Музична культура України в I половині XIX століття

Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий

рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати

землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та

ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють

вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Ой,

одна я, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із

свого середовища народ висував талановитих співців—кобзарів, лірників (Андрій Шут,

Остап Вересай).

Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські

молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні

учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділялося

вивченню нотної грамоти і теорії музики. Чимало професійних музикантів діставали

високу спеціальну підготовку в церковних хорах.

Слава про пісенну талановитість українців сягала Петербурга, де при царському

дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 р. М. І. Глинка перебував на Україні з

метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку і визначив

19 хлопчиків і двох дорослих для зарахування до капели. Серед них був С. С. ГулакАртемовський

— небіж видатного письменника П. П. Гулака-Артемовського. Згодом

він став родоначальником української національної опери.

Концертну діяльність у містах України розгортали аматорські і професійні

колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні

вечори у знатних осіб; на них, зокрема, виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ.яненко,

М. Старицький. Влаштовувалися численні благодійні концерти. Музичне життя

вирувало під.час проведення великих ярмарків (контрактів), на які з.їжджалося багато

поміщиків, купців із сім.ями. Зокрема, на знаменитих київських контрактах

влаштовувалися театральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.

Музика, співи міцно увійшли у повсякденне життя як міського, так і сільського

населення. За жанрами пісні були найрізноманітнішими: ліричні, жартівливі, канти,

романси, що виконувалися соло, дуетом або хором у супроводі бандури, скрипки,

гітари, рідше фортепіано. Переважно — це авторські твори, що згодом поширювалися

серед народу і ставали безіменними: «Там, де Ятрань круто в.ється», «Чи я в лузі не

калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін. У панівному середовищі

меломани поряд з українськими захоплювалися французькими, італійськими піснями і

романсами.

Високого рівня майстерності досягли партесні (багатоголосі) співи. У XIX ст.

хорове мистецтво поступово виходить за межі суто культового призначення, взагалі

церковна музика секуляризується. Загальнофілософський зміст канонічних образів,

втілюваний у музиці, приваблював до храмів чимало світських слухачів. Із великими

концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії

та ін. Однак, незважаючи на давні історичні традиції хорового співу на Україні, у першій

половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації,

що надавала перевагу іноземним авторам.

Поиск по сайту: