Відповідно до цього під змістом Світового Розуму стали розуміти Христа, Світової

Душі — Святого Духа, Космосу — взагалі всього природного. В античному світогляді панує

універсалізм, космоцентризм і політеїзм, у середньовічному - геоцентризм і монотеїзм. В

епоху Відродження було зроблено рішучий крок у бік суб'єктивного, і в центр світобудови

було поставлено людину (антропос). Використовуючи методологію неоплатонізму,

філософи епохи Відродження формально в центр світобудови ставили Бога, але по суті

головну увагу звертали на людину. Тобто філософською основою ренесансного мислення

стає антропоцентричний неоплатонізм.

• Філософське мислення цього періоду характеризується як антропоцентричне. У

центрі - не Бог, а людина. Якщо Бог - начало світу, то людина — його центр. Вона у своїй

діяльності та помислах нічим не обмежена, спроможна на все саме завдяки власним

зусиллям. Формується певний рівень самосвідомості; визначальними є такі якості, як

гордість, самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, життєрадісності та

вільнодумства Завдяки цьому епоха Відродження дала світу видатних особистостей,

різнобічно освічених, з яскравим темпераментом, вольовою цілеспрямованістю, величезною

енергією.

Гуманістичний характер світогляду епохи Відродження проявляється в розумінні

людини як вільної істоти. Бог, на думку мислителів того часу, створивши світ і людину,

дав їй свободу волі, і тепер вона повинна діяти сама, визначати свою долю та відвойовувати

своє місце у світі. Філософія цієї епохи орієнтує людину не на божественну «благодать», а на

власні сили. Звідси - оптимізм, віра в свої безмежні можливості.

• Гуманізм — погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її

права на свободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження гуманізм стає широким

суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді. Одна з форм

цього перевороту - критика схоластики. Суперечка була принциповою - про новий

моральний ідеал і шляхи його втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину

моральної досконалості в належності до Бога, в зв'язку з чим пропагується аскетизм,

пригнічення природних прагнень людини.

На думку італійських гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, А. Валла та ін.), природа

людини є найвищим критерієм для оцінки людських пристрастей. На першому плані —

світське життя, діяльність людини і досягнення нею щастя. Відроджуються ідеали

античних епікурейців, але замість пасивності стверджується активність, благородство,

доблесність духу, культ творчої діяльності. Все це потрібно не тільки для задоволення

земних потреб, а й для самовдосконалення, створення нового світу.

Мрії про справедливе влаштування суспільно-державного життя (для яких не було

на той час відповідних соціально-політичних умов) приводять до утопій (від англ. Utopia -

неіснуюче місце). З утопічними теоріями виступають Т. Мор (1478-1535 pp.) і Т. Кампанелла

(1568-1639 pp.).

Орієнтації гуманістів: критика догматизму і поклоніння авторитетам; доказ права

людини на пошук істини; послідовний захист приватного індивідуалізму, відстоювання

ідеалів помірного утилітаризму (вчення, в якому мета життя і доброчинність

ототожнюються з корисністю); пропаганда любові та доброти як основи людських стосунків.

Ідеологія гуманізму є найвищим досягненням філософської думки Ренесансу і надалі стане

найбільш суттєвою характеристикою кожної філософської системи.

Важливим складником гуманістичного світогляду є культ творчої діяльності. В

античності панував елітарний підхід до людської діяльності, найвищою формою якої

вважалися теоретичні пошуки - роздуми і споглядання, оскільки вони залучали людину до

вічного, до сутності Космосу, а матеріальна діяльність (у тому числі мистецька) нібито

занурювала в мінливий світ уявлень. Християнство вважало найвищою формою ту діяль-

ність, яка веде до «спасіння» душі: молитву, богослужбові ритуали, читання Святого письма

та ін. Усі види такої діяльності мали пасивний, споглядальний характер, що в результаті

робило людину одномірною. В епоху Відродження особистість переважно є творчою, вона

немовби переймає на себе творчу функцію Бога, уособлює творче начало в мистецтві,

політиці, релігії, науці. Свої творіння людина реалізує в єдності духовного і тілесного.

Людина епохи Ренесансу - це не просто творець, але й художник (живописець, музикант) і

творець в естетичному розумінні. Так, Леонардо да Вінчі (1452-1519 pp.) був художником і

винахідником, Мікеланджело (1475-1564 pp.) - художником і поетом Разом з тим обидва

зробили суттєвий внесок у розвиток філософії.

• Домінуючим аспектом філософії Відродження стає естетичне, оскільки прекрасне

оформляє суб'єктивне, що особливо яскраво виявляється у виробленні геометричної

концепції лінійної перспективи. Вона полягає в тому, що предмети зображуються на

площині так, як їх бачить суб'єкт. Це відповідає особистісно-тілесному принципу