Закон тотожності 2 страница

9. Категорія ідеального як основа осмислення свідомості.

Одним із фундаментальних понять філософії, яке характеризує наявність у людини духовного світу - думок, ідей, почуттів, - є поняття "свідомість". Проблемним є і філософське визначення науки про свідомість. Свідомість - процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяльності й зумовлює цілеспрямовану діяльність людини. Феноменологія (грец. - те, що з'являється, і logos -. вчення) - наука про свідомість як специфічний вид реальності, духовно-емоційного буття, про явища (феномени) свідомості і їх смисли, які можна аналізувати науково. У процесі з'ясування сутності свідомості дослідники наголошують на особливості як специфічному прояві інтелектуальної і чуттєвої життєдіяльності людини, завдяки якій вона одержує знання про навколишню дійсність, інтелектуально усвідомлює її. Ці відомості забезпечуються діяльністю мозку, який перетворює інформацію про зовнішній світ в ідеальні образи, уявлення, поняття, ідеали та інші акти свідомості, надає їх результатам характеристик ідеально-суб'єктивної реальності. Свідомість -- головна, найвища складова психіки як духовної організації людини, сукупності таких душевних якостей індивіда, як здатність мислити і відчувати, пам'ятати і забувати, згадувати і передбачати, любити і ненавидіти. Найяскравішим виразником і показником людської свідомості є розум - здатність мислити і розуміти (у грецькій філософії - це нус, в латинському варіанті - інтелект). Людині також притаманний практичний розум - здатність до вільного (морального) самовизначення, не пов'язаного безпосередньо з вимогами зовнішньої доцільності. Розум, судження, розуміння, інтелект забезпечують усвідомлення людиною свого Я, самоспоглядання, самовизначення, свідоме формування власного світоставлення як прагматичного, тобто підпорядкованого міркуванням корисності, доцільності, а також зумовленого ціннісними настановами, орієнтаціями, тобто міркуваннями ідеального ряду. Саме ідеальне характеризує сутнісний зміст людської свідомості, забезпечує її існування не лише в індивідуальному, але й у надіндивідуальному (суспільна свідомість) вимірах. У науковій літературі представлені різні концепції ідеального як специфічної форми відображення дійсності. Усі вони так чи інакше визнають і простежують зв'язок утворення ідеальних форм свідомості з функціонуванням мозку. За даними науки, існування ідеального (такими є психіка і свідомість) забезпечується функціонуванням складних і тонких механізмів мозку. Його 20 млрд клітин, кожна з яких має 8 тис. контактів з іншими клітинами, сприймають і опрацьовують інформацію об'єктивного світу, перетворюють її на "суб'єктивні образи об'єктивного світу", породжують міркування, бажання, прагнення, переживання, емоційні напруги, очікування, надії та сподівання - все, що характеризує світ людської психіки.

Категорія ідеальне похідна від поняття платонівської філософії ідея, єйдос (дослівно вид). Принципова особливість такого виду речей, що відрізняє його від безпосередньо даного образу речі - досконалість, справжність, втіленість у дійсно суще. Ідеальне виражає властиве кожному сущому його істинне буття, досконалий лік. Таке значення ідеального збереглося у буденній мові.

Поняття ідеальності фіксує втілений у матеріальному предметі зміст та значення, що служать програмою для реальних дій людей. А поняття ідеального буття характеризує специфічно людський спосіб існування, зв'язаний з духовно-практичною творчою діяльністю і функціонуванням свідомості. В усіх ситуаціях реалізації знаково-символічної функції, пов'язані з нею зміст та значення, що виражають певний зміст свідомості, мають ідеальний характер. Тому свідомість ідеальна, але ідеальна не тільки свідомість. Ідеальними є психічні образи, що виробляються і функціонують у свідомості у вигляді плану, проекту, програми дальшої діяльності, і увесь знаково-символічний зміст людської культури. Ідеальне існує як особливого роду реальність - реальність суб'єктна, що не зводиться до реальності суб'єктивної (внутрішніх психічних процесів), але й не зводиться до реальності об'єктивної. Ідеальні образи і норми свідомості, її зміст і значення створюються у процесі спільної діяльності людей, в культурі і втілюються у предметах культури, тобто виникають і існують у процесі взаємодії з навколишнім світом і його перетвореннях, внаслідок чого опредмечуються, об'єктивуються в предметах культури. Ідеальність будь-якого художнього твору, який завжди має певну матеріальну форму, виявляється та актуалізується лише при наявності суб'єкта, якому вдається сприйняти, розпредметити той смисловий зміст, що втілений у книзі, картині, музичному творі тощо, тобто ідеальне у будь-якій формі не може існувати без суб'єкта, його свідомості.
Свідомість ідеальна не тільки за змістом, але й за формою існування.

Розум, судження, розуміння, інтелект забезпечують усвідомлення людиною свого Я, самоспоглядання, самовизначення, свідоме формування власного світоставлення як прагматичного, тобто підпорядкованого міркуванням корисності, доцільності, а також зумовленого ціннісними настановами, орієнтаціями, тобто міркуваннями ідеального ряду. Саме ідеальне характеризує сутнісний зміст людської свідомості, забезпечує її існування не лише в індивідуальному, але й у надіндивідуальному (суспільна свідомість) вимірах.

10. Соціальні виміри людини. Індивід і соціум.

Визначення людини як особливої істоти дає уявлення про неї як про суперечливу єдність природного, соціального та духовного (варто додати — і душевного). Спробуємо розглянути це питання більш ґрунтовно.

Коли йдеться про соціальну сутність людини, її соціо культурні виміри або про людину як особистість, слід вихо дити не з природного в людині взагалі, а лише з її антрополо гічних особливостей, тобто з вивчення її тілесної організації та деяких елементарних психічних властивостей і процесів (наприклад, від найпростіших інстинктів).

Таким чином, на певному рівні антропогенез у процесі "вдалих" мутацій, трудової діяльності, спілкування і формування духовності начебто "перевів стрілки" з біологічного розвитку на шлях історичного становлення власне соціальних істот, у результаті чого сформувалася людина як природно-соціальна істота.
В той же час цілісність людини нібито роздвоюється, що позначається поняттями "індивід" та особистість.

Індивід (пізньолатинський переклад грецького поняття атом) означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. З поняттям "індивід" нерозривно пов'язане поняття індивідуальність, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Індивідуальність можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють одного індивіда від інших. Отже індивідуальність є наслідком, з одного боку, біологічної своєрідності організму, а з іншого — специфічних особливостей розвитку певного індивіда.

Поняття особистість фіксує лише соціальне в людині. Воно охоплює сукупність усіх соціальних ролей людини, всіх суспільних відносин, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на них відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності. Це життєвий шлях, який завжди неповторний і оригінальний.
Формування особистості відбувається в процесі соціалізації.

Соціум — це соціальне оточення людини, сукупність форм діяльності людей, що історично склалися.
Отже, соціалізація є процесом засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дають змогу функціонувати йому як повноправному члену суспільства.

Суспільство, з одного боку, створює можливості формування все бічно розвиненої особистості, а з іншого — постає автономною си-лою, змушуючи людину діяти за певними зовнішніми стандартами, можливо, чужими їй, зводить людину до речі серед речей. На жаль, недавня історія продемонструвала сумні приклади, того, як суспіль-ство на основі авторитарних прийомів намагалося з «людського ма-теріалу» створити особистостей із заданими характеристиками, а систему цінностей і норм використати у якості репресивного апарату.

Філософські течії, які базуються на пріоритетах індивідуально-го життя (персоналізм, екзистенціоналізм), протиставляють людину і суспільство, пояснюючи останнє як вороже людині. Персоналісти наполягають на тому, що існування людини у суспільстві, включення її в хитросплетіння суспільних відносин, підпорядкованість загаль-ноприйнятому виключає для неї можливість ствердити свою непов-

торність, сприяє «відчуженню» людини у сучасному суспільстві. Суспільство, ставлячи людину в певні межі, залишає її лише біоло-гічною одиницею, своєрідним атомом, вільне волевиявлення людини можливе лише за умови подолання соціальних схем, зразків і кінце-вість буття людини в ній самій. Яскравий представник персоналіз-му Муньє говорив про ворожість суспільства у ставленні до людини. Шляхом збереження особистості і суспільства від крайнощів тоталі-таризму та індивідуалізму він бачив внутрішнє самовдосконалення кожного і єднання людей на духовній, в першу чергу, християнській основі.

Песимістично налаштовані мислителі скептично ставляться до можливості самореалізації людини в промислово-урбанізованій су-часності. Масове виробництво потребує масового споживача людина стає масовою або одномірною, як стверджує Маркузе, ховаючись за маскою «як всі». Людина «маси» задовольняється критично сприй-нятими примітивними стандартами. «Масова людина» репрезентує «масове суспільство», розмежовуючи остаточно «еліту» і «масу», привносячи у сучасність хаос і дезорієнтацію. На думку Швейцера, сучасна людина втрачає індивідуальність і, немаючи більше нічого, відчуває страх, що від неї може вимагатися щось своє.

Чи є золота середина у взаємовідношенні «людина — суспіль-ство»? Чи може суспільство не «конструювати» людину, а вона — не бунтувати проти нього, в активних революційних діях чи мовчазно-му ігноруванні? Це питання риторичні. Цілком зрозуміло одне: поза суспільством людина існувати не може, адже її суть розкривається в соціумі, у зв’язках із собі подібними, в діяльності і спілкуванні.

У суспільстві людина постає у різних проявах, своєрідних со-ціальних ролях, які під час її життя змінюються (дитина, батько, ді-дусь), які вона обирає сама або до яких їх спонукають обставини (сту-дент, керівник, міністр, турист, домогосподарка, виборець). Таким чином, вона заявляє про себе суспільству, а суспільство, в свою чергу, «виділяє» їй місце в соціальній ієрархії, через визнання авторитету, схвалення чи засудження, винагороду, пропагування чи замовчуван-ня. Таким чином, людина проявляє свою соціальну природу.

Це ще раз підкреслює тезу про людину як центральну ланку суспіль-ства. Соціальна структура суспільства є багатовимірною. Принципи структурування суспільства теж різноманітні, але вони передбачають наявність структур, спільнот, які взаємодіють між собою.

Соціально-історична спільнота — це група людей, яка об’єднана спільними умовами існування і ціннісними настановами. Спільноти характеризуються чисельністю (великі, малі, середні), часом існуван-ня (від декількох хвилин до століть), мірою згуртованості (стихійні, централізовані). Основними соціально-історичними спільнотами є племена, етноси, народи, нації, сім’ї, класи, страти тощо.

Однією з найдавніших форм соціалізації людини є сім’я. Сім’я — це невелика група людей, об’єднаних кровним родством або шлюбом, спільністю побуту, інтересів та взаємною відповідальністю. Сім’я ви-конує низку важливих соціальних функцій: репродуктивну, виховну, майнову, рекреативну. Кризові ситуації у сучасному суспільстві, з одного боку, провокують кризу сучасної сім’ї (високий рівень розлу-чень), послаблення родинних зв’язків, з іншого — зміцнюють її, згур-товуючи і захищаючи її членів від негараздів буття.

11. Загальні поняття та поняття категорії. Філософські категорії

Катего́рія (гр., обвинувачення, ознака) — загальне філософське поняття, яке відображає універсальні властивості і відношення об'єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних і духовних явищ. Будь-яка наука має свої категорії, тобто загальні поняття (маса, енергія, життя, війна, мир тощо). Філософські категорії - найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в яких і через які здійснюється філософське мислення, і які слугують вихідними принципами пізнання й духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер. Природа категорій та ж, що й законів. У формально-логічному відношенні закон є судження (відношення категорій). Самі ж категорії є окремими поняттями, які виражають внутрішнє, суттєве відношення між явищами й тому певною мірою теж є законами. У свою чергу, кожен закон може бути зведений до певних понять (категорій). Та діалектику цікавлять не стільки окремі категорії, скільки співвідносні (парні) категорії. Саме останні й виражають взаємозв'язок та рух, що притаманні об'єктивній і суб'єктивній реальності. Тому співвідносні категорії називають ще неосновними законами діалектики. Кожна наука через свої категорії здійснює пізнання. Разом, в сукупності, вони утворюють науковий апарат (систему знань) певної науки, в якій відображаються істотні сторони предметів, процесів і явиш. Категорії філософії відрізняються від будь-яких понять своєю всезагальністю. Це пояснюється тим, що об'єкт філософського дослідження не обмежується ніякими рамками, як це має місце в будь-якій іншій науці. Тому й філософські категорії не мають меж у своєму обсязі (як це має місце в інших науках). Система категорій діалектики становить ідеальний каркас, основу філософського знання. Саме вони і є мовою філософії, засобом філософствування. Філософські категорії виникають і розвиваються разом з самою філософією. Зрілість визначається її досконалістю, наповненістю, особливістю взаємозв'язку її категорій. Останній формує і зумовлює їх зміст. Розвиток категорій - це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. Уній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій ("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" "страждання"). Категорії "матерія", "форма", "причина" і "ціль", які теж були ним сформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. У новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність" (на його думку, до досвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова. Вперше динамічну систему категорій ввів Гегель. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе, і категорії розглядались як самостійні творчі сутності.

12. Первинне розуміння мудрості та філософії. Духовні та соціальні чинники становлення філософії.

Термін " філософія " (гр. "філео" – любов і "софія" – мудрість) – буквально тлумачиться як любов до мудрості. Але цей буквальний переклад далеко не вичерпує зміст філософії. Тут йде мова про здатність людини осягнути сутність світобудови, осягнути власну сутність, піднятися до усвідомлення сенсу свого життя. Усвідомлення сутності світу і своєї сутності, свого місця у світі, сенсу життя в єдності і є розумінням мудрості.

Філософія як універсальний спосіб усвідомлення людиною себе, сутності світу і свого призначення в ньому започаткувалась у VIІ—VI ст. до н. е. в давніх Індії та Китаї, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.
Покликали її до життя особливі умови устрою суспільного буття, передусім поділ праці на фізичну і розумову. Вона можлива в суспільстві вільних людей, якому притаманні толерантність до інакомислення, авторитет розуму. Адже філософія передбачає аргументацію, сумніви, дискусії.
Соціально-політичні умови можуть сприяти і гальмувати розвиток філософії, визначають проблеми, над розв’язанням яких доводиться працювати філософам. Вони окреслюють зміст філософії на конкретному етапі її буття.
Виникнення філософії є і результатом певного рівня розвитку культури, світогляду, інтелектуальних можливостей. Сприяли цьому винайдення письма і друкування книг, зародження наукового знання (математики, астрономії, механіки тощо), розвиток духовної культури, усвідомлення світоглядних опозицій (правда і кривда, добро і зло, життя і смерть тощо).
Філософія має у своїй основі думку як людське творіння і процес.

Філософія як феномен духовної культури людства виникла пізніше від міфології і релігії й історично успадкувала від них певні світоглядні ідеї, схеми, а також ту сукупну кількість знань, що стосувалися питань походження світу в цілому, його будови, місця людини у цьому світі.
Виникнення філософії спричинили такі чинники: психологічні (здивування, сумнів, рефлексія, самосвідомість); духовні (міфологія, релігія, знання); соціальні (розподіл праці, дозвілля).
Філософія виникає з критичного ставлення до традиції, із сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву перед здатністю звільненої думки охопити нескінченний світ.
На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльністю, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Спираючись на платонівську алегорію печери, можна сказати, що філософська активність і виводить людину з темної печери нерефлектованих стереотипів і традицій у справжній світ свободи від ілюзій, навіювань, неусвідомлюваних залежностей від різних авторитетів. Філософування, за Платоном, – це важка і відповідальна діяльність, мета якої – свобода. Сама ж філософія є активністю, спрямованою на критичне і раціональне випробування підвалин найфундаментальніших передумов людського буття і буття світу взагалі.
Філософія – форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення сутнісних світоглядних питань, пов’язаних з формуванням цілісного погляду на світ і на місце у ньому людини

13. Світ як ціле й проблема його граничних підвалин.

Знання про світ – складова частина вчення про людину. Тільки через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв'язок з іншими людьми.Поняття "світ" має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва. суспільних відносин, природи. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, тим сильніше цей світ олюднюється. Разом з тим і сама людина, "опредметнюючись" результатами своєї праці, своїм розвитком зобов'язана світові. Тому світ – це єдність об'єктивної дійсності і "дійсності людських сутнісних сил", які мають конкретно-історичний характер. Поняття "світ" як світоглядна категорія формувалось ще в дофілософський період розвитку людства. Його виникнення і розвиток пов'язані з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва та системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як відповідної цілісності, в якій життя людей стало можливим тільки у формі колективної діяльності. У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом. І з розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об'єктивною дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил. Тому світ – це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. А категорія "світ" визначає не тільки природні, об'єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування. Людину необхідно уявляти не просто у світі, а в світі історії природи та суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мірою визначають характер її ставлення до природи. Зрозуміло, що світ – це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії. Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття. Зміст і кордони світу не є чимось незмінним. З оволодінням природою, ускладненням суспільних відносин і зв'язків зміст поняття про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери практичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо близької природи, а й поглиблює знання про Всесвіт. Так, вона виходить у космос, проникає у глибини мікро- та мегасвіту. Але центральну частину поняття про світ становить система соціальних зв'язків і відносин, у яких людина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту людського світу належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності. Таким чином, світ – це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює власний світ – світ людського буття.

Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Вона увібрала в себе уявлення про граничні для людини основи сущого. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явиш від універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість. Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях: цілісності, саморозвитку, конкретній всезагальності. Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних характеристик світу відображаються у способах розв'язання кардинальних проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиток у проблемі єдності світу, грунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу пов'язана з питаннями його виникнення і становлення, пізнанням Всесвіту, природи, людини, їх причинності та доцільності. Типологія світу, в якій людина – це мікрокосм, а Всесвіт – макрокосм. бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральниіі світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивно-реальний, суб'єктивно-ідеальний. Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповнюються соціогенними світами з матеріально-культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно-практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм: життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інше. Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.

14. Виникнення й початок світу як філософська проблема. Філософська ідея Бога.

Результати пізнання, одержувані в космології, оформляються у вигляді моделей походження і розвитку Всесвіту. Це пов'язано з тим, що в космології неможливо поставити відтворювані експерименти і вивести з них якісь закони, як це робиться в інших природничих науках. Крім того, кожне космічне явище унікальне. Класична космологічна модель. Всесвіт у цьому уявленні про світ вважається нескінченним у просторі і в часі, тобто вічною. Основний закон, що керує рухом та розвитком небесних тіл, - закон всесвітнього тяжіння. Простір ніяк не пов'язане з розташованими в ньому тілами, граючи пасивну роль вмістилища для цих тіл. Час також не залежить від матерії, будучи універсальною тривалістю всіх природних явищ і тіл. Кількість зірок, зоряних систем і планет у Всесвіті нескінченно велике. Кожне небесне тіло проходить тривалий життєвий шлях. На зміну загиблим, точніше погаслим, зіркам приходять нові, молоді Концепція Великого вибуху. Основна ідея концепції Великого вибуху полягає в тому, що Всесвіт на ранніх стадіях виникнення мала нестійке вакуумоподобное стан з великою щільністю енергії, що виникла з квантового випромінювання, тобто з нічого. У вакуумі відсутні фіксуються частинки, поля і хвилі, але поки вакуум знаходиться в рівноважному стані, у ньому існують віртуальні частинки, які беруть у вакууму енергію на короткий проміжок часу, щоб народитися, швидко повернути зайняту енергію і зникнути. Коли ж вакуум з якоїсь причини в деякій вихідної точки вийшов зі стану рівноваги, то віртуальні частинки стали схоплювати енергію без віддачі і перетворюватися в реальні. Тому в певній точці простору утворилося величезне кількість останніх. Коли ж збуджений вакуум зруйнувався, вивільнилася гігантська енергія випромінювання, а суперсила стиснула частки у сверхплотную матерію. Починається стрімке розширення Всесвіту, виникають час і простір. Проблема існування і пошуку позаземних цивілізацій. Еволюція Всесвіту призвела до утворення планет, на деяких з яких можуть з'явитися життя і розум. Релігія та філософія. Створення світу - група релігійно-філософських теорій, що роблять спробу пояснити і описати виникнення Всесвіту. Головний відмінністю від наукових теорій є віра в одухотвореність творіння і визнання існування Творця, який породив Мир. Ніяких підтверджень фактами дані концепції не мають.

До основоположних проблем філософії релігії, зокрема філософської теології (як конфесійної, так і позаконфесійної) належить також ідея Абсолюту, ідея Бога. Їхні функції спрямовані на створення такого філософського вчення, яке б давало змогу продемонструвати або підтвердити існування Бога, за можливості визначити його природу, охарактеризувати відносини між Богом і світом, Богом і людьми. Філософське обґрунтування існування Бога полягає в наданні філософських аргументів на користь реальності буття Бога. Засобами такого обґрунтування є логіка зв´язку раціонально-філософських суджень, що мають у своїй основі природно-космічні, соціально-історичні та індивідуально-життєві явища, втілені в людському досвіді. Тобто з трьох головних джерел релігійного вірування в існування Бога (прозріння, розуму і досвіду) філософсько-теологічні спроби засвідчити його існування ґрунтуються на досвіді й розумі. Для теоретичного обґрунтування існування Бога філософія релігії найчастіше використовує поняття «доказ» і «аргумент», які в цьому разі не слід розуміти ні у співвідношенні з класичною філософською теорією, ні за аналогією з природничо-науковим або математичним доведенням. Застереження, з якими вживаються ці поняття, покликані засвідчити певну проблематичність теоретичного обґрунтування Бога.Серед доказів, що демонструють історичну стійкість, чіткість аргументації та широке визнання, виокремлюються «онтологічний доказ», «космологічний доказ», «телеологічний доказ», які відповідають трьом традиційним теїстичним доказам — онтологічному, космологічному й телеологічному. Онтологічний доказ. Обґрунтовує існування Бога на основі його розуміння як реальності, нічого досконалішого від якої неможливо помислити. Космологічний доказ. Його основоположна ідея полягає в тому, що Бог має існувати, тому що Всесвіт повинен був мати свій початок і здійснити це міг тільки Бог. Таке судження тісно пов´язане з переконанням: все, що виникло повинно мати якусь причину. Філософською мовою це можна висловити так: якщо дещо існує, то мусить існувати і безумовно необхідна, надреальна сутність. Оскільки все, що виникає, має причину свого існування та оскільки Всесвіт виник, він має причину свого існування, якою і є Бог. Теологічний доказ. У його основу існування Бога, який, за словами Канта, заслуговує на те, щоб про нього говорили з повагою, покладено ідею про те, що порядок в навколишній природі, Всесвіті загалом є результатом задуму і дії розумного всемогутнього зодчого.

Поиск по сайту: