Закон тотожності 6 страница

Багато прихильників здобула концепція історії німецького вченого Альфреда Вебера, який вважав, що культура (релігія, мова, мистецтво, почасти філософія) має свою закономірність розвитку, відмінну від розвитку цивілізації (науки, техніки, державного устрою). Культура відносно ізольована, вона розвивається циклічно (за Шпенглером), тоді як здобутки цивілізації легко передаються іншим народам, їх розвиток можна розглядати як однолінійний процес.

27. Духовний світ людини. Моральні цінності. Релігійні орієнтації.

Духовний світ мислителі минулого нерідко ототожнювали з душею. Уявлення про душу характеризувалося як віра в те, що наші думки, воля, почуття, саме життя обумовлюються чимось відмінним від тіла, хоча з ним і зв'язаним. Так, Платон порівнював тіло з кораблем, а душу з керманичем корабля. Матеріальне і духовне, тіло і психіка трактувалися, таким чином, як два самостійних начала. Ідею про нероздільність душі і тіла висунув Аристотель. Йому ж належить думка про те, що душа людини - перший двигун тіла. Пізніше французький мислитель Декарт зазначав: душа пов'язана з тілом не як керманич з кораблем, а набагато тісніше, складаючи з ним як би одне ціле.

Значно пізніше, у неєвропейської філософії термін «душа» став вживатися для позначення внутрішнього світу людини, його самосвідомості.

Поряд зі словом «душа» сутність духовного світу людини визначали і словом «дух». Англійський філософ Томас Гоббс вказував: у найбільш загальноприйнятому значенні слово «дух» - це людський вимір, людський розум або його схильність.

Потім у науковий обіг увійшло слово духовне життя людей, яка охоплює багатство людських почуттів і досягнень розуму, об'єднує як засвоєння накопичених духовних цінностей, так і творче творення нових.

Людина, у якого високо розвинена духовне життя, має, як правило, важливим особистісною якістю: він набуває духовність як прагнення до висоти своїх ідеалів і помислів, що визначають спрямованість діяльності. Духовність включає в себе душевність, дружелюбність у відносинах між людьми. Деякі дослідники характеризують духовність як морально зорієнтовані волю і розум людини.

В основі духовного життя свідомість. Свідомість - це така форма психічної діяльності і духовного життя, завдяки якій людина осмислює, розуміє навколишній світ і своє власне місце в цьому світі, формує своє ставлення до світу, визначає свою діяльність в ньому.

До духовного життя, до життя людської думки відносять, як правило, віру, почуття, потреби, здібності, прагнення, цілі людей. Духовне життя особистості можлива також без переживань: радості, оптимізму чи зневіри, віри чи розчарування. Людині властиво прагнення до самосвідомості та самовдосконаленню.

Чим більше розвинена людина, чим вище його культура, тим багатше його культурне життя.

Сучасна духовна культура суспільства має в своєму розпорядженні безмежним розмаїттям наукових і релігійних навчань, політичних теорій, етичних та естетичних уявлень і ідеалів. У них втілено досягнуте людством знання про місце, становище і призначення людини. У кожну історичну епоху людство по-різному відповідало на вічні запитання: що є добро? Що є краса? Що повинна робити людина? Кожна велика етична система минулого і сьогодення пропонує свій шлях до блаженства і особовому досконалості: через пізнання, чистоту мотивів, внутрішню незворушність, самопожертва і т.д.

Таким чином, діапазон духовної культури, накопиченої людством, дає кожній людині майже необмежену можливість вибору духовних цінностей, що найбільш відповідають його настановам, смакам, здібностям і умов життя.

Головним у духовній культурі особистості є активне, творче і разом з тим відповідальне ставлення до життя - до природи, інших людей, до самого себе. Духовна культуру людини не може бути зведена до однієї лише начитаності, ерудиції, хоча і це дуже важливо.

Античні філософи називали внутрішній, духовний світ людини «мікрокосмом». На відміну від «великого світу» - «космосу», який і оточує і самої людини, і населену людством область Всесвіту. «Мікрокосм» людини суто індивідуальний, оскільки кожна людина неповторна через неповторність своїх особистих даних, здібностей, життєвого шляху, свого місця в суспільстві.

Що ж є найбільш істотним для духовного світу людини? Почнемо з духовних потреб. Це, перш за все, потреби в знаннях про світ, про себе, про сенс і призначення свого життя. На задоволення цієї групи духовних потреб спрямована, по суті, вся пізнавальна діяльність людини. Пізнання - фундамент духовного життя особистості, суспільства.

У процесі пізнання формується і таку якість внутрішнього світу людини, як інтелект.

Але духовний світ людини не вичерпується знаннями. Важливе місце в ньому займають емоції - суб'єктивні переживання з приводу ситуацій і явищ дійсності. Духовний світ людини не може існувати без емоцій, тому що він особистість, здатна володіти не лише «спокійними» почуттями, але в якій можуть вирувати пристрасті.

Бездуховність - одна з головних причин втрати людського в людині. Бездуховна людина це відчужена людина, він відчужений від піднесеної форми свого буття.

Значне місце посідає духовне й моральне становлення нас, як особистості. Якщо сенс буття це духовна проблема, ми не маємо права забувати про моральні цінності, тому що це вже є навіть вивченням етичної та психологічних галузей. За допомогою моральних цінностей ми можемо дати людині об’єктивну оцінку у реальній дійсності.
В сучасному світі на жаль є проблема не достатку моральних цінностей, у зв’язку з цим у людей переважає напрям на задоволення лише своїх бажань, пристрастей, частіше всього за рахунок використання когось, при тому завдавши йому болю. Дуже часто таке буває через погане етичне виховання та зневіри у собі, адже люди перестають цікавитись і цінувати суспільний прогрес, через це ми зосереджуємось лише на проблемі, як себе забезпечити. Можна зробити висновок, що у нашому сучасному світі сенс життя не має морального змісту.

Людина повинна не забувати про моральні цінності. Вони втілюють в собі такі прояви, як доброта, чесність, любов, справедливість, тощо. Осягнувши ці цінності можна зрозуміти сенс життя.

Особа із зовнішньою релігійною орієнтацією може вважати релігію «корисною» для себе з багатьох причин: тому, зокрема, що вона допомагає убезпечити життя від повсякденних негараздів, досягти втіхи, впевненості в майбутньому або певного соціального статусу через служіння.

Зовнішньо орієнтовані особи нерідко дотримуються релігійних догматів та традицій лише частково, віддаючи перевагу тим, що сприяють здійсненню їхніх найголовніших цілей. Можна сказати, що зовнішня релігійна орієнтація —це звернення до Бога без відмови від себе. Особи з релігійною орієнтацією внутрішнього типу вважають релігію абсолютною й вищою цінністю. Свої інші, хоч би й вельми важливі життєві інтереси вони підпорядковують релігійним переконанням, прагнучи привести їх у гармонію з вірою та служінням. Такі особи сприймають релігійні догмати цілісно, керуючись ними без жодних вагань і винятків.

28. Поняття "діалектика" в історії філософії. Діалектика й метафізика.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Родоським (1 ст, до н.е.), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика —- це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя - основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика - це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалекти-ка" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу.

Діалектика як філософська теорія розвитку, що грунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або "консервативна") позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Ге-гель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, — діалектичний як "зняття", тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

29. Поняття субстанції. Субстанція та акциденція. Модуси й атрибути субстанції.

Субстанцією Спіноза називає те, що існує саме по собі і представляється саме через себе, тобто те, представлення чого не потебує в представленні іншої речі, з якого воно повинно було б утворюватися. Бог- це субстанція, яка складається з нескінченої кількості атрибутів, з яких кожний виражає вічну і нескінчену сутність. Субстанція за своєю природою перша за свої стани. Дві субстанції, які мають різні атрибути, не мають між собою нічого спільного (атрибут – це те, що розум представляє у субстанції як те, що складає її сутність). У природі речей не може бути двох або більше субстанцій однієї і тієї ж самої природи. Одна субстанція не може створюватися іншою. Природі субстанцій присущє існування, оскільки вона є причиною самої себе і її сутність заключає існування. Будь яка сустанція є нескінченою з необхідністю, оскільки в протилежному випадку вона обмежувалася б іншою субстанцією. Окрім Бога, жодна субстанція не може ні існувати, ні бути представлена, оскільки вона повинна була б виражатися якимось атрибутом Бога і було б дві субстанції з однаковими атрибутами, а це неможливо. Все, що існує – існує в Бозі, і без Бога нічого не може ні існувати, ні бути представленим. Існування і сутність Бога – це одне й теж саме. Сутність речей, які вироблені Богом, не заключує у собі існування. Причиною вироблення існування речей та їх сутності є Бог. Могутність Бога і є його сутність. Із його сутності слідує, що він складає причину самого себе і всіхречей. Сутність – це те, через що річ із необхідністю полагається,те без чого річ, і навпаки, те, що без речі не може ні існувати, ні бути представлене. Ідея сутності бога і всього сущого із необхідністю існує у Бозі. Сутність людини не присуща субстанції. Субстанція не складає форму людини.

Модус – якість предмета, яка притаманна йому лише в деяких станах навідміну від атрибутів, як невідємної необхідної властивості предмета.(дещо одиничне)

Атрибут – невідємна, необхідна, істотна властивість предмета або явища без якої вони не можуть бути самими собою.(Спіноза).

Акциденція – неістотне, випадкова зміна, властивість предмета – їй протистоїть субстанційне або істотне(вперше вживалося Арістотелем). Субстанційне існує само по собі(Спіноза). Акциденція – існує при чомусь (колір – сам по собі не існує); все існуюче – модуси субстанції (дещо одиничне не існує самостійно).

На перший план у розумінні буття виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку Дж. Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації.

Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням, а точніше, співпідпорядкуванням понять "субстанція-атрибут-акциденція-модус". Під V атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б. Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції > протяжність і > мислення. Під ^ акциденцією розуміли мінливі стани прояву субстанції, під > модусами - конкретні утворення: ^ речі, Ф явища, стани реальності.

У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII - XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок співпадання між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.

30. Філософське поняття субстанції. Монізм, дуалізм, плюралізм в історії філософії.

У світі, що оточує нас, існує незліченна кількість різних предметів і явищ. Чи є між ними що-небудь спільне, яка їх природа, що лежить у їх основі?

Спроби розв'язати ці питання історично привели до виникнення поняття субстанції (лат. substantia - сутність, дещо, що лежить в основі). Під субстанцією розуміли якусь загальну первинну основу всіх речей, яка є їх останньою сутністю. Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона - причина самої себе й основа всіх змін, найбільш фундаментальний і найбільш стійкий шар реальності.

В історії філософії категорія субстанції набула три базових категоріальних розуміння: по-перше, її ототожнювали з субстратом, з конкретною речовиною, з якої утворюються предмети; подруге, її сприймають як діяльну духовну першооснову; по-третє, під субстанцією розуміють незмінну основу, з якої розгортається все різноманіття предметів та явищ.

Філософи намагалися розв'язати і питання, щодо кількості субстанцій. Так виникли монізм, дуалізм і плюралізм.

Плюралізм (від лат. рluralis - множинний) - філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г. В. Ляйбніц (учення про незалежні духовні сутності - монади), ці позиції поділяють деякі представники прагматизму, персоналізму, неореалізму.

Дуалізм (від лат. dualis - двоїстий) - принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) - духу і матерії, ідеального і матеріального. Дуалізм був започаткований Спінозою у вченні про відношення атрибутів мислення і протяжності. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт, який вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий і філософії І. Канта, який поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчуттєвих непізнаних "речей у собі". Виявом дуалізму є і психофізичний паралелізм (XIX ст. - Вундт, Ліппс, Рібо), за яким психічні і фізіологічні процеси, що відбуваються в мозку, спричиняють два паралельні і незалежні один від одного ряди явищ, які відповідають один одному, але причинно не пов'язані між собою.

Монізм (від грец. Myxom - один, єдиний) - філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної першооснови - матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм). Як предметний аналог поняття матерії в античності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Різномаїття було зведене до єдиного. Труднощі виведення різноманітних речей з єдності античними філософами не усвідомлювались, їх підмітив Арістотель і наділив формоутворюю-чими здібностями ідею, надавши матерії лише роль пасивного субстрату. Якщо ідеалісти оцінюють матерію як субстрат, який не здатний до самоформування, а сам формується ідеєю, то матеріалісти характеризують матерію як здатну до самоформу-вання субстанцію.

Матеріальна єдність світу виявляється в тому, що всі предмети і процеси існують об'єктивно, що всі вони мають одне джерело - матерію; відбувається взаємоперетворення одних форм матерії і руху у інші; немає абсолютно ізольованих речей і явищ; існують загальні фундаментальні закони природи і суспільства.

31. Філософський смисл проблеми буття.

Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема – це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відповідей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні концепції категорії "буття".

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".

Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма – невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

Середньовічна християнська філософія протиставляла "істинне", божественне буття і "неістинне", створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл та символ.

В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

У Новий час (XVII–XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій – монад.

Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально-свободним буттям заключається у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.

У філософській системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолютно невизначеним, безпосереднім, без'якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння "буття", спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчення про буття до і поза будь-яким досвідом, нехтуючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об'єктивно-ідеальне буття, що втілюється в різних формах діяльності суб'єкта.

Для зарубіжної філософії XX ст. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом, а передбачає цілісну структуру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філософії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.

У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, він – в ній.

У неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між різними шарами буття – між психічними актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.

Перша тема – життя і смерть людини. Через усвідомлення свого життя людина прагне усвідомити категорію "буття".

Так, "бути – означає жити", а за цим відразу виникає настирливе, докучливе: "а що буде після смерті?". Це питання наштовхує на спробу ліквідації, усунення "небуття" і виникнення релігійних вчень про кінцеву долю людства і Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або загробне життя. Життя в цьому світі вважається подарунком, щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням тощо. Всі ці тлумачення життя та смерті виступають як основа різних підходів до сенсу життя та оцінювання людської долі.

Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості, швидкоплинності буття та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене народженням та зникненням. Виникає питання: мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?

Характерно, що семантика слова "бути" пов'язана зі словами "був", "буду". Тобто усвідомлення мінливості з необхідністю приводить до появи поняття часу, яке виражає рух, становлення буття та його перетворення в небуття. Чи вічний світ, чи є в нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений і може канути в небуття, що було до початку буття? Ці прадавні питання актуальні і в наші дні.

Третя тема усвідомлення буття – питання про його структуру.

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому живемо. Проблема буття закономірно відображається в питаннях про його будову. В процесі обговорення цих питань формувалися такі поняття, як світ, природа, людина, мислення, простір, ціле і частина, матеріальне та ідеальне тощо.

Закономірно виникає питання: за якими критеріями щось треба прийняти, а щось інше – відкинути? Тут недостатньо традиційного питання: "Що правомірніше – знання чи віра?" Адже перше панує у сфері науки та раціонального мислення, друге – в царині емоційного переживання.

Нас цікавить картина буття, яка вимальовується завдяки науковим досягненням. Тут також виникає найбільш складне питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в тому числі і про своє особисте, яке співвідношення матеріального та ідеального? Чи є "далі"? Це питання – проблема всіх курсів філософських дисциплін, яке детальніше буде розглядатися далі.

Зауважимо, що матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає наявність таких філософських аспектів:

– світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

– природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування – передумова єдності світу;

– світ, що розвивається, є сукупною реальністю яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття – це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

32. Політика і мораль (на прикладі філософії Платона, Арістотеля й Макіавелі).

Політизація життя сучасного суспільства — одна із його характерних особливостей. Політичний фактор вирішальним чином визначає напря­мок і сутність економічних реформ, перетворень у сфері культури, розвиток міжнародних відносин, впорядкування всіх складових «соціаль­ного простору» життя людей. Попри всі запевнення авторів ідеї «деполітизації» про згасання ролі політичних чинників, значення полі­тичної діяльності держави, партійних і громадських об'єднань не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає. Це яскраво проявляється у справі державотворення, розбудови України як правового, демократичного, соціально орієнтованого соціально-політичного ладу. Але не менш вагома роль політики у формуванні громадянського суспільства. Втім, значення політичного фактора далеко не вичерпується згаданими функціями. Не є вона і лише засобом управління державними справами. Політика у її сучасній інтерпретації може і має бути дійовим чинником гуманізації суспільного життя. Сукупна дія всіх різноманітних політик — еконо­мічної, техніко-технологічної, екологічної, соціальної, демогра­фічної, національної, культурно-освітньої тощо покликана забезпечити гідне людини існування від раннього до похилого віку, створити умови для самореалізації особистості. Саме в цьому полягає людиновимірний зміст політики, який має замінити «традиційне» уявлення про політику виключно як сферу владних відносин.

Інакше кажучи, сучасна політика має бути «благодійною» в усіх її проявах. Цивілізоване суспільство визнає моральні норми і соціальні цін­ності за визначальні регулятори і орієнтири суспільного життя. І політика має у правовий законодавчий спосіб забезпечити це. Чи не здається таке розуміння призначення політики даниною простому моралізаторству? Адже дійсність багатьох навіть високорозвинених країн красномовно свідчить про те, якого поширення у суспільстві набули антигуманні сили — жорстокість, підступність, насильництво, корупція, агресивність. У взаємодії з іншими загрозами глобального масштабу вони дають підставу твердити, що головна турбота людства наприкінці XX століття — «вижити», зберегтися на Землі.

Однак та ж суспільна практика озброює людей і досвідом розв'язання цілої низки соціально-економічних, політичних, духовних проблем, подо­лання руйнівної дії кризових обставин. Використання цього досвіду, приборкання дії антигуманних «злих сил», створення умов для «нормального» людського існування — обов'язок і призна­чення сучасно/політики.

Великий внесок у справу розуміння відносин етики і політики нале­жить Платону та Аристотелю. Етико-політичні концепції видатних антич­них мислителів — це, за висловом О.Ф. Лосева, зразки «високої класики». Характерною рисою концепцій Платона та Аристотеля є положення про моральність соціального обов'язку. Справедливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознака суспільної рівноваги. Платонівська етика «соціально забарвлена», вона орієнтована на формування досконалого людського роду та суспільства. Аналогічної думки дотримувався й Аристотель.

Поиск по сайту: