Закон тотожності 8 страница

поняття, — реальність існування, оскільки тільки до певно­го існування людина може мати те чи інше відношення.

39. Різноманітність шляхів розуміння свідомості в європейській філософській думці

Кожна епоха мала свої уявлення про свідомість. Вони були тісно пов’язані з пануючими світоглядними орієнтирами, а тому античний космоцентризм, середньовічний теоцентризм, антропоцентризм Відродження, гносеологізм Нового часу формували різне розуміння свідомості. Залежно від того, як уявляли собі свідомість люди тієї чи іншої епохи формувалося їхнє розуміння людини, пізнання, моральності, політики, мистецтва, оскільки свідомість завжди “вплетена” у процеси реального життя. Так, до ХVII ст. духовне, яке існувало в людському бутті, в тому числі й свідомість, не мислилося ще принципово відмінним від матеріального. Визнавши свідомість як ознаку суто людської діяльності, філософи Нового часу стали розглядати людину як носія особливого типу активності, головну причину змін у тому бутті, що є доступним нашому спостереженню. Розуміння свідомості в Новий час значною мірою було пов’язане з філософією Ґ. Геґеля. Він досліджував проблему соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність та історизм. Він виходив з того, що свідомість особи залежить від історичних умов життя. Велика заслуга у з’ясуванні природи свідомості належить представникам природознавства, зокрема нейрофізіології (школи І.М. Сеченова та І.П. Павлова) та експериментальної психології.
Некласична західна філософська думка, приділяючи основну увагу ролі суб’єктивних чинників в існуванні та функціонуванні свідомості, довела, що свідомість не тотожна духовному життю і знанню, що тлумачити її як особливу форму відображення дійсності, є однобічним підходом. Духовне життя охоплює як усвідомлювані явища, так і неусвідомлювані, що входять до складу душевного як компоненти духовного. Заслуга виявлення сфери несвідомого, її осмислення і тлумачення належить психоаналізу З. Фрейда. Зведення свідомості лише до знань звужує параметри самої свідомості. Якщо свідомість розглядають як відображення, її позбавляють будь-якого онтологічного статусу. Хоча для деяких наук (біології, психології) теорія відображення виявилась результативною, проте вона обмежила свідомість лише здатністю відтворювати та перекомбіновувати наявні форми буття. Проте онтологічний статус свідомості передбачає її здатність мати у своєму змісті те, чого без свідомості або поза свідомістю не існує та існувати не може; йдеться насамперед про ідеалізацію, предметність, цілеспрямованість, саморефлексію.

40. Емпіричні та теоретичні методи. Індукція та дедукція.

У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний (від гр. еmреіrіа – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Людина починає процес пізнання об'єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст об'єкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей об'єкта, об'єднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру.

Слід відрізняти поняття "чуттєве" і "раціональне" від понять "емпіричне" і "теоретичне". "Чуттєве" і "раціональне" характеризують діалектику процесу відображення взагалі, а "емпіричне" і "теоретичне" належать до сфери лише наукового пізнання.

Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних, отриманих наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному. Основою єдності емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної практики.

Індукція (від лат. inductio — наведення, спонукання) — метод пізнання, що ґрунтується на формально-логічному умовиводі, який дає можливість одержати загальний висновок на основі окремих фактів. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від часткового, окремого до загального.

Індукція широко застосовується в науковому пізнанні. Виявляючи подібні ознаки, властивості багатьох об'єктів певного класу, дослідник робить висновок про наявність цих ознак, властивостей у всіх об'єктів даного класу.

Родоначальником класичного індуктивного методу пізнання був Ф. Бекон. Але вія трактував індукцію надзвичайно широко, вважаючи її найважливішим методом відкриття нових істин у науці, головним засобом наукового пізнання природи

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від загального до часткового, окремого. Наприклад, із загального положення, що всі метали мають електропровідність, можна зробити дедуктивний умовивід про електропровідність конкретного мідного дроту (знаючи, що мідь — метал). Якщо вихідні загальні положення є встановленою науковою істиною, то завдяки методу дедукції завжди можна дістати вірний висновок. Загальні принципи й закони не дають ученим у процесі дедуктивного дослідження збитися зі шляху: вони допомагають правильно зрозуміти конкретні явища дійсності.

Усі природничі науки одержують нові знання за допомогою дедукції, але особливо велике значення дедуктивного методу в математиці. Оперуючи математичними абстракціями й будуючи свої міркування на дуже загальних положеннях, математики вимушені найчастіше вдаватися до дедукції. І математика є, мабуть,* єдиною власне дедуктивною наукою.

У науці Нового часу пропагандистом дедуктивного методу пізнання був відомий математик і філософ Р. Декарт. Натхненний своїми математичними успіхами, переконаний у безпомилковості розуму, завдяки якому мислення уникає помилок,

Декарт односторонньо перебільшував значення інтелектуальної сторони за рахунок емпіричної у процесі пізнання істини. Дедуктивна методологія Декарта була прямою протилежністю емпіричному індуктивізму Бекона.

Але незважаючи на спроби, що мали місце в історії науки й філософії, відірвати індукцію від дедукції, протиставити їх у реальному процесі наукового пізнання, ці два методи не застосовуються ізольовано, відособлено один від одного. Кожен із них використовується на відповідному етапі пізнавального процесу.

41. Перехід від класичного до некласичного етапу розвитку західної філософії.

У другій половині ХІХ ст. поступово готується, а на рубежі ХХ ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування.

Хоча буржуазні революції ХVII-ХVШ ст. і привели до прискореного розвитку капіталізму, однак зростання продуктивності праці і суспільного багатства, зумовлені розвитком машинної індустрії, не супроводжувались поліпшенням становища трудящих. Якщо філософи ХVII-ХVШ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії.

Філософія XIX ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.

Поняття ірраціоналізм (від лат. іrrationalis - нерозумний, несвідомий) об'єднує різні філософські вчення, які відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні види пізнання. Ірраціональними за своїм змістом виявляються усі релігійні і релігійно-філософські вчення.

До класичного типу філософії можна віднести такі течії, як неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та інші; до некласичного - філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо.

Для класичної філософії вихідною можна вважати ідею єдності буття. Ще з часів Арістотеля це розуміли як єдність у множинності, з одного боку, і таке загальне, яке само по собі виступає як множинність, і отже, як тотожність собі, – з іншого. Ця філософія уявляла світ як цілісність. Єдність світу – необхідна умова раціонального пізнання. Результатом такого пізнання є об’єктивно істинне знання. З цих позицій уявлялося, що на основі загальних принципів, універсальних методів можна пізнавати речі і явища такими, якими вони є, або принаймні виробити раціональні моделі світу і відповідно до них орієнтуватися у ньому. Типовим зразком моделювання світу є натурфілософія. Дедукція уможливлювала одиничні особливості зіставляти із загальними поняттями і нехтувала тим, що не вкладалося в раціональні схеми. У некла­сичній філософії буття постає як внутрішньо релятивне. Його не можна відобразити універсальними дедуктивними засобами пізнання. Адекватні моделі чогось загального і цілісного неможливі. Замість моделювання світу як самодостатнього і цілісного завданням філософії стає його інтерпретація. Філософію єдності буття представники некласичної філософії піддають критиці, вважаючи її суперечливою від самого початку.
Класична філософія відзначається диференціацією напрямів і їх розмежу­ванням. Проблематика окремих галузей філософського знання: онтології, гносеології, філософської антропології, аксіології, філософії історії, історії філософії, соціальної філософії істотно відрізнялася і не змішувалася. У некла­сичній філософії ця різниця була пом’якшена, дослідження здійснювалися у межових ділянках, на стиках традиційних галузей філософського знання.
Для мислення класичної філософії характерне надання логосу універ­сального значення і розуміння його як трансцендентної основи буття універсуму. Завдяки цьому раціональним шляхом пізнаються єдині закони і загальні взаємозв’язки усього існуючого. Метафізика постає основним ученням і методом філософування. У некласичній філософії спостерігаємо критичний підхід до метафізичного стилю мислення. Представники некласичної філософії піддають сумніву здатність метафізики адекватно осмислювати світ і людське буття. Значного поширення набуває діалектичний метод, його застосовують у різних ділянках філософського знання.
У класичній філософії ідеалом поставала гармонія світобудови, людини і світу, людських відносин у суспільстві. Гармонізація основних типів взаємозв’язків у природі і суспільстві була джерелом головних цінностей класичної культури, що істотно спиралася на античні зразки. Для некласичної філософії основні типи взаємозв’язків постають як суперечності. Осмислення суперечностей є істотною складовою діалектичного методу. Їх розглядають як основу змін і розвитку, як іманентну характеристику буття.
Істотною засадою класичного філософствування виступає співвід­ношення суб’єкта та об’єкта. Це відношення було стрижневим для будь-яких кла­сичних філософських побудов і систем. Некласична філософія не від­мовляється від суб’єкт-об’єктного позиціонування, проте різке розрізнення суб’єкта і об’єкта вже не має такого фундаментального значення, як у класич­ному філософському мисленні. Для некласичного типу філософствування дуже важко зберігати визначеність і непорушність меж цього відношення.
Для класичної філософії характерні понятійна форма мислення, виз­начення (дефініції) понять і категорій, логічна коректність їх змісту, намагання свідомо застосовувати закони і правила логіки, а також ґрунтовність і системність філософських творів. У некласичній філософії стабільність і тра­диційність категоріального апарата, стилю викладу, жанрів філософської ро­боти не вважаються обов’язковими. Представники некласичної філософії інколи демонстративно обирають незвичні форми висловлювання своїх думок, популярною стає афористичність стилю. З’являються нові жанри філософських творів: філософська поезія, філософські есе, філософське кіно і живопис.
У соціальній філософії класичного періоду пануючою парадигмою був реалізм, а в некласичній відбувається зміна парадигми. У класичній філософії людину розглядали як носія свідомості, як розум у контексті пізнання. У некласичній філософії сфера філософського осмислення значно розширюється: предметами дослідження стають позарозумні чинники, проблеми буття людини в соціокультурному середовищі, фізіологічні і психічні основи людського життя (феномени сексуальності, смерті, хвороби, божевілля тощо).
Зазначені відмінності не вичерпують усього, що відрізняє класичну і некласичну філософії. Некласична філософія була значною мірою розривом з попередньою традицією і у багатьох питаннях її орієнтація мала протилежне спрямування, ніж у класичну добу.

42. Міфологічний погляд на світ та його особливості. Поняття міфу.

Міф – священне оповідання, складене про діяння богів, у якому оповідається про те, як влаштований світ. Міфологія – найперша форма усвідомлення дійсності. Вона пов'язані з обрядами, ритуалами. Міф втілює у собі колективний досвід осмислення дійсності предків.

Одна із особливостей міфу у тому, що міф пояснює «все», оскільки для нього немає непізнаного і невідомого. Він є найбільш ранньою формою світогляду, хоча у деяких народів чи людей міфологічна свідомість існує і нині.

Виникнення філософії, її

становлення пов'язуються з особливостями історично найдавнішої світоглядної форми, яка

по суті була ровесницею самої людської історії — міфології. У міру того як розпочався

«відхід» від тваринного існування, як середовище почало перетворюватися на розмаїтий

навколишній світ, на своєрідний «фокус», «клубок», активне «ядро» зв'язків, стосунків,

претензій і намірів, виникає міфологія (від грец «міфос» — слово, сказання) — первісна

світоглядна форма, покликана забезпечити нелегкі вимоги існування на перших щаблях

історичного буття. Як початкова світоглядна форма, міфологія містила в