Перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ дружби і

В основі піфагорейського філософського вчення лежить принцип: основою всього існуючого, і Всесвіту в цілому, є елементи чисел. Слід зазначити, то теоретична реконструкція цього ядра піфагорейського вчення пов'язана із серйозними труднощами. Питання про первісний характер основних принципів піфагорейської метафізики вирішується в дослідницькій літературі далеко не однозначно.

За свідченням Арістотеля, в основу розуміння всього сущого піфагорейці поклали не просто числа, нехай навіть і метафізично осмислені як сутності, як внутрішня основа всього сущого, а "елементи числа", тобто вихідні начала, принципи самого числа, що мають явно виражений характер і зміст. Згідно з поглядами піфагорейців, першим таким началом, принципом числа є монада — одиниця не арифметична, не дискретна, а одиниця як логічний принцип тотожності, рівності числа й речі самим собі.

Відношення цієї досконалої абстрактної одиниці, одиниці як власне тотожності, до арифметичних чисел і до конкретних речей піфагорейці виразили в понятті "наслідування". Як числа, так і окремі речі "наслідують" одиницю, яка є їх принципом. Платон визначив відношення ідей до індивідуальних речей як "причетність", замінивши піфагорейський термін "наслідування". Арістотель відзначив, що ці обидва формулювання є незадовільними, оскільки не розкривають природу справжніх взаємозв'язків між принципами й речами. Надзвичайну абстрактність і пов'язану з нею незадовільність принципу монади відзначав Гегель: "Речі, однак, є набагато більш визначеними, і їхня визначеність не є тільки це сухе одне".

Крім монади як верховного принципу чисел і речей, піфагорейці виділяли діаду. Монаду вони розуміли як безмежну, невнзначену матерію, тоді як діада, невизначена двійця, означала в них прямо протилежне тлумачення монади й діади: "Монада — батько, невизначена діада — мати чисел". Замість безмежного як єдиного, вони ввели подвійність і виводили безмежне з великого й малого. Отже, піфагорейці приписували безмежному єдність, Платон же зробив його двоїстим.

Спираючись на вихідні принципи монади й невизначеність діади, піфагорейці приходять до принципу трійці. У трійці досягає свого завершення монада. Вона являє собою єдність монади й невизначеиої двійці, тому що монада, проходячи через невизначену діаду й зв'язуючись із нею, дає трійцю, тріаду. Тому трійцю піфагорейці трактують як перше досконале число.

Від тріади піфагорейці переходять до тетради, принципу чотирьох, що є подальшим розвитком і завершенням принципу тріади. Тетрада, або четвериця, вважалася в піфагорійців священним числом, причому найважливішим порівняно з іншими. Нарешті, від принципу четвериці піфагорейці переходять до декади, священного числа, що є іншою формою четвериці. Декада являє собою завершене і, зрозуміло, найбільш досконале число.

Отже, як і мілетські мислителі, давні піфагорейці є натурфілософами, оскільки головним предметом своїх досліджень вони вважали природу. Разом з тим вони розробили принципово новий спосіб дослідження природи. Якщо більшості давньогрецьких натурфілософів притаманна несвідома тенденція до матеріалізму, то піфагорейському вченню властива настільки ж наївна, неусвідомлена тенденція до об'єктивного ідеалізму. Тому що для піфагорейців принципи монади й невизначеної діади — суть не тільки принципи всіх чисел, але й начала всіх речей і Всесвіту в цілому. Причому ці принципи споконвічно існують не в людській свідомості (хоч і можуть усвідомлюватися суб'єктивно), а є об'єктивною сутністю чисел і речей, тобто піфагорейці не відокремлюють чисел від речей і вбачають у числах власне самі речі.

61. Поняття "буття" у філософії елеатів.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.

На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриттяфеномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, придатніших для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

Елеати вважали, що з двох картин світу справжньою є та, котра осягається розумом. Першооснова світу — буття як таке — є для них абстрактно-філософською категорією. Елеатівське буття — це специфічний теоретичний об'єкт, предмет філософського й ніякого іншого пізнання. На думку елеатів, такий об'єкт (буття) ніколи не виникав, не може зникнути, він цілісний — єдиний, нерухомий, завершений і досконалий. А найголовнішим є те, що буття осягається тільки розумом і в жодному випадку не чуттєво. За Парменідом, є два шляхи пізнання — "шлях істини" й "шлях думки". Шлях істини це пізнання єдиного буття за допомогою розуму, виділення його з нескінченної якісної різноманітності речей, що є небуттям. Шлях істини — це відділення буття від небуття. Шлях уявлення — це пізнання образів на рівні чуттєвого сприйняття, що не дає знання буття, а тільки рухається на рівні поверхневих властивостей речей, на рівні явища, небуття. Шлях уявлення — це шлях нефілософ-ського, хибного пізнання.

Основою філософії елеатів стало вчення Парменіда (VI-V ст. до н. е.). Він розширив поняття єдиного світобога Ксенофана до поняття єдиного буття. Вчення Парменіда - метафізичне: його буття незмінне, оскільки по суті все незмінне. За словами Парменіда, єдино істинним є положення: «буття є, небуття немає, тому що небуття неможливо ні пізнати (воно недосяжне), ні висловити». З цим пов'язане твердження, що мислиться тільки суттєве, адже неможливо відшукати думку без буття, в якому здійснюється ця думка. Буття вічне. Виникнення буття неможливе, бо йому немає звідки виникнути: із нічого ніщо не може виникнути; воно не може виникнути з другого буття, бо до нього не було іншого, оскільки буття єдине. Воно не може виникнути також із небуття, тому що небуття немає. Якщо буття є, то про нього не можна сказати, що його не було раніше, тобто що воно виникає. Якщо воно є, то не можна сказати також, що воно буде, що воно стає буттям. Отже, буття є, воно вічне, не виникає і не знищується, залишаючись тотожним і завжди рівним самому собі.

Світ є єдиним сущим, яке не виникає і не зупиняється, є неподільним, непорушним і непроникливим буттям, що сповнює, «заповнює» собою все. Воно тому і непорушне, що йому немає куди рухатись. Виникнення буття є неможливим. Звідси: мислення настільки переважає почуття, що єдино сущим слід визнати лише мислиме буття, на противагу буттю, що сприймається почуттєво. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, що «існує» як ілюзія почуттєвого світу гадки, а не розуму, і тому не може визнаватися справжнім буттям.

Буття не може бути ні трохи більше, ні трохи менше. Воно однорідне і безперервне. Отже, немає і порожнього простору. Все наповнене буттям. Тому все безперервне, оскільки буття тісно припадає до буття. Буття нескінченне у часі (адже воно не виникало і не знищувалось), буття обмежене в просторі, воно кулеподібне. Це пов'язано з його однорідністю, з тим, що воно перебуває всюди на однаковій відстані від центру. Парменід цю єдину, вічну, несотворенну і незнищенну причину називає богом, який є субстанцією світу.

62. Філософія Епікура і епікуреїзм.

Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (341— 270 pp. до н.

е.). Домінуючу роль серед теоретичних джерел вчення Епікура відіграє атомістична система

Демокріта. Головна увага Епікура акцентується на етиці.

Епікур не сприймає вчення Демокріта пасивно, а виправляє, доповнює і розвиває його.

Якщо Демокріт розрізнює атоми за величиною, формою і положенням у просторі, то

Епікур приписує їм ще одну властивість — вагу. Разом із Демокрітом він визнає, що атоми

рухаються в пустоті. На відміну від Демокріта, який, виходячи з висунутого ним принципу

детермінізму, приписує атомам лише прямолінійний рух, Епікур допускає і визнає

закономірним і визначеним відхилення від прямолінійного руху. Епікур викладає основні тези

атомістичної концепції світу доступніше, ніж Демокріт. Абсолютний детермінізм Демокріта

не відповідав загальній концепції Епікура, яка завершувалася його етичними поглядами і

уявленнями про суспільний устрій. Допуск відхилення від прямолінійного руху дає

можливість більш «діалектичного» розуміння проблеми руху.

Визнання існування відхилення є важливим моментом у розвитку поняття

причинності. Розуміння причинності у Демокріта заперечувало будь-який натяк на

об'єктивне існування випадковості, що врешті-решт приводило до фаталізму. Епікур цю

абсолютну необхідність знімає.

У вченні про душу Епікур відстоює думку, що вона - не щось безтілесне, а структура

атомів, найтонша матерія, розсіяна по всьому організму. Звідси випливає його заперечення

безсмертя душі. З розкладанням тіла, за Епіку-ром, розсіюється і душа, тому страх перед

смертю необґрунтований.

У теорії пізнання Епікур займає позицію сенсуалізму. В основі будь-якого пізнання,

вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при відокремленні відображень від

об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Відповідно до зростання уваги до людини та її проблем, що відбувається в

елліністичний період Епікур великого значення надає етичному вченню. Людина, за

Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм ).

Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні душевної рівноваги - спокою

душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються

природними, як наслідок людської сутності

Етичні та в цілому філософські погляди Епікура тісно пов'язані з його відкритим

вільнодумством. Основним джерелом виникнення та існування релігії він вважав страх

смерті та незнання природних законів. Страх смерті та страх перед богами є головними

перепонами в досягненні людиною щастя. Проте все ж таки Епікур припускав існування

богів, які живуть у міжсвітових просторах, є байдужими до світу і не втручаються в долі

людей.

Роль насолоди як етичного принципу не можна змішувати із сибаритством. У цьому

плані вчення Епікура вульгаризували пізніші прихильники епікуреїзму, зокрема заможні

вихідці з вищих кіл римського суспільства. Вульгаризована епікурейська етика стає

об'єктом критики християнських філософів.

Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Суспільство,

вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один

одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю. Власне кажучи, Епікур

певною мірою передбачив пізнішу теорію суспільного договору.

Виходячи зі своєї етики, Епікур рекомендує, щоб мудра людина (філософ) уникала

суспільної (політичної) діяльності. Добре прожив той, хто прожив непомітно - ось його теза.

Відлюдність у приватному житті є типовим проявом індивідуалізму, до якого схилялись

філософи елліністичного періоду, уникаючи гострих проблем сучасного їм життя.

63. Антична філософія. Основні етапи розвитку (загальна характеристика).

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

— присутність елементів антропоморфізму;

— наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;

— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^

— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період є вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. —^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

Досократична філософія.

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. дод.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його

Класичний період розвитку античної філософії.

Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. 1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у'розвитку античної філософської думки.

Сократ (У-ІУ ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу.здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знаиція про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, Ї ти пізнаєш яесь світ»—таке філософське кредо Сократа.

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до н.е.) — творець першої в історії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен.ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.

Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.

Філософія елліністичного періоду.

У ІІІ ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер— щастя. У чому полягає сутність щастя? Як нього досягти? Відповідь на ці питання шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.

Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н.е. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (ІІ ст. до н.е.), найбільш відомими представниками

— Сенека (І ст. н.е.) Марк. Авреяій. (ст.н.е.).С-кади вважала», що у світі панує невблаганна необхідність» немає можливості протистояти їй, людї.на цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Але слід уважно вивчати природу і Ті необхідність. Хоча це і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність, добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини.

Наприкінці IV ст. до н.е. в Афінах виникла, школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини— атараксія (від грец. — незворушність), яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. «Насолода, — зазначав він, -- є початком і кінцем щасливого життя»..,.

Отже, благом для епікурейців є все те, що породжує задоволення, злом — все те, що породжує страждання. Щастя — в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі — абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати — ні істинного, ні хибного.

Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага"— нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність — міцні і мають цінність для мудреця.

64. Християнська апологетика.

Тенденція до зближення філософії з релігією проявляється вже в пізній античності. В

ряді вчень акцентувалася увага на релігії й містиці як на джерелах істини, а система

раціональних доказів відступала на другий план. У боротьбі за своє «місце під сонцем»

філософські елементи християнського мислення поступово розвивалися в конфронтації з

античною мудрістю. В переплетенні різних вчень і поглядів виступають три основні тенден-

ції, які характеризують ранній період становлення середньовічної філософії.

Повністю заперечуються антична освіченість і філософія, оскільки все істинне і

позитивне виходить лише з божественного одкровення.

Антична філософія сприймається як інструмент пізнання Бога (гностицизм).

На основі цих тенденцій поступово формується середньовічна філософія, яка

впродовж тисячі років визначала не тільки світоглядні орієнтації, інтелектуальну атмосферу

того часу, але й здійснила величезний вплив на подальший розвиток всієї

західноєвропейської культури. Історія датує середньовіччя в Західній Європі V-XIV

століттями. Проте філософія цього періоду почала складатися значно раніше, вже в ІІ-ІІІ ст.

н. е. її основним ідейним джерелом стала християнська релігія. Раннє християнство виникає

не на порожньому місці, а на ґрунті багатьох ідей, течій, культів. Утім, не це визначило його

долю, а те нове, що воно дало, той відмінний від суми окремих елементів синтез, який

найбільш повно задовольняв запити сучасників, а тому заволодів їхнім розумом і душами.

Образом Icyca Христа, сина великого всемогутнього Бога, що втілився в сина теслі,

а потім пішов на страту заради спасіння людства, християнство відповіло на потребу мас у

позитивному ідеалі Воно поставило перед віруючими нову мету, поєднуючи надію на

особисте безсмертя з надією на всезагальне спасіння і оновлення в майбутньому «царстві

Божому». Християнство обґрунтувало ідею братерства людей, рівних у гріхах і доброчин-

ності, санкціонувало остаточний розрив віруючих з офіційним світом Воно заперечувало як

культ язичницьких, античних богів, так і культ імператорів.

У міру погіршення соціально-економічного і політичного становища Римської імперії

християнство почало поширюватися серед різних верств населення, приваблювало до себе

опозиційні сили. Зміцнювалась церковна організація. Віровчення формувалося за рахунок

залучення до нього елементів античної філософії.

У II—III ст. виникає перша християнська богословсько-філософська література. В

легендах про мучеників-святих, житіях святих відроджується ідеал активного, стійкого

борця за правду і праведність. Творчі сили, які залишилися в імперії, були спрямовані у

сферу, найбільш пов'язану з сучасним життям. З цього моменту починається нова епоха в

історії світової культури. Доба середньовіччя повністю пронизується духовними інтенціями

християнства Вони вимагали свого осмислення, до якого і приступила нова філософія.

Філософія раннього християнства одержала назву апологетики, а її представники -

Поиск по сайту: