Знають, що каліками і жебраками вони ще можуть стати, а мудрецями — ніколи

Діоген знаходив насолоду в самому презирстві до насолоди.

Сократичні школи створені були учнями і послідовниками Сократа, які сповідували різний світогляд, і більш того, між їх представниками часто велась запекла філософська полеміка. Але загальним для всіх сократиків було негативне відношення до сучасному їм суспільства. Кінік відвертається від сучасного суспільства і йде до природи. Кіренаїк сповнений байдужності й іде вглиб себе. Він або прагне насолод, як Аристіпп, або прагне лише уникнути зла, як Гегезій. Мегарик іде від дійсності, шукаючи в абстрактному мисленні засобу уникнути впливу суспільства. Тому сократичні школи не закликали ні до реформ, ні до революційного перевороту у суспільстві.

Мегарська школа була заснована Евклідом з Мегари. Знані представники школи: Евбулід з Милету, Стильпон з Мегари, Діодор Кронос. Сам Евклід вчення Сократа про вище благо поєднав з вченням про єдине і нерухоме буття елеатів. Він вважав, що благо, добро – єдине, хоча люди називають його розумом, богом, тощо. Так він перетворив принцип сократівської філософії – благо, у самостійну істоту. Істинне існування належить лише єдиному добру. Ідея перетворюється в абсолют.

Кініки. Цю школу заснував Антисфен, учень софіста Горгія, а згодом Сократа. Співзасновником школи вважають знаменитого Діогена Синопського. Школа існувала тисячу років. У вирішенні питання про загальне і особливе кініки виступали проти ідеалізму Сократа і Платона. Антисфен різко виступав проти вчення про ідеї Платона.

Антисфен висунув принцип абсолютної логічної тотожності: протиріччя неможливе в судженнях, тому що про кожного суб'єкта судження можна стверджувати тільки те, що він є саме цей суб'єкт. Ніякий інший предикат до нього не можна прикласти. Не можна тому сказати: людина добра (А є Б), але тільки: людина є людина (А є А), добро є добро (Б є Б). Так Антисфен прийшов до простої тавтології і дійшов висновку, що існує тільки індивідуальне, але не родове, тільки чуттєво-конкретне, а не загальне: “Коня я бачу, а кіньськості не бачу”.

Кініки, як і Сократ, уважали щастя людини співпадаючим з чеснотою. На відміну від Сократа, щастя вони бачили в повній незалежності від оточуючого, особливо від суспільства. Чеснотою Антисфен вважав автаркію, – автономію моральної особистості. Життя і здоров'я, честь і воля, багатство і насолода – усе це аж ніяк не благо; а смерть і хвороби, рабство і ганьба, горе й убогість – не зло. Невірно вважати насолоду за благо, бо при ньому людина завжди залежить від іншого: «Краще збожеволіти, аніж насолоджуватися».

Кініки відкидали почуттєві втіхи, зовнішні блага, багатство і розкіш. Але це не аскетизм, оскільки почуттєві потяги самі по собі прийнятні і потребують їх задоволення. Необхідно задовольняти голод, спрагу, сексуальні потреби. Почуттєві потяги неприйнятні для кініка, коли стають об’єктом насолоди і позбавляють людину її незалежності. Основні ідеї кінізму виразив усім способом свого життя Діоген із Синопа (бл. 400-323 до н.е.). Державним законам він протиставив природу, культурі – природне життя звірів і варварів. Діоген вважав себе космополітом, тобто громадянином світу, поставив собі за мету очистити життя від зайвого.

Кінцевим висновком етики кініків була апатія – безпристрасність, байдужість до багатства, славі, честі, сім’ї, політики, релігії, науки, тощо.

Кіренську школу заснував Аристіпп (нар. бл. 435 р. до н.е.). Він визнавав об'єктивне існування непізнаваних людиною речей, що викликають відчуття. Сенсуалізм у теорії пізнання кіренаїки доповнили сенсуалістичною етикою – вченням про почуттєве задоволення як основу моралі. Неприємні відчуття, природа яких – страждання, вони назвали злом. Приємні, – природа яких пов'язана з одержанням задоволення, названі благом.

Щастя для Аристіппа у відчутті або задоволенні насолоди (гедоне). Але відчуття виражається в русі: легкий рух почуттів ніби вітер, сприятливий для корабля, – джерело задоволення; рух почуттів грубий, як буря на морі, – джерело невдоволення; відсутність руху почуттів, як штиль на морі, – джерело байдужності. Тому задоволення внаслідок м'якого руху почуттів, і наявне задоволення даного моменту складає принцип гедоністичної етики Аристіппа. Але людина не повинна підкорятись погоні за почуттєвими насолодами моменту, – навпроти, керований розумом мудрець, панує над почуттями, а не підкоряється їм.

52. Вчення про душу і пізнання Арістотеля.

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Через вчення про душу Аристотель оригінально говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.

Значення пізнання в людському житті на погляд Аристотеля є дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання ("теорія" в грецькій мові є наглядання, неабстрактне мислення) є найвища ціль життя, пізнання — божественна форма життя людини. Справедливо включати спостереження і досвід в процес пізнання. В пізнанні Аристотель розрізняє різні ступені:

1. Практичне вміння ("техне"), що, розуміється, базується на знанні про об'єкти, на які спрямована практична чинність;

2. розумування ("фронезіс");

3. наука;

4. мудрість ("софія");

5. розум ("нус"), що є продуктивна сила пізнання.

Розрізняють розумове (пізнання буття) та чуттєве пізнання (досвід, гадка) відповідно розрізняють науки і мистецтва. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Пізнання в Аристотеля має своїм предметом буття. Основа досвіду - у відчуттях, пам'яті і звичці. Будь-яке знання починається з відчуттів: воно є те, що здатне приймати форму чуттєво сприйманих предметів без їх матерії; розум ж вбачає загальне в одиничному.

Однак за допомогою одних тільки відчуттів і сприймань придбати наукове знання не можна, тому що всі речі мають мінливий і перехідний характер. Формами істинно наукового знання є поняття, осягають сутність речі.

Детально і глибоко розібравши теорію пізнання, Аристотель створив працю за логікою, який зберігає своє неминуще значення і понині. Тут він розробив теорію мислення та його форми, поняття, судження й умовиводи.

Аристотель є і основоположником логіки.

Завдання поняття полягає у сходженні від простого чуттєвого сприйняття до вершин абстракції. Наукове знання є знання найбільш достовірне, логічно доказові і необхідне.

У вченні про пізнання та його видах Аристотель розрізняв «діалектичне» і «аподіктіческой» пізнання. Область першого - «думка», що отримується з досвіду, другого - достовірне знання. Хоча думка і може отримати досить високий ступінь ймовірності за своїм змістом, досвід не є, за Арістотелем, останньою інстанцією достовірності знання, бо вищі принципи знання созерцаются розумом безпосередньо.

Відправним пунктом пізнання є відчуття, що отримуються в результаті впливу зовнішнього світу на органи чуття, без відчуттів немає знань. Відстоюючи це теоретико-пізнавальне основне положення, «Аристотель впритул підходить до матеріалізму». Відчуття Аристотель правильно вважав надійними, достовірними свідченнями про речі, але обмовляючись додавав, що самі по собі відчуття обумовлюють лише першу і самий нижчий рівень пізнання, а на вищий щабель людина піднімається завдяки узагальнення в мисленні суспільної практики.

Мета науки Аристотель бачив в повному визначенні предмета, що досягається тільки шляхом з'єднання дедукції і індукції:

1) знання про кожну окрему властивість має бути придбано з досвіду;

2) переконання в тому, що це властивість - істотне, повинно бути доведено висновком особливої ​​логічної форми - категоричним силогізмом.

Дослідження категоричного силогізму, здійснене Арістотелем в «Аналітика», стало поряд з вченням про доказ центральною частиною його логічного вчення.

Основний принцип силогізму виражає зв'язок між родом, видом і одиничною річчю. Ці три терміни розумілися Аристотелем як відображення зв'язку між наслідком, причиною і носієм причини.

Система наукових знань не може бути зведена до єдиної системи понять, бо не існує такого поняття, яке могло б бути предикатом всіх інших понять: тому для Аристотеля виявилося необхідним вказати всі вищі пологи, а саме категорії, до яких зводяться інші роди сущого.

В своєму трактаті «Про душу» Аристотель визначає душу в системі понять своєї метафізики – сутності, форми, можливості, сіту буття, ентелехні. Душою може володіти тільки природне, а не штучне тіло (топор душі не має). Це природне тіло повинно мати можливістю життя. Душа – супутниця життя. ЇЇ належність – доказ завершеності тіла, здійснення можливості життя.

Види душі. Аристотель розрізняє три види душі. Під дією цільової причини із рослинної(живильної)(критерій – здатність до живлення) душі розвивається тваринна(чуттєва)(критерій – здатність до чуття) душа, а з неї – людська(розумна). Крім того,деяким живим створінням властива здатність до руху в просторі. Оскільки здатності до чуття на може бути без рослинної здатності, то живе володіє не тільки тваринною, але й рослинною душею. Це дві нижчі – «фізичні» душі, бо не можуть існувати без матерії. Друга вище за першу і включає в себе, тому тварин менше, ніж рослин. Третя метафізична.

Безсмертна лише розумова частина душі, тобто, розум. В своєму мінімуму душа є скрізь, де є життя.

Арістотель також учив, що всьому живому властива душа. Вона для тіла є чимось наближеним до форми, у тому відношенні що є першою ентелехією (реалізованою метою) тіла. Душа має три рівня:

1. вегетативний (рослинний), що виявляється як здатність до життя; цей рівень властивий всьому живому;

2. почуттєвий, властивий тільки тваринам і людям;

3. розумний, притаманний лише людині.

53. "Матерія" та "форма" у Арістотеля.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель

висуває поняття матерії, яка для нього - первинний матеріал, потенція речей. Актуальний

стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, - це форма. На відміну від Платона,

Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона - активне начало, початок життя і

діяльності Сутність - це одиничне, яке володіє самостійним буттям Форма дає відповідь на

запитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які

складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища