Ж ріку не можна ввійти двічі... Народження, виникнення ніколи не зупиняється. Сонце

Твердження Геракліта, що все є обміном протилежностей, доповнюється зазначенням про

те, що все проходить через боротьбу. На основі боротьби встановлюється гармонія світу. «В

тому, що народжується, - все об'єднується; з того, що розходиться, - найпрекрасніша

гармонія, і все проходить через боротьбу».

• Таким чином, в іонійській філософії (Мілетська школа і Геракліт) відбувається

поєднання філософського і фізичного (природничо-наукового) підходу до пояснення

першопричини світу. Представники цієї філософської школи досить чітко здійснюють

субстанційний підхід ототожнюючи, як правило, субстанцію буття з конкретною стихією,

явищем природи. Ця стихія певною мірою набуває значення метафори, а в образній формі

дає уявлення про першопричину всеіснуючого.

55. Еллінізм як філософське явище. Етика еллістичного періоду.

Зі смертю Олександра Македонського починається нова епоха грецької історії, ера еллінізму, істотно змінила зовнішність суспільному і духовному житті Греції. Головні культурні центри її, поліси, втрачають свою політичну незалежність, стають підлеглими елементами у складі величезних монархій діадохів. Громадянин полісу, який раніше, за словом Аристотеля, «вирішував і судив» всі питання полісного пристрою, стає просто приватною особою. Цей політичний факт змінює самосвідомість грека, і філософія цієї епохи висловлює, що змінилася самосвідомість. Греки разом з Олександром пройшли майже всю тодішню ойкумени, масово зіткнувшись зі східними побутом і культурою. Засновані Діадохи імперії стояли на східному грунті, і їх державний устрій нагадувало швидше східні деспотії, ніж незалежні грецькі міста-держави. Греція, завоювавши Схід, дуже скоро стає його культурної жертвою. Співіснування з персами, єгиптянами та іншими східними народностями з цієї пори дає про себе знати в багатьох сферах культури, не виключаючи, звичайно, і філософію. Вона перестає бути виключно грецьким справою, до неї входить східний елемент, ставлять набагато більш низькі вимоги до раціонального обгрунтування світогляду, зате більш досвідчений в мудрості життя. У цю епоху триває відділення від філософії окремих наук. Якщо за часів Платона такі науки, як математика, астрономія, оптика розроблялися всередині філософії, великі представники цих наук були учнями та послідовниками Платона, тепер вони починають розроблятися самостійно, відмовляючись від філософського обгрунтування і залишаючи філософські сфери. У звязку із входженням до кола грецької культури багатьох варварських народів і частковою втратою греками національної самоідентичності зявляється необхідність у коментуванні ранніх грецьких авторів, так виникає філологія. Діадохи організовують і великі науково-дослідні центри, найвідомішим з яких був олександрійський Мусейон з його величезною бібліотекою. Наука частково залишає філософію, і філософія втрачає частково науку й науковість. Її головним інтересом стає приватного життя людини. Ми не знайдемо в епоху еллінізму ні грандіозних теоретичних систем Демокріта, Платона, Арістотеля, ні масштабних проектів по повному перетворенню суспільства і держави. Етика, а не політика займає думка великих шкіл цього періоду. Не випадково, що саме етикою прославилися два найзначніші школи цієї епохи, стоїцизм і Епікуреїзм. Оскільки основний настрій був практичним, то і теоретичні питання, логіка і фізика розроблялися лише як основа правильного способу життя, а не як щось цінне саме по собі. Звідси бажання шкіл цього періоду до запозичення, нехай у переробленої формі, теорій більш ранніх мислителів. У своїх основах фізика Епікура запозичена у Демокріта, етика - у Кіренаїкою. Стоїки беруть гераклітовское вчення про природу, моральну філософію - у кініків. Виникає явище еклектизму, тобто запозичення різних теорій різних мислителів для свого світогляду. Представляє чи філософія цієї епохи явище занепаду, втрати досягнень колишніх часів. Частково так. Елліністична філософія поступається класичної епохи по своїх теоретичних досягнень. З фундаментальними розробками проблем знання і буття, якими займалися Платон і Арістотель, з натурфілософією Демокріта не порівнянні навчання елліністичних шкіл. Для теоретичного свідомості мало цікавого можна відшукати в еллінізму, хіба що аналіз знання у скептиків. Хорошим тоном стає догматизм, поділ на школи, запекло сперечаються один з одним, часом через дрібниці. Дух вільного і безкомпромісного дослідження останніх підстав буття, справжній дар еллінства, що говорить у творах Платона і Арістотеля, майже залишає філософію. Учитель філософії стає для своєї школи незаперечним авторитетом. Уявити собі, що в школі досліджуються самі основи вчення і стосовно них висловлюються сумніви, як було в платонівської Академії, коли молодий Аристотель міг, будучи учнем Платона і навряд чи без його схвалення, розробляти критику головною платонівської теорії, вже не можна. Філософія втрачає звязок з науками, перестає бути їх основою, втрачає керівну і спрямовуючу роль. До того ж філософія втрачає в цей час дух елітарності, перестає бути справою вузького кола знавців, стає масовидність. Нею керують уже не потомствені аристократи і навіть не діти придворних лікарів. Шкільні вчителі, водоноси, не кажучи вже про осіб «варварської національності», стають тепер володарями дум. Філософія йде в народ, стає популярною, що не дуже підходить її природі. У всьому цьому, тим не менше, були й свої позитивні риси. Елліністичної філософії більш уважно поставилася до приватного людині з його болями, стражданнями, надіями, ілюзіями. Вона їх вивчає і хоче йому допомогти. В умовах зростаючого розєднання вона звязує людей новими соціальними узами, будь то узи дружби у епікурейців чи свідомість загального боргу перед вселюдської спільністю в стоїків. Вона не вчить пізнавати світ у всій його складності, вона вчить цьому світу протистояти і як-то з ним справлятися. Вона звертається не до обраним, але до багатьох, окультурюється їх і розвиває. Вона стає в першу голову практичної і етичної, а не теоретичної та логічної, як у Платона та Арістотеля. І, нарешті, вона, як і будь-яка філософія, є дзеркало своєї епохи, її вираження і відображення. Яка епоха, така і філософія, - такий закон історичного буття.

Для цього періоду характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Інтерес до теорії,.до теоретичного з'ясування картини світу, фізики, космології, астрономії всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки питання як потрібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Філософ, який у період «високої класики» став ученим, дослідником, споглядав і осягав Макро- і Мікрокосм, тепер стає умільцем жити, добуваючи не стільки знання, скільки щастя. У філософії вбачається діяльність і склад думки, що звільняє людину від ненадійності, обманливості, від страху й хвилювань, якими так переповнене і зіпсоване життя. Зростає інтерес і змінюється ставлення до кінізму, адже внутрішньо розірване суспільство «зрівноважує» соціальну несвободу асоціальною свободою.

Світоглядна орієнтація філософії усе більш сосредотачивается на житті окремої людини, соціальна етика (так розвинена у Платона і Арістотеля) поступається місцем індивідуальній етиці нових філософських напрямів. Якщо Платон і Арістотель головний засіб морального вдосконалення індивіда бачили в його включеності в громадське ціле, то тепер, навпаки, філософи вважають умовою доброчесного і щасливого життя звільнення людини від влади зовнішнього світу, і, передусім, від політичної і соціальної сфер. Провідними школами цього періоду були: епікурейці, стоїки і скептики.

Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага"— нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність — міцні і мають цінність для мудреця.

56. Філософська школа скептиків.

Наприкінці IV ст. до н. е. в грецькій філософії формується скептицизм. Його

засновником був Піррон з Еліди (бл 360-270 pp. до н. е.). Він так само, як і Сократ, викладав

свої ідеї лише в усній формі і не залишив після себе жодного твору. Тому свідчення про його

ідеї ми одержуємо з праць його найвидатнішого учня - Тімона (бл 320-230 pp. до н. е.).

Скепсис і раніше мав місце в грецькій філософії. В елліністичну епоху формуються

його принципи, і тут скепсис визначається не методичними настановами про неможливість

пізнання, а відмовою від можливості досягти істини. Ця відмова стає програмною.

Скептицизм заперечує істинність будь-якого пізнання. Головна його теза —

утриматися від судження. Свою мету скептики вбачали в запереченні догматів усіх шкіл,

але самі нічого не визначали, як не визначали і того, що вони робили, заперечуючи, врешті-

решт, і саме твердження «нічого не стверджувати».

Докази проти вірогідності, як чуттєвого сприйняття, так і «пізнання думкою» скептики

об'єднали в десять тез — тропів. У першому піддається сумніву положення про дійсні

відмінності фізіологічної структури видів тварин, їхніх органів чуття. У другому під-

креслюється індивідуальність людей з так званої фізіології і психіки. У третьому йдеться

про відмінність органів чуття, що спричиняє появу різних відчуттів на одні й ті ж

подразники (наприклад, вино здається зору червоним, а смаку - терпким тощо). Четвертий

звертає увагу на той факт, що на пізнання впливають різні стани суб'єкта (хвороба, здоров'я,

сон, радість, смуток та ін.). У п'ятому говориться про вплив відстані, положення і про-

сторових відношень на сприйняття (те, що здалеку здається малим, зблизька - великим

тощо). У шостому вказується, що жодне сприйняття не відображається ізольовано у наших

почуттях без домішки інших факторів. У сьомому відзначаються різноманітні впливи різної

кількості однієї і тієї ж речовини (те, що в малій кількості може бути корисним, у великій -

шкідливим). Восьмий троп спирається на той факт, що визначення взаємовідношень між

людьми є релятивним (те, що стосовно однієї речі є «праворуч», стосовно другої може бути

«ліворуч»). Дев’ятий відображає той факт, що «звичні та незвичні речі» зумовлюють різні

почуття (наприклад затемнення сонця - як незвичне явище, захід сонця - як звичне). Десятий

троп підтримує переконання в тому, що нічого не можна стверджувати позитивно: ні

існування різних правил, ні звичок, ні поглядів, ні проявів віри тощо.

До цих десяти тез у І ст. н. е. пізні скептики додали ще п'ять. Перший з нових тропів

аргументує відмінність думок і поглядів. Другий критикує нескінченний ланцюг доказів.

Третій підкреслює, що будь-яке обмеження стосується завжди лише чогось конкретного.

Четвертий критикує прийняття передумов, які потім не доводяться. П'ятий троп застерігає

від доказу по колу, звертає увагу на те, що кожний доказ, у свою чергу, вимагає свого доказу,

цей доказ - свого, і так по колу, до вихідного пункту.

(спокою).

Подібний стан речей є результатом відповіді на три основні питання.

Перше. «З чого складаються речі?» На нього неможливо відповісти тому, що жодна

річ не є більшою за іншу.

Друге. «Як ми повинні ставитись до цих речей?» Єдина гідна відповідь -«утримайся

від будь-яких суджень». Визнається лише безпосереднє сприйняття, якщо про речі

говориться як про сприйняття.

Третє. «Яку користь ми отримуємо від такого ставлення до речей?» Відповідь

Піррона: якщо ми утримаємося від будь-яких суджень про речі, то ми досягнемо стійкого

спокою (атараксії). Саме в цьому найвищий ступінь можливого блаженства. __

57. Філософська школа стоїків.

яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності:

Поиск по сайту: