Ватися законів божественних і людських)

Виступивши з тезою: «Хто розумний, той добрий», Сократ намагався знайти у

свідомості, мисленні людини таку міцну і тверду опору, на якій могли б триматись

моральність, суспільне життя, держава. Але Сократа не зрозуміли і не прийняли його

співгромадяни - занадто багатьом не до вподоби були його іронія і сарказм Його було

звинувачено в розбещенні молоді та в неповазі до богів і священних звичаїв.

49. Підходи до розуміння сутності людини у софістів і Сократа.

Відбувається перехід від вивчення природи до розглядання людини у всіх її багатоманітних проявах. У зв'язку з цим з'являється суб'єктивно-антропологічна лінія у філософії. Родоначальниками цієї традиції були софісти.

Найвідоміший з софістів - Протагор (490-420 рр. до н. е.). Головна теза Протагора: «Людина — міра всіх речей». Він виходив з того, що, оскільки в кожній речі можливі протилежні, взаємовиключні думки, людина не може орієнтуватися у світі: слід вибирати між двома протилежними думками. І людина здійснює цей вибір, приймаючи одну думку і відкидаючи протилежну. Тобто людина тільки в собі самій може знайти істину.

Інший відомий софіст Горгій доводив, що буття без людини не існує, бо якби воно існувало, ми не могли б мати про нього ніякого знання, а якби мали знання, то не змогли б його висловити.

З появою софістів проблема людини, людської особистості стає однією із найважливіших проблем філософії. Особливо чітко це простежується у філософії Сократа, в якого на передній план виходить проблема відношення людини до світу, тобто акцент переноситься на розробку світоглядної проблематики. Інакше кажучи, починаючи з софістів і Сократа, філософія вперше, формулює основне світоглядне питання як питання про відношення суб'єкта до об'єкта, духу до природи, мислення до буття. Необхідно підкреслити, що для філософії специфічним є не окремий розгляд людини і світу, а постійне їх співвідношення. Філософське сприйняття світу завжди суб'єктивне, особистіше, в ньому неможливо абстрагуватися від присутності пізнання, людини, яка оцінює і емоційно переживає.

Сократ (470-399 рр. до н. е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним опонентом софістів Заслугою софістів було те, що вони висунули на перший план суб'єктивний момент у відношенні людини до світу, що відобразилось у вимозі: все, що є цінним для особистості, повинно бути виправдане перед її свідомістю. Але це виправдання у софістиці було поставлено в залежність від випадкового бажання і думки окремого індивіда. Сократ виступив проти релятивізму софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-випадкова одинична людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини, які мали б загальне і об'єктивне значення. Тобто фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище, загальнообов'язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика (повивальне мистецтво).

Блискуче володіючи мистецтвом спору, Сократ принципово протиставляв себе софістам-суперечникам, а свої бесіди – софістичним спорам та словесним сперечанням. У їх поглядах на світ було як спільне, так і принципово відмінне. Спільним було прийняття ідеї Протагора про людину як „міру” усіх речей та уявлення про центральне питання філософії як питання про сутність людини, її місце та призначення у світі.

Сократ не визнає проблем, притаманних філософів того часу: про природу, їїпервоначале, про світобудові тощо. За Сократом, філософія має займатися не розглядом природи, а людиною, його моральними якостями і сутністю знання. Питання етики – ось головне, що має займатися філософія, і це було головним предметом розмов Сократа.

Цікавими є роздуми філософа про сутність злих діянь людини. Сократ вважав, що „ніхто не вчиняє зла за власною волею”: „Ті, хто не знають, що таке зло, прагнуть не до нього, а до того, що здається їм благом”. Таким чином, кожна людина, суб’єктивно прагнучи до добра (блага), може прийняти за добро те, що об’єктивно є злом. „Ніхто не чинить несправедливості з доброї волі, але в’язкий, хто вчиняє несправедливо, несправедливий мимоволі”.

50. Платон: погляди на суспільство та державу.

На думку Платона, висловлену ним у трактаті “Держава”, головною основою ідеальної держави є справедливість. Вона полягає в тому, щоб кожному громадянину було відведено особливе заняття, найбільш відповідну його натурі роботу, тобто справедливість є відповідність реальної речі своїй ідеї, адже держава тоді є ідеальним, коли кожен громадянин діє в згоді зі своєю власною сутністю.

А оскільки між людьми існують індивідуальні розходження, Платон пропонує розподіл суспільства на стани: філософів-правителів, воїнів-стражів і ремісників-виробників. Ці стани Платон ототожнює з трьома початками в людській душі, а саме: розумним, лютим і надихаючим.

У підкріплення свого аристократичного ідеалу Платон пропонував вселяти громадянам міфи про те, як бог домісив у душі людей частки металів: у душі тих з них, що здатні правити і тому найбільш коштовні, він домісив золота, у душі їхніх помічників-і срібла, а в душі хліборобів і ремісник - заліза і міді. Якщо ж в останніх народиться дитина з домішкою шляхетних металів, то його переклад у вищі розряди можливий тільки з ініціативи правителів.

Для Платона ідеальна будова держави, де кожен громадянин тотожний у своїх інтересах суспільному цілому, не являє собою ще особистості, що претендує на індивідуальну самоцінність і повну автономію у вчинках. У нього держава і цивільне суспільство представлені в єдиному, цілісному, нерозчленованому понятті.

Для збереження станів Платон пропонує створити особливу систему виховання для нащадків правителів і стражів. В основу цієї системи покладені музичне і гімнастичні мистецтва.

Музичне зміцнює дух і виховує любов до батьківщини, гімнастичне зміцнює тіло і готує громадян до захисту своєї держави. Після закінчення навчання цим дисциплінам виявивших себе найбільш знаючими і доброчесними юнаком починають готувати до діяльності правителів. Вони вивчають мистецтво міркування і ведення споровши, а потім філософію, що вінчає всю систему знань.

Метою держави, що Платон вважав ідеальним, саме і є забезпечення для максимального числа їхніх громадян умов для доброчинного життя.

Платон виділяє наступні форми правління: царський лад (монархія), аристократія, тимократія, олігархія, демократія, тиранія. самим правильним і розумної він вважає царський лад і аристократію. Інші форми правління є послідовним відхиленням від ідеальної держави. Спершу аристократія як влада кращих вироджується в тимократію.

Аристократія - це правління кращих зі схваленням народу. Владою володіє і править той, хто вважається доблесним і мудрої. В основі такої форми правління лежить рівність по народженню. На думку Платона, на роль правителя ідеально підходить лише той, хто добровільно не захоче бути правителем і займатися виправленням чужих пороків. Найменш підходять люди, що керуються честолюбством, грошима, пошаною.

Щоб досягти однодумності і згуртованості двох вищих станів, що утворять разом клас стражів держави, Платон установлює для них спільність майна і бюта. “Насамперед ніхто не повинний володіти ніякою приватною власністю, якщо в тім немає крайньої необхідності.

Потім ні в кого не повинно бути такого чи житла комори, куди не мав би доступу всякий бажаючий”. Стражам забороняється мати родину, для них уводиться спільність дружин і дітей.

Громадянам третього стану дозволялося мати приватну власність, гроші, торгувати на ринках...

Геніально угадавши значення поділу праці в економічному житті суспільства, Платон проте виступав за обмеження господарської активності і збереження аграрно замкнутого, “самодостатнього “ держави.

Виродження аристократії мудрих, за його словами, спричиняє твердження приватної власності і звертання в рабів вільних землевласників із третього стану. Так виникає критсько-спартанськй тип держави, чи тимократия (“ тімі “- честь), панування найсильніших воїнів. Держава з тимократичним правлінням буде вічно воювати.

Наступний вид державного устрою-і олігархія-і з'являється в результаті скупчення багатства в приватних осіб. Цей лад заснований на майновому. Владу захоплюють деякі багаті, тоді як бідняки не беруть участь у керуванні.

Олігархічна держава, що роздирається ворожнечею багатіїв і бідняків, буде постійно воювати саме із собою.

Наступною формою державного правління, є демократія, що логічно випливає з олігархії. Перемога бідняків приводить до встановлення демократії - влади народу. Тут панують свавілля і безнаявність. Нарешті, надмірна воля обертається у свою протилежність - надмірне рабство.

Установлюється тиранія, найгірший вид держави. Влада тиранів тримається на віроломстві і насильстві. Головною причиною зміни усіх форм держави Платон вважала псування людських удач.

Вихід з порочних станів суспільства він зв'язував з поверненням до початку: правління мудрих

Ідеальним державним устроєм Платон називає правління, де сполучені початки демократії і монархії. До таких початків відносяться: демократичний принцип арифметичної рівності (вибори по більшості голосів) і монархічний принцип геометричної рівності(вибір по заслугах і достоїнству). Демократичні початки держави знаходять своє вираження в діяльності народних зборів.

Усі виборні державні органи і правителі зобов'язані діяти в точній відповідності з законом.

51. Сократ і сократичні школи. Кінічна філософія.

Кініки. З ім'ям Сократа пов'язують так звані сократичні школи, засновані його

учнями: Антісфеном, Арістіппом, Евклідом. Серед них найбільш відома школа кініків.

Умовою досягнення вільного і щасливого життя кініки вважали обмеження потреб.

Розуміння вчення і принципів школи J кініків дає багато для розуміння філософії.

Вважають, що сам термін «кінік» означає «собачий», а філософія кініків — «собача

філософія». Засновник цієї школи Антісфен (V ст. до н. е) був найближчим учнем Сократа і

навіть свідком його смерті. Одна з головних позицій його вчення - існування лише окремого

і відсутність загального («коня бачу, а конячності не бачу»). Йому належить також заслуга в

розвитку етичного вчення, ідеєю якого є заклик до щасливого життя.

Найвище щастя для людини - «померти щасливою». Адже часто, здавалося б щасливе,

життя має страшний кінець. Критерієм і прикладом щасливого життя є життя мудреця, а

таким мудрецем може бути тільки кінік, вважають представники цієї школи.

Антісфен вважає, що держава ніколи не може бути носієм добра, якщо в ній

простим актом голосування можна бездарних людей зробити полководцями. Таке

голосування має не більшу силу, ніж рішення вважати ослів кіньми. Держави тому й гинуть,

що не можуть відрізнити хороших людей від поганих. Не може бути джерелом моральних

норм і громадська думка. Коли Антісфену сказали, що його багато хто хвалить, він

стривожився: «Що ж я зробив поганого?» Щасливе життя — тільки вільне. Для цього

потрібно відмовитись від більшої частини своїх потреб, звести їх до наймізернішого рівня, в

якому життя ставиться в один ряд з життям тварин.

• Утім, Антісфен був тільки теоретиком. На практиці намагався втілити в життя його

вчення Діоген Синопський (бл. 404-323 pp. до н. е.), що стало приводом для багатьох легенд

і анекдотів. Життя Діогена - приклад відповідності філософського способу мислення

філософському способові життя.

Діоген максимально зменшив свої потреби, а також загартовував себе: влітку лягав на

розпечений пісок, узимку обіймав замерзлі статуї. Жив у. великій круглій глиняній діжці, у

таких греки зберігали зерно. Привчив себе не тільки до фізичних поневірянь, але й до

моральних принижень. Він просив милосердя у статуї, щоб привчити себе до відмов. Адже

Поиск по сайту: