Речей навколишнього світу

Засновником Мілетської школи вважається Фалес. Він жив наприкінці VII - у першій

половині VI ст. до н. е. (бл. 625-547 pp. до н. е.). Фалес двічі одержував золоту триногу від

дельфійського оракула як наймудріший з еллінів. З метою популяризації науки передбачив

урожай маслин, взяв у оренду маслобійні, внаслідок чого мав можливість швидко

розбагатіти. З цього приводу Арістотель зауважив: «Філософу не важко стати багатим,

але не це предмет його інтересів». Розповідають, як одного разу Фалес замислився під час

прогулянки, дивлячись за звичкою на зірки, і впав у яму. Одна стара жінка почала сміятися:

«Як ти можеш, мудрець, пізнати, що відбувається на небі, якщо не бачиш навіть того, що в

тебе під ногами». Гегель, коментуючи цей випадок, говорив, що філософи, у свою чергу, смі-

ються з людей, які, зрозуміло, не можуть упасти в яму, оскільки завжди знаходяться в ній і

не звертають своїх поглядів угору. Перебуваючи в Єгипті, Фалес на завдання жерців повинен

був виміряти висоту піраміди. У певний час дня, коли довжина тіні дорівнювала зросту

людини, він зміряв довжину тіні піраміди, тим самим відповівши на запитання про висоту

піраміди. Фалес також ввів календар, визначив протяжність року в 365 днів, розділивши його

на 12 місяців.

Як філософ Фалес виступав з позицій стихійного матеріалізму. Першопричиною, на

його думку, виступає вода (філософське переосмислення Океану ). На воді плаває земля - в

цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка буквально перебуває під усім, на ній все

плаває. Але це не просто вода, а вода «розумна», божественна. Світ повен богів, але ці боги -

сили, що діють у світі, вони також душі як джерела саморуху тіл Наприклад магніт має

душу, тому що притягує залізо. Сонце та інші небесні тіла живуть завдяки випарам води.

Діоген Лаертський так визначив сутність філософії Фалеса: «Початком усього він вважав

воду, а світ вважав живим і повним божеств».

У теорії пізнання Фалес усе знання зводить до єдиної основи. Його афоризмом є:

«Багатослів'я - зовсім не показник розумної думки». І тому «шукай щось одне мудре,

вибирай щось одне добре, саме так ти припиниш пустослів'я базікуватих людей». У

цьому полягає його філософський заповіт.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (бл 610 - бл. 540 pp. до н. е.). Свій

головний твір «Про природу» він написав у середині VI ст. до н. е. Про його життя майже

нічого невідомо.

Анаксімандр розширив поняття початку всього існуючого до поняття «архе», тобто до

першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всього. Таке начало Анаксімандр

знайшов в апейроні. Апейрон — це щось нескінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і

невизначений, оскільки внутрішньо безкрайній. Апейрон - не тільки субстанційний, але й

генетичний початок космосу. З нього не лише все в своїй основі складається, але й виникає.

Апейрон і для себе все виробляє сам Перебуваючи в обертовому русі, апейрон виділяє

протилежності: вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей

створюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і тепле), вогонь

(сухе і гаряче). У результаті взаємодії цих стихій створюються суша, небо, зірки, місяць

тощо.

Анаксімандрові належать глибокі здогадки про походження життя. Живе

зародилось на межі моря і суші з мулу під дією небесного вогню. Перші живі істоти жили в

морі, потім деякі з них вийшли на сушу і скинули з себе луску, ставши земними тваринами.

А від них виникла людина.

У поглядах Анаксімандра чітко простежуються діалектичні ідеї, що знайшли

вираження у вченні про вічність апейрону, виділення ним протилежностей, створення

чотирьох стихій з протилежностей; а сама космогонія - у вченні про походження живого з

неживого, людини з тварини - це передбачення еволюційності живої природи.

Як учений, Анаксімандр увів у практику користування сонячним годинником,

побудував модель небесної сфери - глобус, накреслив географічну карту. Він займався

математикою, дав загальний нарис геометрії.

Учнем і послідовником Анаксімандра виступив Анаксімен (бл. 585 — бл. 525 pp. до н.

е.). Як астроном і метеоролог, написав твір «Про природу». Не втримавшись на висоті

абстрактного мислення свого вчителя, Анаксімен знайшов першопричину всього сущого в

найбільш без'якісній з чотирьох стихій - повітрі, назвавши його безмежним (апейрос). Таким

чином, апейрос перетворився з субстанції на її властивість.

У космогонії Анаксімен зводив усі форми природи до повітря; все з нього виникає

через розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає спочатку вогнем, потім ефіром,

а після згущення - вітром, хмарами, водою, землею і каменем Розрідження він пов'язував з

нагріванням, а згущення -з охолодженням Сонце - це земля, яка розжарилась від свого

швидкого руху. Земля і небесні світила «висять» у повітрі, тоді як Земля нерухома -інші

світила рухаються повітряними потоками.

Анаксімен відомий своїми науковими здогадками. Наприклад град утворюється при

замерзанні води в хмарах, а якщо до неї домішується повітря - утворюється сніг. Стан погоди

він пов'язував з активністю Сонця.__

47. Проблема першоначала в античній філософії.

Центральною проблемою, яку підняла і поставила іонійська філософія, була проблема першопричини чи початку (архе) усього існуючого. Фалес Мілетський (приблизно 625–545 рр. до н. е.) – засновник мілетської (іонійської школи) вважав таким початком воду. Міркування мислителя опиралися на доволі прості докази: тварини живляться рослинами, рослини – вологою землею; їжа усіх істот завжди волога, вологим є і їх сім’я. Волога, на його думку, є головним чинником, який підтримує життя. Крім того, вона має здатність перетворюватися на лід, пару В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.

Правда, цей матеріалізм характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як якась конкретна речова структура.

Але перший "пролом" у міфологічній свідомості було зроблено.

На думку Анаксимандра (610–547 рр. до н. е.) – учня Фалеса, таким початком є “ апейрон ”,щось невизначене та безмежне, оскільки лише безмежне здатне породжувати усе, що лише може існувати. Анаксімандрове суще є чимось єдиним і найголовніше – охоплює усю незчисленну кількість елементів, з яких складаються речі, предмети.

Твердження Анаксимена ( 585 – приб. 525 рр. до н. е.), розвиваються в рамках попередньої філософської традиції: початком повинно бути щось невизначене, нескінченне (як в Анаксимандра), і в той самий час доступним для сприйняття (як у Фалеса). Це є повітря, стихія, яка перебуває у вічному русі, є активним, живим, творчим першопочатком.
Отже, визначальною тенденцією цієї школи було намагання знайти єдність у багатоманітності речей, яку можна опанувати тільки розумом. Перший початок породжує усю багатоманітність речей, обіймає усе існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує його рухом та розвитком. Важливо й те, що перші філософи доводили, обґрунтовували свої твердження, що відкривало перспективу їхніх змін та нарощувань.
Поряд із виділенням матеріальної основи усякого буття інший мислитель цього періоду Геракліт Ефеський (приб. 544–483 рр. до н. е.) у своїх міркуваннях випереджає попередніх мислителів. Він визначає буття як щось змінне, суперечливе і таке, що перебуває у вічному русі, постійній боротьбі. Образом вічної зміни і руху у Геракліта стала ріка, звідси й принцип
“все тече ”.Та й сама першопричина буття також, на його думку, має бути рухомою та динамічною як вогонь. Він трактує космос, космічне життя у формі єдиного світового процесу ритмічного спалахування і згасання вічно живого вогню, в якому ніщо не повторюється, не залишається незмінним, а постійно виникає і зникає, переходить з одного стану в інший. Цей космічний процес визначає Логос – єдиний світовий закон, особлива мудрість, порядок.

Піфагорійська школа була утворена у 533 році і її засновником вва­жається Піфагор (570 – приб. 500 рр. до н. е.). Захоплення математикою, яке вимагало розвинутого рівня абстрактного мислення, відбилося і на філософсь­ких поглядах Піфагора. На питання: “Що є початком всього?”, Піфагор відповідає: все є число. Число Піфагором мислиться у формі геометричних образів, тому не є чимось абстрактно-поняттєвим, а конкретним (лінія, три­кутник, квадрат чи інші фігури). Прийнявши принцип “все є число”, піфа­горійці вперше в античній філософії заговорили про структуру світобудови, що проявляється у кількісній визначеності кожної речі, предмета і усього космосу як таких, що мають міру, є гармонійними, впорядкованими в певний спосіб.

У кінці VI – на початку V ст. до н. е. в італійському місті Елея фор­мується новий напрямок давньогрецької філософії – елейська школа.
Найвідомішим представником цієї школи був Парменід (540–470 рр. до н. е.). Головна засада філософської доктрини мислителя сформульована у ві­домому принципі: “ буття існує, а небуття не існує ”.Він цей принцип аргументує тим, що буття, як щось реальне, можна помислити, сприймати, а небуття, як ніщо, не можна ні мислити, ні в будь-який способіб сприймати. У міркуваннях Парменіда ми зустрічаємо ототожнення мислення і буття: “одне й те ж думка і те, про що думка існує”. Мислитель вважає, що існує два шляхи пізнання світу – шлях істини і шлях гадки. Тільки завдяки раціональному пізнанню ми можемо осягнути істинну сутність буття, а не за допомогою гадки, яка побудована на чуттєвому сприйнятті і має справу лише з мін­ливістю. Отже, тут ми стикаємось із усвідомленням умов пізнання та визнання якості знань.
Учення Парменіда продовжив його учень Зенон (приб. 490–430 рр.
до н. е.), який створив цілу низку апорій (логічних головоломок) з метою захисту учення Парменіда про єдність та неподільність буття, а також заперечення у цьому зв’язку можливості існування руху, зміни, багатома­нітності видимого світу.
Продовжувачем попередньої філософської традиції елеатів був Емпе­докл (приб. 490–430 рр. до н. е.), який вважав буття вічним, незнищуваним, непорушним. Однак він більше схиляється і до іонійської філософії, на­магаючись пояснити процеси, що відбуваються в світі, через взаємодію чотирьох елементів (початків): вогню, повітря, води й землі. Як джерела руху, зміни філософ впроваджує дві протилежні космічні сили – Любов і Ворожнечу: Любов забезпечує з’єднання усього, Ворожнеча, навпаки, спричиняє до возз’єднання, але взаємна дія цих двох сил є причиною виникнення усієї ба­гатоманітності речей та предметів світу, вона є вічним процесом, що визначає весь космічний ритм буття.
Продовжуючи тезу про множинність “фундаменту” світу, Анаксагор (500–428 рр. до н. е.) вважав, що ця множинність складається не з чотирьох елементів, а з нескінченного ромаїття частинок (гомеомерій), кожна з яких містить у собі усі якості та властивості світу. Конкретне поєднання цих частинок зумовлене дією світового Розуму (Нус), який поширює свою владу на усі речі і увесь космос.
Одним із найплідніших учень раннього періоду античної філософії був атомізм, основними представниками якого були Левкіпп (приб. 500–440 рр. до н. е.) та Демокріт (460–370 рр. до н. е.). Левкіпп, за міркуваннями істориків філософії, вводить у філософію поняття неподільної частки – атома (грец. “томос” – ділиме, “а” – заперечна частка), проте це поняття стане центральним у вченні його учня Демокріта, на думку якого, єдине, що існує – це нескінченна множина атомів та порожнеча, яка є умовою руху, переміщення атомів. Атоми, на думку мислителя, позбавлені таких властивостей, як колір, смак, запах тощо; натомість вони наділені зовнішніми властивостями і відрізняються між собою формою, порядком розташування і положенням. Виникнення світу Демокріт розглядає як процес безперервного з’єднання, змішування і роз’єд­нання атомів. Щодо пізнання, то філософ вважає істинним лише раціональне пізнання, яке має ширші пізнавальні можливості, на відміну від чуттєвого сприйняття, і вищу досконалість.

48. Сократ і поворот грецької філософії до проблем людини.

Сократ (470-399 pp. до н. е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним

опонентом софістів. Заслугою софістів було те, що вони висунули на перший план

суб'єктивний момент у відношенні людини до світу, що відобразилось у вимозі: все, що є

цінним для особистості, повинно бути виправдане перед її свідомістю. Але це виправдання

у софістиці було поставлено в залежність від випадкового бажання і думки окремого

індивіда. Сократ виступив проти релятивізму софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не

суб'єктивно-випадкова одинична людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в

мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити

такі істини, які мали б загальне і об'єктивне значення. Тобто фундаментальною здатністю

людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище, загальнообов'язкове

знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти

значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика

потрібно рухатись не від подій до подій, а від подій до їх сенсу. Сократ говорить, що йому

відомо багато прекрасних речей: меч, спис, дівчина, горщик, кобила. Проте кожна річ

прекрасна по-своєму, тому не можна прекрасне пов'язати з кожною із речей, адже інша річ у

такому випадку вже не була б прекрасною. Але всі прекрасні речі мають щось спільне —

прекрасне як таке; це їх загальна ідея, ейдос або смисл.

Загальне не може бути виявлене почуттями, а тільки розумом, тому Сократ відніс

загальне до світу розуму і тим самим заклав основи ідеалізму в його суб'єктивному варіанті.

Він упевнений, що загальне існує і при поясненні світу подій, тому світ окремого потрібно

починати із загального. Сучасна освічена людина притримується саме таких поглядів, хоча в

часи Сократа це було інновацією.

Для Сократа важливо не тільки констатувати значення ідей, - він прагне пізнати їх

субординацію. Звідси переконання, що найголовніша ідея - це ідея блага, нею обумов-

люється корисність усього іншого, в тому числі і справедливості.

Таким чином, Сократ — не володар істини, не її жрець, він шукає правильний