Закон тотожності 1 страница

· Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993.

· Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1991.

· Баленок В.С. Червона калина – Україна. Питання української державної символіки. – Львів, 2003.

· Бандера С. Перспективи української революції: Зб. творів. – Мюнхен, 1978.

· Бантиш-Каменський Д. История Малой России – К., 1993.

· Безотосний М. Україна в добу сталінщини: Історія опору. – К., 2002.

· Белебеха І. Україна і комунізм. – Харків, 2000.

· Бенько О. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917 – 1953 рр.). – К., 1994.

· Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Кн.1-2. – К., 1994.

· Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). – К., 1999.

· Бойко О. Історія України в ХХ ст. (20-90-ті роки) – Ніжин, 1994.

· Борисенко В. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996.

· Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М.Грушевського. – К., 1992.

· Верстюк В., Дзюба О., Репринцев В. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.

· Веселова О., Марочко В., Мовчан О. Голодомори в Україні 1921-1923. 1932-1933. 1946-1947. Злочини проти народу. – К., 2000.

· Вєтров Р. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900-1925 рр.). – Дніпродзержинськ, 1997.

· Винар Л. Михайло Грушевський – історик і будівничий нації. – К., 1995.

· Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.

· Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. – К., 1995.

· Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К.,1996.

· Вівчарик М.М. Українська нація: витоки, становлення і сьогодення: Навч.посіб. – К., 2003. – 280 с.

· Годьмаш П. Подкарпатская Русь и Украина. – Ужгород, 2003.

· Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

· Грицак Я. Дух, що тіло рве до бою...: Спроба політичного портрету Івана Франка. – Львів: Світ, 1990.

· Грицак Я. Життя, смерть та інші неприємності. – К.: Грані-Т, 2010.

· Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996.

· Грицак Я. Нариси Історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. – Київ: Генеза, 2000.

· Грицак Я. Страсті за націоналізмом. – Київ: «Критика», 2004.

· Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991.

· Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1992.

· Грушевський М. Історія України-Руси - т.І-Х. – К., 1990-1997.

· Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.

· Гунчак Т. Симон Петлюра. – К., 1997.

· Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К., 1993.

· Державний центр Української Народної Республіки в екзилі: статті і матеріали. – К., 1993.

· Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. – К., 1991.

· Дзюба І. Між культурою і політикою. – К., 1998.

· Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї – К., 1991.

· Донцов Д. Націоналізм. // Твори – т.І – Львів, 2001.

· Дорошенко Д. Нарис історії України – т.1-2. – К., 1991.

· Енциклопедія українознавства: т.1-10. – Львів. 1993-2000.

· Енциклопедія української діаспори – т.1-7. – К., 1995.

· Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990

· Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. – Львів, 1991.

· История Русов или Малой России. – К., 1991.

· Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ-ХVІІІ ст. – К., 1966.

· Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ ст.-1920 р.). – Львів, 1993.

· Історія України в особах. ІХ-ХVІІІ ст. – К., 1993.

· Історія України в особах. ХІХ-ХХ ст. – К., 1995.

· Історія України: Нове бачення – т. 1-2. – К., 1995-1996.

· Історія українського війська – т. 1-2. – Львів, 1992-1993.

· Історія української еміграції. – К., 1997.

· Історія української культури. – К., 1994.

· Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Ч.ІІІ. 1917-2003. Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Харків, 2004.

· Кардаш П. Злочин: Політичні злочини проти українства від Петра І і до незалежності 1991 р. – К., 2003.

· Касьянов Г. В. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті — початок 2000-х). – К., 2010.

· Корбут С. Симон Петлюра. – Львів, 1991.

· Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.

· Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К., 1997.

· Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918-1923 рр. Проблеми взаємовідносин. – К., 1998.

· Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1992.

· Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ-1939). – Івано-Франківськ, 1993.

· Кульчицький С. Комунізм в Україні: Перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996.

· Лизанчук В. Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. – Львів, 1995.

· Лисак-Рудницький І. Історичне есе – т.1-2. – К., 1994.

· Лисак-Рудницький І. Нариси з історії нової України. – Львів, 1992.

· Литвин В., Мордвінцев В., Слюсаренко А. Історія України. Навч.посібник. – К., 2002.

· Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. – Львів, 1991.

· Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюрівці. – К., 2001.

· Літопис УПА – т.1-9. – Торонто-Львів, 1991-1992.

· Лукінюк М.В. Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України. – К., 2003.

· Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.

· Нариси з історії українського національного руху. – К., 1994.

· Нариси історії Закарпаття – т.1-2. – Ужгород, 1993-1995.

· Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.) – Кн.1-3. – К., 1994.

· Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Довідник – ч.1-2. – К., 1997.

· Незалежність України: історичні витоки і перспективи. – К., 1997.

· Нікольський В. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кін.1920-х-1950-ті рр.). – Донецьк, 2003.

· Огієнко І. Історія українського друкарства. – К., 1994.

· Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного розвитку українського народу. – К., 1991.

· Оглоблін О. Українська історіографія 1917-1956. – К., 2003.

· Озенбашлы А. Трагедия Крыма: Из истории трагической судьбы крымско-татарского народа. – Симферополь, 1995.

· Пастернак О. Пояснення Тризуба, герба Великого Київського князя Володимира Святого. – К., 1991.

· Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Полтава, 1997.

· Петлюра С. Спомин. – К., 1993.

· Петлюра С. Статті. – К., 1993.

· Політична історія України ХХ століття – т.1-6. – К., 2002-2004.

· Полонська-Василенко Н. Історія України – т. 1-2. – К., 1992.

· Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій. – К., 1994.

· Потульницький В. Українська і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії ХVІІ-ХХ ст. – К., 2002.

· Рибалка І. Історія України. Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів – ч.1-2. – Харків, 1995-1997.

· Російщення України. – К., 1992.

· Рубльов О., Черненко Ю. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції: 20-50-ті роки ХХ ст. – К., 1994.

· Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, 1994.

· Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. – К., 1993.

· Сергійчук В. Національна символіка України. – К., 1992.

· Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992.

· Слюсаренко А., Гусєв В., Литвин В. та ін. Новітня історія України (1900-2000): Підручник для історичних спеціальностей вузів. – К., 2002.

· Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. – К., 1993.

· Субтельний О. Україна: історія – К., 1993.

· Супруненко В. Ми – українці. Енциклопедія українознавства. – Дніпропетровськ, 2003.

· Танцюра В., Греченко В., Калініченко В. та ін. Політична історія України: Посібник для вузів. – К., 2002.

· Терещенко Ю., Курило В. Історія України: Навчальний посібник. – Кн.2.- К., 1995.

· Тисяча років української суспільно-політичної думки – т.1-9. – К., 2001.

· Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі. // Україна крізь віки – т. 15. – К., 1999.

· Україна у ХХ столітті (1900-2000): Збірник документів і матеріалів. – К., 2000.

· Українська культура. Лекції за ред. Д.Антоновича. – К., 1993.

· Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: Документи і матеріали – т.1-3. – Мюнхен, 1983.

· Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ, Запоріжжя. 2002.

· Українські січові стрільці. 1914-1920. – Львів, 1991.

· Ульяновський В., Крижанівський О., Плохій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Кн.1-3. – К., 1994.

· Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – К., 1996.

· Чоповський В. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918-1939). – Львів, 1993.

· Чумак В. Україна і Крим: Спільність історичної долі. Феномен на межі Європи та Сходу. – К., 1993.

· Шаповал Ю. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії. – К., 2001.

· Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану: Друга половина ХV – середина ХVІІ ст. – К., 2000.

· Яворницький Д. Історія запорозьких козаків – т. 1-3. – Львів, 1990-1992.

· Яковенко Н. М. Вступ до історії = An Introduction to History" – Київ: Критика, 2007.

· Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIIІ століття". - Київ: Генеза, 1997.

· Яковенко Н. М. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст. – Київ: Критика, 2002.

· Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна". – Київ: Наукова думка, 1993.

· Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-50-ті роки ХХ століття. (Історико-політичний аспект). – Луцьк, 1995.

Критерії оцінювання:

Перше питання вимагає встановлення хронологічної відповідності, повністю правильна відповідь оцінюється в 4 бали, неповна відповідь – 2 бали.

Виконання другого питання оцінюється в 12 балів, якщо надано три правильні відповіді, в 8 балів, якщо надано дві правильні відповіді, та у 4 бали, якщо надана тільки одна правильна відповідь.

Третє питання вимагає розгорнутої відповіді, повна відповідь оцінюється в діапазоні 30-15 балів (залежно від кількості помилок), неповна відповідь оцінюється в діапазоні 15-0 балів (залежно від кількості помилок).

Четверте питання вимагає розгорнутої відповіді, повна відповідь оцінюється в діапазоні 30-15 балів (залежно від кількості помилок), неповна відповідь оцінюється в діапазоні 15-0 балів (залежно від кількості помилок).

Загальна кількість балів за роботу – 76 балів.

Таблиця відповідності балів загальноуніверситетський системи оцінювання

Закон тотожності

Арістотель у своїй праці "Метафізика" зазначає, що неможливо нічого мислити, "якщо не мислити (кожен раз) що-небудь одне"1

Цей закон тотожності можна сформулювати ще й так: "Будь-яка думка протягом даного міркування (за будь-яких перетворень) повинна зберігати один і той самий зміст". Звідси випливає важлива вимога: забороняється тотожні думки приймати за різні, а різні - за тотожні. У випадку порушення закону тотожності стає можливим ототожнення різних думок і розрізнення тотожних. Це зумовлено особливостями природної мови.

З а к о н п р о т и р і ч ч я - це така вимога до процесу міркування, яка передбачає, що два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними; у крайньому разі одне з них буде обов'язково хибним, а то й обидва можуть бути хибними. Яке саме з цих суджень хибне, а яке - істинне, логіка не встановлює.

Дамо визначення "протилежного судження". Протилежними називаються судження, в яких про один і той же предмет думки, в один і той же час, в одному й тому ж відношенні проголошуються дві різні ознаки.

Прикладом протилежних суджень є наступні: "Підозрюваний в момент скоєння злочину був на тенісному турнірі" і "Підозрюваний в момент скоєння злочину був на футбольному матчі".

Арістотель формулює ще один закон логіки - закон виключеного третього: "однаковим чином нічого не може бути по середині між двома суперечливими (один одному) судженнями, але про один (суб'єкт) кожен окремий предикат необхідно або заперечувати, або стверджувати"1. Враховуючи наведені настанови Аристотеля, дамо дефініцію закону виключеного третього:

"Закон виключеного третього - це така вимога до процесу міркування, з якої випливає, що з двох суперечливих суджень одне буде обов'язково істинним, а друге буде обов'язково хибним - третього не може бути".

Огляд головних законів логіки цілком виправдано завершує характеристика закону достатньої підстави. Це зумовлено двома причинами.

По-перше, історично цей закон був відкритий і сформульований значно пізніше перших трьох, а саме у ХУП ст. Готфрідом Лейбніцем.

По-друге, за своєю функціональною призначеністю він є своєрідним підсумком трьох попередніх законів, оскільки характеризує таку рису міркування, як обґрунтованість. Відомо, що логіка виробляє і вдосконалює логічний інструментарій для того, щоб наші міркування були логічно обґрунтованими. Іншими словами, обґрунтованість вбирає в себе визначеність, послідовність і несуперечливість міркування, які забезпечуються законами тотожності, протиріччя та виключеного третього.

У своїй "Монадології" Г.Лейбніц так формулює закон достатньої підстави: "Жодне явище не може виявитись істинним або дійсним, жодне твердження - справедливим без достатньої підстави, чому справа йде саме так, а не інакше"}

Наведемо дефініцію закону достатньої підстави: "Закон достатньої підстави - це така вимога до процесу міркування, яка передбачає, що для того, щоб визнати певну думку істинною, слід мати достатню підставу".

Візьмемо судження: "Деякі суспільно небезпечні діяння є злочинами". Для нього достатньою підставою буде наступне судження: "Будь-який злочин є суспільно небезпечним діянням". Схемою цього міркування буде наступний запис:

1. Будь-який злочин є суспільно небезпечним діянням.

2. Отже, деякі суспільно небезпечні діяння - злочини.

В цьому прикладі судження, яке береться за підставу, не тільки істинне, а його логічна структура зумовлює необхідну істинність судження, яке з нього випливає.

І це ж саме судження не буде достатньою підставою, наприклад, для такого судження: "Будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином".

6. Форми чуттєвого і раціонального пізнання.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відоораження, з живого споглядання.

Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину. Більш складною формою відображення є сприймання.

Сприймання – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна – спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях.

Судження – це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення.

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні – рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією – в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

Важлива роль у функціонуванні і розвитку раціонального пізнання, мислення, свідомості взагалі належить категоріям.

Категорії – це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Категорії відображають також універсальні схеми, суспільновироблені форми діяльності, а опосередковано, через практику відтворюють загальні властивості предметів і явищ, необхідні і всезагальні зв'язки та форми буття.

Адекватне знання про дійсність чуттєве відображення може дати лише в єдності з раціональним пізнанням, яке в своїх формах і засобах (насамперед в категоріях) відображає суттєві властивості, причинні та закономірні зв'язки дійсності. Саме раціональне в пізнанні дає змогу осягнути дійсність в її незалежності від суб'єкта.

Раціональне і чуттєве (чуттєво-сенситивне) – це діалектичне взаємозв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Кожний момент чуттєвого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв'язок мислення з конкретними предметами та явищами дійсності. І в мисленні людина не може абсолютно відокремитись від наочності, оскільки без цього неможлива проекція наших знань на дійсність та результативне здійснення предметно-гірактичної діяльності.

Отже, пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання, так і в процесі його теоретичної інтерпретації, у виявленні та осмисленні його сутності, сфери застосування і значимості, а також у практичному використанні. В процесі пізнання об'єктивні зв'язки та процеси відображаються в специфічно людських пізнавальних формах: поняттях, судженнях, ідеях, концепціях, теоріях і т.д. Іншими словами, справи природи людина перекладає на свою власну мову.

Інтуїція – це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність – як результат.

Інтуїція – це здатність суб'єкта робити у процесі пізнання висновок, який є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації. Однак вивчення творчості видатних вчених доводить, що інтуїція – це не раптове проникнення в сутність явищ шляхом миттєвого "осяяння", як вважають представники ірраціоналізму, не повна несподіваність, а явище закономірне, залежне від повноти логічного аналізу проблеми.

Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

Розуміння – це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння – це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта. При цьому оточуюча людину реальність виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти, осягнути, інтерпретувати. Все це неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання. Тут необхідна діяльність усіх людських здібностей у їхній органічній єдності, як усвідомлюваних, так і тих, що функціонують, не усвідомлюючись суб'єктом, в тому числі й інтуїції.

Розуміння – це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння цього світу.

Пояснення – це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке грунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів.

Знання, пояснення та розуміння – це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику.

7. Роль ідеї розуму в історії філософії. Логос, Раціо в античності й середньовіччі.

(раціо не зазначений(

Логос (грец. λόγος) — термін старогрецької філософії, який вживався Гераклітом, Платоном та іншими в значенні закон. У східних філософіях йому аналогічнідао, а також — дгарма. Логос — образ вогню.
В античній філософії Логос — це термін для позначення загального закону основи світу. У стоїків Логос трактувався як світовий розум, якому підкоряються природа і людина, іноді трактувався як «вічний» і «живий» Бог.
Філософи (М. Гайдеггер та ін.) вважають термін «Логос» багатозначним. "З одного боку, Логос означає «думка» і «слово» („слово, мова, якщо вони відверті, суть та ж «думка», але випущена назовні, на свободу“), а з іншого боку, — «смисл» (поняття, принцип, причина, основа) речі або події.

Поняття «Логос» було введено в грецьку філософію Гераклітом. Так як цей термін співзвучний з побутовим позначенням «слова», сказаного людиною, він використовував його щоб іронічно підкреслити величезну різницю між Логосом як законом буття і людськими промовами. У світлі космічного Логосу світ є гармонійне ціле. Геракліт казав: «Все тече, все змінюється».Логос залишається рівним собі. Тобто картина світу, описана Гераклітом, будучи динамічною, зберігає стабільність і гармонію. І ця стабільність зберігається в Логосі. Як стверджується у відповідній статті Вікіпедія, вчення Геракліта про Логос схоже з вченням Лао-цзи про дао.
У пізніх грецьких філософів: натурфілософів, софістів, Платона і Аристотеля поняття «Логос» втрачає онтологічний зміст. Проте пізніше стоїцизм повертається до поняття Логосу як єдиної всеосяжної світової компоненті. Стоїки описують Логос як що складається з тонкої матерії (ефірно-вогненну) душу космосу, володіє сукупністю формо-що створюють потенцій (т. н. «Насіннєвих Логосів»). Від них відбувається «створення» речей в інертної матерії. Неоплатоникі, розвиваючи теорію стоїцизму, описують Логос як еманації умосяжного світу, які формують чуттєвий світ.
Для класичної античної філософії Логос інтерпретується як «слово», яке належить субстанції, але не особистості, є формотворним, але не волемісний.

До II століття нашої ери поняття «Логос» щільно увійшло в сферу іудейських і християнських вчень. Термін «Логос» був переосмислений як слово особистого і живого Бога, який «нарікає» словом (Логосом) речі і тим самим викликає їх з небуття. Для Філона Олександрійського Логос - це образ Бога, як би «другий Бог», посередник між потусторонністю Бога і посюсторонністью світу.
Починаючи вже з Іоанна, але більш виразно - з отців церкви, Логос в християнстві стає «сином» Бога, втілившимся як історичний Христос, який після встановлення його в якості другої особи в догматі про триєдність зайняв остаточне місце в тринітарному християнстві.
У православ'ї Логос не створив світ, як стверджували пізні ариани слідом за Філоном, неоплатониками і гностиками, а брав участь у творенні світу поряд з Богом-Отцем і Святим Духом.

8. Культурно-історичні передумови виникнення філософії.

На відміну від міфології і релігії, які, будучи духовними засобами соціального контролю з необхідністю породжуються суспільством, філософія покликана до життя особливими соціальними умовами. Соціальні умови не тільки сприяли розвитку філософії чи гальмували його. Вони часто визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Ключ до розуміння багатьох філософських проблем лежить у соціальній сфері. Саме філософія допомагає людині вирішувати проблеми її буття, сенсу існування, обґрунтовує пріоритетні цінності в житті суспільства, визначає прийнятні шляхи і способи досягнення цих цінностей. Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, роздуми, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло, тощо. Чи всяке суспільство дозволить мислителю вільно трактувати такі питання? Зрозуміло, що ні. В так званому традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня вільна особа, будь - яке вільнодумство неможливе. Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість до інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному суспільстві, де більше покладаються на розум людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії припадає на епохи панування демократії. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудоване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія. Філософія як певна система знань з'явилася близько 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.). Слово "філософія” походить від двох грецьких слів: "філео” - "люблю” та "софія” - "мудрість”, отже означає "любов до мудрості”, "любомудріє”. Пояснення і закріплення в європейській культурі слова „філософія” пов'язане з ім'ям Платона. Звичайно, формування предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду - міфології та релігії. Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами: "До об'єктивних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією”.Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя. Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його "образом і подобою". Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкінці XIII- на початку ХIV ст., виявилося тісно пов'язаним з радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку - добу Відродження з її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на людини як вищу цінність. Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж цього періоду дещо змінюються. "На етапі раннього, або італійського Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль”. Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці. Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницю богослов'я, філософія Просвітництва наближує свій предмет до предмету природничих наук. Водночас він стає ще більш людиномірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно людського буття - свободі, творчості і т.і. Значні зміни у визначенні предмета філософії почались наприкінці XVI- початку XVII століття, коли виникає експериментальне природознавство і починається процес розмежування філософії та конкретних наук - спочатку механіки, астрономії, математики, пізніше фізики, хімії, біології. "…Гегель вважав, що "філософія є квінтесенція культури”, "епоха, схоплена в думці”, а для Канта філософія виступала "завершенням культури "розуму”, була символом "культури рефлексії” тощо…” Важливо відзначити, що незважаючи на багатоаспектність підходів до рішення проблеми відношення людини і світу, перед людиною виникала потреба в узагальненому, цілісному уявленні про той світ, у якому вона живе, а також про саму себе, про цілісне бачення свого відношення до цього світу. Такий підхід обумовлений самою специфікою життя людини.

Поиск по сайту: