Відновлення репресій у 60-70-х рр. ХХ ст. Їх наслідки для розвитку культури

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку

їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього

стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не

сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були

проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення — робітників і

колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася здебільшого з

інтелігенції.

Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості освіти для їхніх

дітей і навіть у даху над головою. Найвпертіших засуджували до тривалих термінів

ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що

руйнують людську особистість. Знищивши кількох, КДБ успішно вдавалося залякати

багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві.

Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так

званої парасолі гласності, як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема

національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом,

побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі

репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки

непропорційно велике число саме українських "в'язнів совісті".

На початку 70-х років по всій Україні прокотилася нова хвиля обшуків й арештів, що

була справжнім погромом опозиційної інтелігенції. Були звинувачені в «антирадянській

пропаганді» й заарештовані І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Осадчий, І. Гель, І. Калинець.

У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снігірьова, який в кінці 1978 р. помер від тортур.

У 1979 р. загадково загинув під Львовом популярний композитор В. Івасюк.

За тотального одержавлення суспільних відносин творча особистість заганялася у

ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і

говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, неприйняття

чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Тому ряд праць істориків, філософів, економістів несли на собі відбиток того часу, були

поверховими, містили помилки у трактуванні окремих подій, фактів, явищ. У радянській

історіографії мали місце значні викривлення української історії, було створено навіть

особливу професію критиків «совєтологів».

Поиск по сайту: