Закон тотожності 3 страница

15. Проблема єдності та множинності світу.

Введення ідеї мультиверсуму або зібрання світів – це фундаментальна зміна в природі космології, або так звана друга

космологічна революція. Вона протистоїть класичним уявленням про унікальність Всесвіту. Її зародки можна знайти у філософії та науці Нового Часу. Починаючи з Іммануіла Канта, філософія поступово розвиваласьвід ідеї унікальної реальності єдиного незмінного світу до ідеї множинності світів. Кант елімінував поняття світу наперед даного, помістивши основні форми не в зовнішній світ, але в людську свідомість. Категорії свідомості (причинність та матерія) разом з формами чуттєвого сприйняття (простір та час) упорядковують хаотичні дані чуттєвого сприйняття. За Кантом, світ який ми створюємо, прагне до єдності, яку розділяють всі суб’єкти пізнання. Кант відстоював ньютонівську науку свого часу, виходячи з вчення абсолютних форм. У

ХХ столітті квантова теорія механіки, теорія відносності Енштейна Але як далеко можна поширити поняття множинності Всесвіту? І що таке реальний світ? Це світ, яким людина сприймає своїми органами почуттів? Ці питання залишаються відкритими, хоча дискусії навколо них точаться впродовж багатьох віків. Наука, релігія, мистецтво, філософія дає свої версії відповідей, кожна зі своєї позиції та степеню правильності. Кожен уявний світ створюється з попереднього, і всякий

процес побудови іде шляхом композиції або декомпозиції попереднього матеріалу, шляхом повторення або творення нових моделей, через спостереження за світом, його законами.

У світі існує безкінечне розмаїття речей та явищ. Людина завжди прагне охопити, зрозуміти світ в цілому, в єдності. Але зробити це було досить важко, тому що людина в своїй повсякденній діяльності має справу не з усім Всесвітом, а з окремими предметами і в своєму чуттєвому пізнанні осягає лише окремі предмети, а не весь світ в цілому. Тому довгий час люди уявляли собі світ у його окремих частинах. Сучасна наука сприяє філософському вирішенню проблеми єдності світу. Цю проблему слід розглядати в трьох аспектах. По-перше, єдина основа, тобто субстанціональна єдність. По-друге, єдність законів, що діють у світі. По-третє, єдність відносно виникнення і розвитку всіх існуючих в світі форм реальності. Щодо першого аспекту до XX ст. представники класичної науки вважали, що єдиною основою (субстанціональною єдністю) світу є атоми, з яких складаються речі. Пізніше, у XX ст., квантова механіка відкрила елементарні частинки, які є складовими атомів. Хоча цих частинок виявилось багато (зараз їх нараховується більше п'ятисот), але стійких частинок мало. Саме вони і становлять субстанціональну єдність відомої нам частини Всесвіту. Є дві групи елементарних частинок. Перша – частинки речовини, що мають масу спокою, друга – частинки поля, що мають лише масу руху. Слід підкреслити, що кожний рівень організації об'єктивної реальності має свою специфічну субстанцію, яка має дискретну, тобто атомістичну структуру. Так, на хімічному рівні – це молекули, на біологічному – особи, на соціальному – люди. Другий аспект розгляду єдності світу. Оскільки субстанція завжди дискретна, між її елементами існують певні зв'язки, відносини. Певні зв'язки (загальні, суттєві, постійні і необхідні) називаються законами. Кожний специфічний рівень об'єктивної реальності має свої специфічні закони. Крім того, є універсальні закони, які однаково діють на всіх рівнях організації об'єктивної реальності. Прагнення використати універсальні закони, об'єднати їх у науковому знанні змушує вчених розробляти концепції, які мають загальнонауковий характер. Такою, наприклад, загальнонауковою теорією є загальна теорія систем, яка розглядає закони, що діють на будь-яких рівнях реальності, в будь-яких системах. Прикладом специфічних законів, що діють лише на деяких якісно різних рівнях реальності може бути закон збереження енергії.Знання загальних законів дає змогу глибше зрозуміти єдність оточуючого нас світу. Слід зауважити, що в тих космологічних моделях, які користуються загальним визнанням, припускається, що сфера дії відомих нам законів природи обмежена розмірами 1-1084 см3. З погляду традиційної космології, говорити про існування немовби чого-небудь поза цією сферою немає смислу. Третій аспект розуміння єдності світу. Вперше думку про те, що єдність можна розуміти як результат розвитку висловив і розвинув Гегель. Послідовний розвиток космологічних моделей також наводить на думку, що єдність світу може бути зрозумілою як результат процесу розвитку, тобто генетично. Розглядаючи світ у розвиткові, ми маємо зрозуміти внутрішній взаємозв'язок розмаїтих форм об'єктивної реальності. Крім того, розгляд єдності з погляду розвитку дає змогу пояснити як субстанційну єдність світу, так і єдність його з погляду діючих у ньому законів. Тобто два попередні аспекти в розумінні єдності світу є результатом застосування останнього аспекту. Принцип розвитку в сучасній науці дедалі частіше використовується для пояснення взаємозв'язку різних форм реальності і має універсальне значення для виявлення єдності оточуючого нас світу.

16. Проблема відношення людини та світу. Поняття світ.

Поняття "світ" як світоглядна категорія сформувалася ще в дофілософський період розвитку суспільної свідомості. Генетично виникнення і формування цієї категорії пов'язане з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва і системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як певної цілісності, у якій життєдіяльність індивідів стала можливою тільки у формі їх колективної діяльності, спрямованої на освоєння сил природи для задоволення своїх потреб. Склалася специфічна система взаємозв'язків між самими індивідами в рамках первісної общини, що проявилася в тому, що життєдіяльність окремих індивідів, задоволення їх життєвих потреб стало можливим тільки за допомогою задоволення потреб общини як цілісності. І, як зазначалося раніше, такими спільними потребами стали потреби у виробництві знарядь праці, засобів для задоволення життєвих потреб і у формуванні суспільних відносин. Ця внутрішня система взаємозалежності індивідів і потреб общини зумовила характер і спрямованість їх діяльності, необхідність у колективній діяльності. Крім того змінився і характер ставлення общини до природи: становлення людини стало можливим тільки з переходом від пристосування і збирання до діяльності, спрямованої на зміну і перетворення предметів природи на знаряддя праці, а за їхньою допомогою — на перетворення предметів природи на засоби задоволення потреб. Тим самим природа безпосередньо включалася в сферу активної діяльності людини. Складалася певна єдність не тільки індивідів усередині общини, але і єдність людини і природного середовища, включеного в сферу її практичної діяльності. На цій основі почало створюватися і цілісне уявлення про коло предметів, явищ, цінностей, про систему відносин, що становлять життєву сферу людини. Таке уявлення про життєдіяльність людини, як у взаєминах між людьми, так і у взаєминах людини і природи, втілилося в категорії "світ". У своєму виникненні це поняття є родовою самосвідомістю людини, усвідомленням включення індивіда в общину, у колективну спільну діяльність по освоєнню природи і забезпечення свого існування, функціонування. Оскільки община виступала як відносно самостійна система, яка поєднує індивідів у їхній боротьбі за забезпечення свого існування, остільки для індивіда світ визначався рамками роду, племені, а для общини - рамками того природного середовища, у якому вона жила, ця особливість бачення людиною себе у взаємозв'язку з іншими людьми і з природою у буденному вжитку і розумінні, як "світ — це громада", "увесь світ — уся громада", "усім миром — усією громадою". В міру становлення і розвитку людини відбувався розвиток і зміна уявлень про світ. У цьому зв'язку наповнялося конкретним значенням і відношення "людина — світ". У філософському осмисленні дійсності, в історичному розвитку філософської думки категорія "світ" наповнялася змістом відповідно до розвитку самої людини, її пізнавальних здібностей і засобів зміни навколишньої дійсності. Становлення змісту поняття "світ" здійснювалося в різних аспектах. Серед них найважливішими є: становлення уявлень про просторово-часові параметри світу і про його зміст; про першооснови, про граничні основи його буття; про місце людини у світі, відношення до нього, можливості його пізнання і перетворення, про роль світу в життєдіяльності людини. Ці уявлення формувалися в безпосередньому зв'язку з практичною і пізнавальною діяльністю людини.

Так, на ранніх етапах становлення людини, життя якої обмежувалося певною територією, склалося уявлення,щосвіт - це простір, площина, обмежена небом і обрієм. Отже, визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення "людина — світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється. Однак людина як унікальна і неповторна істота вияв­ляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є "внутрішній світ людини". Тому найпростіше визначення поняття "світ" можна на­вести таке: Світ — це все суще, що є в людині та поза нею. Спираючись на таке визначення, можна сказати, що по­няття "світ" насамперед використовується через протистав­лення "людина в світі — світ у людині". Людина завжди пе­ребуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визна­чені "Я" і "не-Я". При цьому під "Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під "не-Я" — довкілля, яке без­посередньо чи опосередковано "обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини. Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, став­лення до нього виявляються у слові світогляд. Детальний аналіз поняття "світогляд" буде зроблено нами у заключному розділі. Однак підійти до узагальненого поняття світогляду ми зможемо, тільки конкретизувавши поняття "світ". Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуаль­ності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо мож­ливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована сві­домість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й ціл­ком відмінного від себе за допомогою саме відтворення — бу­дівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідо­мо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являєть­ся людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до ви­никнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям "при­рода". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.

17. Погляд людини на світ як спосіб орієнтації у світі та смисложиттєва позиція. Поняття світогляду.

Людство на всіх етапах розвитку завжди цікавили вічні "надокучливі" питання. Що таке оточуючий світ? Як він виник та його доля в майбутньому? Що таке Бог та який він? Нарешті, яке місце і роль людини в цьому світі, в чому полягає її покликання тощо. Відповіді на ці питання обумовлені потребою самовизначення людини у цьому світі як біосоціальної істоти, у якій дивним чином поєднується біологічне (природне) та соціальне (духовне).

Людина укорінена у світ не тільки тілом (інстинктом), а й духом, свідомістю, творячи з їх допомогою свій власний світ – світ культури. Людина як істота свідома мотивує і планує свої вчинки, організовує своє життя в просторі і часі, співвідносячи теперішнє з минулим і майбутнім, вивчає і враховує в своїй діяльності причинно-наслідкові зв'язки, формуючи таким чином свій духовний світ. Людина неможлива без усвідомлення себе, навколишнього світу та свого місця в ньому. Формою усвідомлення навколишнього світу та свого місця в ньому постає світогляду. Він постає як духовна явищем, в якому з найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина. Світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, переконань, принципів, практичних настанов, у яких виявляється найзагальніше усвідомлення, розуміння світу та місця в ньому людини. Найперше завдання світогляду полягає у формуванні виправданої відповіді щодо життєвого призначення людини. Він визначає ціннісні орієнтації людини, її життєву позицію, що зумовлює поведінку та вчинки людини. Як складне духовне явище він включає в свій зміст не тільки знання, але й переконання, ідеали, цілі, мотиви поведінки, інтереси, ціннісні орієнтації, принципи пізнання, моральні норми, естетичні погляди тощо. Вникаючи у сутність світогляду, варто зрозуміти його багатоманітність. Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак: за носієм - індивідуальний, груповий, класовий, національний, регіональний, тощо; за рівнем інтелектуальної зрілості - усвідомлений, неусвідомлений, частково усвідомлений, буденний, науковий, філософський тощо; за історичними епохами - архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, сучасний; за морально-ціннісними орієнтирами - егоїстичний, альтруїстичний, гуманістичний, антигуманний, цинічний, шовіністичний, тощо; за будовою - цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності - реалістичний, фантастичний, викривлений; за ставленням до визнання існування вищих сутностей - релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний.

В ході свого розвитку світогляд пройшов через низку форм, що дало підстави виділити три його основні історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський. Міфологічний світогляд історично передує релігійному та філософському, оскільки він є найбільш ранньою відомою нам формою світоглядних уявлень. Міфологія є світоглядом родового суспільства та давніх цивілізацій; він достатньо прискіпливо досліджений науковцями, тому для поглиблення своїх уявлень про нього варто звернутись до додаткової літератури. Суб'єктом-носієм міфу є рід, плем'я, народ, з яких особа ще не виокремлюється. Будучи досить суттєво залежною від навколишньої природи і перебуваючи з нею у нерозривній єдності, людина так само не виокремлювала себе з природи. Тому міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних уподобань і навіть науки. В умовах істотної залежності від природних сил людина переносила людські риси на весь навколишній світ. Таким чином відбувається свого роду персоніфікація, уособлення та одухотворення природних сил та явищ, Міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думок та емоцій. Міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки. Вони передавалися від покоління до покоління, від народу до народу; не було навіть думки про необхідність їх перевірки. Міфологія ще не дійшла до ідеї якоїсь іншої реальності: її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за своєю природою. В умовах розпаду родового ладу та поступового виділення людини із прямих зв'язків із природою з міфології виділилися релігія, мистецтво, правові та моральні уявлення, фольклор, філософія. Із всіх цих форм очевидні світоглядні функції виконують релігія, мистецтво і філософія. Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід (плем'я), а релігія спрямована на окрему людину, вписуючи її в загал. Релігія постулює потойбічне життя як відплату за колізії земного життя: у "цьому світі" можна грішити і прекрасно жити, але на "тому світі" за все доведеться відповісти. Якщо серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, то серцевиною релігії - віра і мораль. Всевидячий і всемогутній Бог, з одного боку, і совість як моральний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених суспільством. Головна особливість релігії - це віра в існування надприродних сил та відведення їм визначальної ролі у світобудові й житті людей. Крім того, вказують ще на такі риси релігійного світогляду:

- поділ світу на поцейбічний ("земний") і потойбічний ("небесний"), природний і надприродний;

- віра у безсмертну душу та потойбічне життя;

- наявність культу - системи усталених ритуалів, звичаїв, догматів;

- поклоніння Богові як вищій істоті та іншим надприродним силам.

Філософський світогляд починається з протиставлення людини навколишньому світу. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів, по-перше, полягає в тому, що він заснований на розумінні (дискурсивному мисленні), тоді як релігія - на вірі, міфологія - на інтуїції та уяві. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія – абстрактними поняттями. І нарешті, до завдань філософії не входить функція соціального контролю та й вона не має для цього відповідних засобів. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою інтелектуальною. Філософський світогляд заснований на розумінні, тобто він передбачає обґрунтування, логічну послідовність, аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найзагальніші проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Головним предметом філософських досліджень є співвідношення "людина - світ", яке розглядається всебічно, з різних сторін і позицій. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інтелектуалізм, критичність, занепокоєність і динамічність думки. Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою. Порівняно з наукою її особливість полягає в тому, що вона дає змогу в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогу виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб'єктивним і об'єктивним, а отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим світом. Підводячи підсумок розгляду першого питання можна стверджувати, що філософія – це теоретичний світогляд, у якому осмислюється всезагальне у світі, в людині і суспільстві. В такому плані можна сприйняти й тезу Р.Декарта, що саме філософія відрізняє нас від дикунів.

18. Суспільство як феномен і як предмет наукового та філософського осмислення

Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів. Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум – це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття "суспільство", що означає спільність, союз, співпраця. Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчається багатьма суспільними дисциплінами: соціологією, антропологією, психологією, етнографією, мовознавством тощо. Соціальна філософія, що базується на принципі антропоцентризму, досліджує стан суспільства як цілісної системи, всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та роз- витку, його взаємозв'язок з природним середовищем, навколишнім світом в цілому. Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні риси. По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо. По-друге, суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування. По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість. Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний. При взаємодії названих сторін суспільного життя провідною в соціальному процесі є матеріально-виробнича або економічна сторона, тобто виробництво, розподіл, обмін та споживання різних предметів та послуг. (Ганді: "Якщо людина не їсть хоча б двічі на день, то навіть Бог для неї буде являтися не інакше, як у вигляді їжі".)

Матеріальне виробництво створює вихідні умови для життєдіяльності людей. Воно завжди має суспільний характер і визначає взаємодію людей у процесі їх впливу на природу, перетворення матеріалу природи в предмети, які б задовольняли потреби людини. Проте в життєдіяльності людей значну роль відіграє духовна сфера. Адже залежно від того, на якому рівні розуміння – свідомому чи несвідомому – людина здійснює свою діяльність, залежать її результати. Суспільне життя – це нерозривна єдність матеріального і духовного, їх взаємодія і переходи одне в одне. Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в цивілізаційних критеріях. Вчення про суспільство як складова філософії пройшло довгий і складний шлях розвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності зв'язків та закономірностей розвитку суспільства. Натуралістичний підхід зводиться до твердження, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і Космосу в цілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами сонячної активності й космічних випромінювань (А. Чижевський, Л. Гумільов), особливостями географічного та природно-кліматичного середовища (Ш. Монтеск'є, Л. Мечников), специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і статевими особливостями (прибічники соціобіології – Е. Уїлсон, Р. Докінс). Згідно з цим підходом суспільство постає як своєрідний феномен природи, її вище, але далеко не найбільш "вдале" і стійке утворення. Внаслідок недосконалої природи людини може відбутися самогубство людства. Цей напрямок допускає, що суспільство може змінити форму свого буття, "податися" в Космос і там почати новий виток своєї еволюції (К. Ціолковський та інші "космісти")..

19. Складові світогляду: знання, переконання, ціннісні орієнтації, ідеали, воля.

(по-разному формулируются)

У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості. Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.

Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:

а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням, людським ставленням до явищ дійсності;

б) предмет світогляду — відношення "людина — світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через нескладовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Образно висловлюючись, світогляд — це цілісна кар­тина світу, в якій головний сюжет — відношення "лю­дина — світ", а головна дійова особа — людина.

Як і будь-яке явище, світогляд має певну структуру. На­гадаємо, що структура — це внутрішня будова чого-небудь, спосіб закономірного зв'язку предметів і явищ природи і су­спільства, мислення і пізнання, сукупність суттєвих зв'язків між окремими частинами цілого, що забезпечує його єдність.

Говорячи про структуру світогляду, потрібно зауважи­ти, що вона досить різноманітна, має багато аспектів свого існування.

Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичного освоєння світу і його тео­ретичного усвідомлення, то основними структурними елемен­тами постають: погляди, уявлення, знання, оцінка знань, переконання, віра та ідеали.

Дійсно, практичне людське світотворення починається з вибору людиною свого місця у світі, орієнтації в ньому. Інши­ми словами, щоб побачити світ у всій його цілісності, людина має кинути погляд на ті чи інші речі, предмети, явища, які цей світ представляють. Тому й слід розглядати погляди як одну з найголовніших елементарних складових світогляду.

У світлі сучасної світоглядної культури погляди — це ви­біркове відображення свідомістю людини дійсності, яке від-

повідає певним потребам та інтересам. Таке понятійне визна­чення поглядів багато до чого зобов'язує. Зокрема, вказуєть­ся, що погляди бувають випадкові, стихійні — зумовлені перевагою підсвідомого в житті та діяльності людини. Водно­час погляди тяжіють до пошуку закономірного, свідомо ви­значеного. При цьому слід підкреслити, що нічиїх поглядів не буває. Тому цілком реальним є існування індивідуальних, особистих, сімейних, колективних, соціально-групових, націо­нальних, суспільних та інших поглядів. Окрім цього, погля­ди мають соціальну визначеність, тому ми говоримо про різ­номанітність їхнього існування, наприклад, економічні, полі­тичні, правові, релігійні, наукові, філософські погляди тощо.

Наступними з-поміж структурних елементів світогляду є уявлення.

Уявлення — це збережений і відтворюваний у свідомості людини образ раніше сприйнятого у світі, а також творення бажаного й очікуваного результату. Як структурний елемент світогляду уявлення, вибране поглядами людини, намага­ються вдосконалити, наблизити в кінцевому підсумку до мети. Основою уявлень є актуалізація минулого досвіду, по­передніх сприймань і відчуттів.

Але найпотужнішою і найважливішою складовою уявлен­ня є те, що в ньому розрізняється пам'ять і фантазія. Це озна­чає, що саме через уявлення людина отримує здатність поба­чити найвищу цінність минулого в житті людини і людства — те, що було ними втрачене; те, що не вдалося реалізувати на гілці прогресивного розвитку. Тому уявлення — це своєрід­не конструювання світоглядних орієнтирів, пов'язане з ми­нулою, теперішньою і майбутньою діяльністю людини.

Певна міра невизначеності уявлення стосовно конкрет­ного напряму діяльності людини надає цьому термінові ще й значення неповного, приблизного, попереднього знання. Тому цілком логічним є те, що наступним структурним еле­ментом світогляду постають знання та оцінка знань.