Об'єктивними елементами знання в самому суб'єкті, в різних його рівнях і структурах

Переосмисливши саме поняття суб'єкта, він уперше в філософії стверджує всезагальність

суб'єкта. В самому суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний (дослідний) і

трансцендентальний (той, що знаходиться по той бік досліду). До емпіричного рівня

належать індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального -

надіндивідуальне начало в людині, тобто всезагальні визначення людини як такої, людини як

представника людства.

Одна з основних проблем «Критики чистого розуму» полягає у з'ясуванні можливості

достовірного наукового знання. Кант вважає, що достовірне знання - це об'єктивне знання.

Об'єктивність ототожнюється з всезагальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб

знання мало достовірний характер, воно повинно володіти рисами всезагальності та

необхідності. Об'єктивність знання обумовлюється структурою трансцендентального

суб'єкта, його надіндивідуальними якостями і властивостями.

Суб'єкту, що пізнає, від природи властиві деякі вроджені ( додосвідні, апріорні )

форми підходу до дійсності, які з самої дійсності вивести неможливо: простір, час, форми

розсудку. Кант детально обґрунтовує відмінність філософських категорій розсудку і розуму

як двох рівнів діяльності мислення. «Кожне наше знання, — вважає він, - починається з

почуттів, переходить згодом до розсудку і закінчується в розумі, вищого за який не існує

нічого для оброблення матеріалу споглядань і зведення його до вищої єдності мислення».

Розсудок завжди має скінченний, обмежений характер, а розумові притаманне прагнення до

виходу за межі цієї скінченності, пошуку основ, не обмежених рамками остаточного досвіду.

Простір і час - це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а

суб'єктивні форми чуттєвості людини, з самого початку притаманні людині як

представникові людства. Простір - це апріорна, вроджена форма внутрішнього почуття

(або зовнішнього споглядання). Час — це апріорна форма внутрішнього почуття

(внутрішнього споглядання). Математика як наука можлива на основі функціонування

простору (геометрія) і часу (арифметика).

Апріорні форми чуттєвості — простір і час - створюють передумови достовірності

математичного знання. Але реалізація цих передумов здійснюється на основі діяльності

іншої пізнавальної здатності - розсудку. Розсудок — це мислення, яке оперує поняттями і

категоріями. Він виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, органі-

зованого за допомогою апріорних форм споглядання. Отже, не предмет дає джерело знань

про нього у вигляді понять і категорій, а, навпаки, форми розсудку - поняття і категорії -

конструюють предмет. Тому й узгоджуються з нашими знаннями про них. Кант вважає,

що ми можемо пізнати тільки те, що ми створили. Поняття і категорії мають

незалежний від індивідуальної свідомості необхідний і всезагальний характер. Тому знання,

що ґрунтується на них, набуває об'єктивного характеру. Отже, розсудок упорядковує

відчуття людини (здійснює «апріорний синтез») за допомогою дванадцяти категорій, які і є

«апріорними формами розсудку». «Апріорний синтез» чуттєвих даних — це нетворча

діяльність на базі формальної логіки.

Лише на рівні Розуму, який «задає» цілі, що забезпечують єдність синтетичній

діяльності розсудку, здійснюється «вищий синтез». Він полягає у поєднанні теоретичної

сфери, представленої розсудком, з практичною, яка розуміється переважно як морально-

етична сфера.

86. "Річ в собі" та вчення про трансцендентальність І. Канта.

Теорію пізнання Канта можна подати так: існують речі самі по собі, які діють на

органи чуттів людини і породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття

упорядковуються апріорними формами чуттєвості - простором і часом, фіксуються як

протяжність. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які мають

суб'єктивний та індивідуальний характер. Діяльність розсудку на основі форм мислення

— понять і категорій — надає цим сприйняттям всезагальний і необхідний характер.

Отже, річ сама по собі через канали органів чуттів, форми чуттєвості і розсудку стала

здобутком свідомості суб'єкта, «з'явилася йому», і він може зробити про неї певні висновки.

Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, називаються феноменами (ті, що являються).

Людина може знати тільки феномени. Які ж речі самі по собі, тобто які їх якості, властивості,

взаємовідношення поза свідомістю суб'єкта, людина не знає і знати не може. Тому речі самі

по собі для людини стають «речами в собі» — ноуменами (недосяжними для раціонального

пізнання), непізнанними, нерозкритими. Предметний світ, незалежний від свідомості

(відчуттів, мислення), впливає на органи чуттів. Але світ сущностей - це світ «речей у собі»,

тобто не пізнається розумом, є предметом віри (Бог, душа, безсмертя). Отже, «речі в собі»

трансцендентні (від лат. transcendens - той, що виходить за межі), існують поза часом і

простором Кант підкреслює неможливість пізнання «речі в собі» і можливість пізнання

тільки «явища». Така позиція дістала назву агностицизму (від грец. agnostos - незнаний).

Кант вважав, що у людини немає засобів установити зв'язок, зіставити феномени і

ноумени. Звідси висновок про обмеженість можливостей у пізнанні форм чуттєвості та

розсудку, яким доступний тільки світ досвіду. Все, що знаходиться за межами досвіду,

може бути досягнуто тільки розумом. Він - найвища здатність суб'єкта, яка керує

діяльністю розсудку, ставить перед ним цілі. Під впливом розуму розсудок прагне до

абсолютного знання і виходить за межі досвіду, завдяки чому впадає в ілюзії і суперечності.

Доказом того, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, що розум спирається

на уявні ідеї, служить вчення Канта про антиномії розуму. Антиномії (від гр. antinomia -

суперечність у законі) - це суперечливі взаємовиключні положення. Наприклад, можна

довести, що світ безмежний у просторі та часі і те, що він має межі. Можна знайти докази

буття Бога і навпаки. Антиномії мають місце там, де за допомогою обмеженого людського

розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». Але

Кант заперечує всі існуючі «теоретичні» докази буття Бога: його існування можна довести

лише досвідом Хоча в існування Бога потрібно вірити, тому що цього вимагає «практич-

ний» розум, тобто наша моральна свідомість.

Водночас це не означає, що світ недосяжний для людини, яка є жителем двох світів:

чуттєво сприйнятого і осягнутого розумом. Перший -це світ природи, другий — це світ

свободи. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум, в якому ідеї свободи,