Закон тотожності 7 страница

Платон й Аристотель по суті ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей «розчиняється у всезагальному», тобто у державі. Цікаво відзначити, що свої узагальнення щодо розумної, етично і соціально влаштованої організації державного життя і Арис­тотель, і Платон здійснювали на підставі, які ми сьогодні це визначили, соціологічного виміру політики.

В школі Стагірита була підготовлена низка праць, яка нараховувала 158 монографій (так звана серія Політія) фактографічного характеру — вони описували історію та наявний устрій різних грецьких державополісів.

Аналогічного способу конкретного, аналітичного дослідження реальної політики дотримувався й Платон. Разом з тим, у поглядах цих класиків політичної та етичної теорії на співвідношення політики і моралі спосте­рігаються помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. їй притаманні такі чесноти, як справедливість, мужність, чесність. У своїй сукупності вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава є втіленням цих доброчинностей, різноманітних чеснот (макросвіт). Держава Платона, тим самим, заснована насамперед на моральних принципах. Політика, в платонівському розумінні, це наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільно корисним громадянином.

Аристотель, геніальний учень Платона, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння людини. Вона, на його думку, є за своєю природою суспільною, тобто політичною істотою (dzoon politikon). Моральні якості людини не є природженими, вони вихо­вуються практичними діями. Вперше в історії філософії і теорії політики Аристотель уводить у політичну етику проблему моральної мотивації та свободи вибору суспільної, в тому числі політичної поведінки. Мета людського існування, вчив Аристотель — досягнення «вищого блага».

Політика, яка, на його думку, є «керівна наука», розкриває сутність стремління до блага, визначає ієрархію благ, до яких прагне людина. Це — «спілкування заради благого життя».

Платон i Арiстотель розвивали концепцi соцiально етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза полiсом. Мудрецi розглядали вiдхiд вiд полiтичних та громадських справ як необхiдну передумову доброчесного життя. Платон вважав, що якщо у свiтi загальним е iде, в людинi — душа, то в суепiльствi — держава. Iндивiд — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути пiдпорядковане державi як вищiй метi. Навiть приватну власнiсть заперечував вiн в iм'я держави. В iдеальнiй державi Платон виокремлював три соцiальнi стани — правителiв, воїнiв («стражiв» держави) i людей фiзичної працi — селян i ремiсникiв. Подiл на стани вiдбуваеться на основi домiнування певної частини душi в людинi — розумної (правителi), вольової(воїни), чуттевої (селяни i ремiсники). Згiдно з Платоном досконала держава — найвище втiлення блага на Землi. А благо окремої людини полягае в пiдпорядкуваннi загальному благу. Таке розумiння держави породило у мислителя вiдразу до демократiї, зумовило його полiтичний консерватизм. У поглядах Арiстотеля на соцiальнi проблеми домiнуе принцип загального. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. Досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя. Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальнiсть у фiлософiї Арiстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у Платона. У вченнi Макiавеллi про суспiльство дiйшов до iдеї зумовленостi полiтичних подiй матерiальними iнтересами людей. Він розглядав полiтичнi події, не беручи до уваги моральних критерiїв. Пiдхiд у полiтицi, який iгноруе моральнi цiнностi (аморалiзм, вiроломство), отримав назву макiавеллiзму.

33. Основи періодизації західноєвропейської філософії.

34. Свідомість та самосвідомість. Мислення й мова.

Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.

Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.

Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.

Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.

Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб'єкта такого ставлення. Активне ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми відображення.

Активність як невід'ємна риса свідомості тісно пов'язана з такою властивістю свідомості, як творчість. Адже універсальне й об'єктивне відображення дійсності передбачає не просто активне ставлення до неї, а творчо-активне, тобто перетворювальне, а не руйнівне ставлення. Людина прагне створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне зображення того, чого реально ще немає, але може бути створено відповідно пізнаним об'єктивним законам цієї реальності.

Вже зазначалося, що людина активно ставиться до дійсності. Активність передбачає оцінювання не лише ситуації навколишньої дійсності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини, виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно світу. Все це проявляється в самосвідомості. Отже, самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості.

Формування самосвідомості має певні ступені та форми. Перший ступінь – самопочуття. Самопочуття – це елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом оточуючих речей та людей. Щоб правильно орієнтуватися в світі речей, необхідно насамперед усвідомлювати, виділяти ті зміни, які відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається у зовнішньому світі. Якби цього і не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбуваються в самій дійсності від суб'єктивних процесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет наближається чи віддаляється від неї.

Усвідомлення себе як такого, що належить до тієі чи іншої спільності людей, тієї чи іншої культури і соціальної групи – є більш високим рівнем самосвідомості.

Виникнення свідомості "Я" як зовсім особливого утворення, схожого на "Я" інших людей і разом із тим | у чомусь унікального, неповторного – це найвищий рівень розвитку самосвідомості. Завдяки йому людина може здійснювати вільні дії і нести за них відповідальність, що в свою чергу вимагає самоконтролю та оцінювання своїх дій.

У поняття самосвідомості входить, як уже говорилося, також самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом "Я", що формується і вибирається самою людиною. Людина порівнює себе з цим ідеалом, самооцінює і, як наслідок, виникає відчуття задоволення чи незадоволення собою.

Самооцінка і самоконтроль можливі лише за наявності такого "дзеркала", як колектив інших людей. У цьому "дзеркалі" людина бачить саму себе, і з його допомогою вона починає ставитися до себе, як до людини, тобто виробляє форми самосвідомості. Самосвідомість формується в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємовідносин, а не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості.

Об'єктом вивчення людини може бути сама свідомість. У цьому випадку ми говоримо про рефлексію.

Рефлексія – це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.

Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно переробляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто.

Мислення нерозривно пов'язане з мовою. Мислення і мова виникають і розвиваються одночасно.

Мислення у власному розумінні слова без мови неможливе. Абстрактне мислення — це мовне, словесне мислення.

Мова — необхідна умова виникнення думки і процесу мислення. За допомогою мови відбувається перехід від сприймання й уявлень до понять, здійснюється формування узагальненої думки.

Мова дає змогу закріплювати й зберігати набуті людьми знання, передавати їх із покоління в покоління, використовувати у практичній діяльності і в подальшому пізнанні дійсності всю суму знань, нагромаджених людством,

Перебуваючи в єдності, мислення й мова нетотожні, це різні соціальні явища. Мова — звукова матеріальна оболонка думки, мова — означає мислення — віддзеркалює об'єктивну реальність. Мова — засіб повсякденного спілкування людей, важлива складова культури будь-якого народу.

Мислення вивчається формальною логікою, а мова — предмет мовознавства.

35. Доля людини й стратегія людської свободи.

Слід зазначити, що уявлення про долю різноманітні і суперечливі. У давньогрецькій філософії найбільш полярне уявлення про долю людини представлені в навчаннях Епікура і стоїків. Епікур сформулював ідею свободи людини як можливості самостійного вибору долі. Стоїки, навпаки, вважали, що долі чинити опір марно і неможливо. Тому ідеалом для них стала людина, яка покірливо і з гідністю кориться долі і волі богів. Свобода, на їх думку, полягає в тому, щоб погодитися з голосом і волею, власної долі і мужньо переносити її удари. У римському стоїцизмі ідею необхідності підпорядкування долі відстоював Сенека. Правда, він підкреслював, що свобода повинна полягати в підпорядкуванні тільки розумній необхідності, інакше життя набуває характеру рабства.

Доля як філософська проблема перестала обговорюватися з початку християнської ери, коли виникли уявлення про божественне провидіння, промисли, приречення, і була реанімована Ф. Ніцше як принципово нова для осмислення ідеї необхідності любові до долі.

Свобода - це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу.

Слід зазначити, що в історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії - Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки - свобода є змістом і метою людського існування. Для представників середньовічної схоластики - Ансельма Кентерберійського, Альберта Великого і Фоми Аквінського - свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за межами ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час панівною стає точка зору на свободу як на природний стан людини, шлях до соціальної рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах, П'єр Сімон Лаплас). Велику увагу проблемі свободи приділяли і представники німецької класичної філософії. Іммануїл Кант, наприклад, під свободою розумів інтелегібельну (тобто недоступну чуттєвому пізнанню) сутність людини; для Йоганна Готліба Фіхте свобода - єдина абсолютна реальність; а Георг Вільгельм Фрідріх

Люди не в змозі змінити умови свого життя, однак вони мають певну свободу волі у виборі цілей і шляхів їх досягнення, оскільки в кожен момент звичайно існує не одна, а кілька реальних можливостей для їхніх дій. Крім того, вони певною мірою вільні у виборі засобів для досягнення обраної мети. Свобода, отже, не абсолютна, а відносна і перетворюється на життя шляхом вибору того чи іншого плану дій. Що чіткіше усвідомлюють люди свої реальні можливості, що більше засобів для досягнення поставленої мсти вони мають, то більшою є свобода. У цьому і полягає об'єктивна підстава свободи як феномену людського життя

Свобода і відповідальність - нероздільні поняття. Свобода неможлива без відповідальності і обов'язку людини перед світом, у якому вона існує. Відповідальність-це неминуча ціна свободи, плата за неї.

36. Розвиток уявлення та особливості розуміння буття в історії філософії.

(см.вопрос 31)

Філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося: в античну філософію цю проблему увів Праменід (V-IV ст.. до н.е.). В його тлумаченні буття — це Абсолютна Думка (Божество, Доля), яка упорядковує світ, забезпечує йому сталість і надійність;

в середньовічній філософії справжнім буттям є Бог — творець світу і людини;

у філософії епохи Відродження буття ототожнювалось з природою;

у філософії Нового часу людське буття оголошувалось суб’єктивним, залежним від свідомості і буття самої людини (Р. Декарт: “Я мислю, отже, я існую”). Філософія буття поступається в цей час місцем філософії свободи;

в марксистській філософії буття позначає реальність, яка існує об’єктивно, поза і незалежно від свідомості людини;

у сучасній західній філософії визначальним залишається суб’єктивне розуміння буття: в філософії життя буття — це біологічне життя в його розвиткові; в екзистенціалізмі справжнім буттям є людина, для постмодерну сенс життя розкривається у спілкуванні людей.

37. Знання та віра.

Проблема взаємин знання і віри має давню історію. Вона активно обговорювалася в середньовічній схоластичній філософії. Так, уже Тертулліан відкрито проти розуму, проголошував парадоксальний тезис: “Вірую, тому що абсурдно”. Августин Блаженний твердив, що задача богослов’я – пізнати в світі розуму те, що вже прийнято вірою. Ансельм Кентерберійський замінив висловлення Тертулліна своєю компромісною формулою: “Віру і розумію”. Фома Аквінський говорив про гармонію між вірою і знанням при пріоритеті віри.

Розуміння цієї проблеми змінювалось в історії філософії й досягло в епоху Просвітництва своєрідної ідеології, відповідно до якої знання, перш за все знання наукове, повинно поступово витісняти віру в усіх її різновидах. Саме знання, а не віра, робить людину вільною.

Відносини між ними – це відносини не взаємовиключення, а взаємодоповнення та взаємообумовленості. Наукове знання невід’ємне від наявності певного елемента віри в парадигму, наукову програму, ту чи іншу теорію, це довіра результатам експериментів колег тощо. Віра ж, в свою чергу, як фундаментальна установка довіри виступає умовою життя людини в спільноті і створює їй умови для отримання знання.

Пріоритет віри над знанням відстоював Августинта інші представники патристики, а знання над вірою - схоластики (наприклад, Фома Аквінський). В епоху Просвітництва і Нового часу справжнім джерелом знань проголошувався розум, а не віра. У німецької класичної філософії, наприклад, у Канта можна зустріти відділення віри релігійної від будь-якої іншої, яка зустрічається і в науці. Сучасна філософія (позитивізм, неопозитивізм) переважно базується на науковому ідеалі знань, хоча в ряді течій (екзистенціалізм,феноменологія та інші) зустрічаються мислителі, що відстоюють пріоритет віри, як способу розуміння, над знанням.

Ф. Бекон, висунувши гасло “Знання – сила”, указував, що істину треба шукати в даних досвіду і спостережень, а не в сутінках схоластики й у цитатах зі священних книг. Уже на початку XX ст. католицька церква висувала положення про те, що віра не повинна бути сліпим рухом душі і що не може бути ніякої дійсної розбіжності віри і розуму, тому що всі знання відбулися від Бога. Наприклад, папа Пий XII неодноразово виступав із заявами про те, що “церква – товариш науки”, відзначаючи, однак, що церкві приходиться втручатися в науку, щоб застерегти її від помилок проти віри.

Філософія екзистенціалізму намагалася на місті традиційної догматичної віри поставити “наукоподібну віру”, у якій знання підкріплювало би релігію. Так, К. Ясперс обгрунтовує особливу “філософську віру”, що сполучає віру в науку з вірою в Бога.

Проблема з’єднання віри і знання, богослов’я і науки займає важливе місце в одному з впливових напрямків сучасної філософії – неотомізм, представники якого домагались в єдиному синтезі об’єднати віру і розум. Основною задачею філософії полягає в раціональному розкритті і виправданню істин теології. При цьому вона повинна орієнтуватися на власні критерії раціональності і направлятися в кінцевому рахунку “світлом віри”

Найбільш впливовою релігійно-філософською течією сучасності є неотомізм. Прибічники цього напряму називають своє вчення «віковічною філософією», оскільки вона сягає 700-літньої давнини. Теоретичним фундаментом неотомізму служить схоластична філософія «ангельського доктора», томізм святого Томи Аквінського (1225-1274 рр.), який створив богословсько-філософську систему, використавши арістотелізм для обґрунтування та захисту католицького віровчення. Власне неотомізм сформувався в 70-х рр. XIX ст. під впливом рішень І Ватиканського собору (1869-1870 рр.). Після собору в 1879 р. в енцикліці папи Лева XIII філософію Томи Аквінського було проголошено єдино істинною.

Фундаментом усієї неотомістської (і томістської) побудови служить постулат про гармонійну єдність віри і знання, які при правильному підході доповнюють одне одного. Це не антиподи, а два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї мети. Джерело віри — божественне одкровення, тому істини його — безумовні, абсолютні. Джерело раціонального пізнання - людський розум, і попри всю його недосконалість не слід його відкидати. Але за своєю природою він неминуче кінцевий, обмежений, і не завжди на нього можна покластися. Тільки одкровення відкриває нам таємниці буття, недоступні для розуму.

У розробленні онтологічних проблем теоретики неотомізму спираються на настанови, традиційні для арістотелівсько-томістської традиції. Онтологія неотомізму має вихід у теорію цінностей. Вона будується так, що служить обґрунтуванням гносеологічної, антропологічної, етичної, соціокультурної, історіософської проблематики, яка дістає специфічну постановку та вирішення в неотомізмі.

Демонструючи послідовну прихильність до креаціоністського світорозуміння (вчення про творення світу надприродною істотою), теоретики неотомізму стверджують, що в основі всього сутнісного знаходиться єдність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творення. Божественне буття трактується як таке, що не може бути виражене з допомогою понять і категорій. Воно фіксується лише специфічними над-категоріальними визначеннями - трансценденталіями. Вони — різноманітні «лики» Бога, до яких належать єдність, істина, благо, краса. Таким чином, вихідному пункту, Богові, притаманна ціннісна орієнтація.

Квінт Тертулліан є одним з перших християнських мислителів, який писав латинською (частково грецькою) мовою. Основна праця — «Апологетикум» («Захист»). Стверджувалося, що між Вірою і Розумом немає ніяких точок дотику. Принцип Тертулліана: «Вірую, тому що абсурдно» (Credo, qura asurdum est) — повністю виражає зміст вчення, де істинність Віри є зовсім іншою, аніж істинність Розуму, аніж істинність матеріального світу. Філософії протиставлялась релігія, язичеській науці — християнська віра, проти Розуму ставилось божественне одкровення. Наукові дослідження стають зайвими, коли відоме Євангеліє — єдине авторитетне джерело пізнання Бога, а тим самим і будь-якого знання.

38. Проблема співвідношення людини та Космосу.

Співвідношення людини і Космосу в історії філософської ду­мки розумілося не однаково. Починаючи з часів Птоломея домі­нували геоцентризм і антропоцентризм, котрі у XVII ст. змінили­ся на космоцентризм. Людина, особливо у XX ст., ніяк не може вважати себе сенсом Всесвіту, хоча не може змиритися з думкою про свою недосконалість у всесвітньому вимірі. Однак вона усві­домлює себе органічною частиною Космосу. Згідно з антропо­генним принципом ритми Всесвіту та людини, а також розміре­ність функціонування цих систем близькі або співпадають. Всесвіт улаштований таким чином, що може бути зрозумілим і засвоєним людиною. Про це свідчить і синергетика: людина роз­глядається як міцний фактор еволюції Всесвіту, де нарощуються процеси нестабільності.

Звідси необхідність того, що певні моральні норми, які регу­люють міжособистісні відносини, повинні враховувати основи взаємодії людини з природою та Космосом. Інакше кажучи, якщо Всесвіт сприяв тому, щоб людина з' явилася й еволюціонувала, то й людина має зробити все, аби зберегти Космос та пізнати його закономірності. Йдеться, зокрема, про космічну етику, тобто пев­ні правила поведінки людини при освоюванні космічного прос­тору, а також при можливій зустрічі з представниками неземних цивілізацій.

Ще дві з половиною тисячі років тому Піфагор і Платон вису­нули учення про число як основу Космосу і про ейдос як своєрід­ний духовний алгоритм, на основі якого будується фізична реа­льність. Людина дійсно є мікрокосмосом, що вбудований у структуру макрокосмосу і має свободу вибору своєї поведінки. Це означає, що однією з головних проблем формування свідомо­сті особистості на межі ХХ—ХХІ ст. є її самовизначення по від­ношенню до космосу та природи, яке ґрунтується на філософсь­кому осмисленні природи.

Згідно з уявленнями Г.С. Сковороди весь світ складаєть­ся з "макрокосму" (природа), "мікрокосму" (людина) і "світу символів" (Біблія, тобто "Книга"). Кожен з цих світів має "дві натури" — зовнішню (тілесну) та внутрішню (духовну). Світ можна пізнати, вважав український мислитель, проте, щоб пізнати макрокосм, потрібно спочатку пізнати самого себе, оскільки закономірності макро- і мікрокосму єдині.

Сучасні тлумачення відношення "людина — космос" дещо відрізняються від уявлень наших попередників.

По-перше, це — порядок внутрішнього світу людини, космос душі, який тепер обмежують лише системою відно­шення "дух — душа — духовність". Про це відношення до­кладно йтиметься далі, а тут зазначимо таке. Поняття "кос­мос внутрішнього світу людини" означає, що душевний по­рядок виявляється у здатності людини діяти самочинно, тоб­то починати існування певного стану речей не тільки у своїй душі, а й у "фізичному" світі. Саме за допомогою самочинно­го діяння людської душі люди отримали світ техносфери, який не існує в природі сам по собі. Літаки, підводні човни, космічні кораблі та багато іншого не можуть виникати та існувати без попереднього існування ідеї конструкції такого технічного знаряддя. А такі ідеї — це саме здобуток творчих поривань душі людини.

Душа людини постає як порядок, який, з одного боку, нам близький, а з іншого — далекий, незрозумілий і таємни­чий. Людина, і це трапляється часто, сама не відає, чому чинить саме так, а не інакше. Тобто люди часто не усвідом­люють сутності своїх вчинків, глибоко переживаючи за скоє­не або за те, що вони повинні зробити, не маючи змоги відмо­витися від небажаної дії. Ці факти наочно засвідчують, що космос внутрішнього світу має неусвідомлену впорядко­ваність. Тобто це "космос" (порядок), який ніхто не встанов­лював, але він може визначати певні послідовності.

По-друге, наступний рівень космічного існування — це світ Землі. Система відношення "людина — космос" виявляє, що під світом Землі, як правило, розуміються не тільки планетарні явища. У космічному порядку Земля виокрем­люється тому, що вона пов'язується з існуванням на ній живих істот, серед яких чільне місце належить людям. Під­креслимо, що світовим порядком (космосом) існування лю­дей є суспільство. Саме космос Землі виявляє, що суспіль­ство є основним способом самореалізації людини, який по­лягає в конкретно-історичному порядку (читай — космічній організації), де головним законом є свідоме здійснення тих чи інших вчинків, тобто діяльність та спілкування людей у природно-культурному вимірі.

По-третє, космос — це організація порядку існування людини і Землі в уявно неоднозначному вимірі, який охоп­люється поняттям Всесвіт. (Докладно про це поняття йти­меться далі.)

Отже, маємо всі підстави для висновку, що поняття "кос­мос" дає можливість свідомості людини змінювати уявлен­ня про відношення "людина — світ"; світ постає як упоряд­коване, системно організоване явище, а людина — централь­на складова цієї впорядкованості, приклад самоорганізації.

Освячення світу думкою людини з необхідністю спираєть­ся на визначення у космосі не тільки порядку, а й реальних масштабів людського існування, зокрема світу в цілому. Спроби такого визначення безпосередньо пов'язані з усвідом­ленням відмінностей розуміння варіантів співвідношення понять "Всесвіт" і "Земля", розкриттям особливостей змісту того, що ці поняття відображають.

Цілком імовірно, що поняття Всесвіт своїм походженням сягає міфологічних та релігійних уявлень. Річ у тім, що ідея Бога як творця світу передусім спирається на невисловлену констатацію наявності відмінності між місцями існування людини і Бога. Місце існування людини — світ Землі, а Бог існує в іншому, позаземному світі. І, можливо, існуючи там, Бог створив не тільки світ Землі, а й багато інших світів. Саме тому творець світу охоплюється терміном "Все-Світ".

Отже, Всесвіт — це поняття для означення існування світу, в якому все, що було, є і буде, перебуває у певному відношенні до людини. Це існування не обмежується ні про­стором, ні часом, ні різноманітністю форм, які світ здатен приймати. Єдине обмеження, з яким вимагає рахуватися це

Поиск по сайту: