створити чітку систему християнського світогляду з ієрархією сфер буття, на

вершині якої знаходиться церква Головне для схоластів — узгодження з авторитетом

церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Творчі потенції схоластів

розчиняються у сфері формально-логічних пошуків. Схоластичний інтелектуалізм